впав птах на мапу, янголи ходять в білих халатах.
палять в палатах, плачуть у простір, у грудях —
постріл.
Бог вимкнув радари, доля осліпла, вмерла в датах.
з сумом апостол пише про птаха, пише про втрати.

час спинився у хмарах, на сході — сонячний спалах.
біль проростає, бій наростає, бо поранене небо.
смерть підкрадалась, як звір, діти спокійно спали.
де їх світлі душі сьогодні? скажіть, хто-небудь.

плачуть свічки, сльози з’явились на квітах і травах,
мертві, надіюсь, стали птахами і полетіли без болю,
зникли у світлі вечірнім, в небесній яскравій заграві.
хочу вірити, що я сплю, але все марно —
дихаю війною.

летять птахи по небу і плачуть на землю дощами,
що змивають на наших вокзалах сліди війни сходу.
моє покоління уже має від часу і пострілів шрами,
нами, як пішаками невдалої партії шахів, ходять.

і хочеться миру, та передають невтішні новини.
смерть плете свої сіті, на сході вмирають
знову не ті.
снайпер стріляє, куля підло входить у спину,
зникають птахи, поміж хмар на пораненій висоті.

в цей зимовий вечір вона телефонує до мене.
говорить, що її все дістало, що їй погано,
чекає, коли прийде тепло і буде листя зелене.
люди холодні, як лютий, зникли під ранок.

сьогодні тільки сніг тихо говорить під її ногами,
серце зимове болить, як простуджене горло.
час витікає із кранів, не знаючи, що буде з нами.
вона чекає весни, я слухаю, як тремтить її голос.

я їй говорю: – слухай, усе, що не твоє – відпусти,
усе, що твоє – залишиться завжди з тобою.
твій біль згодом зникне, як сніг, і стане пустим
і час повільно пливтиме далі своєю рікою.

вірю, страшно, бо не знаєш чого чекати далі,
кому довірити любов, яку вкотре розбили.
як тобі пояснити, що всі дні – це дрібні деталі,
які зупиняють серце, щоб набратись сили.

і доки ти боятимешся залишатись в квартирі,
якщо буде потрібно, я завжди буду поряд.
оберігатиму серце, по якому стрілять, як в тирі,
вдивлятимусь у твій, як ніч, темний погляд.

і в твої сни вриватиметься минуле і білі кити,
за вікнами знову сніг замітатиме пам'ять.
забувай, моя пташко, усіх, що від тебе пішли.
хай час, поки ти спиш, твої спогади спалить.

усе буде добре обов’язково, але буде важко.
ця зима лиш зупинка для тих, хто мав зійти.
якщо буде боліти, бийся і не здавайся, пташко,
мені зупиняли подих, я ж дихав, зможеш і ти.

іноді ставлять крапку, зупиняють серце.
добре коли є коми, їх можна стерти.
дозволь мені себе перебороти і все це.
ховаю літери в слова а ті в конверти.

знаю, мовчання не врятує, але так краще.
тире – перебиває подих, життя ламає.
зійшлися світи, доторкнулись лиш краєм.
слова – це ще не дії, а ми – не схеми.

навколо не ті люди, не ті розділові знаки,
буває опускаються руки, усе втрачаю.
одні і ті ж запитання, вимагають все знати,
знайди людину, з якою буде краще.

давно дістали усі пусті дні і завчені фрази.
тільки сміливі мають право на щастя.
той – хто зміг піднятись, легко може впасти.
все вирішить час, лінія на зап’ясті.

іноді ставлять крапку, зупиняють серце.
тире – перебиває подих, грає у нарди.
дозволь мені себе перебороти і все це.
добре коли є коми, їх можна стерти.

якщо чиєсь серце б’ється для тебе – радій,
якщо і не б’ється, то б’ється твоє для когось.
час – головний ворог для твоїх дій, їх крадій,
пів життя пройшло, чи просто не збулось.

здається, знаєш ходи, але не знаєш – хто ти.
ми інші для інших, але ми – найголовніше.
боїшся пустот, що у тобі починають рости,
коли ніч чорним чорнилом по небу пише.

торкаєшся тіла, як торкається Землі метеорит,
втрачаєш людей, як небо губить згаслі зорі.
бо тіло для часу – сірник, що повільно горить,
на шкірі твоїй залишились відбитки історій.

на дотик ти пам’ятаєш місто, що тебе зігрівало,
знаєш смак усіх уст і терпких поцілунків.
відображення однієї людини у дзеркалі – мало,
навіть якщо живеш в самоті кілька років.

б’ються серця в Берліні, в Парижі і в Львові,
повільно, щоб знайти ідентичні слова і ритми.
вірити сліпо комусь – це признак любові,
невідомий процес для доведених алгоритмів.