Не вдовольнюся променем - вимагаю Сонце!
Чи, може, не гідний Сонця?
Чи, може, ще хтось стоїть на цій площі,
як арматурина у глобус ввігнана?
Чи, може, ще хтось відчуває, як ми несемося з цим містом
зі швидкістю обертання осі нáвколо?
Чи, може, ще хтось бачить, озирнувшись,
як від його волосся кільцем лишається в Космосі
борозна?!

Вечір знову, як ніготь по нерву, віршем в мені колишеться.
Крізь надщербину небо зайве зливає на спеку.
Із пшеничної стріхи знявся у вись колись іще,
Як туман, посивілий, як я, одинокий лелека.

Й розіпнутий на небі висить, бо де подітись.
Задля кого прожити? Кому присвятить крило?
Він до Бога літав у лелечо-минулій дійсності,
А вернувся у дійсність, де Бога вже не було.

Ех! Якби так злелечіти. Знятись якби так можна
І розлитись у небі під пісню важку трембіт.
Холодіє душа моя, наче гніздо порожнє.
І пшеничною стріхою пахне мені політ.

Жінко, залишся… прошу залишись такою ж:
Часткою світлою в чорно сумному мені.
Скільки дурниць через тебе, для тебе накоїв вже.
Скільки ще ні.
Жінко осіння з очима над все більшими.
Тиха, як небо вечора на зорі нахромлене.
Я твої болі злічу хіба хорими віршами?..
Бери
споживай –
тіло за тебе преломлюю.
Жінко залишся… лишися для мене образом…
В цьому поході на гору тілом тобі не статись.
З чола зітри прошу кров мою й біль мій разом…
Хочу іще раз узріти тебе
перед стацією.

Дощ навспак.
Дощ – Ти.
Трави тягнуться, зводяться
до твоєї ходи.
Розвівається одяг,
як листя беріз,
осипається одяг.

Дощ навспак. Ти
дощ мій.
Біле тіло просвітлюється
засліплює мрійника.
Я – багаття під зливою –
в тебе у пастці…
В тебе
упасти б –
у дощ –
навзнак.

Дощ.
Ти…

Асфальтна туга…
Така стара вона.
Як з ліпшим другом,
Йду в поле з травами.
Іду від себе
З дідами радитись:
Як там на небі?
Де більше радості?
У вишиванці я,
Трава – в зеленому.
Діди – вигнанці
Зі світу ленінів.
Дід – бас, я – альтом
В траві зрослися:
Під тріск асфальту
Тягнемо пісню.

Сутінь
В травах весняхих згубився, немов у лісі.
В пошуках стомлений поле усе сходив:
Тут мене, Німфо, ти під дощем залишила...
Пісню твою дощ обірвав.
Як завжди
важчають думи, наче вечірні роси.
Сутінь бентежна в поле моє заходить.
Німфо, приходь! тут я, чекаю й досі.
З вітром відчитую мову твоєї вроди.

Ніч
Погляд у темряві неба застиг
Десь понад вічністю поля.
Я Тебе, Німфо, всує "на ти"
І не назву ніколи.

Час співчутливо спиняє ходу
У непрозіррі для мене.
Я тебе тихо домислюю тут
З шепоту трав священних

Ранок
Я бачив як нишком, тихо,
Мов перша росте трава,
В волоссі твоєму вітер
Для мене весну ховав.

А заздрісний ранок снігом
Сягнути її хотів.
Німфеє моя кандідо,
Чи й Ти так непевна слів?..

Мозок вперто долає фрустрацію
Під таночок племен алжирських,
Що туристи втяли на станції
Київ-Пасажирський.

Черевики із „Львіввзуттєвфаб”,
Капелюшок „маде ін Франція”,
Спів мобільників, крики нахаб –
Танець станції.

Хтось навушникам мимлить вдогоду,
Я читаю, хтось светрик плете,
Десь за спиною лають погоду,
Всі окремо. Всі різні. Проте

Сидимо тут, неначе у блендері:
Казна хто впереміш з казна-чим.
Все тут разом: нікчемність і чин.
Вперемішку стаханівці й ледарі.

На Волині десь буду вранці я,
Та згадаю таночок алжирський.
Нас усіх тут єднала станція
Київ-Пасажирський.

Вірш вечірній

Вечір – старий сивий чернець –
В ризах із розшивкою золотою,
Під вільховий хор, мирує мене
тобою.
Тіл розігріто-курний ладан
В церкві з туману. Зовсім сп’янів
і тверджу тебе,
як апостольське Послання
мені.
І ширшає голос.
Замало простору.
Затісно на фресках квітам.
Я у тобі роблюся апостольно
Спокійний…
Святий…
Світлий…

Світлий вірш

Кам’яніє самотнє ліхтарне світло,
а Ти – мінлива.
Як я іду,
вростаю в шляхів тло
дивишся.
Мозку спинному,
нервам моїм чутна,
стоїш невіддільно у світлі.
А я у темряву
самотність свою волочу
сізіфову.
Ліхтар нависає, розп’яття наче,
пропалює душі моєї китайку латану.
А я у світла тебе так хочу
Відвоювати.

Червоний

Обрій під сонце прогнув хребет,
а мені б лиш з червоних сукенки обіймів
Тебе
вийняти.
І купати у теплих потоках пальців.
Загорнути у червінь західну червня.
Колисати тебе,
як пшениць грація
зерня.
А мені б серцем, як Ківш, великим
зачерпнути Тебе з неба
всю,
як вимріяв.
А мені б для очей твоїх,
журавлів закликаних,
стати
вирієм.