Під шкірою часом ворушаться небо й крила
в’язами невидимця вітру

Розріджена примара сонця лине над обріями,
які обриваються в прозірний простір,

Пливла по річці тиша
            порцелянових снігів,

зореліт зменшується
перетворюючись у маленьку іграшку

Ми неподібними
можемо бути

Паперовий кораблик
поплив від ручаю на луках

Чорно-білий сніг на зимовій кометі
сипле

Ти чула, як плещеться всесвіт?
Всіма своїми хвилями, полями,

Я колись буду вихором
на іще невідкритій планеті.

Оголених торосів сторчаки
стоять на чатах

В квантових полях
розум достигає,

Небо: згущається планетою
з ультрафіолету.

Крайнебо парує за склом орбітального ліфту.
Ранок димиться синім серпанком довкіл.

Хай космос проти! Від галактик до
частинок, що перетинають курс

Земля моя – старий музей,
йти до якого на околицю світ-за-очі

Всесвіт – змій з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст!.. Ось пружно скрутились орбіти планет кільцями, раптово стиснувши низку куль, немов лещатами, та й втягують її в нескінченний тунель свого замкнутого тіла. Пульсують на шкірі плями зірок в унісон з гіпнотичним рухом намиста світів, з’єднаних тулубом непорушного плазуна і залишаються на одному місці. Нема руху, нема! Але, там, в глибинах, щось відбувається, бубнявіє вогненним пухирем і руйнує космічне безлуння, і якоюсь полум’яною шаблюкою розтинає зсередини навпіл невмирущу, здавалось, зміюку, і розсипає кульки-намистинки.

В старих дзеркалах
полів невідкритого космосу

Земний марсохід Spirit чимось схожий із міфічним Хароном – тому, що обидва працюють в один бік в безпосередній близькості від підніжжя бежевого Олімпу (є така гора іржавого Марсу). Там річка Стікс біжить крізь покручені трахеї карсту. Там шрами каньйонів крають увесь материк. Материк, що пережив астероїдний шок в марсіянську давнину, коли Spirit був ще рудою на Землі, коли Харон був ще юнгою в аргонавтів по той бік всесвіту, де планети – лиш скам’янілі проекції руху зірок. На той час супутники Фобос і Деймос були вже приборкані орбітами, та траєкторіями марив упертий Танатос. І не його провина, що у смерті вони завжди спрямовані вниз, туди, де вогонь стає каменепадом, повільним вибухом і комп’ютеризованим духом.

Страшнішого за мертві астропорти,
отруєних безмежжями, нічого

...ментальна геометрія думок...
тріпоче небо алгеброю світла...