на всі вітри словами одболиш
їх тільки б кинути а далі стане
плече твердим немов гранітний камінь
що одділяє мертвих од живих

його не жди

губа чомусь тремтить
слова ідуть і жалять її жалем
немов церков хтось б"є в тобі скрижалі
й міліє сила і біліє кров

на всі вітри...
а ти все їх тримаєш

2016р.

так багато зібрано в глечики
молока
що диви і розхлюпаєш
стрічку білого смутку лелечого
ще покличе та чи переступиш

і болітиме лагідно матінка
не людина...
вирине з пам'яті
на сорочці в метелики застібка
запече але вже не обпалить

і нічого здавалося б глечики
перелито у них
стільки вилито
молоко що чорніє на стежечці
мов дитина яку нами вбито

2014р.

як бути з тобою і як спромогтися піти
мов листя човном за водою
коли вітер в очах гойдає хрести
і сотає нитки із фати молодої

ми береги два однієї ріки
мов зраджені верби поросли осокою
тепер стоїмо як ті маяки
і світимо й гасимо світло рукою

я бога молю крізь ніч і церкви
і яблука падуть мов падає зброя
хай будуть у тебе і райські сади
і жінка і діти і жодного спомину хто я

2013р.

Струна тремтить: це музика чи втома?
Чи біль її? Струна в мені болить
За тих, хто йде у ніч додому,
За тих, хто йде один у ніч.

А дім, як Даль, а дім, немов Далі:
Близькі і рідні перетворюються в тіні,
Їх відкидає світло ліхтарів,
Немов автівки на узбіччя долі.

Тримай мене, тримай мене за світ -
Нас завжди двоє у однім двобої!
Серед цвітінь чуми блукає слід,
Та хай там як, а я іду з тобою.

Струна тремтить: ні музика, ні втома -
В очах своїх комусь будую дім.

2013р.

у сукенці сірій з ногами босими
мощуся на крижині білій
серед океанів осеней
а довкола суцільна темрява
не пливу я лист осиковий
вітром вирваний з дому-дерева
я закохана та не спіймана
хвилі бавляться ніби м’ячиком
крила батьківські з корнем вирвані
загорни мене хоч би холодом
так несе ж бо серце вибите
снігу сніжний мій дух простягую
я беззахисна хоч зі стягами
крига кривиться кризі байдуже
та чи винна я серед осеней
лиш у ній моє відображення


2013р.

сьогодні мене назвали «коровою»,

а я думаю, - «божою»,

а я думаю, - «бедриком»,

а я думаю, - «сонечком»…


ми живемо химерами;

ми живемо так боляче,

ніби щось усередині

помирає без прощення,

помирає без спрощення

у тенетах надуманих;

ми згораєм кометами;

вибухаєм Везувієм,

і киплячою лавою

по фіалках примружених

у душі своїй шрамами

викорчовуєм мрії ми,

і лишаються пустощі,

і лишається пусто так,

ніби роки самотності,

ніби вітер між ґрат;

ми купуємо ласощі,

випікаємо тортики,

а воно ж то не солодко,

а воно ж то абортами,

ніби суд проти совісті,

визнає нас коровами,

а у душах ми бедрики,

а у душах всі сонечка, -


Не ходіть проти Божого…


2012р.

не тремти
наше щастя тривке зачекай
скоро пройде негода
ти не зчуєшся як розцвіте
всохла вишня
здолає закони природи

не тремти
сонячні промені
руки полум’я
відблиски сяйва свічі
знаєш
усі ми третиною клоуни
і на четверту
чогось глядачі

не тремти
дощ всього лиш оновлення
це не сльози
краплини душі
застигають чорнилом
покутами спогадом
я невиправна
а ти (?)

не тремти

2012р.

ми за різними столиками
одного i того ж кафе
спина в спину
й змарніле осіннє лате
нам багато говорить
повчання
ми навчилися жити
споглядаючи рух за вікном
навіжених людей
навіжених авто
sоs-сигнали думок
треба лікаря
хто

на окрайцях зім'ятих серветок
засмальцьований номер
мов вихід в метро
не виходить
ніхто
не танцюють у цьому кафе
лише вітер в шпаринах
і те
що забути не може
вікно
треба лікаря
хто

подолати цю відстань
пройти через себе
коли сили в руках
навіть злості
немає
повернутись додому
коли засвітає
докрап вижати з себе
останнє лате
назавжди
давай спробуєм разом
ніколи не пити в кафе

2011р.

переполовинена істота
з внутрішніми органами навиворіт
ходом стиглих вишень
поціловує lego-бруківку
її очі не вимолені
висмоктані
пилосмоком думок
кудись вглиб
черепної півмиски

вона сунеться мляво
на off-стопі
пащеко-роззявлених поглядів
на краєчках липких
вказівних дитячих флангів
то чіпляє подоли спідниць
руко-дротами
то спіткає каміння
тихі глуми сирен
і примружене блимання фар

половино-істота
собакою загнана
мов чувак
який йшов у кіно по воді
бачить досі веселку
рельєфно-крапковими знаками
хоч сховали і стерли
натільні
й швидкої хрести

підіймися і ти
над собою
і Над-свідомістю
подивися й сягни
кордонних
і поза-речей
досить бачити пил
павутинних доріг
із непотребом
загрубілих у гумі жувальній
життів

усі люди навколо
снують половино-істотами
з животами розпір
кишками навиворіт
все скитають
сліпими щенятами
сонними
у безвихідних зонах
уявних богів

2011р.

Знову дихаєш сповідями,
плачами, проханнями
з підлоги, з-під лавок,
з колін юродивих
заблуклих дітей,
ковтаєш піґулки,
зализуєш рани
церковними співами,
воском мальованим
духом просвітлих тіней...
і займаються зайчики,
тікають з підрамників,
в посохлих садах
проростають квітки,
сподіваєшся,
так, сподіваєшся,
він, як сон, недосяжний,
та одмінно колись
він все ж має прийти.

Поцілована,
так, поцілована,
необділена Божим велінням,
заладована,
душа неодспівана
все шмигає вночі,
неспокоєнна,
знову дихає,
благає -
візьми!
а ікони довкола лукавляться,
їхні зайчики - чорні коти,
усміхається вищість,
вона усміхається-
дочекайся,
чекай,
він колись неодмінно,
він має прийти.

І не думала я,
якби думала - так і зізналася б,
не дійшла,
не сягнула Твоєї мети,
лише руки з тремтячими
синіми пальцями
і для чого тепер молитви?!
закохалась,
ха-ха, закохалася,
зблиски лез,
кровотеч,
онiмілі думки...

самогубце!-
усміхайся в приховану камеру -
неодмінно
колись
спокій має прийти.

2011р.

В кімнаті з нерівними стінами,
дверима нерівними,
віконними рамами
стоїш із нерівними крилами,
стоїш одиноко,
поламана.

Нескладно усе,
нескладно,
і ти не складаєшся,
не склеюєш світ
з паперових,
зболілих думок -
ти сильна -
підлога у домі вже валиться,-
цей запис останній
на стелі твоїх помилок.

Паплюжать,
плюють,
із щілинок
на нитці звиваються
цих днів безсоромні,
лихі павуки
усе і на все,
що колись усміхалося
від дотику крил,
від тепла,
що ішло від твоєї руки.

А зараз пилюка,
і міль,
скрізь уламки,
подряпані фото
затертих дитячих обличь,-
смієшся,
хоч синява в дамки
давно вже пішла
із поскрипом
ржавих ключиць.

І байдуже, чим тут устелено,
чи тепло нозі,
чи доладно заблуклим очам -
все байдуже -
так тут заведено,
в кімнатах забутих
прострочених мам.

2011р.