Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Марія Мальва (1969)




Поеми

  1. СЕРЦЕ МАТЕРІ
    Село велике над широкою рікою,
    Схилились верби тихі над водою.
    В садах вишневих поховалися хати,
    Заквітчані барвінком, мов дівчата.
    Весною все там потопає в квітах,
    Сидять русалки на вербових вітах,
    А літніми п’янкими вечорами
    Село дзвенить чудовими піснями.
    З краю сама стояла там хатина,
    А в ній жила собі одна дівчина.
    Була у неї ще старенька мати,
    Та довелось невдовзі поховати.
    Забрала матінку земля свята,
    І дівчина лишилася сама.

    Вона красивою була такою,
    З русявою шовковою косою,
    З очима, як весняне синє небо,
    Та тільки до краси ще й щастя треба.
    Воно ж її чомусь все обминало,
    Далекими шляхами мандрувало,
    А як прийшло, то літ уже немало
    Зозуля їй у лісі накувала.
    Та й те потішило її недовго…
    Залишився у неї син від того,
    Людського щастя, крихітка маленька,
    Вмістилася ж у ньому доля всенька.
    …Роки минали швидко у труді,
    Були в Марії руки золоті,
    Всього уміли та усе встигали,
    Ніколи спокою вони не мали.
    І підростав синок собі нівроку,
    На матір схожий, ставний, синьоокий,
    Красивий і розумний, добрий, дужий,
    Усі в селі його любили дуже.
    Бувало з матір’ю іде з роботи,
    Такі обоє – глянути охота.
    Марія в ті роки була щаслива,
    Хоч вже в літах, а дуже ще вродлива.
    Світився щастям погляд її синій –
    Вона дуже гордилась своїм сином.
    Вже подумки невістку вибирала,
    Та сталося не так, як те гадала.
    Війна. Вона усе усім розбила,
    Кого скалічила, кого убила.
    Її ж Іванка у полон взяла,
    Й дорогами страшними повела.
    Пішов він добровольцем в перші ж дні
    І загубився десь в страшнім горні.
    У нескінченно довгі й тяжкі ночі
    Не висихали у Марії очі,
    Бо кілька місяців уже пройшло,
    А звісточки від сина не було.
    Ішли тоді бої такі запеклі,
    Усе горіло навкруги, як в пеклі,
    Все далі відступали в тил частини –
    Поразку гіркую пила країна.
    Одного разу у село прибігли діти,
    Щоби страшну новину розповісти.
    Мимо ведуть колону полонених,
    Таких замучених, страшних, ой нене!
    Їх в полі на кошарі там зачинять
    І невідомо, що там з ними вчинять.
    Узявши харч, що тільки хто там міг,
    У поле люд увесь сільський побіг.
    Надіялись усі своїх знайти
    І чимось їм хоч трохи помогти.
    Марія теж Іванка там шукала,
    Вона його спочатку не впізнала
    Серед поранених, побитих і обдертих,
    І голодом замучених до смерті.
    Коли ж пізнала – ледве не зомліла,
    Як полотно відразу побіліла.
    До полонених їх пустили не відразу,
    Але таки дождалися наказу:
    Якщо у когось є тут чоловік чи син,
    Поговорити можна декілька хвилин.
    Стояв перед Марією Іван,
    Стояв хитаючись від тяжких ран.
    - Синочку! – кинулась. – Ти ледь живий!
    Поранений, побитий і худий!
    Одні лиш залишились на обличчі очі!
    Не спала я синочку дні і ночі,
    Я все ходила, та тебе шукала,
    А де тебе шукати я не знала.
    Казали люди, що в полях лежати
    Залишились такі як ти солдати.
    Я в тих полях, як тінь страшна ходила,
    Між трупами вночі і вдень бродила,
    Але не було там тебе, на щастя,
    Не думала уже, що мені вдасться
    Тебе знайти. Аж тут тебе знайшла.
    Прийшли ми і вартових умолили,
    Щоб нас сюди до вас пустили.
    Сказали, що поженуть вас знову,
    А я взяла сюди свою обнову.
    Ти вдягнешся у тую одежину,
    Бо я тебе тут не покину, сину!
    Ти вийдеш із жінками до воріт,
    А там перед тобою білий світ!
    - Не треба, матінко, як Вас знайдуть,
    То розтерзають гади, знищать, вб’ють!
    - Та що, синочку, їм із мене взяти!
    Подумають, що забарилась мати,
    Тай випустять стареньку, недолугу,
    А ти вже будеш там, за лугом.
    У нас ліси великі, ти вже знаєш,
    Ти там собі притулок завжди знайдеш.
    І вмовила таки, спасла дитину,
    Не думала про себе, що загине.
    Лиш для дитини в грудях серце б’ється,
    Таке воно вже, материнське серце!
    Та вартові її таки впізнали,
    Спочатку били, потім розстріляли…
    Про материнську смерть Іван не знав ще довго,
    Йому було узнати ні від кого,
    Він у загоні партизанськім воював,
    Ходив в розвідку, ешелони підривав,
    В лісах далеких воював Іван
    І був із нього добрий партизан.


    Одного разу в краю партизанськім
    З’явився чоловік котовилянський,
    (Село Івана Котовила звалось),
    Та й розповів, яке в них лихо сталось,
    Як мати свого сина врятувала,
    І як її нелюди розстріляли.
    Іван, дійшовши гурту непомітно,
    Почув все це, і як стіна поблідлий
    У лісі, в глибині його сховався,
    І цілу ніч назад не повертався.
    Що він робив, де був, цього не знали,
    Та й ні про що його і не питали,
    Бо знали всі, яке у хлопця горе,
    І ждали доки сам не заговорить.
    А він мовчав, лише горіли очі,
    І білий сніг на скроні випав з ночі.
    Собі самому він не міг простити,
    Що матінку свою не зміг він захистити,
    І що тоді її таки послухав…
    Та час ішов. Він став сильніший духом,
    І не було в загоні кращого бійця.
    …Війна до переможного кінця
    Наблизилась. І в Армію Радянську
    Влилися всі загони партизанські.
    І став Іванко вдруге вже солдатом.
    Його частина йшла через Карпати,
    Він визволяв Варшаву, Краків, Прагу,
    Дійшов отак до самого рейхстагу.
    Хоробро й відчайдушно воював,
    За що, нарешті, він героєм став.
    Він був не раз у німців, у розвідці,
    Не раз і день, і ніч сидів в засідці,
    Він справжніх друзів на війні стрічав
    І з болем їх в тяжких боях втрачав.
    Кінець війни Іван зустрів в Берліні,
    Біля рейхстагу. На похмурих стінах
    Усі бійці, хто тільки міг чим, тим писав,
    Автографи свої напам’ять залишав.
    Із зіркою героя мужній красень,
    Два підписи поставив на рейхстазі:
    Один за матінку, другий за себе.
    Скажіть, хіба він не зробив як треба?
    …Весною, коли все навкруг цвіло,
    Іван вернувся із війни в село.
    У свою хату край села він не зайшов,
    Минув і на могилу матері пішов.
    Він довго мовчки, довго там стояв,
    А потім на коліна перед нею став,
    І в перший раз за всю війну сльоза,
    Скотилася, як вранішня роса.
    Лиш після того він зайшов у хату,
    Його ніхто не смів потурбувати,
    Завдати не хотів ніхто тривоги,
    Хай відпочине і поспить з дороги.
    А він не спав. Всю ніч ходив по хаті,
    І все перед очима мати, мати…
    То ось вона схиляється над ним,
    Над хворим, ще тоді зовсім малим,
    І очі дивляться з тривогою й любов’ю:
    Синочку, любий мій, ну що з тобою?
    І руки в неї ніжні, прохолодні…
    А ось страшні роки, дуже голодні,
    У хаті навіть рисочки нема,
    І на дворі стоїть люта зима.
    І мамине лице, аж почорніле з горя,
    Вона щось там шукає ще в коморі,
    Надіється щось там знайти й зварить,
    А там так пусто-пусто, аж дзвенить!
    О, матінко моя, тебе нема, нема!
    А ти ж мене тоді урятувала,
    Й сама, на щастя, залишилася жива.
    Не всі той голод у селі пережили…
    Та все ж нарешті ті роки пройшли.
    І знову бачить матінку свою
    Веселою, щасливою в саду.
    Вони удвох там квіти поливають,
    А потім разом ягоди збирають.
    І в мами очі променисті, сині,
    Такі ж вона подарувала сину…
    Минула ніч і вийшов він на ґанок,
    Народжувався новий, світлий ранок.
    І двічі подароване життя
    Покликало Івана в майбуття.
    І, ніби сили тут нові знайшов,
    Життю назустріч гордо він пішов.
    …Таку бувальщину недавно я узнала
    І як могла, всю вам переказала.
    Нехай же наші рідні матері
    Живуть у щасті, радості й добрі,
    Хай їх шанують дочки і сини,
    Які не знатимуть повік війни.
    Нехай над нами буде мирне небо,
    А нам для щастя більшого й не треба!
    МАЛЬВА МАРІЯ



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --