Я завжди хотів написати щось почавши зі слова Мала.
щось ніби - Мала, памятаєш оті вихідні, ту осінь,
той жовтень, дощі за вікном, словом, всю ту стихію, що нас звела
і всю ту траву, що між нами росла?
але яка тримала нас разом і досі.

А потім – кілька рядків про то, як «це» у нас було,
що ти схожа була на всіх оцих змій, ненаситних левиць, чи грайливих кішок,
що ми відчували як вдосконалюємо мультикультурне це ремесло,
а бОги любові аби повчитись пряму трансляцію
дивилися з нашого ліжка

Далі, Мала, варто було б згадати якісь міста
бажано нетутешні, Відень, Париж, Варшава...
те як у них на гарненьких алеях і пішохідних мостах
пахло якимись частинами твого тіла,
ну і звичайно ж кавою.

І ще, Мала, не забути порожні вокзали і поїзди,
літаки, яким терміново треба відносити наше кохання
квіти на підвіконні, чи на пероні, останні слова, «не йди»,
і погодні умови жахливі повинні бути
в період чекання.

А потім знаєш, Мала, краще щоб хтось помер,
і найліпше щоб це стосунки наші сконали від відстані передозу
тоді б ми втопилися у самоті ніби консерва
у банці із під консерв,
і порівняння химерні вигадували б цьому психозу.

Не ображайся,Мала, та в цьому листі-нелисті сконаю лиш я
і лише в твоєму лексичному світі сконаю, ніби латинська мова.
а ти, Мала – ліпше придумай собі ім’я,
а потім знайди для імені цього
слово.

прийшла така
ностальгічна, руда, мов осінь.
сонця диск поклала під язик.
я віддався б її волоссю,
ніби мудрості Лао-Дзи.

я мов жук розгортав би листя,
між волосся імбирних трав,
у одній істоті злилися б
тонкі душі індійських приправ.

на стеблині зависну мов бабка,
не гойдатиму лапками світ.
тільки пташка, злякавши рибалку,
вмочить дзьобик в озерний
сувій.

Завжди є дівчина котрій ночами пишеш свої листи
Ховаючись ніби молюск у чорні розтягнуті светри
І мозку твого півкулі як дві тектонічні плити
Cтикаються і щось інфернальне й глибинне
виштовхують на поверхню.

Писати до неї і бути у цьому незвично святим
Послушником віри в безглуздість якої-будь віри
Вживати безбожно ім'я яке всує вживати можна лиш тим
Хто на власній безодні безмежність його перевірив.

У той же момент писати інакше ніби у перший раз
Пише незграбний хлопчисько по парті своїй сусідці
Іще не пізнавши ні відстаней ні металевої важкості фраз
Вірячи тільки що дівчинка покоха його за фрази усі ці.

Завжди є дівчинка... дівчина-котрій-пишеш-листи
Не надсилаючи звісно пишеш в повітря слова губами
Кидаєш ніби круги рятувальні якими врятуєш ти
Можливо кількох бідолах
у светрах розтягнених
із нічними примарами

не чекав що в твоїх передсердях аж так просторо
і що вітер з приморських степів приносить тобі пісок
аби ти ходила по нім підбивала його угору
і так прикрашала неквапний
майже зміїний крок

не чекав що слова вилітають твої неначе безпечні папужки
грають ігри в гіляччях акацій
на узбіччях сільских доріг...

що в моєму саду де у небі хмарини пливуть між тугими грушами
хтось твої силуети лишив на пізній серпневій корі

не чекав що солоне повітря над хвилями знає твоє імення
і вливає його як вино у кожен важкий ковток
у кожен чаїний крик
і коли попливти морською водою чи навіть полями зеленими
бачиш сонце і знаєш що тільки для неї і тільки для неї
воно горить

А коли на річному годиннику восьма-девята… вечір
І укотре за твій черевик вчепивсь невагомий лист
Розумієш що душі дерев відпускають у зиму ось так
без страху безпечно
лиш тому що своїм повертанням і вірністю саме Тобі
вони поклялись

не чекав що в твоїх передсердях аж так просторо…
не чекав що загубляться тут мої сни ніби в морі якась ріка
і що з часом вода відійде не чекав і вже точно
що зостанусь розбитим човном на піску
не чекав

Наша вічність скінчилась – наосліп іти вперед,
Відчувати порожність долонь, різати вени будням.
Бачиш, я через літо бреду божевільним груднем
Бачиш, постать моя зникає серед дерев.

На весну по венах тектимуть дубові спирти.
Гойдатимуть рибу, що йтиме в глибини на нерест.
І вкотре ти станеш пророком пияцтва і самоти,
чекаючи змін ніби той, хто уперше ступає на берег.

А ти ж, як веселка – ні краю тобі, ні кінця,
ти ніби калюжка води з відбитками лиць і вулиць.
Ти – котик на гілці, слова, що торкають серця,
Ти вати солодкої шмат, який іще не ковтнули.

І хоч ти чекаєш, що риба народить мільйони рибин,
Що трісне нарешті дубова кора і потонемо в соках,
Та хлопче, уже зрозумій – ти завжди будеш один,
Бо ж бачиш, навіть весна на траві
порожньою пляшкою сохне.

Єдине що тільки рятує – шукати якусь інфу
яку залишає вона ніби сліди на снігу
сидячи в мережі ідучи на пари чи у кіно
бовтаючись гуртягою ніби озерним дном

бачити як міста – жовто-зубі старі жерці –
ховають її слова ніби ножа у руці
виривають повітря гаряче з важких грудей
кидають до людей
лишають серед людей

знати що по зимі коли відійдуть сніги
коли стебла трави ковтатимуть соки тугі
коли по ріці пливтимуть пляшки і човни
ти лише знаки бачитимеш серед них

бачитимеш як трава – скуйовджена і молода –
кожну тримає мить ніби пісок чи вода
кожну її ходу відчуває як власний сенс
і не втомлюючись рости вперто його несе

і ніби перші сонця грітимуть теплі сни
де ви застигаєте саме на зламі зими-весни
і ледве помітно в кожен з прозорих днів
вона виходить із тебе
наче вода з берегіВ

На перетині зим і дощів, захололих ще з осені,
між висоток до неба прозорих під небом зрощених,
розіллється гарячий метал жовтокулий розтоплений
і розтопиться лід як гріховність, по сповіді, прощених.
Так ніхто не кохав, як кохає весною проміння
(того дикого сонця, що спало взимі, що упало на кригу)
ті під снігом столичні дахи, те замерше столичне каміння
і лютневих холодних людей попри їх гормональні зриви.
І від звично простого, як олівець, асфальту,
від широких калюж де розчиниться кров зимова,
відібється проміння, зробивши подвійне сальто,
і між нами піде і вперед поведе
як розмову.

Визнай, ти зовсім не знаєш чого вона хоче,
Куди надсилає потоки густі електронних листів,
І що вона думає, дивлячись просто в очі,
Вбиваючи в землю хрести.
Кожен її монолог – досконала сповідь,
Кожен прихильник – майже коханець, і завше друг,
Вона, ніби вершник тримає тебе за повід,
Гладить по спині, годує тебе із рук.

Визнай, коли ти щораз задихався на дні кімнати,
Слав есемески друзям про біль і холодний час,
чорна примара її стояла німим прокляттям
і малювала щасливих вас.
Ти опирався, руки крутив, писав передсмертні записки,
Повій купував на смердючих вокзалах, нічних шосе.
І коли «Куда єхать?» уже не питали таксисти,
Ти собі говорив: «Хлопче, тихіше, бачиш, тебе несе».
Тоді, пам’ятаєш, ранки ножами зривали душевні рани,
Спирти кислотним дощем палили газони твоїх слизових,
А коли ти дивився в вікно очима ув’язненого тирана,
У склі відбивались білки, як міста, потоплені у крові.
Визнай, ця жінка тебе визначала, як ікс визначає ігрек,
Як лисий сержант визначає мішені своїх ракет,
Як діти, зелені від косяків і еротичних ігрищ,
Визначають майбутнє, в принципі, всіх у світі планет.

Тепер - ти один, у тебе ні шансів, ні цигарок, ні зброї,
і ніч твою сни пробивають щораз кольоровим блиском...
ніби ти йдеш з лікарні, вкотре знявши побої,
і осінь тебе закидає ЇЇ електронним листям.

у місті де кожен знайде собі власного перехожого
де колір бруківки легкий і ламкий наче шовк
де люди травнево хворіють духовним сходженням
і зовсім не вірять у Тофлера і футурошок
у місті де ми перейшли одне одному
шлях і вдачу
де ти відлітала а я на кленовому листі писав листи
прокинуться сни прокинуться Ті що значать
для мене і тебе
більше ніж я і ти
ах як це буває
зіллються неначе краплинки двоє
і час розженеться і ти - над землею грайливий змій
веселий і вільний
і вірний
тому хто керує тобою
...і вибухне серце не втримавши власний вміст
потому зима не зима а прийдуть перестиглі морози
слова обміліють і танець що був на двох
розірветься
як розривається тиша весняна міцними грозами
як хромосомний набір що його розриває бог
і місто змовчить... піднявши мости у повітря
стуливши роти ніби свідкам нічним ліхтарям
а потім дощі на майдан і сльози на вітер
на вітер
і кожен проснеться
і в кожного буде шрам

біле коріння сонячне зовсім сонне
вогкість гладку полуденну вплете у спокій
ти ніби риба важкою рукою присолена
дихаєш морем і випускаєш соки
дикі ножі над тобою зійшлись хрестами
символи знаки символи-знаки всюди
пробуєш тишу на дотик на слух вустами
і вириваєш у будня свій власний будень
ти ніби будда тільки живий і справжній
ловиш нірвану в пустелі німої стелі
коло сансарне мухою душу дражнить
птахи безчасся влітають у вікна келій

на роздоріжжі доріг в божевіллі станцій
де обриваються смерті народження близькість
ти ніби сонях – красивий і самодостатній
кидаєш в небо молитву твердого листя

Купальська ніч,
волога ніч,
зірчаста.
Рамена проти вогнища блищать -

дівча лежить - дівча вдихає щастя

І світиться півмісяцем душа.
Стоять боги –
накурюють тумани,
Мурахами повзуть легкі думки

Дівча лежить...

небесні каравани
ідуть по сіль
І падають вінки
на води, на планети і тополі,
Огні в озерах
і огні в очах.
Танок шалений
бо танок у колі...

між травами гойдається дівча...

Кружляє ніч.
У повні повноліття,
Людські тіла
і зоряні тіла
Плетуть вервицю,
скаженіє літо,
чорніє за верхів’ями смола.
Купальська ніч
багаттями лоскоче,
Кричать віки
і гадини кричать
цвітуть чортячо перстиглі очі
і губиться між травами дівча...

бреду як тінь в зачумленій весні
ні пари з вуст лиш пара у повітрі
холодним сомом плаває в мені
колючий сум надломленого світу

пора така - чекаю і дивлюсь -
порветься сніг провісною травою
затягне мжичка березневий блюз
і качка плюхнеться на воду

мені би сьогодні важкого меча і пляшку
і чорних чортів напоїти
а потім роздерти
сніги як і я відверто прямують до смерті
під радісну пісню дурної весняної пташки

розхристана ніч кидає голодний погляд -
вгризається в місяць
виє на час на простір
слова що на смак і на дотик здаються гострими
лишають у горлі тонкі як од шовку розрізи

ти віриш у втечу ти думаєш Там зустрінуть
зігріють вином загорнуть в овечі шкури...

...ретельний годинник залишившись круглим дурнем
нервово в куточку гостритиме чорні стріли

Любіть Ірванця Олександра, поети!!
Як дядька, як батька, як неньку!!
Любіть його вірші і навіть портрети
Ховайте під ліжком маленькі!!
Любіть його вуса і чубчик любіть!!
І дим від його папіроси!!
В годину негоди і в радості мить!!
І навіть коли вас не просять!!
Поетко!! Якщо ти не любиш Сашка,
то знай не одному хлопчині
не стане в пригоді грудаста душа
такої скупої дівчини!!
Поете, ти можеш забуть імена
Тичини, Костенко чи Барки!!
Та вірші Сашка, як святі письмена,
Цитуй в оргазмічнім припадку!!
Повір не одна світова висота
Не буде тобою здобута
Якщо ти не любиш Сашкові вуста
І віршів смішні його букви!!
Слова Ірванця проникають у серце
Сильніше від запаху сала!!
Травневу баладу ,як ранішний секс
Люби!! І люби - Олександра!!)))

На місці тому де скипілась кров
ти бачиш квітку, ніби чорну ружу.
І кажеш, що любов готує знов
підступну змову хижу і ворожу.

Пелюстки крові, як дурні літа,
гойдають грифів на своїх раменах.
Той час забудь коли такі летальні
ми сіяли весну в осінні клени.

Забудь вино у мене на устах,
замерзлі пальці і гарячий погляд.
Міський голодний перелітний птах
нехай у вирій забере цей спогад.

Лишилась кров холодна і тверда,
І тромбом в горлі промовляє тиша...

Хворіє паралельністю хода
замерзлих наших онімілих тижнів.

Десь на далекому березі Криму
серед палючих безмежних пляжів
мокрою зовсім маленькою рибкою
ти одиноко ляжеш.

Будуть гуляти мурашки по тілу,
ніби у пошуках сонного затінку,
тихо оголене мідне тремтіння
сонце лизатиме.

Ти залишаєш страждання у спокої.
Мрії, як чайки, кружляють і плачуть,
мрії лягають прожареним попелом
вічно терплячим.

Скільки покори у спраглому тілі?
Скільки залитих мовчанням судин
крові? А може здається тільки
що ти
одна?

Той чоловік, що кохався з тобою,
Ніби підкорював дикий народ,
Той чоловік, що ти звала богом,
Чуєш, він поряд.

І це повітря - з його легень і
море - із кухля, що він тримає
ллється і синім музичним генієм
тебе приманнює.

Ти, ніби вперше, віддайся відверто,
Ніби на груди Його упавши...

Той чоловік залишається твердю
неба
назавше.

Сиплется листям липовим
сплетене нами літо.
Місто весело кліпає
пізнім палеолітом.

Пилом і пляжним попелом
пальмові плями манять,
лиця з гарячим попитом
свіжістю клептоманять.

Краплі висять над площами -
ніжні - перед дощем,
Просто під небом вмощуюсь
і посміхаюся,
ще

сон проклюнеться
скреснуть зв’язки зі світом
ніби човен дірявий потягне на мулисте дно
той чаклун що дорогу стеріг первородним світлом
вже на чорне міняє грубезне своє кімоно
і впадаєш у безвість і безвість приємна дуже
дужа чернь розстеляє чорничні свої письмена
ти вичитуєш сон ніби молиш вчорашню стужу
запросити на службу туди де святі імена
засинають так само і їх заколисують хмари
пісня рветься а слово німе на такій висоті
тільки сни проникають у голови і у храми
і на крилах морфієвих пухом зростають світи

колись ти боровся за іншу свободу
маленький худий як дівчисько
приходив додому – боявся дому
звикав наодинці вчитися
батьків не любив
а любив малювати
людей із великими крилами
зі справжніми крилами як у пернатих
і білими ніби вітрила
жив точно як всі бо усі удавали
що їм і без всіх комфортно
облизував вулиці свого кварталу
мінявся журналами порно
не страшно було утікати зі школи
кохати дівчат і курити вчитись
робити багато чого «поприколу»
і на випускному напитись
ти впевнений був що тебе не любили
ні друзі ні мама ні тато
любили ті люди з великими крилами
яких ти навчив літати
на білому аркуші чорні створіння
виводив своєю рукою
ритмічно так ніби жував насіння
і спльовував перед собою
і все би нічого пристойні малюнки
та тільки для чого ці крила
бувало таке - розривали стосунки
бо думали хлопця накрило
ти завжди казав це звичайні люди
на ангелів зовсім не схожі
хай може були і Христос і Будда
хай може і правда є в тому ..може
та це тільки люди!
звичайні люди!
такі ж пацани з районів
що курять траву і живуть в нікуди
сміються з батьків і мормонів
та їм пощастило крилатими бути
і грітись у ніжних пір’їнах
горнутися часом у власну забутість
у цій цегляній країні

Лондонський Луцьк
замітає листям,
Ніби гуаші кладе
на брук,
Пізній туман
заколисує місто,
люльку кудлату
бере до рук.
Попелом паморозь
ляже на вікна
Сиві і мудрі
в своїй німоті,
Осінь, здається,
вростає навіки
В сіро-бетонні
міські хребти.
Осінь дрижить.
У гарячці жовтня
Трусяться кисті
кленових рук
Водами з неба
асфальти повняться
Хвилі січуть
техногенний звук.

Наші підошви холодними рибами
Б’ються об мокрий, вечірній шлях
Ми - заколисані синіми зливами-
Йдемо крізь осінь
в своїх містах.

І знову слів катма для перемовин,
Як ніби пластир горло заліпив.
Росте доба, а тільки тіло ловить
Відсутність руху і відсутність злив.
Вдихаю літа, тихо ніби ладан,
Вечірній заспокійливий ефір.
Пора відпусток -
хмари вийшли з ладу,
а я живу усім наперекір.

Надвечір у нашій кімнаті ховалося літо,
Збирало весь червень, і грало із нами у «тисчу».
Я бачив, як хтивість твоя починала сміліти,
Як погляд гострився, мов стогін в оголеній тиші.

На грудях засмага, під танго, чи, може, румбу,
Червонею сукнею грала - шалена іспанка.
Могли б ще сидіти, та ляжемо краще о другій,
Візьмемо всю черву і гратимемо до ранку.

Бо часу лишилось на щастя, лиш,
піт і розмови,
а свічка, як в’язень уже захлинається ніччю.
Горнуся у тебе, у літню розпечену повінь...
А далі світанок і день шоколадно-коричневий.

Панянко, я ваші бажання давно завбачив,
Неварто кружляти словами навколо ночі.
Для чого я вам, ви – мені, це – побачення?
для чого, скажіть? І не треба ховати погляд.
Лише зрозумійте, уся ця вистава – марна,
Кінець із кінцем, ми із вами ні трохи не схожі.
Мої кораблі полетять слугувати Парнасу,
І це лиш початок наміченого походу.
Ви жінка від бога, і він був в хорошому гуморі,
Задумавши вас цілковито на літо схожою,
Такою ж розкішною, часто серпнево-згубною,
Такою, що храм поклоніння збудує кожний вам.
Це може і прикро та я підіймаю весла,
під вами ж сплетуться пісок і гладкі медузи
ніяких поянень, це просто життєве плесо,
це просто вечірка, вино і колишні друзі.
Лише не журіться, човни тут проходять часто,
На вашому березі ще хтось розпалить ватру
А я вирушаю, у мене на завтра - причастя
І я ще не вирішив
якою мантрою..

йшов додому
запити все чаєм без цукру
ніч стелила прокопчене чорне тло
крок за кроком
по бруку
по снігу
по бруку
ноги тіла тягнули бетонний блок

вертикальність думок
в них свободу польоту

чорні символи волі рекли з дерев
про далекий туман
і шмат теплої плоті
і що десь вже останній в селі помер

йшов
а вдома родина
чекала з роботи
місто чаділо світлом йому в лице
ніс з роботи байдужість на душу намотану
і ручища налиті тупим свинцем

мокрий сніг влаштував по собі скромні поминки
хрест у руки - і точно б свята хода
відбулась
та буденну дорогу додому
обірвало авто
чийсь веселий удар в педаль

зранку сонні вставали
збирались до школи
діти в мами просили на гумку гроші
тільки тіло потрощенне в парку чекало
що знайдуть
і заплющать очі

День все ближче до чорної жінки крадеться,
зашарівшись, узрівши її декольтований місяц.

...і ховає приреченість круглого серця
На самотній політ до колючих антен передмістя

Сонця промінь беру у руки.
Жовтень,чуєш,
виходь суди!
я тобі не якась там сука,
не сміти на мої сліди!
Що за мода ревіти стадом
Лиш впаде недобитий лист.
Гей,березові,
повставали!
Бач, як сволочі розляглись.
Скільки можна нести розруху,
На душі вирізати вірш?
Той, що потім візьмеш у руку
Глянеш,
плюнеш,
і не більш.

Погляд замерз
швидше ніж ми,
Пара змішалась густо.
Щось у мені стисла ця мить,
стисла, як ката мотузка.
В очі дивлюсь,
дико у них
місце своє шукаю.
Я посміхнусь,
ти й не моргнеш -
певно уже звикаєш.

Зірка впаде на комірець,
Переросте в кришталик.

Я й не сприймав це за кінець,
я лиш поправив шалик.
Холод скрипить
кличе вже йти
скажеш
Я хо-чу сні-гу...

Небо тріщи,
сип ці хрести
На почуттів могилу.

що слова коли погляд висить густиною срібла
і сивіє під листям прибита іржава ртуть
я давно не спішу мені менш від усіх потрібна
порожнечі дзвінкої дзвінка спорожніла суть

за туманами слів ні мене ні тебе не видно
і не кличуть зірватись піти на дуель слова
німота на асфальті як листя така необхідна
для шукання підтексу і тексту в твоїх «бувай»