Опис: Василь Степаненко
Янніс Ріцос

Ромйосіні

1.
Ці дерева не звикли до неба низького,
це каміння не звикло до кроків чижих,
ці обличчя не звикли жити без сонця,
і серця не звикли кривду терпіть.
Ця природа, сувора, наче мовчання,
до грудей притискає палюче каміння,
притискає до світла свої виноградники
й осиротілі маслини,
зуби стискає. Немає води. Лише спека.
Дорога щезає у світлі. І тінь від стіни –
розпечене залізо.
Від сліпучої крейди сонця
стають мармуровими ріки,
дерева і голоси.
Спотикається корінь об мармур. Очерет у пилюці
Скеля й осел. Задуха. Немає води.
Всіх мучить спрага. Роками.
Всі жують шмат неба в задумі над горем своїм.
Їхні очі червоні від безсоння,
глибока зморшка – клином межи брів,
мов кипарис між двох гір при заході сонця..
Їхні руки прикипіли до рушниць,
рушниця – це продовження руки,


рука – продовження душі,
гнів у них на вустах,
а сум – у глибині очей.
мов зірка у соляній криниці.
Коли вони потискають руки – сонце спокійне за світ,

коли усміхаються – ластів’ята злітають з їхніх борід,
коли вони сплять – двадцять зірок

випадають з їхніх драних кишень,
коли вони гинуть, життя все іде уперед
з барабанами і прапорами.
Роками їх мучить голод і спрага – і гинуть вони,
оточені з моря і суші;
спека вижерла їхні поля, солона вода затопила хати,
вітер виламав двері, а на площі бузок потлумив,
в драній одежу вільно гуляє смерть,
їхня мова терпка, як плід кипариса,
їхні собаки заклякли під власною тінню,
і дощ барабанить по їхніх кістках.
Скам’янілі на варті, вони курять суміші смердючі,
вони стежать за морем скаженим,


що поглинуло зламану щоглу місяця.
Скінчився хліб, скінчились кулі,
сьогодні вони заряджають гармати
своїми серцями.
Стільки років, оточені з моря і суші,
всі голодують, усіх убивають, та жоден не вмер –
їхні очі на варті горять –
прапор великий, яскраво-червоний вогонь,
і щоранку з їхніх долонь злітають тисячі голубів
до чотирьох дверей горизонту.


2

Щоразу приходить вечір із чебрецем,
підпаленим на камінні,
краплина води споконвіку довбає тишу,
дзвін на старому платані горлає роками.
Дрімають іскри в гарячому попелі самоти,
крівлі мріють про золотий пушок

над губою золотника-липня,
про золотий пушок, ніби чубчик кукурудзи, засмаглий
від смутку заходу.

Діва лягає під миртами

в широкій спідниці із плямами винограду.
На вулиці плаче дитина,
озивається в полі вівця, що дітей загубила.
Тінь біля криниці. Вода крижаніє в бочці.
Ковалева дочка заросила ноги.
На столі хліб і маслини,
у виноградній альтанці ліхтар вечірньої зорі,
і там угорі, на рожні пахучий Молочний шлях,
смажене сало, перець часник.
О, скільки треба зоряних шовкових пряжив,
щоб хвоя сосен вишила на розпеченій кошарі літа:
Це також минеться”,
скільки ще мати тужитиме
за сімома полеглими синами,
поки світло не знайде дорогу на вершину її душі.
Ось кістка стримить із землі,
міряє сажнями землю і струни лютні,
лютня у парі із скрипкою з вечора до рання
розмаринам і соснам виспівують про печаль,
і дзвенять корабельні канати, мов струни,
і п’є моряк гірке море із келиха Одіссея.

О, який камінь завалить вхід, який меч відітне відвагу,
який ключ замкне наше серце, що розчахнуте навстіж
і дивиться на сад правічний, зрошений зірками?
Час великий, наче травневі суботні сутінки
у приморській таверні,
ніч велика, ніби мідяна таця на стіні лудильника,
пісня велика, як на вечерю хліб у ловця губок.
Ось іде по ріні критський місяць,

цок-цок – двадцятьма рядами цвяхів
на черевиках,
а ті, що ступають трапами Навпліона,
натоптують люльку великими клаптями темені,
їхні вуса – грецький чебрець,
притрушений зорями,
їхні губи – коріння соснове і сіль
на скелі Егейського моря.
Вони пройшли кайдани і вогонь,
говорили з камінням,
і частували Харона вогненним питвом
із черепа свого діда,
на арені стрічали Дігеніса і вечеряли з ним,
і, як море ділили на двох,
так і хліб на коліні ділили ячмінний.
Прийди, богине, з солоними віями, з рукою,
пожовклою від дум про злиднів і від старості –
в очеретах на тебе чекає любов,
чайка для тебе в печері чіпляє образ твій темний,
сумний морський їжак цілує нігті твоїх ніг,
у чорній виноградині буяє сусло червоне,
буяє квітка на спопелілих будяках,
мрець у землі пнеться корінням до води,
щоб вирости сосною,
мати під складкою сукні ховає ножа.
Прийди, владарко, що висиджуєш
золоті яйця небесних блискавиць:
коли ж то, ти скинеш хустку
і візьмешся знову за зброю,
щоб бив тебе травневий град,
щоб сонце розчавило гранат у твоїм фартусі,
щоб ти його роздала по зернині дюжині сиріт,
щоб море блищало навколо,
як лезо меча і квітневий сніг,
щоб виліз на сонці погрітися краб,
на ріні схрестивши клешні.


3

Тут небо й на мить не вбирає блиску масного
наших очей,
тут сонце на себе бере половину ваги каміння,

черепиця ламається не ойкнувши на коліні полудня,
люди завжди поперед тіні своєї ідуть,
як дельфіни попереду скіатських човнів,
потім тінь, ставши орлом, забарвлює крила
в заході сонця,
а пізніше сідає на голови, думаючи про зорі,
коли люди лягають спати на ряднині
поруч з чорним ізюмом.
Тут на кожних дверях –
імена трьохтисячної давнини,
на кожному камені – малюнок святого
з очима суворими
і волоссям, немов мотузки,
чоловіки на лівій руці носять татуїровку –
червону Горгону,
дівчата – жменю солоного вогню під спідницею,
діти – п’ять-шість перехресних зарубок на серці,
ніби чаїні сліди на піску пополудні.
Не згадуй. Ми знаємо це.
Всі стежки ведуть на Високі Токи.
Вітер пронизливий там угорі.
Коли розпадається мінойська фреска заходу
і гасне пожежа у клуні узбережжя,
по сходинках, тесаних з скелі,
сюди підіймаються старі жінки,
сідають на Камінь Великий,
очима блукаючи в морі,
і лічать зорі, ніби срібні виделки і ложки предків своїх,
і поволі спускаються вниз годувати онуків
порохом Месалонгі.
Так, справді, у страдника зв’язані руки,
але брова його ворушиться, мов скеля,
що от-от зірветься з ока сумного.
З глибини невблаганно здіймається хвиля,
з вишини рине вітер, в його венах – вино,
у легенях – шавлія.

Ой, раз він подме –
забере помаранчеві дерева спогадів,
вдруге подме – каміння залізне видихне іскри,
втретє подме – і сповняться шалом
соснові ліси Ліакурі,
ударить він кулаком – тиранія злетить у повітря,
потягне ведмедицю-ніч за кільце –
затанцює вона серед юрм,
місяць битиме в бубон,
щоб повно було на балконах
заспаної дітвори та одважних матерів із Сулі.
Щоранку проходить посланець з Долини Великої
із сонцем спітнілим на лиці,
під пахвою тримає все грецьке,
як робітник – картуза.
Час настав, – каже він. Будьте напоготові.
Кожна година – це наша година.

4

Вони йшли в бік світанку з гідністю голодуючих,
в їхніх очах нерухомих заклякла зірка,
на плечах вони несли поранене літо.
Тут проходила армія з прапорами на голих грудях,
стиснувши впертість зубами, як грушу зелену,
з місячним піском в черевиках,
з вугільним пилом ночі, що в’ївся у вуха і ніздрі.
Дерево за дерево, камінь за каменем,
вони йшли по світу,
з колючками під головою вони проходили
крізь власний сон.
Життя проносили, як річку в сухих своїх руках.
Крок за кроком вони здобували сажень неба,
щоб знову його віддати.
Кам’яніли на варті, мов обгорілі дерева,
а коли танцювали на площі,

стеля двигтіла в хатах, і посуд скляний
на полицях дзвенів.
О, яка пісня хитала вершини гір –
вони вечеряли, тримаючи миску місяця
на колінах
й вечеряли
душили зітхання у глибині душі,
наче вошу між двома грубими нігтями.
Хто серед ночі тепер принесе гарячого хліба,
щоб ти втамував свої сни?
Хто стане у затінку маслин разом з цикадою,
щоб та не замовкла,
тепер,
коли крейда полудня забілює мур горизонту,
вкриваючи великі, горді їхні імена?
Ця земля, що духмяніла на світанку,
земля, що була їхня і наша – їхня кров,
нею пахла земля,
тепер, коли виноградники наші замкнули
свої хвіртки,
коли гасне світло наших дерев і домівок,
хто скаже, що половина їх у землю полягла,
а друга половина – в кайданах?
Сонце вітає тебе буйним листям,
небо виблискує буйністю прапорів,
але ці в кайданах, а ті – в землі.
Мовчи, де б не були вони –
дзвонитимуть дзвони.
Ця земля їхня і наша.
Під землею в схрещених руках
вони тримають мотузку дзвона –
чекають, не сплять,
чекають на дзвін воскресіння. Ця земля
Їхня і наша – ніхто її в нас не забере.

У

Вони сідали під маслинами пополудні,
просіваючи попіл світла між грубими пальцями,

патронташі скидали й лічили, скільки мук
умістилося в стежці вночі,
скільки печалі – в пагоні дикої троянди,
скільки снаги – в очах босої дитини з прапором.
Останню ластівку застали в полі морози,
вона висіла в небі, як чорна стрічка на рукаві осені.
Нічого більше не лишилось.
Крім диму спалених осель...
Інші покинули нас вже давно і лежать під камінням
у сорочках подертих і з клятвою, написаних
на зірваних дверях.
Ніхто не плакав. Часу не було. Тільки тиша
росла і росла,
і світло внизу, там, де море було прибране,
як дім убитої.
Що буде з ними, як злива ввійде у землю
з платановим листям гнилим,
що буде з ними, як висохне сонце
на вовняній ковдрі хмарин,
наче блощиця, розчавлена на ліжку сільському,
коли застигне на димарі холодних вечорів
недвижний лелека зі снігу?
Старі матері кидають сіль у вогонь,
посипають землею волосся;
З коренем вирвано виноградники Монемвасії,
щоб ягоди не смакували ворогам,
в один мішок вони складали кістки предків,
ножі й виделки,
і блукали за стінами батьківщини,
шукаючи місце ночівлі.
Нині нам важко віднайти мову черешні, –
не таку могутню і сувору, –
ті руки, що лишилися у полях, у горах, у морі,
не забувають нічого –
важко і нам їхні руки забути,

ще важче рукам з мозолями просити стокротку,
опам’ятатись вдячно над книжкою,
на грудях зоряної ночі.
Для цього потрібний час.
Ми будемо говорити. Доки вони не знайдуть
свій хліб і право.
Весла застромлені у пісок буряного ранку.
Де човен?
Плуг врізався в землю, і вітер над ним.
Спалений простір. Де ж плугатар?
Виноградник, маслини, будинок – все попіл.
Вечір – скнара з поліченими зорями в шкарпетці.
Лавровий лист і майоран у шафі на стіні.
Їх сягнув вогонь.
Закіптюжений горщик в печі –
і тільки клекоче вода
в замкненій хаті. Вони не встигли поїсти.
На обгорілих стулках дверей
вени лісу пульсують –
кров у жилах тече.
Ось знайома хода. Хто це?
Знайомий стукіт цвяхів на узвозі.
Тягнеться корінь із каменя. Хтось іде.
Пароль. Відповідь. Брат. Добрий вечір.
Отже, світло дерева знайде,
древо знайде свій плід.
У фляжці вбитого –
світло й вода Добрий вечір, брате.
Захід сонця, рум’яний старий,
прянощі пробує в дерев’яному бара ці.
Ніхто не купує. Вони зринули в вишину.
Тепер важко їм спускатися.
І важко визначити їхній зріст.
На току, де герої вечеряли,
лежать зернята маслин, і плями від крові місяця,
і п’ятнадцятискладовий вірш їхньої зброї.
Наступного дня горобці поїли крихти
солдатського хліба,
діти зробили іграшки з сірників,

що від них загорались колись цигарки
і скалки зірок.
І під маслинами камінь,
на якому сиділи вони пополудні над морем,
завтра стане вапном у печі,
а позавтра побілимо хати і лаву
під церквою Спаса,
посіємо зерно там, де вони полягли,
і пуп’янком гранатового дерева прорветься перший сміх на грудях спеки.
І тоді ми сядемо на камінь, щоб прочитати
їхнє серце,
ніби вперше прочитати історію цього світу.

6

Так проти сонця на морі, що відбиває інший бік дня,
відчувається вдвічі, втричі дужче ув’язнення
й муки спраги,
відчувається заново рана стара,
серце сохне від спеки, як вінок цибулі над дверима.
Чим далі відходять вони,

їхні руки все більше схожі на землю,
Чим далі відходять вони,
їхні очі все більше схожі на небо. Скінчилася
в глеку олія. На дні трохи осаду й дохла миша.
Скінчилась одвага матері
разом з водою криниці і глека.
Ясна самотності стали терпкими від пороху.
Де тепер дістанеш олії для лампади,
де м’яти дістанеш, щоб обкурити злотий образ вечора,
де шмат хліба знайти для вечора-жебрака,
щоб на лірі зіграв він зоряну пісню?
У верхній фортеці острова,
мов привид, живе смоківниця.
Земля порита снарядами й могилами.
Зруйнована комендатура залатана небом.

Нема більше місця для мертвих.
Нема місця жалобі,
ніде їй перепочити, заплести срібні коси.
Спалені хати очима порожніми вдивляються
в скам’яніле море,
кулі загнані в стіни,
мов ножі в груди мученика, прив’язаного
до кипариса.
Весь день убитих палить сонце.
І тільки ввечері солдати повзуть
по обгорілому камінні
і ловлять ніздрями повітря поза смертю,
шукають черевики місяця, жуючи шмат устілки,
б’ють кулаками в скелю –
хочуть вимучить краплю води,
але з другого боку – порожня суха стіна,
і знову чути удар – і кола навкруг такі залишає снаряд,
коли падає в море,
ще раз чути стогони поранених перед ворітьми.
Куди йдеш? До тебе волає брат.
Навколо ніч, збудована з тіней чужих кораблів.
Дороги завалені стінами.
Залишається одна дорога – в вишину.
Вони погрожують кораблям, прикушують язика,
аби відчути біль, що досі не закостенів.
В бійницях загиблі повстанці стоять,
вартують фортецю.
Під їхньою одежею зітліла плоть. Гей, брате,
чи не стомився?
Брунькою розкрилась куля в твоєму серці,
п’ять гіацинтів випнулись з-під паху скелі,
подих за подихом їхній аромат продовжує казку
– чи пам’ятаєш?
Шрами твої розповідають про життя.
Ромашка проросла з-під нігтя великого пальця
твоєї ноги
і розказує про красу цього світу.

Хапаєш руку. Це твоя рука. Зрошена солоною хвилею.
І море твоє. Крапає гірке молоко смоківниці,
мов чуєш,
як вириваєш волосся із голови тиші.
Де б ти не був, небо бачить тебе.
Вечірня зоря скручує пальцями твою душу,
немов самокрутку,
немов ти лежиш горілиць, вдихаючи дим
своєї душі,
вмочуючи в нічну синь ліву руку,
правою обнімаючи рушницю – твою наречену,
щоб, коли витягнеш із кишені старого листа,
і обгорілими пальцями місяць розгорнеш,
і прочитаєш про мужність і славу, –
пам’ятати, що небо тебе не забуде ніколи.
Потім зійдеш ти на рівень варти свого острова,
покладеш замість кресала зірку,
злетиш у повітря,
над стінами й щоглами,
над горами, що зігнуті, мов поранені солдати, –
так і тільки так можна прогнати привидів,
щоб згинули під покривалом темряви;
ти поринеш до вершин небосхилу,
щоб знайти голубий знак,
ніби сосок на сорочці єдиної жінки,
що завтра годуватиме твоє дитя,
ніби знаходиш після довгих років
ручку дверей батьківського дому.

7

Хата, дорога, лушпиння сонця кури дзюбають
у дворі.
Ми добре знаємо це. Тут на землі, між кущів
вуж скинув жовту сорочку.
Тут, на землі, хатина мурашки,

фортеця оси неприступна.
На одній і тій самій маслині луска цикади торішньої
і цьогорічної,
і твоя тінь повзе за тобою по очерету, ніби німий, замучений пес,
який стереже твоє земляне забуття,
вдихаючи дух олеандри,
ввечері тулиться до твоїх ніг, дивлячись на зірку.
Тиша від груш, що ростуть у розпалі літа,
дрімота від води, що байдикує
під корінням ріжкового дерева,
в її очах конає орел,
там, високо за сосняком
висихає каплиця,
як білий послід горобця
на широкому листку шовковиці.
Ми зміряли кожну тисячу квадратних метрів
двома палицями, зв’язаними навхрест,
прадавньою зливою, що до кісток пробирала
землю і душу;
скрізь на шкірі сонця – рани,
в цього чабана, закутаного у кожух,
в кожній волосинці – пересохла річка,
в кожній дірочці сопілки – золота діброва,
і на його ціпку сучки такі ж, як на веслі,
що першим прорізало синь Гелеспонту.
Не треба згадувати. У жилах платана
тече твоя кров. І в каперсі.
Німа криниця в полудень підносить
круглий голос із чорного скла та білого вітру,
круглий, як старий глечик, цей древній голос,
той самий, яким ти завтра
на вершині кричатимеш, голос,
що переходить у блакитне й червоне.
Небо синявою хвилі споліскує камінці
і наші очі.

Щоночі місяць перевертає вбитих у землі,
обмацує їх крижаними пальцями, шукаючи сина свого
за формою підборіддя й бровами камінними.
Нишпорить по кишенях. Завжди щось знаходить..
І ми завжди щось знаходимо.
Амулет із коштовного дерева. Сигарету розмоклу.
Ключ, лист, годинник, який зупинився о восьмій.
Знову його заводимо. Плине час.
Коли їхня одежа зітліє
і голі вони залишаться при солдатських ґудзиках, – так клаптики неба залишаються поміж літніх зірок,
так залишається річка серед мерехтінь олеандр,
так стежки мерехтять
серед цитринових дерев напровесні, –
тоді ми, можливо, дізнаємося їхні
справжні імена,
і, можливо, вигукнемо: люблю!
Тоді. Але й це видається аж надто далеким.
І разом з тим дуже близьким, наче в темряві
руку береш
і кажеш: добрий вечір –
з гіркою вдячністю вигнанця, що повернувся додому,
не впізнаний навіть рідними,
бо пізнав у дорозі смерть,
і пізнав у дорозі життя – до життя й після смерті,
він і їх впізнає. Він не журиться. Завтра – каже.
Він певний,
що найдовша дорога – найкоротша до серця світу.
І тоді, коли місяць цілує його у шию
зі смутком якимсь,
Смоківниці, горщик із гіацинтом, ослін і камінні сходи
кажуть йому: добрий вечір,
і, струшуючи попіл цигарки через поруччя балкона,
він, може, заплаче тоді від своєї певності,
він, може, заплаче тоді
від певності дерев, і зірок, і братів.