- Ти ж знаєш, що чим абсурдніше брехня, тим більше у неї вірять люди... Здається фашистський міністр пропаганди Пауль Йозеф Гебельс висловлював подібну думку і таки мав рацію, - почув уривок фрази Григорій Петрович Скрипка, заходячи до вагону електропоїзду метро на станції „Золоті Ворота”.
- Ні, мій любий, не буває диму без вогню... Хіба вже забув, що цей падлюка Кучма наказав не тільки вбити Гонгадзе, а й зенітні комплекси „Кольчугу” продав диктаторському режиму в Іраці? Тепер дурнем прикидається, що нічого не знає, нічого не чув, нічого не бачив, – чітко і переконливо прозвучав у відповідь збуджений жіночий голос.
„Вимова, як у диктора українського радіо”, - посміхнувся Григорій Петрович, мимоволі прислуховуючись до розмови.
- Будь ласка тихіше, Галю. Увесь вагон „збаламутиш”, - спробував заспокоїти жінку голос, який мабуть належав її чоловіку.
- А чого мені боятися? В усіх газетах про це пишуть! Я і КДБ ніколи не боялася, завжди говорила те, що думаю, - не замовкала жінка. - А ваших кучм з медведчуками знаєш де я бачила?
- Та знаю, знаю, тільки заспокойся, - переконував дружину мужчина.
- Що це ви жіночці рота закриваєте? Хай собі говорить, - заступилася за Галю дебела жінка, що стояла поруч. - Заощадження наші вкрали? Вкрали! На одну пенсію проживеш? Не проживеш? Як оте бидло тягнемо ярмо з ранку до ночі і копієчки рахуємо, а вони на мерседесах катаються, „олігархвени” кляті...
На станції „Осокорки” Григорій Петрович вийшов з вагону і підземним переходом не поспішаючи попрямував додому на свою тепер рідну Срібнокільську. Йому пощастило у минулому році отримати тут трикімнатну квартиру. Пригадалося, як чотири роки підряд він, вже маючи посаду завідувача відділу Адміністрації Президента України, їздив електричками на роботу з Фастова до Києва і після роботи назад до Фастова.
Слава Богу, усі ці муки скінчилися. Тепер навіть у синів окремі кімнати. Старший - студент політехнічного, молодший – закінчує школу...
Ще покійні батьки привчили малого Грицька ніколи не втручатися у чужі розмови. Але почутий діалог у вагоні київського метро таки „дістав” Григорія Петровича і він ледве стримався від бажання розсудити спір між подружжям. Мабуть начитавшись газет, емоційна пасажирка електропоїзду метро принаймні двічі висловилася некоректно з приводу „Кольчуги”.
Краще, ніж інші пасажири, Григорій Петрович знав, що, по-перше, „Кольчуга” не зенітний комплекс, а по-друге, ніхто з українських громадян ніколи не продавав ці розвідувальні станції в Ірак.
Вже знали про це і міжнародні експерти, яким було надано в Україні навіть цілком таємну інформацію, що стосувалася „Кольчуг”, і які , можливо саме у ці хвилини, завершували підготовку та погодження у Лондоні і Вашингтоні свого офіційного звіту.
Григорій був переконаним, що на підставі цього звіту уряди США та Великобританії ще вибачаться перед Україною за свої попередні звинувачення, побудовані на підставі дезинформації, яку американські спецслужби, „налякані” подіями 11 вересня 2001 року, сприйняли як достовірну...
„Кольчужною” проблемою Скрипка займався із самого початку її виникнення, коли Україну відвідала заступник Держсекретаря США Елізабет Джоунс.
Під час її зустрічі з Президентом України вперше офіційно пролунали звинувачення щодо продажу Україною "Кольчуг" до Іраку. Там же було запропоновано Україні невідкладно відповісти письмово на 15 політичних і 19 технічних запитань, пов'язаних із сферою українського експорту військової техніки та озброєнь. До підготовки цих відповідей та погодження остаточного документа з українськими міністрами був причетний і Григорій Петрович Скрипка...
Строки, визначені Президентом України, „піджимали”. Вже 5-го жовтня пакет відповідей у формі NON-PAPER необхідно було надати американській стороні. Одним з перших погодив підготовлені відповіді міністр закордонних справ України. Через хворобу міністр прийняв Григорія Петровича разом з керівником відповідного управління МЗС України на урядовій дачі у Конча-Заспі.
Тоді Григорія приємно вразила відсутність предметів розкоші на дачі міністра. Було таке враження, що він потрапили до звичайної хати сільських інтелігентів, де кожний куточок випромінював тепло і непоказну мудрість господарів.
„За усю свою дипломатичну кар’єру я не пригадую такої складної міжнародної проблеми, з якою сьогодні стикається наша держава, – сказав тоді міністр, проглянувши запитання і відповіді на них. – Наслідки можуть бути катастрофічними для України... Але будемо сподіватися, що правду нам таки вдасться встановити”.
І для Григорія Петровича справою честі було віднайти усю правду про „Кольчугу”, якою б вона болючою не була. У недалекому минулому кадровий офіцер, полковник запасу, доктор технічних наук Скрипка на прохання колег-гуманітаріїв неодноразово роз’яснював, що „Кольчуга” не є бойовим комплексом, здатним самостійно знищувати сучасні літаки.
„Кольчуга” - це тільки пасивне „око”, спроможне „бачити” навіть літаки-невидимки, через те, що будь-який сучасний літак власними приладами обов’язково випромінює радіохвилі. Дві, три, або чотири станції „Кольчуга”, між якими є певна відстань та які інформаційно об’єднані між собою, – це вже не „око”, а потужні далекозорі „очі”, спроможні виявляти не тільки напрямок місцезнаходження літаків, а й вираховувати відстань до них та багато інших специфічних показників. І це технічне диво створено в Україні, - з гордістю підкреслював Григорій.
Об’єктивно кажучи, наявність „Кольчуг” в Іраку дійсно могла серйозно обмежити дії авіації США. Тому тривога найпотужнішого стратегічного партнера України за своїх льотчиків напередодні рішучих дій щодо „повалення” диктаторського режиму Саддама Хусейна Григорію Петровичу була цілком зрозумілою.
Бажання віднайти правду посилювалося також тим, що Скрипка, побувавши декілька разів у Великобританії і США, був закоханим у щирість та відкритість людей, з якими там йому пощастило зустрічатись. Крім того він як патріот своєї країни був вдячним Англії та Америці за дружнє ставлення до України і всіляке сприяння розвиткові демократії в молодій, незалежній державі.
Григорій вважав особистими друзями багатьох іноземців українського походження, батьки яких у свій час емігрували за кордон. Породнили його з представниками української діаспори любов до України та рідна мова, а також їх спільне прагнення побудувати на українській землі прекрасну, процвітаючу, демократичну державу.
До кола друзів Григорія Петровича, зокрема, належав американський двозірковий генерал у відставці Микола Кравців. Здається ще вчора Григорій Скрипка та Микола Кравців представляли найпотужніші армії СРСР та США, а сьогодні вони неодноразово зустрічалися і в Україні, і в США на спільних двосторонніх військово-політичних заходах, відчуваючи глибоку симпатію один до одного.
З британським морським піхотинцем, капітаном Збігневом Фегом, Григорій подружився у Німеччині під час інспектування військових об’єктів Великобританії за Договором про звичайні збройні сили в Європі. Батьки Збігнева ще до початку другої світової війни покинули рідну Львівщину у пошуках кращої долі. Особливо зблизили українського полковника з британським капітаном їх спільні ранкові пробіжки.
Вперше вони „позмагалися” на витривалість поблизу німецького міста Мюнстер. Збігнев сам запропонував Григорію побігати разом, поцікавившись на які відстані він бігає вранці. Григорій відповів, що робить 30-40 хвилинні пробіжки для власного задоволення, щоб краще прокинутися та помилуватися місцевими краєвидами. Проте, замість 30 хвилин їх перший крос тривав біля двох годин і до того ж у доволі високому темпі. Тому Григорій, хоча і втомився, радів, що капітан Фег, нав’язавши йому той виснажливий марафон, мав можливість особисто переконатися у високому рівні фізичної підготовки українських офіцерів.
На миротворчих навчаннях „Щит миру – 97”, яке проходило в Каліфорнії на військовій базі в Сан-Луіс-Обіспо, Григорій познайомився ще з одним представником української діаспори - талановитим американським журналістом, ведучим телепрограми „Вікно в Америку” Юрієм Саєвичем. Скільки вони тоді українських пісень переспівали затишними каліфорнійськими вечорами! І Юрій Саєвич, на відміну від деяких офіцерів-українців, які представляли Україну на тих навчаннях, показав знання слів і мелодій такої кількості народних і сучасних українських пісень, що йому міг би позаздрити сам Павло Мовчан!
Тому у справі з „Кольчугою” Григорій відчував ще моральну відповідальність перед американськими українцями, яким була не байдужа доля нової України.
Ще до приїзду групи експертів Скрипка з’їздив у службове відрядження в Донецьк і у присутності директора „Топазу” Юрія Рябкіна уважно, крок за кроком, перевірив експортні документи, формуляри та іншу технічну документацію усіх виготовлених на заводі станцій радіолокаційної розвідки „Кольчуга”, шукаючи сліди їх можливих поставок в Ірак.
Як досвідчений фахівець Григорій знав, що у разі нелегітимного продажу Іраку українських „Кольчуг” (у зібраному чи розібраному вигляді), він обов’язково знайде на заводі докази цього факту.
Григорію Петровичу було няково перед своїми закордонними друзями навіть від однієї тільки думки про те, що деякі його співвітчизники могли співпрацювати з режимом Хусейна. Проте приховувати „страшну правду”, якщо він її знайде, Григорій не хотів і не збирався. Зло мало бути належним чином покаране.
Ось чому Григорій Петрович пережив справжнє потрясіння і радість, особисто переконавшись у тому, що Україна жодної станції в Ірак не продавала.
„Слава Богу, що, експортуючи цю техніку, ми дотримуємося міжнародних домовленостей, а вигадки про „Кольчугу” - чиясь недолуга провокація, або спосіб заробити собі політичне ім’я і гроші! - Міркував собі Григорій Петрович, повертаючись з відрядження. - Як добре, що на такому високому міжнародному рівні скоро буде спростовано розповсюджену неправдиву інформацію, яка перевірятиметься експертами найрозвинутіших демократій світу”.
А що стосується „плівок” Миколи Мельниченка, знаючи можливості сучасних цифрових технологій, не можна було відкидати версію щодо штучного створення цих „записів”, наприклад, з метою підготовки та проведення спеціальної розвідувальної операції проти України для досягнення політичних та економічних інтересів „замовників” цього скандалу.
Щоб знайти потенційних замовників, достатньо відповісти на запитання: „Кому це вигідно?”
Якщо цей скандал дозволяє усунути потужного конкурента на ринку торгівлі озброєннями, то значні грошові потоки майже автоматично спрямовуються до бюджету держави, яка організувала та забезпечила відповідне „усунення”. А якщо така „гросмейстерська комбінація” ще дозволяє політично „знищити” занадто самостійного у прийнятті рішень лідера країни, то на проведення такої операції грошей ніколи не пошкодують.
Таким чином, сили, яким було вигідно принизити Україну в очах демократичних суспільств, могли створити та „підкинути” спецслужбам США сфабриковані записи...
„Невже північний сусід?” – сам у себе запитував і сам собі відповідав Григорій. – „Можливо... Можливо... А далі все залежало від того, наскільки професійно було виконано ”підготовчу” роботу, щоб працівники інших спецслужб, нічого не підозрюючи, „проковтнули” дезинформацію, як це робить щука, ковтаючи замість карася рибацьку блешню”, - розмірковував Григорій Петрович, аналізуючи обставини виникнення політичного скандалу. – Таким чином, усі крапки над „і” мають поставити незалежні експерти...”
Група з тринадцяти (як сподівався Григорій не заангажованих) експертів американського Держдепартаменту та оборонних відомств США і Великобританії на чолі з Аланом Ван Егмондом прибула до Києва у неділю 13 жовтня.
Наступного дня експертів приймали в Адміністрації Президента України і Григорій Петрович відразу впізнав серед гостей Петра Фединського – ведучого і колегу Юрія Саєвича по телевізійній програмі „Вікно в Америку”, який мав виконувати функцію перекладача.
„Браво, Америка! – подумав Григорій, схвалюючи те, що у складі і цієї специфічної групи включено такого відомого представника української діаспори. – Це хороша ознака. Завжди легше спілкуватися фахівцям, якщо у співрозмовників є спільні знайомі і спільна мета... А з Петром ми обов’язково подружимося, бо друг мого друга – теж має бути моїм другом”.
Але, на жаль уся подальша робота експертів в Україні показала, що Григорій Петрович стосовно їх незаангажованості і об’єктивності помилився.
Йому судилося представляти Адміністрацію Президента України, супроводжуючи „політичну” підгрупу експертів під час зустрічей з керівниками державних інституцій України, які на політичному рівні гіпотетично могли бути причетними до прийняття рішень щодо „продажу” „Кольчуг” Іраку.
Не зважаючи на абсолютну відкритість української сторони, іноземні експерти вже із самого початку демонстрували свою недовіру до офіційного Києва і „наполегливо”, а деякі з них навіть „нахабно”, шукали „чорну кішку у чорній кімнаті, якої в цій кімнаті насправді не було”.
Якщо Григорій Петрович з кожною зустріччю все більше переконувався, що його припущення про „змонтованість” записів Президента України Леоніда Кучми з Валерієм Малєвим, поширених в Інтернеті, підтверджується конкретними доказами, а звинувачення України у незаконному продажу „Кольчуг” Іраку тільки на підставі цих сумнівних записів є абсурдними, то експерти майже увесь час залишалися „незадоволеними”. А у деяких державних установах просто було дуже „гаряче”.
У затишному приміщенні Генеральної прокуратури на вулиці Різницькій Григорій Петрович мислено поспівчував заступнику Генерального прокурора України Олександру Атаманюку у зв’язку із постійними „шпильками” на його адресу двох знахабнілих „експертів”, а можливо за сумісністю і агентів спецслужб.
„Дякуємо за майже щиру відповідь...”, - провокував Атаманюка один з експертів, сподіваючись що він зірветься і наробить дурниць.
„Ви не щирі і нас не шануєте!” – тиснув на нього другий інспектор, вимагаючи невідкладно надати цілком таємні матеріали розслідування та змушуючи посадовця високого рангу порушити чинне законодавство України щодо дотримання державної таємниці.
Їм так і не вдалося ані спровокувати прокурора на грубість, ані примусити його порушити закон, хоча природне, потаємне бажання „послати подалі дорогих гостей” у господарів на Різницькій протягом усієї зустрічі мабуть не зникало.
І на Володимирській вулиці інспектори „не почули” Голову Служби безпеки України Володимира Радченка, який наголосив, що зробити фальшивий аудіо запис про експорт „Кольчуг” в Ірак дуже просто. При цьому іноземні інспектори мали можливість особисто переконатися в тому, що усі вироблені Україною „Кольчуги” знаходяться на своїх місцях.
Колишній перший заступник Валерія Малєва Олег Попов також рішуче заявив, що факт розмови Малєва з Кучмою щодо „Кольчуг” є неможливим, а „плівка” із „записом їх розмови”, на думку представника України, синтезована технічними засобами, щоб „підставити” Президента України.
Леонід Рожен - колишній перший заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України - був ще переконливішим, навівши приклад про те, що у пресі з’явилася „сенсаційна” інформація про поставку Сполученими Штатами Америки біологічної зброї в Ірак.
„Смішно?” – запитав він експертів. – „І я теж сміявся, бо не можна все, що з’являється у пресі, сприймати на віру. Ми українці - розумний народ і не слід до нас ставитися як до африканських братів”.
Дедалі більше ставало зрозумілим, що, користуючись „сумнівними” записами про „Кольчугу”, експерти виконують чиєсь завдання та використовують наданий шанс для отримання іншої інформації, вимагаючи навіть таку, яка є предметом таємниці не тільки України, а й інших країн.
Зокрема це стосувалося їх бажання побачити контракт щодо поставлених „Кольчуг” до Китаю та точних координат цих станцій на території цієї країни.
„Зрозуміло, що у кожного своя робота”, - дивувався Григорій Петрович. Але він не міг і не хотів повірити у те, що представники „дружньої” заокеанської держави, у спосіб життя громадян якої він був закоханим, можуть так зневажати Україну. Тому, він сподівався, що врешті-решт у Вашингтоні та Лондоні відкинуть усе надумане спецслужбами та інспекторами і зроблять об’єктивні висновки про безпідставність звинувачень України, виявивши також і справжніх замовників та авторів „кольчужного скандалу”.
- Що це з тобою, Гришо? – замість привітання запитала у Григорія Петровича дружина, коли він зайшов до квартири. – Знову щось трапилось на роботі? І коли ти навчишся усе сприймати спокійно як усі?
- Усе в порядку, моє сонечко! – поспішив заспокоїти дружину Григорій. - Просто морально втомився від невизначеності... От завтра надійде звіт за результатами роботи експертів стосовно „кольчуги” і все стане на свої місця... Демократичні держави вміють визнавати свої помилки і від цього, тільки виграють...
- Добре, добре! Знову ти про політику. Краще поцілуй мене, перебила чоловіка дружина. – І, до речі, відчуття невизначеності з’являється тільки тоді, коли є сумніви. У тебе ж немає сумнівів щодо об’єктивності твоїх нових американських друзів!?
Григорій обняв дружину і ніжно поцілував її у вушко. Потім зазирнув в очі, які світилися ніжністю і любов’ю, і спіймав себе на думці, що навіть усі політичні скандали світу не здатні затьмарити відчуття звичайного людського щастя.
- Я тебе люблю, моя рідненька. Ти у мене найкраща. А завтрашній день, принаймні для мене, дійсно усе визначить, - погодився з дружиною Григорій, але так нічого їй і не сказав щодо своїх сумнівів, які дійсно з’явилися у нього після роботи з іноземними експертами.
Нарешті довгоочікуваний „час істини” настав і п’ятого листопада 2002 року Адміністрація Президента України отримала звіт експертів, надрукований на 18 сторінках.
Коли Григорій Петрович „по діагоналі” пробігся очима по висновках звіту, серце у нього гучно „закалатало”, шкіру запекло, наче хтось його облив окропом, а сорочка і білизна миттєво стали мокрими. По скронях застукотіли молоточки, в очах потемніло...
„Це не могли написати не заангажовані експерти, які отримали від нас усі необхідні докази щодо абсурдності звинувачень України у продажу „Кольчуг” в Ірак, - подумав Григорій.
Він розгублено гортав сторінку за сторінкою, пригадуючи і розуміючи тепер стурбованість міністра закордонних справ України Анатолія Зленка під час їх зустрічі в Конча-Заспа.
„Отже американці, які заради „правди” принципово викривають навіть сексуальні „пригоди” своїх президентів, виявилися не здатними, або не захотіли побачити реальну правду про „Кольчуги”... Але ж кращої нагоди „притиснути” виробників брехливих записів не було і не буде! А може до „синтезу” розмови Кучми і Малєва причетні самі американці, а не спецслужби північного сусіда? Тоді дещо стає зрозумілим... Ні! Цього не може бути! Тому, що цього просто не може бути!” – категорично відкинув свої припущення Григорій Петрович.
Але в голові у нього наче щось переключилось і він підсвідомо продовжував шукати аналогії українського „кольчужного” скандалу і „трагікомедії з оральним сексом на найвищому державному рівні” у білому домі.
Припустимо, дехто в США вирішив поставити крапку на кар’єрі Біла Клінтона і у якості виконавця завербував Моніку Левінськи, яка отримала завдання заплямувати свою сукню спермою президента США. І вона це зробила. Тому, ретельно перевіривши на „смак”, „колір”, „запах” та хімічний склад дорогоцінні плями на сукні „романтичної” дівчини з речовиною, яку завжди носив у собі президент найдемократичнішої країни світу, американці їй повірили. Але запланований імпічмент не пройшов і дехто був змушений чекати наступних президентських виборів.
А якщо і в Україні якомусь гарному чоловікові, або його дружині, закортіло достроково отримати повноваження президента держави і цей „хтось” звернувся за передовим досвідом до відповідних фахівців у США? Заокеанські професіонали мабуть відразу відкинули б варіант із простим копіюванням сексуального скандалу, бо навіть дитина здогадалася би звідки цей „передовий досвід”. Тому спочатку замість Моніки знайшли Миколу Мельниченка, і він напевно погодився на героїчну роль „патріота”, який із „ризиком для життя” начебто безкорисно „шпигував” в кабінеті Леоніда Кучми.
А чого б йому не погодитися, якщо усі „записи” на той час вже могли бути змонтованими, а за „безкорисність” гарно заплатять? Гонгадзе все одно вже не має, а „невеличкий обман” про те, що до його вбивства начебто причетні Кучма та його оточення зробить журналіста героєм України, а деяких політиків „політичними трупами”. Нехай трішечки потримають державне кермо інші люди, з якими і наш „патріот”, як реп’ях на собачому хвості, добереться до владного олімпу.
Звичайно штучно змонтована плівка це вам не пляма президентської сперми, але сморід від записів буде не гіршим. Якщо ж Україна відкриє свої таємниці, щоб надати докази абсурдності деяких фактів, то ці докази експерти можуть і не визнати, бо про склад експертів також можна подбати заздалегідь...
„Марення якесь”, - нарешті припинив фантазувати Григорій Петрович і розпочав готувати коментарі і спростування до сімнадцяти безпідставних висновків-звинувачень іноземних експертів. Пізніше ці коментарі були озвучені учасниками брифінгу для засобів масової інформації, який проходив 12 листопада 2002 року в Адміністрації Президента України.
Переживши шок і розчарування у зв’язку з необ’єктивністю британських та американських експертів, Григорій Петрович нарешті був змушений сам собі зізнатися, що помилявся, коли абсолютизував демократії двох „найдемократичніших” держав світу. Невипадково Франція і Німеччина дедалі частіше відмовляються підтримувати американські сценарії розв’язання політичних криз в інших державах із застосуванням військової сили.
Григорію було прикро, що він не встиг подружитися з Петром Фединським через невидиму, але реальну „крижану стіну недовіри і підозри”, за якою працювали з представниками України іноземні експерти, бо, мабуть, мали відповідне завдання уряду США. Тобто, навіть українське походження не примусило пана Фединського спробувати зупинити процес поливання брудом вітчизни його батьків...
Він також розумів, що справа Гонгадзе і „кольчужний” скандал мабуть назавжди залишатимуться нерозкритими, як і справжні вбивці Джона Кеннеді. Бо тільки замовникам „записів” була відома уся правда про їх „недостовірність” і саме цим „замовникам”, як і у випадку з „Кольчугами”, справжня правда скоріше за все була не потрібна.
Арсенали „неправди” і брехні, на поширення яких було витрачено шалені гроші, мали працювати „за призначенням”. А у тому, що вони досягають кінцевої мети, Григорій мав можливість переконатися особисто.
І, якщо бути до кінця чесним, навіть державний службовець Адміністрації Президента України Григорій Скрипка у справі з „кольчугами”, як і та жіночка у київському метро, стояв би на боці не своєї країни, а „демократичної” Америки, якби особисто не побачив докази безпідставності звинувачень нашої держави у незаконному продажі „Кольчуг” до Іраку.
А скільки українців ще залишається засліпленими риторикою про демократичні цінності і живе під гіпнозом цих заморських псевдодемократів? Чи прозріємо ми колись?

Усі герої оповідання вигадані, тому тих, хто випадково впізнає себе, автор просить не перейматися цим випадковим збігом.

Після проголошення незалежності України з різних республік колишнього Радянського Союзу на батьківщину своїх предків приїхало чимало офіцерських сімей.
Залишивши „стерегти” квартиру в Алма-Аті свого старшого сина-студента Михайла, приїхав до Києва із дружиною Тетяною та молодшим Петром і полковник Божийдар Іван Васильович.
Спочатку Іван намагався перебратися із Казахстану до Москви та ця спроба Івана була не результативною. Як казали у той час, у полковника в Москві не було „волохатої руки”, а бажання стати генералом аж перло з офіцера, який у 1993 році отримав погони з трьома великими зірками з рук самого президента країни Нурсултана Назарбаєва.
Посприяв Івану в отриманні посади та чергового військового звання його тато-фронтовик, який разом воював з Героєм Радянського Союзу, Міністром оборони Казахстану Сагадатом Нурмугамбетовим.
Івану пощастило взяти участь у деяких заходах СНД у складі делегації від Казахстану, де він навіть сфотографувався поруч з Борисом Єльциним.
Пізніше, під час одного з таких фотографувань у Ташкентському аеропорті, полковник Божийдар випадково виліз попереду свого міністра, закривши його своєю солідною, кремезною фігурою. На пам’ятній фотографії замість Міністра оборони красувався новоспечений полковник.
Усе сталося через оту кляту чарчину, яку він хильнув у літаку, запивши пивом, і знаходячись у стані ейфорії забув про улюблене татове прислів’я „не лізь поперед батька в пекло”. Генерал Нурмугамбетов не пробачив синові свого фронтового товариша цієї витівки і генеральська перспектива Івана в Казахстані досить швидко розсмокталася, як м’ятний льодяник.
Полковник Божийдар не любив згадувати той „прокол”, бо Нурмугамбетов під час найближчої наради у ташкентському готелі не тільки прилюдно зачитував правила етикету і дипломатичного протоколу, а й порадив йому змінити батьківське прізвище на Божадурь. Після цього інциденту у Міністерстві оборони Казахстану навіть молодші офіцери поза очі називали його тільки так.
Слава Богу, тато Івана любив таким, яким він є, і своєчасно порадив сину їхати за генеральськими лампасами не до Москви, а до України, написавши листа-прохання своєму давньому підлеглому, а тепер тризірковому генералу та Керівнику Інспекторату Президента України.
Отже стартові шанси заслужити генеральські штани у Івана були дуже високі. І хоча „рідною” мовою Іван не спілкувався, він добре її розумів, бо у дитинстві батько часто возив його на Полтавщину, де мешкали усі татові родичі.
Крім того, завдяки батьківському походженню, Іван тепер належав до „титульної нації” і як етнічний українець, за інших рівних умов, розраховував на перевагу перед офіцерами, в особових справах яких були зазначені неукраїнські національності.
Нарешті Іван мав багато позитивних якостей, насамперед кмітливий розум і непогані аналітичні та ораторські здібності.
Небеса нагородили Івана в гарному розумінні слова також і амбітністю, „кар’єрним нахабством” та відсутністю гальм щодо прикрашування власних заслуг.
Мав допомогти полковнику і університетський диплом та певний досвід шкільного учителя фізики, а також два роки служби на посаді техніка радіолокаційної станції й чималий досвід служби в обчислювальному центрі штабу цивільної оборони Середньо - азіатського військового округу, куди влаштував його тато після невдалої педагогічної кар’єри та бурхливого роману з красунею-казашкою, ученицею 10-го „а” класу, в якому Іван був класним керівником.
Український генерал зустрів Івана по-батьківські, бо пам’ятав його ще десятирічним хлопчиком. Йому, тоді ще молодому капітану, подобалося, коли командир авіаційного винищувального полку, у якому Микола Іванович служив на посаді начальника штабу, брав на польоти свого молодшого сина Івана. Хлопчик, після польоту Юрія Гагаріна у космос теж звичайно мріяв стати льотчиком, і з величезним захопленням спостерігав за фігурами вищого пілотажу військових асів.
- Проходь, Ванєчка, радий тебе бачити. Як тато? Як його здоров’я?
- Докучають татові як завжди фронтові рани, але тримається добре. От листа Вам передав, товаришу генерал, - відповів Іван, голос якого тремтів від хвилювання.
- Для тебе я просто Микола Іванович, синку, - заглиблюючись у зміст листа, сказав генерал. - Прохання твого батька для мене закон. Він завжди відпускав своїх підлеглих, у тому числі і мене, на вищі посади. Дам тобі машину, щоб підкинули до управління кадрів Міноборони України. Послужиш пару місяців на полковничій посаді у Збройних Силах, а потім заберу до себе. Все зрозумів?
- Так точно!
- Запитання.
- З гуртожитком не допоможете, бо я з дружиною і молодшим сином?
- Допоможу. Зараз доручу своєму помічникові. Ну добре, Ванєчка. Увечері запрошую тебе разом з родиною до мене. На 20.00, - уточнив генерал.
- Дякую, Миколо Івановичу, - ледве стримуючи щасливі сльози, відповів Іван, - будемо обов’язково і вийшов з генеральського кабінету до приймальні, картаючи себе за свою сентиментальність.
А далі усе відбувалося як у казці.
Невдовзі полковник Божийдар очолив аналітичний відділ у міжнародному управлінні Міністерства оборони України і досить швидко оволодів розмовною українською мовою та службовими обов’язками.
Через три місяці, як і обіцяв Микола Іванович, його вже було призначено до Інспекторату Президента України на генеральську посаду керівника управління міжнародної військової політики та видано ордер на трьохкімнатну службову квартиру у престижному районі міста Києва.
Службовий автомобіль, окремий кабінет і реальний шанс отримати до Дня Незалежності генеральські погони несподівано конкретно „намалювалися” перед Іваном.
А Іван і мріяти не насмілювався про такий блискавичний сценарій своєї кар’єри. Три дні підряд після призначення в президентський Інспекторат він скажено хрестився на хрести Києво-Печерської Лаври, проїжджаючи повз святі місяця на своїй службовій іномарці, і благав Бога допомогти встояти від спокус української столиці.
Та хіба можна було встояти молодому кремезному полковнику з гарними чорними вусами від звабливих поглядів чарівних українських жінок? А від оковитої з перцем і смачнючого сала з часничком та цибулею? Ну хто ж втримається?
Але Іван тримався, як кажуть, „до останнього патрону”. Усі карти, як завжди, сплутав вельмишановний пан Випадок.
Посольство Сполученого Королівства мало святкувати день народження її величності Королеви Єлизавети. У зв’язку з прибуттям до Києва британського лорда - фельдмаршала Інджа, на урочистості посольство запросило справжній бомонд іноземних військових аташе, українських дипломатів та воєначальників з дружинами.
Надійшло запрошення і Керівнику Інспекторату Президента України. Але Микола Іванович у цей час мусив брати участь у важливій нараді в Адміністрації Президента України, тому із задоволенням віддав запрошення Івану.
- Ванєчка, попередь дружину, щоб зробила відповідну зачіску та підготувала вечірню сукню. Сьогодні замість мене поїдеш на урочистий прийом, який влаштовує на зафрахтованому кораблі Посольство Великобританії. Де, коли і як? – розписано у запрошенні.
- Миколо Івановичу, може доручите Вашому першому заступнику? – наче щось передчуваючи, запропонував Іван.
- Я двічі не повторюю, Іване. Зробиш приємне дружині, тим більше, що вона у тебе „ін-яз” закінчила і залюбки поспілкується з англійцями. Заодно і по Дніпру на кораблі покатаєтесь. Щодо мене скажеш британцям про термінову нараду у Президента.
Рівно о 19.00 Іван з Тетяною під’їхали до корабля, на борт якого вже піднімалися відомі українські дипломати і генерали у цивільних костюмах із гарними, розмальованими дружинами.
- Оце так-так! – з приємністю здивувався Іван. Серед гостей він помітив нещодавно новопризначених начальника Генерального штабу українського війська, заступника Міністра оборони з озброєння, заступника міністра закордонних справ... Є можливість зав’язати корисні знайомства.
- Тетяно, поспілкуйся тут без мене, а мені треба працювати, - солідно вимовив Іван дружині, поправляючи червону краватку, яка йому дуже пасувала.
На верхній палубі офіціант роздавав гостям напої і майже не вагаючись Іван взяв собі келих з коньяком.
„На вулиці похолодало і я тільки трішечки зігріюсь”, - заспокоював себе Іван, відкидаючи неприємні згадки про свої минулі „проколи” після неконтрольованого вживання алкоголю. – „Та і Тетяна поруч, теж підстрахує”.
- Олександре Івановичу, щирі вітання, звернувся Іван до начальника Генерального штабу, цокнувшись із ним келихом. Я Іван Васильович Божийдар, заступник Керівника Інспекторату Президента України з міжнародної військової політики.
Правда, Іван не був заступником Миколи Івановича, але ця дрібничка ані чого на йогу думку не міняла.
- Дуже приємно, - сердечно відповів йому височенний генерал Задунайський, вдягнений у незвичний для бойового офіцера елегантний смокінг, який взяв напрокат. А чому не прибув Микола Іванович? Щось сталося?
- Та ні, усе по плану. Президент України проводить закриту нараду. І взагалі, за міжнародний військовий напрямок в Інспектораті відповідаю я. Досвід у мене у цій сфері неабиякий... Був радником Міністра оборони Казахстану, готував до підписання усі документи на саммітах СНД та інших міжнародних заходах ...
Іван і не помітив як перейшов на „ти”.
- Одним словом, Саша, заїжджай до мене. Ти ще молодий начальник Генштабу. Усьому навчу, хоча військових академій, як і маршал Будьонний, я не закінчував.
Міцно потиснувши руку Задунайському, Іван переключився на заступника Міністра закордонних справ.
- Ми з вами не зустрічалися в минулому році на дачі Бориса Миколайовича Єльцина? – спитав Іван у відомого дипломата.
– Щось не пригадую...
– Тоді ми точно бачилися з Вами у Андрія Кокошина в Москві, – радісно посміхаючись проголосив Божийдар. Я писав Андрію декілька рецензій на його книжки, - не моргнувши оком, знову збрехав Іван
- З ким маю честь? – із зацікавленістю спитав пан Хандогінюк у Івана Васильовича, пропонуючи йому свою візитку.
- Я заступник Керівника Інспекторату Президента України з міжнародних військових питань, у тому числі і з питань роззброєння, Іван Васильович Божийдар. У недалекому минулому – радник Міністра оборони Казахстану та позаштатний радник Президента Назарбаєва , по-військовому голосно і чітко відчеканив Іван, і рука його мимоволі потягнулася до келиха з коньяком, а розігрітий організм вже прагнув нових вражень і знайомств.
Переконавшись, що справив належне враження на дипломата, та пообіцявши передати свою візитку найближчим часом, Іван пошукав очима дружину. Не знайшовши її, знову проковтнув чергову порцію відмінного коньяку.
А Тетяна у цей час насолоджувалася вишуканою англійською мовою справжніх лондонських леді, смакуючи терпке червоне вино на затишній нижній палубі корабля.
„Невже це не сон?” – думала Тетяна. Про чоловіка вона геть забула, зачарована видами Києва, які відкривалися їй через ілюмінатори корабля, та збуджена незабутніми враженнями від спілкування з дружиною посла та супутницями життя заступників міністрів, дипломатів і генералів.
Івана, який зайшов в оточенні інших незнайомих їй мужчин до урочистої зали корабля, вона побачила першою.
Його шанобливо та уважно слухали, і Тетяна заспокоїлася та порадувалася за чоловіка, який після Алма-Ати практично не пив та усього за декілька місяців зайняв в Україні достойне місце, працюючи і вдень, і вночі. І сьогодні теж відчуває себе, як риба у воді, серед військової та політичної еліти.
Через деякий час урочисто оголосили про прибуття фельдмаршала і у невимушеній обстановці британський лорд почав знайомитися з високими українськими гостями, обмінюючись думками щодо перспектив розвитку українського війська та інших військових формувань.
Натомість переважна більшість гостей, не звертаючи особливої уваги на британського лорда, „спілкувалися” між собою біля щедро накритих столів. Активно продовжував брати участь у міжнародній „тусовці” і наш Іван Васильович.
- Пане полковнику, - звернувся несподівано для Івана перекладач з Міністерства оборони, - з Вами, як з представником президентського Інспекторату, хотів би переговорити фельдмаршал Індж.
„Ось мій зоряний час”, - блискавично промайнула думка в голові у Івана. – „З лордами мені ще не доводилося спілкуватися”. Осушивши до дна черговий келих коньяку, Іван попрямував за перекладачем до центру зали, де мала відбутися видатна подія його життя.
Але хто стане свідком цього тріумфу? Жодна особа навіть не помітила, що Іван наближається до фельдмаршала.
Обмінявшись вітаннями фельдмаршал почав розповідати про мету свого візиту і про зацікавленість оборонного відомства Сполученого Королівства у співробітництві з Інспекторатом Президента України.
Іван у свою чергу поінформував фельдмаршала про нараду у глави держави, що є причиною відсутності Керівника президентського Інспекторату, та про готовність співпрацювати з відповідними структурами Великобританії.
Але ніхто, Боже мій, ніхто крім перекладача, не бачив як Іван на рівних веде переговори з британським лордом! Навіть Тетяна десь забалакалася і мабуть так і не побачить з ким спілкується її чоловік.
Тоді Іван вирішив трішечки додати гучності своєму голосу, щоб чув його не тільки перекладач і фельдмаршал, а й інші високі гості.
- Ми дякуємо Вам, пане фельдмаршале, а також і Посольству Сполученого Королівства, за високу честь бути запрошеними на цей урочистий захід, - раптом потужно, майже як у церкві, вимовив Іван. „О, вже починають слухати й інші”, - відмітив Іван, витримуючи паузу для перекладача.
Згадавши деякі факти з колоніальної історії „владичиці усіх морів”, Іван вирішив блиснути своєю ерудицією.
- Ми цінуємо Ваше бажання, пане фельдмаршале, сприяти реформуванню та розвиткові Збройних Сил України, бо знаємо, що фактично Англія у свій час була носієм цивілізації та християнства на багатьох континентах, зокрема в Америці, Азії та Африці.
Перекладач справно перекладав, а народ вже із зацікавленістю слухав добре поставлений голос полковника, який собі обмірковував наступну фразу. „Україна ж не Африка! Ще подумає, що ми, як африканці, потребуємо їхньої допомоги. Хіба українці ні на що не здатні? Дзуськи! У нас не було Шекспіра, але був Шевченко! У нас на Житомирщині народився конструктор космічних кораблів та ракетного щиту СРСР академік Корольов!” , - бігали туди-сюди думки в голові Івана.
- Проте, вельмишановний пане фельдмаршале, Україна - це потужна за своїм інтелектуальним потенціалом морська держава, а не бананова республіка!”, - повчально прогримів бас полковника.
Перекладач знову все дослівно переклав на англійську.
- Ні-ні! Ми не вважаємо Україну банановою республікою, - наче вибачаючись, встиг вставити свою репліку фельдмаршал.
Але полковник Божийдар, почувши винуваті нотки в словах фельдмаршала, менторські затряс вказівним пальцем перед обличчям британського лорда та з відчуттям за свою країну пекучої гордості, яка наче коньяк розтікалася теплом по його жилах, продовжував, гриміти:
- Ми – українці! Ми – великий, гордий народ! Ми вам не ПА-ПУ-А-СИ, пане фельдмаршале! Ми не
ПА-ПУ-А-СИ!!!
Останні слова прозвучали у суцільній тиші і навіть дружина Івана почула тихий голос перекладача, який, не зорієнтувавшись у ситуації, дослівно переклав на англійську (тепер вже точно „історичну”) фразу її чоловіка. Почула і їй стало зле.
А сивий, сімдесятилітній фельдмаршал, вислухавши переклад, зблід, почервонів, потім знову зблід, не припиняючи розгублено вибачатись:
- Пробачте! Пробачте, пане полковнику! Ми знаємо, що українці не папуаси. Ми так не вважаємо, пане полковнику...
І, зрозумівши, що британський фельдмаршал ставиться до України шанобливо, полковник Божийдар хитро посміхнувся до візаві та зненацька обняв і тричі розцілував його, наче приймаючи у такий спосіб вибачення фельдмаршала, і вже тихіше додав:
- Українці на це сподіваються. - А потім із словами „Маю честь” розвернувся і пішов закусувати до столу з почуттям філігранно виконаної роботи.
Із дзеркала, яких на кораблі було більше ніж достатньо, на Івана із захопленням дивився чорновусий, кремезний, український генерал із келихом коньяку у лівій руці та з червоним вареним раком у правій.
Як цей генерал у формі продерся на бенкет було незрозуміло. Обличчя генерала було до болі знайоме Іванові, але впізнати своє віддзеркалення йому так і не вдалося.
Дружина Івана Тетяна перебувала у стані прострації хвилин п’ять після проголошення її чоловіком слів „ми не папуаси”. Вона бачила як Іван завершив свій спіч і повернувся до столу, але, як уві сні, не могла поворушити ні ногою, ні рукою. Голос теж кудись пропав.
Вона бачила як Іван взяв келих коньяку та вареного рака і почав уважно вдивлятися у дзеркало, наче побачив там щось надзвичайне. Потів він залпом осушив свій келих і спробував закусити коньяк вареним раком. Та рак зненацька випав з Іванових рук прямісінько під стіл.
Іван повернув свою голову ліворуч, потім праворуч і після цього присів, намагаючись витягти того злощасного рака з під столу. Йому це нарешті вдалося і прямо під столом, не підводячись, навколішках полковник почав ласувати улюбленим делікатесом.
Дивно, але на Івана крім дружини навіть ніхто не дивився. Усі голосно розмовляли, частуючись екзотичними фруктами, вишуканими напоями та закусками, начебто щойно нічого і не сталося.
Тетяна відчула як її кинуло у жар, а обличчя стало таким, наче її хтось облив водою. Саме ця вода і повернула Тетяну до тями, яка раптом, наче прокинулася, витираючи хустинкою своє лице.
„Боже! Це не сон! Це... катастрофа...”, – перше, що прийшло на думку Тетяні, коли вона опанувала собою. – „А що є найгіршим, Іван вже десь добре набрався. От клята свинюка! Вже моститься спати під столом!”.
Блискавкою Тетяна підскочила до місця, де влаштовувався перепочити її чоловік, і щоб ніхто не бачив, щосили вдарила його ногою по важкуватій сідниці.
- Вилазь, падлюка, – прошепотіла Тетяна. Дивно, але до Івана дійшли її ледве чутні слова.
- Чого ти б’єшся, Танєчка? Не бачиш – обручку шукаю, закотилася під стіл, - визираючи з під столу обурено пробурчав полковник. – О, знайшов! , – зрадів Іван і спритно виліз з під столу, показуючи долоню, на якій красувалася щойно знята обручка.
„Розбір польотів проведу вдома, а зараз треба непомітно витягати цю свинюку з корабля”, – вирішила для себе Тетяна, дякуючи Богові, що корабель вже пришвартувався.
- Іване! Чи не ти обіцяв мені показати сьогодні вечірній Київ? – ніжно спитала Тетяна чоловіка.
- А ти що не бачила Київ з корабля? – запитанням на запитання відповів Іван і вхопив повний келих з коньяком.
- Коханий, по-перше, цей келих мій, а по-друге, ти обіцяв показати Хрещатик, – так само ніжно і наполегливо сказала дружина Івана, непомітно відбираючи у нього коньяк. – Хіба твоє слово вже не закон?
- Моє слово закон, - погодився Іван з дружиною і невпевнено поплентався за нею з корабля, чи то тримаючись за неї, чи то підтримуючи її під руку, щоб Тетяна, не дай Боже, не впала.
„Хрещатик – це добре. На Хрещатику і дівчат багато гарних, і барів чимало. Вечір тільки починається”, - думав свою думку Іван і його настрій поступово покращувався.
В машині полковник Божийдар знову відчув себе господарем ситуації і скомандував водію-сержанту:
- На Хрещатик!
- Юрочка, будь ласка, спочатку за сином заїдемо. Ти ж запам’ятав дорогу до моєї подруги?
- Так, пані Тетяно, відповів водій і скерував авто в протилежному від Хрещатика напрямку.
- Сержант! Урод? Ти що теж мене вважаєш папуасом?! – звіриним риком заричав полковник. – Хто тут командує?!
Але отримавши гарного тусана по потилиці від Тетяни він на хвилину заспокоївся.
– Виключи приймач, воділа! Співати буду, - знову прокричав Іван.
Сержант, втягнувши голову у плечі, швидко виключив магнітолу, з якої лунала улюблена пісня киян „Як тебе не любити, Києве мій”.
„Вдоль... па... Питерскай! Па... Тверской... да Ямской...” – голосно не заспівав, а прогримів потужним басом Іван Васильович, зовсім перелякавши молоденького сержанта, який у своєму житті не чув такої сили голосу.
„Ну і голосище! Такий талант пропадає! Дійсно, ми співучий народ ”, – подумав сержант, плавно гальмуючи біля парадного, в якому залишили малого Петра.
- Юра, чекатимеш нас із Петриком. Я миттю, - звернулася до водія Тетяна і розчинилася в темному під’їзді.
Ця мить з трьох хвилин для водія тягнулася як вічність.
- Розвертай машину, сержант! Їдемо на блядки! – скомандував полковник, як тільки дружина вийшла за сином.
Але водій перелякано липав очима і навіть пальцем не поворухнув.
- Ти що команди не чув? – замахнувся на водія офіцер своїм пудовим кулаком.
Аж тут у полі зору Івана з’явилася чарівна пані, яка посміхаючись йому (а кому ж ще?) попрямувала до найближчої лави.
Іван не розгубився і поважно вийшов з машини. Через секунду він вже стояв перед гарною, молодою жінкою, а ще через секунду цілував їй руку.
- Я Іван Божий дар, - клацнувши підборами відрекомендувався Іван. - Служу в Генеральному Інспектораті Президента України. Вчора отримав „генерала”, а сьогодні „обмивав” зірочки з британським фельдмаршалом на кораблі. Тому не звертайте уваги на легкий аромат коньяку, який можливо дме від мене. Це ж не завадить нам познайомитися?
- Не завадить, пане генерал, - заспокоїла його молода богиня. - Мене звуть Світлана, - і подарувала Іванові білозубу посмішку, від якої у полковника (вибачте за неточність, у „новоспеченого генерала”) запаморочилось у голові. Підбадьорений жінкою Іван „співав”, як соловей. Анекдоти і жарти хвилин п’ять сипалися з нього, наче горіх...
– Вечір прохолодний, тож мій вечірній моціон завершено достроково, - піднімаючись з лави сказала Світлана. - А Вас, якщо маєте вільну хвилинку, запрошую на каву. Он там, на третьому поверсі, вікна моєї квартири, - показала вона своїми очима.
- Не відмовлюся, Світланочко, - зрадів Іван, галантно беручи жінку за талію, і, наче випадково, торкнувшись іншою рукою до її тугих грудей.
Від цього „випадкового” дотику в штанах у Івана щось невблаганно заворушилося, а рука з талії сама собою почала сповзати на круглі сідниці красуні.
- Ми так не домовлялися, Ванєчка, - грайливо прошепотіла Світлана і спокійно повернула його руку знову на талію. – Тут з кожного вікна за мною спостерігають сусідки-бабульки. На завтра у них і так вже забагато підстав для пліток. Ти ж не хочеш, зробити мені погано? – стверджувально спитала молода жінка, відчуваючи себе захищеною, бажаючою і жаданою поруч із цим мужчиною, який усього за декілька хвилини підібрав ключик до її серця.
„А три роки назад під час розлучення клялася собі, що у моєму житті не буде жодного мужчини... Гріш-ціна твоїм клятвам, Свєтка” – докоряла собі жінка. – „Чи вже забула як боляче, коли настає час розчарування? А які гарячі руки у цього генерала! Талію аж пече...”.
Саме у цей час Тетяна вийшла з Петриком з під’їзду і у світлі ліхтаря відразу побачила Івана, який у парі з незнайомою дівчиною неквапливо чимчикував до сусіднього будинку.
- Петрику, до машини, швидко, - крикнула синові Тетяна, і кинулася наздоганяти чоловіка. Наздогнавши, вона щосили зненацька вдарила його своїм маленьким кулачком по спині.
Іван, мабуть з переляку, таки встиг стиснути своєю великою долонею пружні сідниці Світлани і, кинувши їй на прощання „пробач”, розвернувся та риссю побіг до іномарки, отримуючи при цьому по голові і спині болісні тусани дружини.
З очей Тетяни градом котилися сльози і схлипуючи вона била чоловіка, істерично повторюючи одну і ту ж фразу: „Мамочка моя! Чому не закінчується цей вечір? Ну чому не закінчується цей вечір?”
В машині, побачивши материнські сльози, маленький Петрик теж заплакав і голосно закричав: „Папа! Не бий маму” та завзято приєднався до матері, подвоївши кількість тусанів, які тепер отримував по спині Іван, навіть не ухиляючись від ударів.
Долоні Івана ще відчували дивовижні груди та смачненькі сідниці Світлани, які послало йому сьогодні Небо, а в голові вже вимальовувався план „термінової перевірки”, через яку він мусить зникнути з дому щоб навідатися до незнайомки.
Водій, оцінивши ситуацію, без команди завів двигун і обережно виїхав з двору. Поступово емоції в машині вщухли, і через десять хвилин полковник Божийдар та його родина були біля дому.
Першим вийшов Іван. Відкрив задні дверцята і, турботливо подавши руку Тетяні, допоміг вийти їй. Водій відкрив дверцята Петрику і за мить, тримаючи сина за руку та обнімаючи за плечі дружину, полковник Божийдар увійшов у свій під’їзд.
А що Світлана? Галантний, сильний мужчина, який, наче школяр, що отримав двійку, винувато втікав від неї до своєї службової машини, все одно сподобався їй.
„І дружина у нього нічого. Як лялечка. Зовсім ще молода для генеральші”, - відмітила вона. – „Та і син дошкільного віку... Мабуть другий шлюб...”
Піднявшись на свій третій поверх, Світлана зайшла до квартири, роздягнулася і стала під гарячий душ. Вода, наче гарячі Іванові руки, пестили її тіло. Соски на грудях затверділи і від пестощів внизу нестерпно занив живіт. Три роки без мужчини давали взнаки. Намилюючи сідниці, Світлана згадала як Іван стиснув їх своєю долонею і від цієї згадки сідниці запекло.
Цей жар пішов на стегна, груди...
Щоб не впасти вона присіла, міцно стискуючи між стегнами свої руки. Аж раптом біль внизу її живота перетворився у гостру насолоду і вона затремтіла усім тілом та чомусь, як маленька дитина, заплакала, дякуючи Іванові за те, що він знову розбудив у ній жінку.
Розтираючись рушником, Світлана уважно, наче у перший раз, роздивляла себе у дзеркалі. Її молоде, дівоче тіло було бездоганним і знову прагнуло кохання. Життя було прекрасним!
- Добраніч, Світланочка... – сказала вона сама собі, виключила світло і з насолодою потягнулася у своєму ліжечку. Про Івана вона старалася не думати, але жіноча інтуїція їй підказувала, що вони ще побачаться...
Ніч минула. Київ прокидався, купаючись у променях яскравого червневого сонця.
Івана, який ще спав, вже чекав смачний сніданок, ретельно відпрасовані брюки, сорочка з погонами і заплакані очі дружини. Тетяна кохала цього великого бовдура, навіть після вчорашнього, так само як любив Івана його тато, просто таким, який він є. Чи стане Іван генералом після вчорашньої розмови з фельдмаршалом, Тетяні було байдуже.
По своєму любив своїх синів та дружину і полковник Божийдар, але після першого келиха він міг закохатися у будь-яку жінку планети, яка у ту мить з’являлася поруч. Жінки, які відповідали йому взаємністю, не завжди розуміли „безрозмірне” серце Івана, прагнучи, щоб він завжди кохав тільки одну-єдину.
Поглядаючи на годинника та ознайомившись з терміновими документами, у своєму кабінеті вже чекав Івана і Микола Іванович, якого вночі розбудив телефонний дзвінок урядового зв’язку.
- Микола! Ти там вранці розберись із своїм «полковником-папуасом», - почув він веселий голос Президента України. – Мені по каналам спецслужб пізно увечері передали текст його розмови з фельдмаршалом Інджем. Досі живіт болить від сміху... Це ж треба так себе не контролювати… Хоча по суті твій полковник влучив у яблучко. Українці, дійсно, не папуаси, - і, не попрощавшись, поклав слухавку.

Зустріч на Хрещатику

Ветеранам 2-ї світової війни
присвячується

- Знову кричать... На вулицю спокійно не вийдеш... Наче показилися усі, - бубонів собі під ніс Іван Данилович, вже збираючись перейти на інший бік Хрещатику, який у суботу і неділю є вільним від транспортного руху.
Та голос, який майже верещав з гучномовця, нагадав про щось неприємне.
Іван Данилович зупинився, щоб, спираючись на палицю, трошки перепочити. Повільно витягнув з кишені носовичок та, витираючи спітніле чоло, прислухався до слів оратора, який продовжував верещати:
„Ми звільнили від фашизму Європу! Ми на крилах великої Перемоги принесли народам Європи мир! Ми не дозволимо послідовникам бандерівців і сталіністів, які стріляли нам у спину, втягнути Україну у війну політичних протистоянь! Партія історичної справедливості відстоїть у парламенті інтереси ветеранів, пенсіонерів та військовослужбовців”...
Невідома сила наче підштовхнула до натовпу Івана Даниловича, який ніколи не полюбляв галасливих заходів і крикунів, що хизувалися своїм красномовством, але тема виступу зачепила його за живе.
Люди поступово розступалися, пропускаючи ближче до оратора високого, щуплого дідуся з білим, як лебединий пух, волоссям, що неквапливо пересувався за допомогою ідеально відполірованої палиці-топірця з гарним гуцульським орнаментом.
- Боже! Та це ж Мар’ян Хамлюк, - нарешті впізнав промовця Іван Данилович.
- Хіба можна було забути цей голос? А як виглядає! Чорні кучері і такі ж чорні вуса! Неймовірно... Він же усього на три роки молодше від мене, - дивувався Іван Данилович. Ідеально відпрасовані генеральські штани з лампасами. Купа орденів і медалей. Брежнєв позаздрив би...
Стільки років пройшло після тої клятої війни і тільки на сконі життя зустрів земляка з рідного села, якого ніколи не кортіло побачити.
„Е-е-е, діду, а чи не заздриш ти цій успішній людині? Хамлюк завжди вмів жити на цьому білому світі”, - спробував скерувати в інший бік свої думки Іван. – „Оце так Хамлюк! Фору дасть п’ятдесятирічним, хоча вже за вісімдесят! І теж туди – до Верховної Ради, щоб виявляється захищати і мої інтереси...”
- Перепрошую, пане добродію! Я вже п’ять хвилин спостерігаю за Вами, а спитати не наважуюсь, - обережно потягнув Івана за рукав вдягнений в однострій вояків УПА кремезний дідок, радісно посміхаючись беззубим ротом.
- Ви до мене? - перепитав Іван і, ввічливо торкнувшись капелюха, наче ставлячи останню крапку в розмові, додав, - Чим можу допомогти? - Ну не поважав Іван звички своєї покійної дружини знайомитися з кожним перехожим, відкриваючи усім свою душу, і все тут.
Та співбесідник наче не помічав холодної ввічливості столичного мешканця.
- А Ви часом не з Буковини? У нашому селі в родині Пазяків усі брати були дуже схожі на Вас, пане добродію - продовжував випромінювати радість незнайомець.
- Так..., - розгубився від несподіванки Іван Данилович, я... дійсно родом з Дністрівки... Іван Данилович Пазяк..., і нерішуче простягнув для привітання руку.
- Холера ясна! То це Ви, пане Іване?! Живий?!
В очах ветерана УПА заблищали сльози і він несподівано міцно обняв та тричі поцілував Івана Даниловича.
- З ким маю честь вітатися? - Зовсім розгубився Іван.
- Та Ви мене мабуть не згадаєте, бо я ж молодший від Вас десь на сім чи навіть десять років. Пам’ятаєте Марічку Коваль? Через три хати від Вашої. Марічка моя старша сестра.
- Дійсно, не впізнав би сам... Отже, Ви Орест Коваль... Про Вас у повоєнні роки багато суперечливого розповідали. Може відійдемо у бік, бо через цей галас мусимо рвати собі голос, - запропонував Іван Данилович, у якого від хвилювання почало сіпатися обличчя. - Я тут поруч мешкаю, на Прорізній. Запрошую Вас до себе, пане Оресте. Живу окремо, без дітей, а дружину вже давно поховав...
- Згода, відійдемо. Але не можу залишити своїх побратимів. Ми тут у Києві за рішенням нашого волинського осередку братства вояків-ветеранів УПА. Намагаємося хоча б долю правди донести про юнаків і дівчат, які без вагань віддавали свої молоді життя у боротьбі з катами і нелюдами. Дехто з цих катів і сьогодні пхається до влади, як отой чорнявий генерал... Ви його теж так уважно слухали, пане Іване! А чи впізнали? Це ж наш земляк... Мар’ян Хамлюк...
- Та упізнав, упізнав... Цей голос з мільйонів вгадаю... Закарбувався на все життя, - відповів Іван Данилович. – Давайте хоча б присядемо на лаву, бо ноги ниють нестерпно.
- Присісти можна, сам з ранку на ногах. Чув я, Іване, що Хамлюк давно вже „окопався” у Києві... Бачте який активний!? На вигадках і брехні про вояків УПА через „Партію історичної справедливості” прагне вскочити до Парламенту. Не дає, мабуть, спокою катюзі слава найстаршого депутата Верховної Ради Ігоря Юхновського...
- Невже і Вас встигнув „дістати” наш земляк? – Здивувався Іван Данилович.
- Кілок йому в сраку цьому землякові! З дитинства лупцював мене, як циган Штефанюк свою кобилу. Марічка не приймала його зазіхань, так він хотів, щоб сестра, дізнавшись про мої побої, почала прихильніше ставитися до нього.
- А що Марічка?
- Та нічого. Вона навіть не здогадувалася хто наставляв мені синців. А я виховував характер... Як міг захищався, та і сам не хотів мати такого родича... Вас, Іване, Марічка любила. А Ви нібито і не помічали цього. Пішли собі до війська і надії їй не залишили...
- Та не міг я, Оресте, і не хотів обтяжувати Марічку у тривалому дівоцтві чекати себе. Гітлер вже стояв перед кордонами. Та і я йшов до армії, як Ви знаєте, не на один рік, - почав виправдовуватися Іван Данилович.
- Вона все одно завжди чекала тільки Вас... А Ви навіть жодного разу не написали...
- Не докоряйте і не рвіть серце, Оресте! Бо і я кохав і досі кохаю нашу Марічку...
А Орест наче не чув слів Івана, забиваючи в нього, як цвяхи, страшні, жорстокі слова про долю своєї сестри.
- Після того як п’яні нацисти з реготом утрьох зґвалтували сестру, вона побігла до Дністра і там забилася до смерті... Впала з дністровської кручі, а може і сама кинулася... Тільки Бог знає правду...
Як вона Вас любила, Іване... - І схлипнувши, як беззахисна дитина, Орест гірко заплакав, ледве стримуючи ридання, закриваючи обличчя своїми великими, порепаними від тяжкої праці руками.
А Іван Данилович своїх сліз, які невпинно котилися з його вицвілих очей, не соромився. Він, приголомшений від почутого, пригортав до себе Ореста і як вмів заспокоював його.
- Поплакали і годі... Ми ж тепер майже родичі... Брат Марічки - це і мій рідний брат... Ну годі... Зараз довкола нас увесь Хрещатик збереться...
- Дякую Вам, брате, - посміхнувся Орест крізь сльози і за хвилину продовжив свою сповідь.
- Не зміг захистити Марічку, бо замалий був. Окупанти підсрачниками вигнали з хати... Через три дні, прямо з цвинтарю подався до лісу, щоб помститися.
З п’ятнадцяти років переховувався у тих лісах із гвером за пазухою... Усіх трьох злодюг, через яких не стало Марічки, знайшла моя куля... Пізніше, вже на Волині, ще двох нелюдів власноруч застрелив... А мені навіть і вісімнадцяти не було...
А тих, кого знищили гуртом, захищаючи від свавілля нацистів наші села, ніхто з нас ніколи і не рахував.
Смерті не боявся... Часом просто жити не хотілося, коли бачив скільки страждань зазнали люди...
Коли війна відкотилася за Прут, мої побратими майже силоміць попрощалися зі мною. Казали: „Мусиш, малий, їхати додому доглядати могили Ковалів, народжувати і виховувати власних дітей, а ми і за тебе, і за себе ще повоюємо ...”.
Але вдома мене вже чекали працівники держбезпеки і пудові кулаки Хамлюка...
- Містика якась, - перебив Ореста Іван, але, побачивши засмучені очі молодшого брата Марічки, вибачився і вирішив дослухати земляка, не перебиваючи.
- Сержант Хамлюк, служив у військах НКВС чи СМЕРШ, і як навіжений гасав по селу, шукаючи ворогів совітів, бо війна закінчувалася, а у нього - жодної медальки, - продовжив розповідати Орест.
Тоді Хамлюк і арешт мій організував, і катував по звірячому, вибиваючи показання. Навіть офіцери ен-ка-ве-есники його зупиняли: „Ну что ты Марьян к пацану привязался. Из одного же села…”. А Хамлюк, приймаючи стійку „струнко” рапортував: „Партия требует принципиальности в борьбе с врагами”.
А я був запальним, про наслідки не думав. Не витримав цього і майже все, що думав про нього, виказав просто в очі. Вороги, - кажу, - на фронті, а ти курва німецька воюєш із старими та малими. Наїв пику в тилу! А я з моїми побратимами, яких ти обзиваєш ворогами, не одного німця знищив...
Засудили... Відсидів... Потім ще довго бідував у засланні. Коли зміг повернутися в Дністрівку, для мене на рідній землі місця вже не було. Навіть могил не залишилося. Та, дякувати Богові, побратими підтримали. На Волині теслював по селах. Там і оженився. Побудувався. Маю дружину, двох синів-близнюків і трьох онуків. Слава Богу, усе як у людей...
Орест замовчав. Після цієї сповіді йому полегшало на душі, а зустріч з Іваном, у якого була закохана Марічка, раптом зробила його дуже щасливою людиною.
Обличчя ветерана просвітліло, як небо після дощу, і він, посміхаючись сам собі, насолоджувався цією дивовижною миттю свого життя.
- Здивували Ви мене, Оресте. У діючій армії далеко не кожний солдат мав такий послужний список, який маєте Ви, - порушив паузу Іван Данилович. – Якби воювали не в УПА, а в Краснодонському підпіллі, точно отримали б зірку Героя, як молодогвардійці-підпільники... А що отримали Ви? Великий строк і заслання у Сибір. А дехто жодного фашиста не знищив, але має генеральські погони, безліч бойових нагород та вважається ветераном і учасником бойових дій Великої вітчизняної війни.... Чи є взагалі на цьому світі справедливість, Оресте? Чому, пробачте на слові, оте гівно завжди на поверхні?
- Мабуть закон природи такий, Іване, - важко зітхнув Орест. - Гарна людина на високій посаді - все одно що кінь серед вовків. Зжеруть відразу, якщо житимеш не за їх правилами...
От і Ви, Іване, теж ветеран і учасник другої світової, та не стали генералом, як Хамлюк... А мали для цього усе – і розум, і силу, і зріст відповідний... Від діда німецької мови навчилися, від батька – румунської...
- Ваша правда, брате, не став і про це не шкодую, - відповів Іван Данилович. - Не хотів я, Оресте, копирсатися у минулому. Думав і з тобою відмовчатись та отой наш земляк, наче повернув мене назад у пекло сорокових років...
- Це не він повернув, Іване. Це Господь. Навряд чи Хамлюк прагнув, щоб ми сьогодні зустрілися з Вами.
- Ну тоді дозвольте, Оресте і мені про своє життя-буття трішечки розповісти...
Коли почалася війна, служив у Білорусії. Наш батальйон гітлерівці розтрощили практично у перші дні. Мене важко поранило у голову.
Знайшла мене серед вбитих і врятувала проста жінка, яку точно послав мені Бог. Якби не вона, якби не її самопожертва, ми б точно не побачилися сьогодні...
Коли одужав, протягом місяця пробирався до лінії фронту та потрапив у полон... Допомогло втекти знання німецької.
Знову на схід. Рухався тільки уночі, обходячи стороною навіть невеличкі хутори. Коли влітку 42-го вийшов до „своїх” – відразу, як останнього зрадника, запроторили до відповідної буцегарні військової контррозвідки...
Там і зустрівся, як і Ви Оресте, тоді ще з рядовим Мар’яном Хамлюком. Наш земляк вартував заарештованих. Спочатку зрадів. Людина з рідного села! Буковинець! Споріднені душі... Думав – допоможе чимось. Аж ні! Навпаки. Почав мене наш земляк „топити”, виявляючи ненависть до „дезертира”, який „переховувався у ліжку з теплими молодицями”, а „може і до фашистів за цей час перекинувся”. Аж верещав від ненависті, як сьогодні на майдані... Розповів слідчому і про моє знання німецької мови, хоча я цього і не приховував. І про діда розповів, який служив під час першої світової в австро-угорській армії...
Ось чому перебив Вас, Оресте, коли Вас слухав. Як це він встиг „попити крові” у нас обох, якщо не продав свою душу „дідьку лисому”?
А врятував мене від навіженого Хамлюка військовий лікар Лев Борисович Зисельман, який не піддався тиску слідчого і написав об’єктивний висновок про моє поранення. Саме це вплинуло на остаточний вирок трибуналу. А так, замість штрафбату, могли б і розстріляли як дезертира і зрадника Батьківщини.
Після першого ж бою у складі штрафбату, із цілим букетом важких поранень на три місяці потрапив до шпиталю. Переніс безліч операцій, але, дякувати Богові, вижив удруге.
Підлікувався і знову на передову. З новим командиром пощастило. Майор Самбуров викликав мене до себе, уважно вислухав і без вагань на моє прохання направив у розвідувальний взвод. І потім до кінця війни, по-батьківські завжди підтримував мене... Прекрасною був людиною. Загинув у травні 45-го в Празі вже маючи зірку Героя Радянського Союзу і чин полковника.
Перед смертю попросив друзів, щоб мене привезли до нього попрощатися. Там і зізнався мені, що дуже я йому нагадував сина, який загинув у перші дні війни в Білорусії.
Завдяки Самбурову я і офіцерські курси закінчив, і за кожного „язика” за його особистим поданням отримував подяки і державні нагороди...
З Німеччини нашу частину ешелонами перекинули на Далекий Схід. Ще повоював з японськими самураями. Війну закінчив старшим лейтенантом.... Запропонували служити далі. Відповів, що для мене це велика честь, але мушу порадитися з дівчиною і зі своєю родиною. Проте на мої листи вже три роки ніхто не відповідав. Показав пакунок своїх листів з поштовими відмітками „Адресат вибув”. Після цієї розмови нарешті дали мені відпустку.
У Дністрівку приїхав пізно увечері. Ноги самі понесли до Марічки. Та у вашій хаті поралися чужі люди. Спитав про Ковалів. Відповіли, що не з цього села, отримали цю хату як вчителі, а про Ковалів чули різне. Розповіли також, що ґазди вмерли під час війни, а їх діти чи то з німцями, чи то з бандерівцями були зв’язані. Де зараз – не знають. Порадили запитати у місцевих.
Передчуваючи біду, неквапливо пішов до своєї хати. Піднявся на ґанок. Постукотів у віконце. Незнайомий дівочий голос мене запитує: „Вам кого?”
Питаю: „Дмитра Пазяка можна?”
Дівочий голос відповідає: „Чоловік у Чернівцях. Повернеться за два дні. А Ви хто?”
І щось мене примусило їй збрехати. Кажу: „Друг Дмитра з сусіднього села. Демобілізувався з армії. Може до хати запросите?” Але так мені двері ніхто і не відчинив. Поплентався до іншого двору, де ще у вікнах миготів вогник.
Знову назвався другом свого брата. Мене у сутінках не впізнали і розповіли, що в хаті Пазяків вже давно хазяйнує Ауріка - дружина Дмитра, яку він привіз з Чернівець ще у 44-му році. Далі розповіли, що старший брат Іван (тобто я) з війни не повернувся. Де він і що з ним ніхто не знає. Ауріка працює на пошті. Робила щодо мене якісь офіційні запити в органи. Але і там начебто нічого про мене не знали. Молодший брат Ілля, якого Ви Оресте маєте пам’ятати, вмер від запалення легень у 1945 році. А про Марічку розказали, що загинула під час війни... Щодо Вас, Оресте, про зв’язок ні з німцями, ні з „бандерівцями” не згадували. Просто сказали, що брат зник після смерті сестри із села і, мабуть, теж десь загинув на чужині...
- А ми вижили з Вами, Іване. Отче наш допоміг нам усе витримати і не зламатися... Давайте пом’янемо мовчки усіх, хто не дожив до цієї миті, - запропонував Орест.
Ветерани піднялися і, тримаючи один одного за руки та схиливши голови, вшанували і батьків, і Марічку, і Іллю... Знову присіли на лаву і Іван Данилович продовжив:
- Побувавши у Дністрівці, зрозумів я, Оресте, що усі мої листи відправляла назад Ауріка. Мабуть сама хотіла ґаздувати у нашій хаті. І так мені стало гидко. Не став чекати Дмитра. Відвідавши вранці родинні могили, поїхав назад служити на Далекий Схід.
Помотало мене по Союзу... Після Далекого сходу на північ. Потім знову на схід - Курильські острови. Добряче „посмажився” і у пісках Каракумів...
У 1955 році заочно закінчив Московський університет. Маючи вищу освіту, не потрапив під „хрущовські” скорочення.
Але великої військової кар’єри так і не зробив. Не мав вищої військової освіти та і до лав КПРС так і не вступив...
Пощастило наприкінці служби, бо повернувся в Україну. Три роки прослужив у штабі Київського військового округу у розвідувальному відділі.
Звільнився у запас у 1970 році підполковником...
- А як сім’я, Ви ж згадували покійну дружину, - спитав Орест.
- Оженився я, Оресте, на Півночі, коли мені вже було 30 років. Моїй Олі було тільки 18. І статурою, і характером дуже нагадувала мені Марічку. Кришталево чиста душа. Росіянка, але українську мову вивчила самотужки і ще дітей навчила.
Уявіть собі, брате, відчуваючи мою тугу за рідним краєм, відтворила його у нас вдома! Де б не служив, у нашій оселі я почувався наче на рідній Буковині.
Вечорами вголос читали твори Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича. Співали українські пісні. Завдяки моїй Олечці і я більше дізнався про наших земляків...
Коли переїхали до Києва, молодша донька Оксана сама попросилася в українську школу. Навіть випускні іспити з математики складала українською мовою. Потім закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка. Зараз у тому ж університеті завідувачка кафедри. Її чоловік – один з кращих юристів України. Маю від них двох дорослих онуків.
Мій старший син Андрій закінчив Київське загальновійськове училище. Служив у військовій розвідці. Закінчив із золотою медаллю військову академію. Обійшов мене по всім параметрам. Рік назад став генералом. Вважається одним з кращих фахівців Російської Федерації з питань виконання міжнародних договорів у сфері роззброєння та контролю над озброєннями.
- А чому ж до України не повернувся, коли всі бажаючі поверталися? – здивовано спитав Орест.
- Це був його вибір. Буковинці прославляють свій край і в Америці, і в Австралії, і в Західній Європі... Хіба програє Україна від того, що частку своєї культури посіяла в братній, сусідній державі?
До того ж Андрій в Москві є активним членом українського земляцтва. Навіть листи пише мені виключно українською мовою...І у відпустку щороку приїжджає до мене.
І ще, Оресте, не знаю чому, але саме сьогодні, я зрозумів те, що не давало мені спокою майже усе життя. Мушу Вам сказати, що у багатьох наших бідах винна звичайнісінька політика і усі, хто годується навколо неї. А що найбільше мене хвилює – навіть демократія не зупиняє на шляху до „корита” брехливих „захисників народних інтересів”, яких достатньо в усіх партіях.
- Дозвольте, Іване, не погодитись з Вами, - заперечив Орест. – У демократичному суспільстві, маючи клепку в голові, людина не проголосує за того, хто бреше. Сама розбереться що до чого. Чому це я маю голосувати за „комуняк” чи „москалів”, якщо вони мені усе життя перепаскудили?
- І я так донедавна вважав, брате, - заперечив Іван Данилович. - От, послухайте! Хіба Борис Олійник не є совістю свого народу? А він комуніст, або, як Ви сказали, - „комуняка”...
- Так то Олійник. Я теж його поважаю. Порядний. Розсудливий, - погодився Орест.
- А національність навіщо чіпати, Оресте? Під час війни мене підтримав і довів, що я не дезертир, не українець і наш земляк Хамлюк, а єврей Зисельман... Та і командир Самбуров ставився до мене, як до сина, а був росіянином. Не там шукаємо зло, не там...
От ми, Оресте, з Вами з одного буковинського села. Так чи ні?
- Так, Іване.
- З нашого села і „миротворець світового рівня” Мар’ян Хамлюк. Це теж так. І, якщо Ви, любий брате, жили і живете за законами совісті, честі і добра, то Хамлюк завжди усе робив тільки задля своєї користі.
Я теж грішним ділом раніше вважав, що падлюкою Мар’яна зробила комуністична ідеологія, яка завела молодого хлопця до „передового загону борців з класовими ворогами”, до яких він мабуть відносив і нас з Вами. І в душі я його з часом за це простив. Та через сорок років після війни Хамлюк знову нагадав про себе.
У 1985 році я ще на пів ставки працював у Районному військкоматі Шевченківського району міста Києва. Впорядковуючи особові справи військових пенсіонерів, надибав папку полковника Мар’яна Хамлюка. Невже, думаю, земляк? Те, що узнав, усе в мені знову перевернуло.
Дивлюсь на фото - начебто його пика... Але читаю і не вірю своїм очам. За особовою справою наш Мар’ян виявився сиротою з Харківщини. З першого дня війни у складі регулярної Червоної Армії. Між рядками акуратно вписано бойові нагороди, якими ніколи рядових не нагороджували. Записано також, що після війни Хамлюк закінчив військове училище. Тоді строк навчання в училищах був не більше трьох років, а в дипломі Мар’яна стоїть цифра 5. Неозброєним оком видно, що і свідоцтво про закінчення трьохмісячних академічних курсів в Москві теж підчищено, а строк навчання кимсь виправлено до трьох років.
В автобіографіях теж „без пляшки” не розберешся. У 65–му році наш „сирота” знаходить родичів на Буковині.
Військовий комісар потім розповідав, що викликав до себе Хамлюка, а той нахабно і впевнено пояснив, що все у справі записано вірно і це підтвердять з республіканського управління КДБ. І дійсно по телефону спецзв’язку був дзвінок військовому комісару міста Києва, і той попередив районного комісара не шукати проблем собі на голову. Відповідним чином попередили і мене.
- А хто дзвонив з КДБ не з’ясувалося? – запитав Орест.
- Начебто сам начальник управління... але засекречений зв’язок так змінює голос, що впізнати абонента по голосу неможливо. Не виключаю, що міг дзвонити і сам Хамлюк, маючи доступ до спеціального зв’язку...
Ні, Оресте, не комуністична ідеологія зробила Хамлюка тварюкою, - продовжував Іван. Цю нечесну людину завжди приваблювала влада як засіб впливу на людей для задоволення його хамлюковських інтересів...
І на трибуну помаранчевого майдану він неодноразово піднімався, бо своєчасно зрозумів і оцінив свій інтерес... А такі як ми, Оресте, носили на майдан гарячий чай, каву, канапки.
Мабуть тому у 2005 році Хамлюк як активіст майдану, голова ветеранської організації району та голова міської партійної організації „Партії історичної справедливості” отримав військове звання генерал-майор... Глава держави особисто вручав погони ветеранам...
Мітинг на Хрещатику закінчувався. Учасники розходилися. Тож, коли чорнявий генерал Хамлюк в оточенні молоді порівнявся з місцем, де спілкувалися між собою Іван і Орест, вони, побачивши його зненацька перед собою, мимоволі піднялися з лави.
- Молодці ветерани-солдати, - бадьоро привітався з ними генерал. – Добре, що сьогодні ви разом. Ми - ветерани - маємо подавати приклад молоді, щоб об’єднати людей в ім’я процвітання нашої України! Не дамо „лівим” і „правим” розколоти наше суспільство! Обираймо „Партію історичної справедливості!” – І, удаючи, що не впізнав земляків, пішов собі з гордо піднятою головою, карбуючи крок під оплески однопартійців та журналістів.
- Навіть тим, що ми зустрілися скористався, падлюка, - не зміг стриматися Орест.
- От і я про це кажу. Політика і політичні партії використовують людей, як сьогодні нас використав Хамлюк, щоб продертися до влади. Одні політичні сили лякають людей комуняками і москалями. Інші – бандерівцями і націоналістами. Треті – сепаратистами і бандитами. Четверті – блоком НАТО і Росією... Але жодна партія, на жаль, не відмовиться від послуг такого політичного „шоумена”, як Мар’ян... Бо це голоси виборців.
- І що немає ніякого виходу з цього? – розгублено спитав Орест, нарешті зрозумівши до чого веде Іван Данилович.
- Вихід є, - не відразу відповів Іван. – Якось мусимо навчитися відрізняти добро від зла, солому від полови. Маємо не повторювати, як папуги, крикливу брехню про абстрактних комуняк і бандерівців, жидомасонів і москалів, помаранчевих і синіх...
Іван замовчав та за мить знову продовжив.
- На нашій маленькій Буковині живе дуже багато народностей. Чому серед них і за Румунію, і за радянську владу, і за часів незалежної України поміж людей завжди панувала і панує повага і злагода?
Тому, що буковинець української національності, такий як Назарій Яремчук, не дозволив би собі зверхньо поставитися через неукраїнську національність до своїх земляків - румуна Іво Бобула, молдаванки Софії Ротару, єврея Яна Табачника і навпаки? Бо усі ми є буковинцями і пишаємося цим...
- Правду кажете, Іване, правду... А різних злодюг, як отой наш землячок, мусимо виводити на чисту воду. А що, хіба не так? – сказав, як поставив крапку, Орест, і земляки, посміхаючись один одному, обнялися.
Солодкий щем від спогадів про минуле, від гордості за свій буковинський край зволожував їм очі. У цю мить, у центрі української столиці на Хрещатику, два стареньких ветерани знали як далі житимуть і як направлятимуть своїх дітей та онуків...
А кияни, які бачили у той суботній день цих двох щасливих, немолодих людей, теж посміхалися і думали: „Як гарно і затишно на Хрещатику без політичних криків та протистоянь”.

1
Село Зазим’є Броварського району. Гарні будиночки пересічних дачників-киян та „палаци” новоспеченої еліти наче купаються у променях яскравого осіннього сонця, мружачись своїми
очима-вікнами і віконцями.
За парканами прибраних дачних двориків червоніє калина. Дивують рум’яними боками яблука і груші, які вродили у цьому році, як ніколи.
По безлюдній сільській вулиці іде літня жіночка з підфарбованим білявим волоссям, вдягнена у шкіряне пальто темно-вишневого кольору. Це Марія Іванівна Дмитрук - дружина шістдесятирічного генерала Володимира Олексійовича Дмитрука.
- Ліза! Лізонька! Відгукнися! – жалібно причитає вона крізь сльози. – Ви не бачили Лізу? – знову і знову з надією у заплаканих очах звертається вона до людей, заходячи на подвір’я дачних будинків і котеджів села Зазим’є. Почувши у відповідь невблаганне „ні”, Марія Іванівна важко зітхає, дякує людям і продовжує пошуки Лізи.
Але Лізи ніде не має. Ніхто її не чув і не бачив, і остання надія знайти Лізоньку згасла разом із променями вечірнього сонця, яке у жовтні вже ледве-ледве встигає прогріти землю і повітря.
Разом із дружиною, але обходячи інші вулиці села, шукає Лізу і генерал-полковник Дмитрук – високий, міцний мужчина, з мужнім обличчям та акуратно підстриженим густим, сивим волоссям. Темно-синій спортивний костюм підкреслює спортивну, атлетичну фігуру генерала. Його фізичний стан - результат щоранкових півгодинних пробіжок, вправ на перекладині та обливань крижаною водою...
2
Сім років до цієї події з географічних карт світу зникла держава – Союз Радянських Соціалістичних Республік. Спочатку із складу СРСР вийшли країни Балтії. Пізніше оголосили незалежність інші радянські республіки.
Так сталося, що єдина дочка Дмитруків Олеся разом із своїм чоловіком та їх онуком Вовкою залишилася жити у пострадянській Латвії. Утворення кордонів новостворених держав, які раніше були територією однієї величезної країни, та дивовижне зникнення заощаджень простих людей істотно зменшили їх попередні можливості збиратися разом. Особливо нудьгували Дмитруки за онуком, з яким тепер бачилися тільки раз на рік.
І, якщо генерал майже увесь свій час проводив серед людей на службі, то його дружина-пенсіонерка залишалася з ранку до пізнього вечору одна із власними думками вдома. Телевізор, книги, ліки і навіть спілкування з сусідками не рятували Марію Іванівну від депресій.
І саме Ліза зробила оселю Дмитруків затишною, а їх щасливими. Вона ж була кішечкою і тому сама знайшла цих немолодих людей, серцем відчуваючи їх біду, та, наче маленьке янголятко, відразу заповнила їх життя почуттями радості і добра. Проте, Володимир Олексійович був людиною і вважав, що Лізу знайшов таки він.
3
Через два роки після проголошення незалежності України генерала Дмитрука, який командував однією з найпотужніших армій Союзу, призначили на високу посаду Міністерства оборони України. Подружжя Дмитруків переїхало до столиці. Затишний двір однієї з центральних київських вулиць поблизу Хорещатика. Парадне шестиповерхового будинку, в якому мешкає подружжя Дмитруків. На асфальті та на клумбах під вікнами лежать блискучі каштани, які вже дозріли і обсипаються, забезпечуючи разом з нечемними киянами стабільною роботою двірників.
З башти будинку профспілок, що на Майдані Незалежності, лунає мелодія та сигнали київського часу. У Києві – двадцять одна година, або дев’ять годин вечору. У цей час зазвичай повертається зі служби додому генерал Дмитрук.
До парадного під’їжджає чорний „Хюндай”, з якого виходить генерал. Піднімається сходами, набирає код вхідного замка і входить до під’їзду.
У під’їзді йому під ноги викотилось, наче маленький чорний м’ячик, гарне пухнасте кошенятко. Воно підняло до гори свою голівку і ввічливо привіталося: „Міу-міу”.
- Ти чиє? – запитав генерал і, не втримавшись, як у дитинстві, погладив, це Боже створіння по голівці та спині.
Кошенятко було худеньке, але чисте і делікатне. „Мабуть голодне, а не кричить”, – з повагою до тваринки подумав Володимир Олексійович. – „Як воно сюди потрапило? Вчора його точно тут не було...” – Ну добре, якщо ти нічиє, пішли зі мною, – запросив генерал кошеня до ліфту і воно гідно побігло за ним, піднявши свій чорний пухнастий хвостик з білим кінчиком.
- Ось ми і вдома, проходь, – запропонував генерал кошенятку, виходячи з ліфта та відкриваючи ключем двері квартири.
4
Вітальня квартири Дмитруків. Дзеркальна шафа-купе. Книжкові полиці. Відчиняються вхідні двері і до вітальні заходить Володимир Олексійович, пропускаючи перед собою маленьке кошеня.
- Марічка, добрий вечір. Зустрічай гостей, – покликав він дружину, знімаючи свій кітель і шитий золотом кашкет.
- Добрий вечір, мій любий. Міг би і попередити про гостей, – привітно відповіла Марія Іванівна, виходячи до прихожої з кухні. – Що це? – здивувалася жінка, побачивши замість гостей тільки чоловіка і гарненьке кошенятко, яке чемно сиділо у куточку, обгорнувшись пухнастим хвостиком. – Боже, яке диво! Чорненьке, а кінчик хвостика білий! Як тебе звуть, малятко? – запитала вона, нахиляючись до кошеня.
Проте тварини не люди, тому не вміють говорити, але розуміють майже все. Бог дав кожному народу на землі свою мову. Тому англієць не зрозуміє українця, якщо не знає української, а котик з України чудово зрозуміє і англійця, і українця. Отже, знаючи, що мусить саме вголос відповісти цим добрим людям, кошенятко тоненько промяучило: „Мі-у-м-р-р”, повторивши, на всяк випадок, і своє справжнє ім’я нечутним для людських вух сигналом, яким зверталася до нього мама”.
- Ліза??? – майже одночасно запитали Володимир Олексійович і Марія Іванівна та засміялися від цього дивного збігу. – Загадай бажання, Володя. І як це нам спало на думку саме це слово? – сказала дружина генерала, піднімаючи кошеня з підлоги. – А може це і не Ліза зовсім, а маленький Лізун... Та ні. Дійсно Ліза... Володя, мий руки і сідай до столу, а я Лізі молочка наллю і тебе нагодую, бо сама вже повечеряла...
5
Так у Дмитруків з’явилася Ліза – надзвичайно розумне, виховане і чистоплотне кошеня, яке поступово перетворилося у красиву пухнасту кішечку та улюбленого члена їх родини.
Ліза теж усім своїм добрим серцем відповідала цим людям, зігріваючи їх своїм особливим, майже сонячним, теплом і ласкою.
Марія Іванівна була для Лізи кращою подругою і своєю нечутною для людей мовою кішечка називала її просто Марічечкою.
І Ліза, і Марічка розуміли одна одну без слів. Коли у Марії Іванівни боліло серце, голова, або нили суглоби та поперек, Ліза лягала поруч із подругою і досить ефективно „лікувала” її, угамовуючи біль своїм червоним язичком, теплою шубкою і навіть маминими піснями, які є нечутними для людей, але допомагали їм так само добре, як і кішкам.
Інша справа Володимир Олексійович. Його Ліза трішечки боялася, шанувала і поважала, наче свою маму, яка не повернулася до своїх кошенят, коли малечі було усього по тридцять п’ять днів від дня їх народження.
Ліза й інші її братики і сестрички не знали, що мама трагічно загинула під колесами автомобіля. Але, зголоднівши, кошенята відчули, що їх дитинство закінчилося і розійшлися хто куди шукати власної долі.
Якщо на коліна до своєї подружки Ліза стрибала без усіляких церемоній, то у Володимира Олексійовича завжди питалася дозволу. Вона сідала перед ним, коли генерал влаштовувався після вечері у своєму кріслі, і, дивлячись йому прямо у вічі, тихенько запитувала: „Мя-у-м-р? Чи можна мені до Вас, пане генерале?”. І тільки після отримання дозволу Ліза обережно влаштовувалася на генеральських колінах і, примруживши очі, розповідала йому про те, чим вони займалися протягом дня з Марічкою.
Володимир Олексійович ніжно любив свою дружину і відразу помітив, що, завдяки Лізі, депресія у Марії Іванівни зникла назавжди. Тому вечорами він з вдячністю пестив кішечку, відчуваючи як пружно вигибається Лізін хребет і хвіст під його великою долонею.

6
Ранок суботнього дня, коли загубилася Ліза. Біля парадного Дмитруків стоїть старенький автомобіль „Жигулі”. Генерал Дмитрук, вдягнений у спортивний костюм, порається біля машини, щось перевіряє у двигуні, підкачує колеса, готуючись до виїзду на дачу.
Шість соток дачної ділянки разом із невеличким будиночком Володимир Олексійович купив біля двадцяти років назад, повернувшись з дворічного закордонного відрядження.
Як усі кішки Ліза любила тепло, накопичуючи його влітку на дачній ділянці Дмитруків в селі Зазим`є. Отже, коли Марія Іванівна вранці сказала Лізі, що вони скоро виїжджають на дачу, кішечка миттєво зайняла місце на задньому сидінні старенького „жигуля” і вже не виходила з машини, боячись не потрапити до села через своє запізнення. Через 10 хвилин з невеличким кошиком з провіантом з парадного вийшла Марія Іванівна, поклала кошик до багажника та всілася в машині поруч із чоловіком.
- Ліза на місці? – чи то спитав, чи то підтвердив генерал, заводячи двигун. – Бачу... на місці... тоді поїхали.
Машина плавно рушила вперед та вже через пів години проїхала по Броварському проспекту повз станцію метро „Чернігівська”.
Ліза насолоджувалася звуками двигуна та коліс автомобіля і, згорнувшись клубочком, тихенько муркотіла пісеньку, яку їй дуже давно співала мама.
Ліза пам’ятала і дуже любила свою маму, яка завжди казала, що „особиста гігієна і чистота – це основне правило для порядної кішки. Якщо будеш постійно вмиватися, твоя шубка завжди пахнутиме свіжим повітрям і сонечком”.
Аж раптом машину підкинуло і Ліза, повернувшись до реальності, відчула, що її живіт розпирає рідина. „Забагато молока випила вранці”, – з докором подумала про себе Ліза і жалібно подала свій голосочок з проханням зробити „технічну” зупинку.
- Зараз десь припаркуємось, – зрозумів генерал, – здається Лізі „приспічило”... Чи не так Марічко?
- Та ні! Їдемо ж тільки тридцять хвилин! Це їй щось наснилося, – засміялася у відповідь Марія Іванівна.
Ліза вже голосніше ще раз попросила про зупинку, але і на цей раз Марія Іванівна її чомусь не зрозуміла.
- Ось, Володя, чуєш як Ліза підтверджує мої слова? А ти кажеш „приспічило”. Їдемо далі. – Зовсім навпаки прокоментувала Марічка прохання кішечки.
- Ну добре, добре, Машуню. Звичайно, ти завжди маєш рацію... Та і залишилося нам їхати не більше п’ятнадцяти хвилин, – відповів їй чоловік, повертаючи з броварської траси ліворуч на Зазим’є.
Тож коли на об’їзній дорозі машину ще раз сильно підкинуло, Ліза відчула, як тепла калюжа, наче купа маленьких мурашок, розповзлася під нею в усі боки. „Який сором! Доросла дурепа, а наробила шкоди як двотижневе кошеня!” – сварила себе Ліза. – „Як тепер дивитимусь в очі Володимиру Олексійовичу? Як тепер далі житиму із такою ганьбою? Навіть генерал почув, що мені потрібно прогулятися, а краща подруга не зрозуміла...”
Якби кішки вміли плакати, то Ліза від образи на себе і Марічку безутішно розридалася би. А так їй залишалося тільки чекати найближчої нагоди, щоб втекти якнайдалі від цієї ганебної калюжі.
7
Село Зазим’є. Вулиця села, де Марія Іванівна увечері обходитиме двори, шукаючи втрачену Лізу. Дачний дерев’яний будиночок Дмитруків. До будинка під’їжджає автомобіль, зупиняючись перед воротами. Генерал Дмитрук виходить з машини, відчиняє ворота і знову сідає за кермо, щоб в’їхати у двір.
Коли „жигуль” зупинився, Ліза блискавично вистрибнула з машини і зникла з поля зору, наче розчинилася у повітрі.
- Машуню! На цей раз я мав рацію, коли пропонував зупинитися, - невдоволеним тоном пробурчав генерал, показуючи на мокру пляму на задньому сидінні. –Ти же знаєш як вона любить чистоту і порядок. Тепер буде переживати...
- А я собі думаю, що це її, як вітром здуло, - перебиваючи чоловіка засміялася Марія Іванівна. – Нічого, приведе себе у порядок, набігається, зголодніє і прибіжить додому...
8
Простора кімната дачі Дмитруків. Дерев’яна підлога застелена різнобарвними саморобними килимками, які навчила плести Марію Іванівну ще її бабуня. На стінах, обшитих сосновою „вагонкою”, розвішані кущики м’яти, звіробою, душиці, в’язанки цибулі і часнику. Посередині кімнати великий дерев’яний стіл. За цим столом Дмитруки спочатку мовчки обідають, потім вечеряють.
Але Ліза не з’явилася ні перед обідом, ні перед вечерею. Пошуки теж виявилися марними. Марія Іванівна вже виплакала усі сльози, картаючи себе за те, що „не почула” Лізу і завадила Володі зупинити машину. Крадькома від Марії Іванівни приймав валідол і Володимир Олексійович.
Вікна дачного будиночку Дмитруків згасли у селі останніми, коли вже було далеко за північ. Різні думки приходили їм у голову, а сон не йшов.
„Може хтось із дачників пригрів та увіз Лізу до Києва? А може потрапила бідолашна кішечка під якусь іномарку, які ганяють навіть по селу, як навіжені? А якщо вона заночувала десь на вулиці? Вночі обіцяли значне похолодання. А може...”
Усю ніч подружжя відганяло від себе тривожні думки про Лізу, а рано вранці, ще навіть півні не співали, знову вийшли на пошуки своєї кішечки.
9
Ранкові сутінки. Вже розвидняється. Околиця села. Невеличкий КУНГ (кузов колишньої похідної військової майстерні), встановлений на чотирьох дерев’яних колодах поруч із фундаментом чиєїсь майбутньої дачі. Під цим КУНГом ховається Ліза, яка добре чує голоси Марічки і генерала, намагаючись навіть не повертати голову у бік їх голосів.
А голоси - то наближалися, то віддалялися від місця її схованки. Та рішення не вертатися туди, де кішечка осоромилась, для неї є остаточним.
Звичайно Ліза зголодніла і замерзла, але усе її нутро досі пече від сорому і цей сором є сильнішим за голод і холод, які теж нагадують про себе, але не так гостро і боляче.
„Якось пораджу собі , – подумки заспокоює себе Ліза. – Перейду на свіже м’ясо і рибу. Десна поруч, де багато знайомих рибаків і завжди пригощають свіжою рибкою. Та і мишей у Зазим’ї теж завжди достатньо... От тільки за молочком сумуватиму...”
Аж раптом вона зовсім поруч відчула кроки і аромат одеколону Володимира Олексійовича, який впритул наблизився до іржавого зеленого КУНГу, де ховалася Ліза. А що найбільше вразило Лізу, завжди непохитний генерал здається плакав. У розпачі, наче боячись когось розбудити недільним ранком, він шепотів: „Лізо, Лізонько, янголятко наше. Як нам тепер жити без тебе?”
І, почувши як плаче, соромлячись своїх сліз Володимир Олексійович, Ліза своїм маленьким серденьком збагнула, що своєю втечею насамперед завдала болю людям, яких любила понад усе. Зрозумівши це, вона вибралася із своєї схованки і винуватим, хриплим від ранкової стужи голосом жалібно пронявкала: „Мя-ув, мя-ув... Я вас теж люблю і ніколи-ніколи у житті так більше не робитиму”.
Володимир Олексійович підхопив цей найрідніший у світі пухнастий клубочок, який почав злизувати йому з обличчя шершавим язичком солоні сльози, і щасливо гукнув:
– Марічка! Ходи до нас! Ліза знайшлася!

Пролог. Всевишній щедро нагородив Віктора талантами. Не дав Він йому тільки голосу. У свої 17 років Віктор не вимовив жодного слова. Чому так сталося ніхто з лікарів пояснити не міг, бо хлопець був абсолютно здоровим, мав прекрасний слух та музичну пам’ять, а у грі на фортепіано йому не було рівних у рідній Вінниці.
Маючи високий зріст та спортивний талант, Віктор у 16 років став гравцем збірної команди області з баскетболу.
Його любили усі. Хлопці – за надійність і вміння розв’язувати вуличні конфлікти без застосування кулаків. Дівчата – за розумні і добрі очі та схожість рисами обличчя на їх кумира Філіпа Кіркорова. Вчителі - за те, що він практично за усіма предметами здобував для школи найвищі нагороди на олімпіадах і конкурсах обласного і навіть державного рівня...

2. Малюк Вітька. Відсутність голосу примусила малюка Вітю з раннього дитинства шукати способи спілкування з мамою і однолітками. Свого тата – лейтенанта міліції, який загинув від рук бандитів, коли йому виповнився тільки рік, Віктор не пам’ятав. Мама вдруге заміж не вийшла, присвятивши себе вихованню сина та працюючи медсестрою по дві зміни на двох роботах. Вже у два роки хлопчик спілкувався з мамою і бабунею мовою жестів та малюнків, а у чотири – навчився читати і писати. Малював Вітя як справжній художник і віртуозно володів олівцями та пензликами ще до того як оволодів мистецтвом користування виделкою і ножем.
Завдяки розвиненій пам’яті та образному мисленню Віктор пам’ятав себе з трьох років. З посмішкою він згадував свій перший дитячий щоденник, куди замальовував як у коміксах події дня, про які малому не хотілося „розказувати” мамі.
Мама забороняла гладити бездомних котів і собак, а Вітя все одно це робив. Після цього у щоденнику з’являлися малюнки улюблених тварин, яких він тримає на руках, або навколішках гладить по голівці. Тварини любили Вітю і він не міг не подякувати своїм маленьким „друзям” за любов до нього.
Влітку, у неділю, мама наливала студену колодязну воду у відра та корита, ставила їх на сонце, а після обіду, коли вода ставала гарячою, купала на подвір’ї сина та милася сама. Дорослі вважали, що трьохрічний Вітя ще нічого не розуміє і не соромилися його. А хлопчик, удаючи, що грається з машинками, чистими, безгрішними очима дитини милувався досконалими лініями оголеного тіла своєї матусі, її тоненькою талією і широкими стегнами, граціозними руками, невеличкими грудьми із темними, наче стигла вишня, сосками, трішечки випуклим животом з чорним кучерявим трикутничком внизу... Пізніше, сховавшись у своєму куточку, Вітя малював у щоденнику себе і маму, дивовижним чином для його віку передаючи усі деталі чарівного жіночого тіла та лагідного маминого обличчя.
Малюк панічно боявся величезного сусідського індика, який роздував своє пір’я і голосно кричав на нього. Вітя соромився цього страху і малював себе у сльозах поруч із страшним індиком. Потім дивився на свій малюнок і переконував сам себе, що він „мужчина” і не повинен плакати, а має долати свій страх. І пізніше він таки „переміг” того індика, впевнено пройшовши повз нього та ховаючи для захисту за спиною невеличкий патичок, який виявився непотрібним.

2. Малинові хащі. Найкращим, найнебезпечнішим місцем для малечі влітку були сади і городи, за якими майже відразу починалися колгоспні ниви і лани. Батьки не переживали за своїх дітей, які зазвичай бавилися на травичці під вишнями із своїми іграшками подалі від підступних автомобілів та мотоциклів.
Одного такого дня, знаючи, що Вітя нікому нічого не розкаже, до нього підійшла Катруся, яка була трішечки вищою на зріст, взяла його за ручку і тихенько попросила:
- Вітька, ходімо зі мною. Хочу пісяти, а боюся жаб. Ти ж їх відженеш?
Свої іграшки вона залишила іншим дівчаткам, які щось „варили” і „смажили”, підсипаючи до каструль землі та травички. Решта малечі теж була захоплена своєю грою і не бачила, що двоє малят, взявшись за ручки, майже бігом попрямували до кущів малини, яка розрослася під велетенським горіхом наче дикі джунглі.
Вітя не боявся жаб. Вони не кусалися і були, як на нього, навіть гарними. Тому він слухняно ішов з дівчинкою, бо так само хотів пісяти.
У самому центрі малинової хащі, куди обережно продиралися малюки, вдягнуті тільки у трусики, вони раптом побачили доглянутий клаптик землі, де хтось влаштував собі замасковану схованку-альтанку, вкриту зеленим брезентом. У центрі – невеличкий столик, застелений старенькою скатертиною, обабіч – дві низенькі лавочки. „Як у казці про Машу та трьох ведмедів”, - здивувався Вітя.
Опинившись у схованці, Катруся миттєво зняла трусики, присіла і почала пісяти. Але спостережливий хлопчик і за цю мить встиг побачити її біленький, не засмаглий животик, який унизу наче роздвоювався. Вітя, як заворожений, захоплено дивився на дівчинку, не в силах відвести очі від її щілинки, з якої збігав золотистий фонтанчик.
„Які дівчатка цікаві! Нічого зайвого...”, - зробив висновок Вітя, мислено порівнявши Катю із собою. Не в силах далі стримуватись, він теж спустив собі трусики та спрямував свій струмінець у бік малини, відчуваючи величезне полегшення.
- Ой, Вітька, який у тебе „пупсік” гарний! – здивовано вимовила Катруся, яка мабуть теж уперше побачила головну статеву відмінність хлопчиків від дівчаток. – Можна подивитися?, - спитала вона, вдягаючи свої трусики, і, не чекаючи дозволу, всілася перед ним на лавочку та обережно потиснула обома долонями його „кінчик” і два маленьких „м’ячики”.
До цього тільки мама і бабуня могли так торкати Вітю, купаючи його у кориті. І нічого особливого не відбувалося. Але від обережних Катрусиних торкань хлопчик відчув якусь невідому для себе насолоду, а його „кінчик” мимоволі почав рости.
- Божечки! Дівчатка такого не мають, – збуджено вимовила Катруся, продовжуючи мацати і розглядати Вітю. – А хочеш подивитися там у мене?
Вітя стверджувально нахилив голову, бо йому дійсно хотілося довідатись, яким чином з’являвся струмінець з ледве помітної Катрусиної щілинки.
Дівчинка піднялася з лавочки і вже не опустила, а повністю зняла із себе трусики, розставивши свої пухленькі ніжки. Вітя присів навколішках і побачив між її стегнами біленький, наче посипаний цукровою пудрою, маленький, випуклий „пиріжок”, зліплений з двох половинок. „Боже! Ти створив для нас цей дивовижний світ! Але найбільше Твоє диво - дівчатка!”, - зробив Вітя своє перше самостійне відкриття щодо протилежної статі і, не стримавшись, незграбно поцілував Катрусю у низ її животика, вдихаючи специфічний аромат, від якого паморочилось у голові. Руки і ноги у нього тремтіли, обличчя горіло від розмаю почуттів.
- Лоскотно, - засміялася Катруся, ручками відхиляючи обличчя хлопчика від себе. – Ти ж так нічого не побачиш. Допоможи мені залізти на стіл.
Вітя спочатку допоміг дівчинці сісти, а потім лягти спинкою на скатертину. Щоб зручніше влаштуватись на столі, Катруся була змушена зігнути ніжки в колінках. Потім вона просунула свої руки під стегнами і пальчиками розтягнула у різні боки половинки свого дивовижного „пиріжка”, який у середині був яскраво рожевим, як тендітні ранкові троянди у саду.
Коли Віті було вже сім років у маминому підручнику він знайшов усі назви того, що він побачив тоді у Катрусі. Дві білі половинки „пиріжка” мали назву „великі статеві губи”, які приховували за собою „малі статеві губи” яскраво-рожевого кольору. Такого ж кольору була і перетинка між малими губами, яка мала назву „дівоча пліва”. У самому низу пліви був малюсінький отвір. А у верхній частині, між малими статевими губами, Вітя побачив прозору крапельку. „Ось звідки витікав струмінець”, - нарешті задовольнив свою цікавість хлопчик.
Збуджено переживаючи свої враження, увечері у своєму щоденнику Вітя залишив кольорові малюнки про все, що відбувалося у малинових „хащах” з ним та чарівною дівчинкою Катрусею, яка допомогла краще зрозуміти йому цей прекрасний світ.
Можливо крадькома мама таки переглядала його щоденник, бо приблизно через тиждень після подій у малині вона як дорослому розповідала йому про те, що хлопчики з віком перетворюються у мужчин, а дівчатка – у жінок. Дорослі хлопці і дівчата закохуються, беруть шлюб, кохаються і від цього кохання жінки народжують дітей.
- Від такого кохання народився і ти, синку, - гладила вона Вітю по голівці. – Ніколи не ображай дівчаток. Вони слабкіші від хлопчиків і постійно потребують захисту...
Малюк нічого не міг відповісти мамі, але і без неї він вже знав, що дівчинка і жінка – це диво, яке він буде обожнювати і захищати усе своє життя. Він обняв маму за шию і заснув у неї на руках. А мама дивилася на нього і плакала, згадуючи сильні, ніжні і пристрасні руки свого коханого та батька її синочка.

3. Кохання і біль. Прийшов час і Вітю відвели до школи. Ранок 1-го вересня був прозорим і сонячним. Вздовж парканів лежали ще не зібрані господарями червоні та жовті яблука і груші. Різнобарвні айстри милували очі, створюючи неперевершений настрій свята. Саме у цей день першого шкільного дзвоника, коли старші учні випускного класу брали на руки першокласників і заходили з ними до школи, Вітя уперше в житті закохався.
Закохався він у гарну дівчину-школярку, яка підняла його на руки, притуливши до своїх доволі великих і пружних грудей. „Більші ніж у мами”, - подумав тоді про її груди Вітя.
- Як тебе звуть, малюк? – запитала у нього дівчина, а Вітя у відповідь їй тільки розгублено посміхнувся. – Не хочеш казати? Тоді будеш чарівним незнайомцем, а моє ім’я Олена.
Так вони познайомилися. Цілий рік Вітя мав можливість щодня бачити Олену, яка піклувалася про нього як про молодшого братика.
Дівчина у глибині душі була захоплена цим обдарованим, чорнявим малюком, який був розумнішим і вихованішим більшості її однокласників. Але він був ще дитиною і покохати його Олена звичайно не могла. Це розумів і Вітя. Хлопчик вже давно знав, що дорослі дівчата закохуються і виходять заміж тільки за дорослих, а йому ще рости і рости.
Під час останнього дзвоника першокласник Вітя подарував Олені букет квітів і свою картину, на якому була зображена вона та юний автор із щасливими, закоханими очима.
Після закінчення середньої школи Олена поступила до Київського медичного інституту і до Вінниці приїжджала тільки під час зимових та літніх канікул. На четвертому курсі вона вийшла заміж за киянина і Вітя зрозумів, що його кохання мабуть ніколи не буде взаємним...
Ніхто з вчителів, однокласників та родичів після її заміжжя не зустрічався у Вінниці з Оленою. Ніхто, крім її мами, не знав і про істинні причини дивних змін дівчини. Вона перестала приїжджати на щорічні шкільні вечори для зустрічі з однокласниками, наче повністю „перекреслила” усе своє попереднє життя. Ніхто у Вінниці не знав, що Олена вийшла заміж за справжню київську „зірку” – відмінника навчання, улюбленця студенток, єдиного сина заможних та впливових батьків.
Перед її заміжжям майже усі однокурсниці і подруги Олени намагалися домогтися його кохання, а деякі - навіть вагітніли від нього. Марно. Олена співчувала подругам та іронічно спостерігала за столичним ловеласом, розуміючи, що цей хлопчина не для провінційної дівчини. Але на початку четвертого курсу „ловелас” кардинально змінився. Він припинив „легкі” стосунки з іншими дівчатами і цілих два семестри романтично і наполегливо освідчувався їй у коханні. Щодня дорогі троянди. Незабутні вечори у київських кав’ярнях і ресторанах. Знайомство з батьками і нарешті розмова про весілля. Яка дівчина відмовиться від такого щастя? І Олена не відмовилася.
Їй заздрили усі. Перша шлюбна ніч теж пройшла казково... До спальні молодята увійшли десь о другій ночі. Після бурхливого весільного „карнавалу” Олена прагнула тільки помитися і відіспатися. Але чи вдасться переконати чоловіка не поспішати? Звичайно ще її непокоїло: „як поводитиметься у першу шлюбну ніч чоловік?”.
Сексуального досвіду у дівчини не було. Для „продвинутої” молоді цнотливість у 20 років вважалася ознакою „старомодності”. Як поставиться до цього „недоліку” її аж занадто досвідчений обранець? І чи не накинеться він на неї відразу як тільки вони залишаться сам на сам? Чи сприйматиме він її „старомодність” з повагою та без іронічних глузувань. А якщо він зробить їй боляче, або викличе огиду до подальших сексуальних стосунків?
Олена переймалася дарма. Чоловік виявив таку тактовність і ніжність, яких вона від нього просто не чекала.
- Ти втомилася, люба... відпочинеш і будеш, як новенька, - запропонував їй чоловік, коли вона вийшла з ванної кімнати, допомагаючи їй зручно влаштуватися у широкому, комфортному ліжку з білосніжною, духмяною білизною. – Засинай... Солодких тобі снів... Я швиденько прийму душ і теж лягаю спати...
- Дякую тобі, - прошепотіла Олена у відповідь, коли чоловік нахилився, щоб її поцілувати. Ще через хвилину вона заснула.
Прокинулася Олена від аромату запашної кави. Відкрила очі і побачила перед собою ніжну посмішку свого турботливого чоловіка, який встиг поголитися і навіть приготував сніданок. На маленькому столику - червона троянда, солодощі і дві порцелянові філіжанки з божественним напоєм... Після кави Олену вже чекала гаряча ванна - теж з пелюстками запашних троянд... Як це все було романтично, несподівано і приємно...
А потім відбулося усе, що вони відклали на цей дивовижний ранок... Чоловік, чатуючи біля ванни, підхопив Олену на руки і на руках відніс її на шлюбне ложе, осипаючи ніжними і пристрасними поцілунками... Він, насправді, був неперевершеним коханцем, контролюючи кожний свій рух. Олена лежала на спині із закритими очима. Їй здавалося, що так буде легше подолати свою нерішучість і сором’язливість. А її „новоспечений” чоловік спочатку поцілував кожний тремтячий Оленин пальчик рук. Потім – долоні, плечі... Лежачі на боку, одною рукою він перебирав її ще вологе волосся, а іншою ледве чутно торкався її грудей. Олена поступово заспокоїлася, а потім відчула, що приємний „електричний струм”, наче теплі пляжні піщинки, побіг униз з її грудей на живіт і стегна. Услід за цим „струмом” пальці, губи і язик чоловіка теж сковзнули униз, ніжно торкаючись її грудей, живота, стегон, колін і пальців ніг. Відповідаючи на ніжність, Олена почала пестити плечі і голову чоловіка. Потім, піддаючись йому, розсунула коліна і відразу застогнала від несподівано сильного, але солодкого „удару струмом”, ледве не втративши свідомість. Це пружний язик чоловіка торкнувся її клітора, заглиблюючись між статевими губами.
- Ти ще незаймана!? - здивувався він, на секунду припинивши свої пестощі.
Олена, не розплющуючи очей, тільки стверджувально кивнула головою і вдячно притиснула до свого живота його голову, ногами обнімаючи за плечі. Він увійшов у неї безболісно, лише тоді, коли почався оргазм, що діяв ефективніше будь-якої анестезії...
Усе змінилося, коли вона вже була вагітна і чоловік їй якось оголосив:
- Ти найкраща з дівчат, яких я знаю. Ти моя кохана дружина і майбутня мама моїх дітей. Але я не можу без шльондр. Я так влаштований... Ти і сама знаєш про це від своїх подруг...
- Жартуєш? Ти ж змінився!
- Аніскільки... Ми мусимо з тобою про все цивілізовано домовитися...
- Але ж ти майже два роки обходився без цього... Чим я тебе не задовольняю?
- Пробач, Оленко, я просто у цей період не афішував стосунки з іншими дівчатами. Беріг твої нерви... Ти усім мене задовольняєш... Але одна ідіотка, яку я давно кинув, шантажує мене. Погрожує, що має якусь відеокасету і усе розповість тобі... Запис начебто зроблено у день нашого весілля... Вимагає великі гроші... Ти ж мені пробачиш?
- У тебе хтось є?! Ти спиш з іншими, а потім приходиш додому і брешеш, що кохаєш мене?
- Я ніколи не брехав... Просто усього не розказував у твоїх же інтересах. І взагалі, припини істерику! Бачили очі, що купують! – Змінив тональність чоловік.
- Не кричи... Дитину злякаєш... Ти ж медик, знаєш, що і там вона усе чує...
- Ну пробач, пробач! – Ще голосніше заволав чоловік. Потім він театрально впав на коліна, обхопив дружину обома руками, притиснувшись обличчям до її живота, і заплакав гіркими сльозами... Це завжди спрацьовувало, коли він умовляв маму... А яка мати не зрозуміє і не допоможе синові? Проте, Олена була не його мамою і, здається, навіть не намагалася зрозуміти чоловіка.
- Боже, як гидко... Я тобі прощаю... та жити у цьому бруді не зможу і не буду...
- Ти що мені погрожуєш? Запам’ятай! Мої шлюбні діти житимуть із батьком і виховуватимуться в нормальній, повноцінній сім’ї! – Він знову підхопився на ноги, а його обличчя перекосила злоба.
- Я тебе просила не кричати...
- Нічого з твоїм байстрюком не станеться! Селючка дебільна! Права була мама, що треба було побратися з дочкою міністра... Там би про все домовились, – і вдаривши Олену у живіт та гримнувши дверима, він, наче скажений, вилетів з квартири...
Врятувала Олену свекруха, яка знайшла невістку у калюжі крові на підлозі у непритомному стані. Дитину Олена втратила. Це був хлопчик. Одужавши, вона і не збиралася писати заяву в міліцію щодо порушення кримінальної справи, бо не хотіла жодної хвилини бачитися з чоловіком, який фактично став вбивцею її ненародженого сина. Але її передбачлива свекруха все одно „залагодила” усі „проблеми”, які виникли, або могли виникнути, у сина. Вона особисто підшукала і придбала для Олени окрему однокімнатну квартиру взамін розписки про непричетність її сина до втрати дитини та каліцтва колишньої дружини. Безплідність, біль за втрачену дитину і фізичний страх щодо будь яких контактів з чоловічою статтю – головний „спадок”, який отримала вона від цього шлюбу. Проте дехто у Києві вважав, що порядний, талановитий хлопець став жертвою „провінційної дівулі”, яка „окрутила його” заради столичної прописки і нерухомості у центрі Києва.

4. Маестро масажу. Звичайно Віктор про це нічого не знав. Він продовжував кохати Олену. І мабуть це дитяче та юнацьке платонічне кохання допомагало йому вчитися, творити, змагатися і перемагати на уроках і спортивних майданчиках.
Непомітно минули шкільні літа...
Відсутність голосу не завадила хлопцеві із золотою медаллю закінчити школу. З першого класу він відповідав на запитання вчителів за допомогою різнокольорової крейди, яку мав завжди із собою, швидко записуючи на класній дошці свої відповіді та ілюструючи їх оригінальними малюнками.
Після його письмових відповідей складні питання ставали зрозумілими навіть учням, які не мали хисту до фізики, хімії чи математики.
Якщо з’являлася вільна хвилинка, Вітя писав вірші, малював, або читав.
Книжки він „ковтав” одну за іншою.
У мами часто боліла спина і син, користуючись підручниками і спеціальною літературою, оволодів тонкощами масажу, „знімаючи” у неї біль і досягнувши у цій справі високого професійного рівня.
Він обожнював маму і своє замилування до Дівчинки і Жінки передавав їй своїми сильними, довгими пальцями та долонями, які випромінювали любов і тепло його чистого, ніжного, палкого серця.
Після закінчення школи Віктор без будь-яких протекцій поступив на фізмат до Національного державного університету ім. Тараса Шевченка. На вулиці Ломоносова деканат йому виділив місце в університетському гуртожитку, а 14-го вересня, відразу після лекцій, він пішов влаштовуватися на вечірню роботу, заздалегідь виписавши собі з рекламних газет декілька адрес приватних медичних центрів і салонів краси, однією з послуг яких був масаж.
„Мовчазному”, красивому студенту і тут пощастило. Заступниця директора Центру краси і здоров’я фірми „Аполло” тридцятирічна Марина була „фанаткою” Кіркорова і збагнула, що схожість хлопця із естрадною „мегазіркою” може стати живою рекламою для закладу на Старовокзальній.
- Що вмієш робити? – відразу на „ти” звернулася вона до студента, приязно посміхаючись йому яскравими, наче перлини, зубами.
Віктор у своєму нотатнику миттєво написав: „Усі види масажу. Крім того професійно малюю і граю на фортепіано”.
- Отже ти усе чуєш, але не можеш говорити..., - задумливо констатувала молода жінка і знову запитала, - де закінчував курси масажиста, який маєш диплом чи сертифікат?
Хлопець усьому вчився сам і тому замість документа показав їй свої долоні. Марина зрозуміла, що студент не має професійної школи і, незважаючи на його фізичні дані та схожість з Філіпом, мабуть буде змушена йому відмовити.
Вона сама розробляла кадрову політику фірми, завжди наполягаючи на працевлаштуванні тільки досвідчених фахівців. Одна з основних умов – наявність сертифікатів і дипломів престижних навчальних закладів і навіть міжнародних професійних курсів. Але уперше у житті вона чомусь не змогла відразу відмовити хлопцеві. Зроблю це, пославшись на відсутність необхідних навичок, - вирішила Марина.
- Добре, - сказала вона хлопцеві, - ходімо до масажного кабінету. Зробиш мені загальний заспокійливий масаж, а там побачимо...
Віктор слухняно пішов за молодою жінкою і ретельно вимив руки теплою водою під краном, який був встановлений безпосередньо в масажному кабінеті.
Марина у цей час за ширмою роздягнулася і, залишившись в одних трусиках, впевнено попрямувала до масажного столу, демонструючи свою бездоганну фігуру.
Зручно влаштувавшись на столі, вона відчула, що Віктор вібруючими кінчиками пальців легенько пройшовся вздовж усього її тіла, втираючи запашний крем. Від цих приємних торкань його теплих пальців Марина миттєво розслабилась, її тіло стало таким важким, що навіть поворухнутися було неможливо. Ця техніка масажу була невідомою Марині. «Отже цей юнак знає щось таке, чого не знають найвідоміші масажисти Києва», - зробила вона свій перший висновок, заплющуючи очі та ховаючи під волоссям своє обличчя, на якому віддзеркалювалися почуття спокою і блаженства.
Навіть Віктор, якби вгадав думки своєї пацієнтки, не зміг би пояснити чим відрізняється його техніка масажу від техніки професійних масажистів. Проте «секрет» був дуже простим. Читачі вже знають, що Віктор обожнював жінок в усіх їх проявах від дівчинки до старенької бабусі і цю любов та повагу до них випромінював своїми руками і серцем, інтуїтивно визначаючи чого потребує кожна з них.
Потім Марина відчула гаряче, навіть пекуче тепло долонь хлопця, які повільно пересувалися над плечима, спиною, сідницями, стегнами, безпосередньо не торкаючись її тіла. Від цього гарячого тепла молодій жінці стало так легко і радісно, що вона, наче уві сні, раптом перестала відчувати свою вагу і, як у космічній невагомості, повільно піднялася над масажним столом. Марина явно відчувала, що тільки кінчики її грудей ледве торкалися простирадла, а решта тіла „зависла” у повітрі.
- Боже, я лечу, - прошепотіла жінка.
Почувши цей шепіт, хлопець поклав свої долоні на шию і поперек Марини і обережно „опустив” її знову на стіл.
Після цього він розтирав і розминав усі її м’язи, починаючи з пальців ніг, поступово просуваючись на стегна сідниці, спину... Без вагань юнак безсоромно спустив униз її трусики і по черзі розім’яв спочатку праву, а потім ліву сідниці. Марина усвідомлювала, що хлопець міг бачити найінтимніші частини її тіла, але не зупиняла його. Його руки розпалювали в ній її потаємні жіночі бажання як ніхто у світі цього ще не робив. І цей вогонь був не гріховним, не принижуючим і не спопеляючим її особистість і гідність. Навпаки, це був вогонь Життя, вогонь відчуття Радості від усвідомлення себе Жінкою. Це був вогонь, без якого жодне кохання не може вважатися справжнім людським Коханням.
Ще у дитинстві Марина прочитала у книжці, назву і автора якої вже не пам’ятала, про складові Любові між мужчиною і жінкою. Той мудрий автор писав, що поклик розуму між людьми породжує Взаємоповагу. Поклик їх душ породжує Дружбу. Поклик їх тіл породжує взаємну Пристрасть. І тільки за умов наявності усіх трьох складових у стосунках між мужчиною і жінкою може народитися її величність Любов, або справжнє людське Кохання.
Марина вважала себе щасливою у шлюбі, бо їх шлюб вважався міцним і стабільним. Подружжя глибоко поважали один одного і були справжніми вірними друзями. Але сексуальні стосунки з чоловіком не приносили їй особливого задоволення. У ліжку вона просто виконувала свій подружній обов’язок, і її чоловік мабуть це відчував. Тому у глибині душі Марина сподівалася на пробудження в їх стосунках взаємної Пристрасті, якої не вистачало для народження справжнього Кохання...
Зробивши віртуозний масаж шиї, рук, плечей і приділивши найбільшої уваги її попереку і сідницям, велетень-студент, як маленьку дитину, легко перевернув Марину з живота на спину. Вона автоматично прикрила оголені груди бавовняною серветкою, навіть не розплющуючи свої очі.
Тепер Віктор, майже не торкаючись до неї своїми ніжними долонями, гладив її ноги, стегна, живіт і, знявши на мить непомітним рухом серветку, навіть - чутливі груди... Дивно, але Марині було абсолютно не соромно від цих торкань і пестощів. Потім вже приємно-прохолодними на дотик пальцями хлопець пробігся по її скроням, лобу, волоссю і зрештою ніжно погладив її голову і обличчя. Від цих ніжних торкань Марина відчула себе маленькою беззахисною дівчинкою в руках доброго і сильного казкового парубка. „Сам Господь послав мені цього юнака”, - наче прокидаючись міркувала жінка. – „Його руки „заряджають” тіло і душу енергією щастя і добра... Цьому неможливо навчити... Жодний сертифікат чи диплом найвищої категорії не спроможний замінити Божий дар і природний талант людини... Як добре, що я дала йому цей шанс і хлопець, хай без сертифікату, таки буде працювати в „Аполло”, примножуючи добру славу і прибутки фірми...”.
Марина відкрила очі і з ніжністю подивилася у вічі студентові, який у цей час вже розминав її вуха.
- Я Вам дякую, маестро, - як можна стриманіше вимовила жінка, яку розпирало від бажання наговорити хлопцеві купу компліментів, навіть не помітивши, що перейшла з ним на „Ви”. – Ми Вас беремо, Вікторе, без випробувального терміну на повну ставку... Місячний оклад... 500 умовних одиниць. Ви згодні?
Віктор стверджувально кивнув головою і, поклавши праву руку на серце, вдячно вклонився їй. Таких грошей ніколи не заробляла його мама, навіть працюючи на двох роботах.
- В салоні будете працювати з 18.00 до 22.00. Завтра оформляйтесь у відділі кадрів. А це... за сьогоднішню роботу, - простягнула Марина юнаку стодоларову купюру.
Хлопець почервонів і відмовився брати гроші.
- Тоді вважайте, що це Ваш аванс. Отримаєте зарплату – віддасте, - наполягала жінка, і хлопець здався, сором’язливо ховаючи „астрономічну” для нього суму в кишені штанів.

5. Краса пристрасті. Після роботи Марина, а точніше її червона „Хонда”, летіла, як на крилах. На автостоянці її вже чекав чоловік. Перевіривши сигналізацію, вона, як дівчисько, кинулася до нього, покриваючи його обличчя поцілунками та примовляючи: „Я тебе люблю... Я тебе люблю...”
- Що це з тобою? Я теж тебе люблю... Ти уся сяєш, як нова копійка, - здивовано прошепотів він їй у відповідь, відчуваючи, що грайливий настрій дружини передається і йому.
- Побігли скоріше додому, - запропонувала Марина. - І хто буде першим ти чи я?
- Припини, киця. Нам вже з тобою не п’ятнадцять та і посади зобов’язують. Зважай що люди подумають? – І, чемно узявшись за руки, вони за п’ять хвилин, як зразкова сімейна пара, дісталися свого під’їзду.
Відчинили двері квартири, зайшли до вітальні і знову пристрасно обнялися, цілуючись в уста.
- Вечеря вже на столі. Може повечеряєш? – прошепотів на вушко Марині чоловік.
- Потім... Спочатку приймемо разом душ, - відповіла вона і, не чекаючи відповіді зайшла до ванної кімнати, швидко роздягнулася та прослизнула до прозорої душової кабінки, обладнаної музичним центром, телефоном, масажними пристроями та іншими сучасними „наворотами”.
- Мариночка, ти сьогодні просто надзвичайна, - відчуваючи наростаюче збудження, відповів їй чоловік, крадькома спостерігаючи за дружиною та затримуючись через кляті шнурки, які зав’язалися у тугий вузол. Крізь прозоре скло він бачив як струмені води падали на красиві плечі дружини, її вигнуту спину... Бачив як вона нахиляється, мимоволі демонструючи свої найцікавіші місця...
- Ти скоро? - чаруючим і водночас не дуже задоволеним голосом запитала Марина.
- Через п’ять секунд, - відповів їй чоловік, одним рухом розриваючи підступні шнурки та залишаючи решту свого одягу на підлозі. - Виключи воду, я вже захожу, - додав він і відразу опинився в обіймах коханої жінки.
- О, ти вже готовий, - засміялася вона, - зараз ми тебе вимиємо, - і грайливо направила струмінь теплої води на збуджений член свого чоловіка, який продовжував дивуватися змінам сексуальності дружини, зазвичай байдужої до інтимних ігор. – А тепер потри мені спинку...
Марині стало раптом смішно від асоціації, яка виникла у неї в голові. Справа в тому, що у дитинстві Марина дуже любила солодке і заздрила дітям, які без обмежень ласувалися шоколадками і цукерками. І коли хтось з малюків смоктав свого червоного півника на паличці, її рот миттєво заповнювався слиною. Після сеансу масажу таким солодким льодяником раптом став для неї її любий чоловік, якого вона сьогодні насправді бажала як ніколи. І тепер, як від льодяника дитинства, у Марини накопичувалася зовсім інша „слина”, а її статеві губи вже ледве стримувалися від нестерпного бажання „всмоктати” чоловічу „гордість” її коханого. Відчувши його сильні долоні нижче талії, а потім між стегнами, вже не усвідомлюючи що робить, Марина застогнала, вигнула спину і своєю рукою проштовхнула член чоловіка вглиб себе.
Вона розуміла, що саме сімнадцятирічний масажист дивовижним чином „активізував” сьогодні в її організмі якусь невідому „кібернетичну програму”, вилікувавши від жіночої холодності та сексуальної пасивності. Він також мабуть вивів з її підсвідомості генетичні знання і жіночий досвід усіх бабусь і прабабусь Марини, бо те, що вона зараз робила, кохаючись із чоловіком, і для неї було абсолютною несподіванкою.
Її статеві губи з насолодою навіть не впускали, а втягували його член, який вона стискувала м’язами піхви, на секунду утримуючи всередині, а потім начебто неохоче відпускала його на „волю”, щоб „втягнути” і стиснути знову. І раптом Марина відчула, що втрачає контроль над собою. Усе її тіло напружилось і несамовито затремтіло, як у судомах. Вона застогнала, стримуючи крик насолоди, яка розливалася по її жилах, як бурхлива вода, що прорвала потужну греблю. Ледве утримуючи в обіймах Марину, розрядив їй під саме серце свій „заряд” пристрасті і чоловік. Але ці струмені і бурхливі потоки пристрасті не руйнували греблі та усе навкруги, а навпаки - народжували у душі жінки почуття абсолютного щастя, а також - вдячності і ніжності до мужчини, який сьогодні став її справжньою коханою половинкою.
Тепер вона на власному досвіді знала, що означає наявність усіх трьох складових, які і народжують справжнє Кохання.
Коли перший у її житті оргазм почав вщухати, Марина, щаслива і знесилена, видохнула із себе слова:
- Як добре бути коханою жінкою! Яка я щаслива, що у мене є ти!
- Дякую тобі, кохана… Ти сьогодні справжнє диво, - продовжував він утримувати її в своїх обіймах, цілуючи вушка і плечі.
- Це ти моє диво, любий, - щасливо відповіла Марина, повертаючись до чоловіка обличчям та ніжно зазираючи йому в очі. – Давай і я потру тобі спину та будемо закінчувати наші „водні процедури”, бо насправді вже дуже зголодніла.
Через п’ять хвилин подружжя сиділо за столом у затишній кухні-їдальні їх помешкання.
- Мариночко, а тепер розказуй що сьогодні таки сталося з тобою? – звернувся до неї чоловік, закохано спостерігаючи як його дружина апетитно „знищує” свою вечерю. – Зосередься і розказуй.
- Ти натякаєш на наш одночасний оргазм? – прожовуючи їжу, уточнила Марина.
- Я маю на увазі твоє дивовижне пробудження як жінки. Була у ворожки чи у екстрасенса?
- Ще не знаю точно, але здається, що причиною, як ти сказав мого „пробудження”, є студент-першокурсник, який сьогодні увечері приходив працевлаштовуватися в „Аполло” на посаду масажиста.
- Ти що з ним переспала? – невдало пожартував чоловік.
- Ідіот! Як ти міг про таке навіть подумати?
- Пробач, киця, ти же знаєш, що мої жарти інколи на межі фолу.
- Не інколи, а завжди... Проте прощаю і не ображаюсь... Бо сьогодні такий день!
- Ну кажи, кажи…
- Цей юнак, йому тільки 17 років, не має ні освіти, ні практики у якості масажиста… І ще – він німий, тобто чує, але не може говорити.
- То й що з того?
- Не перебивай мене. Дослухай, бо я сама ще не все розумію…
- Пробач, мовчу…
- Цей студент, мабуть, з бідної родини і шукав у нас „вечірню” роботу, щоб навчатися в університеті та якось допомагати родичам у Вінниці…
- Зрозуміло…
- Ти же знаєш, що в „Аполло” масажисти працюють по чотири години на добу і у нас як раз вивільнилася вечірня вакансія. Але у хлопця – ані диплому, ані трудової книжки. В „Аполло” таких кандидатів навіть не розглядають… Але я не змогла йому відразу відмовити… Запропонувала зробити мені масаж, щоб обґрунтувати своє негативне рішення… Тільки не смійся, але я думаю, що він потрапив до Києва мабуть не з Вінниці, а з Небес...
- Інопланетянин?
- Ти знову жартуєш… Він як син Божий… Його руки зневажають закони гравітації… Під час його масажу я літала, як асистентка факіра у цирку. Їй Богу, не брешу і не перебільшую. Гадаю, що це він перетворив мене… звичайно із твоєю допомогою… на повноцінну, щасливу жінку.
- І за це ти взяла його на роботу?
- Звичайно! І оклад встановила найвищій для масажистів...
- Зрозуміло...Те, що з тобою диво трапилося, це я бачу сам... Отже, якщо це диво дійсно пов’язано із цим студентом, то масажний салон „Аполло” вже до Нового року стане найпопулярнішим у Києві... А це вже твоя заслуга, Мариночка, бо вмієш притягувати до себе найкращі кадри столиці, - по батьківські погладив по спині її чоловік.
- Не будь підлабузником, тобі це не лічить …Мій внесок полягає лише у тому, що не „відфутболила” хлопця, коли дізналася про відсутність у нього сертифікату… А решта – це його заслуга… або – Вищих сил…

6. Загибель від наркоманів. Окриленим повертався до свого гуртожитку і Віктор.
Душа його співала. Він тепер зможе допомагати мамі і примусить її залишити принаймні одне місце роботи. „Оце так пощастило!” – радів юнак, високо підстрибуючи через кожні десять кроків та наче вкидаючи м’яча у віртуальне баскетбольне кільце.
Смеркалося. Попереду у Віктора яскраво спалахнув ліхтар, висвітивши трьох підлітків, вдягнених у джинси, футболки та кросівки, що сиділи на лавочці поблизу його гуртожитку. Усі троє, як по команді повернули голови у його бік. У одного хлопця голова була майже повністю вистрижена, а решта волосся стояло, як гребінь у півня, та було пофарбоване у яскравий зелений колір. „І як отаке до школи пускають?” – подумав Віктор. Другий був рудим з круглим, як сонечко обличчям, густо всіяним веселими веснянками, а третій – симпатичним кучерявим блондином, схожим зачіскою на російського співака Леоніда Агутіна. На колінах у блондина лежав скручений у трубочку аркуш ватману. „Червоний, жовтий і зелений”, - відмітив про хлопців спостережливий Віктор,- „справжній світлофор”. Порівнявшись із підлітками, він побачив, що „півень із зеленим гребенем” піднявся з лавочки та ввічливо попрохав: „Пригостіть будь ласка сигареткою”. Віктор красномовно розвів руками, показуючи, що не палить і, приязно посміхнувшись, попрямував у бік гуртожитку.
Він не бачив як блондин різко піднявся і наніс йому ззаду сильний удар „ватманом” по голові, а „півень” з рудим підхопили його важке тіло і спритно усадили між собою на лаві, наче свого „корєша”, який просто не розрахував дозу спиртного. Блондин холоднокровно подивився навкруги і переконавшись, що на безлюдній вулиці ніхто нічого не помітив, перевірив кишені у своєї жертви. Сто доларів миттєво перекочували у його кишеню, а студентський білет з візиткою якоїсь начальниці фірми „Аполло” він залишив на тому ж місці.
- Ти що вбив його? – перелякано запитав блондина рудий підліток. - Він вже, здається, не дихає... І кров крапає з потилиці... Треба тікати, пацани...
- А хоч би і вбив... Он який лось здоровенний. Думав не завалю, тому і приложився добряче, - сплюнув крізь зуби блондин. – Але погодьтесь, що і на лаві залишати його небезпечно. Забули, що десять хвилин тому до нас причепилися два „мєнти”? Не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб саме нас запідозрити. Тому відтягнемо його, як п’яного до будівельного майданчика і там закопаємо.
- А ти його тримав на плечах? – втрутився „зелений півень”. – У нього ж тонна ваги. Є краща ідея. У мене залишилося три куба „ширки”... Зараз вколю йому, а з „наркоманом” ніхто не буде панькатися... Спишуть на передозування... Справу закриють... У мене ж старий в міліції працює...
- Молоток! – похвалив „півня” блондин. – Дій, а ми тебе підстрахуємо. Рудий! Дуй праворуч... І не упісяйся, як малолітка. З лівого боку буду страхувати я. Якщо хтось йтиме, свиснемо...
Повернувшись через три хвилини до лавочки, блондин і рудий побачили, що у правій руці студента, який наче заснув на свіжому повітрі, вже був пустий шприц із слідами крові, а ліва рука у декількох місцях мала характерні для наркомана свіжі проколи. Це було видно навіть під світлом вуличного ліхтаря.
- Усе чисто... Робимо ноги, - скомандував блондин і підлітки миттєво щезли з місця злочину.

7. Воскресіння. Пізніше декілька перехожих бачили нерухоме тіло Віктора, але біля нього так ніхто і не зупинився. Усіх лякав шприц в руці хлопця. Перехожі, побачивши бездиханне тіло, прискорювали кроки, а одна літня жінка з ненавистю вимовила крізь зуби: „Вже на кожному кроці колються паскуди... І куди ми йдемо?”
Приблизно через годину той самий наряд патрульно-постової служби, який проводив „профілактичну” бесіду з трьома нахабними підлітками, теж наблизився до лавочки, на якій напівлежав Віктор.
- О-о-о! Хтось напідпитку вирішив заночувати на вулиці, - потираючи задоволено руки, зазначив сержант міліції, мабуть - старший наряду.
- Та ні, це наркоман, - заперечив його молодший колега, показуючи на шприц та проколи лівої руки хлопця. – А ну піднімайся, падло! – щосили пхнув він ногою „порушника правопорядку”, який від цього упав з лави, вдарившись обличчям об асфальт.
- Диви, він навіть не ворушиться... Дурня включив, - обурено заричав сержант, автоматично перевіряючи рукою наявність прикріпленої з боку гумової палиці. – Зараз він у нас заговорить...
- А ну припиніть! – почули патрульні грізний дівочий голос. – Як вам не соромно? Це отак міліція з народом співпрацює?
- А ви, громадяночка, ідіть собі як ішли і не заважайте працювати із правопорушником. Через таких як ви „правозахисників” наркомани вже пройти по вулиці спокійно не дають, - роздратовано огризнувся сержант.
- Пробачте, а з якого це дива ви вважаєте цю людину наркоманом, товаришу сержант?
- Он дивіться, у руці шприц... Такий кайф зловив, що вже на міліцію не реагує.
- І тому ви його ногами? Наркоман для вас вже не людина? А може взагалі це шприц з інсуліном? – продовжувала обурюватись дівчина. – Ну добре. Я військовий лікар, старший лейтенант медичної служби Мацько Олена. Працюю у Центральному клінічному госпіталі Міністерства оборони України. Дозвольте огляну хлопця... Посвітіть краще ліхтариком, якщо він у вас є.
- Слава Богу, ще живий. – зраділа дівчина, намацавши у хлопця ледве чутний пульс. – У вашого „правопорушника” черепно-мозкова травма... Втрата крові... Можливо струс мозку... А ви його ногами... Хоча б оглянули спочатку... Чи знайшли якісь документи?
- Ще не встигли обшукати... Здається щось є... Студентський квиток... Смаглюк Віктор Михайлович, перший курс університету...
- Як ви сказали? Віктор Смаглюк? – схвильовано перепитала лікар, - можна подивитися?
Взявши посвідчення, вона побачила на фото гарне обличчя і очі... – ті самі, розумні і трішечки сумні, очі її колишнього підшефного першокласника. Майже десять років тому саме Вітя Смаглюк у день її останнього шкільного дзвоника подарував їй свою картину, на якій вони були зображені ним удвох...
- Це ж Вітька... Це Вітька! Терміново викликайте швидку! – і несподівано для самої себе розридалася. Олена розуміла, що тепер кожна хвилина може бути вирішальною для подальшої долі її колишнього підшефного школяра. - Ви не уявляєте собі який це добрий, щирий і талановитий хлопчик. Він ніколи не міг стати наркоманом...
- Будь ласка заспокойтесь... Усе покаже слідство... Він хто - Ваш родич, знайомий? – діловито поцікавився сержант у дівчини.
- Так... Ми вчилися з ним у Вінниці в одній школі... Він у першому, а я у десятому класі... Мій підшефний... Не думала, що колись ще зустрінемося... От і зустрілися...
- Ми попросимо вас як громадянина і лікаря залишити про себе усю необхідну інформацію з метою вашого подальшого залучення у якості свідка...
- Звичайно, це мій обов’язок ... але завтра мене вже не буде в Україні. Піврічне службове відрядження до Боснії та Герцеговини... Якщо слідчий встигне допитати сьогодні, то я відповім на усі його запитання...
- Спасибі Вам за співпрацю, - подякував Олені сержант, а сам подумав: „Як добре, що дівчина виїжджає за кордон... У такому разі до начальства можливо не дійде інформація про те, що ми трішечки „поштовхали” хлопця ногами”.
Коли машина швидкої допомоги прибула, Олена підручними засобами вже надала Віктору первинну допомогу, а міліціонери склали протокол.
На всяк випадок вона записала телефон з візитки, яка була в кишені у Віктора та, стримано попрощавшись з нарядом міліції, виїхала разом з колегами до міської лікарні швидкої допомоги.
Їй пощастило, що черговий лікар у приймальному відділенні був її однокашником по медичному інституту і постраждалому студенту було оперативно зроблено рентген голови та взято аналіз крові для виявлення алкоголю та наркотичних речовин, а також - для проведення переливання донорської крові.
Знімок показав, що травма голови є серйозною, але шанси вижити у хлопця ще є. Для проведення невідкладної операції за участю нейрохірургів негайно потрібні кошти та дорогі медичні препарати... Добре, що з групою крові пощастило. Вона співпала з групою крові Олени. Алкоголю та наркотиків в крові лабораторія також не виявила, отже це сприятиме ефективному застосуванню лікувальних препаратів... Головна проблема - де знайти кошти у такий час? Ніхто ж не підійде, якщо не заплатиш...
- Еврика, - прошепотіла собі Марина, набираючи телефон невідомої Марини... – Пробачте, Вас турбують з лікарні... Віктор Смаглюк з черепно-мозковою травмою потребує термінової операції... Шанс вижити є, але...
- Яка сума потрібна і які фахівці? – перебив її схвильований дівочий голос. Це була Марина.
- Прямо зараз для придбання препаратів – біля тисячі доларів... Також – „нейрохірурги”...
- Усе буде! Благаю тільки робіть щось... Ми з чоловіком вже виїжджаємо...

8. Творіть добро і прощайте. Мабуть дійсно Віктор прийшов на нашу грішну Землю, як Син Божий, під охороною своїх ангелів. Бо, незважаючи на смертельний удар сталевою трубою, замаскованою папером для креслення, він залишився живим. Завдяки військовому лікарю Олені Мацько, міліцейський патруль не встиг застосувати усі засоби фізичного впливу на „правопорушника”, а навпаки посприяв його терміновій госпіталізації. Крім того Олена стала першим донором для Віктора і саме її кров врятувала йому життя. До речі, і Олена опинилася на вулиці Ломоносова випадково, бо перед відбуттям до колишньої Югославії навіть не планувала заїжджати до молодшої двоюрідної сестри, яка теж проживала у тому ж студентському містечку, що і Віктор.
Завдяки Марині, яка вперше у житті (і, мабуть, не без Божої допомоги) порушила розроблені нею рекомендації з працевлаштування, операцію Віктору зробив головний нейрохірург України, а також - своєчасно і у повному обсязі було винайдено для нього усі необхідні кошти. У житті такі дива майже не трапляються, але, слава Богу, нашому Віктору пощастило, як в кіно...
Через три доби хлопець відкрив очі і почав їсти, а вже через тиждень після складної операції лікарі дозволили слідчому допитати постраждалого. Під час допиту Віктор нічого не зміг пояснити ні щодо знайденого в його руці шприца, ні стосовно своїх кривдників. Але трьох підлітків, інформація про яких була добросовісно занесена у протокол міліцейського наряду, він згадав і навіть схематично намалював їх портрети, кумедно розташувавши малюнки у відповідних віконцях світлофора.
Завдяки цим малюнкам оперативники у той же день спочатку затримала рудого підлітка. Пообіцявши йому шприц із „ширкою”, слідчий через п’ять хвилин „розколов” пацана, який розмазуючи сльози до подробиць розповів про те як „блондин” вдарив студента по голові, а „півень” пожертвував „наркотою”, щоб увести слідство в оману.
Вночі затримали і „півня”, який виявився сином майора міліції. Син правоохоронця лякав слідчого татом, поводився нахабно і усе заперечував. І як не „старалися” оперативники „півень” не зізнався, що в останню мить, коли „блондин” і „рудий” на три хвилини відійшли від нього, він вколов „ширку” не студенту, а собі у ногу. Студентові „півень” тільки проколов голкою декілька разів вену лівої руки, але цього ж ніхто не бачив.
Частково крапки над „і” розставив „блондин”. Під час обшуку в його кімнаті було знайдено наркотичне зілля, сталеву трубу та чисті аркуші паперу для креслення.
- Молодці хлопці, не збрехали. Допомогли слідству встановити основного підозрюваного у „вбивстві”... Ось і речовий доказ...” – блефував оперативник, допитуючи третього хлопця з хвилястим, білявим волоссям. – За щиросердне зізнання вони як підлітки отримають тільки умовний строк... А щодо тебе... буде складніше...
Почувши, що „рудий” і „півень” зізналися у пограбуванні та стали свідками „вбивства”, „блондин” збагнув, що йому як ватажку та виконавцеві загрожує найбільше покарання і теж почав давати показання. „Щиросердно” зізнавшись у скоєні злочину, він підтвердив слова рижого про те, що саме „півень” подав, а потім реалізував ідею „замаскувати” тіло „вбитого” під наркомана. Але і він, і рудий на власні очі не бачили чи робив взагалі „півень” наркотичну ін’єкцію студенту...
Незважаючи на ці свідчення блондина і рудого, „півень” продовжив категорично заперечувати будь-яку причетність до злочину. Тому, у зв’язку з відсутністю в крові студента наркотиків та після втручання представника прокуратури „півня” відпустили додому. Батько відшмагав сина ременем і безжалісно обчикрижив його голову, назавжди позбавивши „прикольного” зеленого гребеня. Та, мабуть, запізно взявся майор міліції за виховання свого сина, який, на жаль, не без потурання матері, вже сформувався як рідкісний покидьок і наркоман із дворічним стажем.
Останній шанс скерувати своє життя у протилежний бік випав і рудому з блондином. На суді, завдяки проханню Віктора та адвокатам, шістнадцятирічні злочинці отримали тільки умовний строк. Чи скористаються вони цим шансом покаже час...

9. Не відмовляйтесь від любові. У Листопаді Віктор Смаглюк вже працював масажистом в „Аполло” і мріяв зустрітися із своєю рятівницею Оленою після її повернення із закордонного службового відрядження. Про дівчину лікаря, яка надала йому першу допомогу, віддала свою кров та знайшла по телефону Марину, розповів Віктору слідчий.
Шосте відчуття підказувало хлопцеві, що зустріч з Оленою має кардинально змінити усе в його житті. Та він і не припускав, що ця дівчина - лікар і є саме тою Оленою, яка на своїх руках занесла його у першому класі до рідної школи, а після розлучення залишила собі прізвище колишнього чоловіка.
Надаючи медичну допомогу українським миротворцям та місцевому населенню у зоні відповідальності українського миротворчого контингенту у населених пунктах неподалік від містечка Мостар, Олена часом згадувала свою останню зустріч із Віктором і раділа, що у ту критичну мить опинилася поруч. Вона звичайно бажала йому щастя. Але, як ще зовсім молода жінка, відчувала прикрість через те, що батьки поспішили з її народженням, і цей високий, гарний хлопець, врятований нею, дістанеться якійсь юній, невдячній київській красуні... „Боже, про що я думаю! Це вже зовсім не той закоханий першокласник Вітька, а я застара для нього”, - сварила себе Олена. – „Навіть дитину вже не зможу народити...”
Але хіба серцю накажеш? Хіба можна заборонити собі мріяти про щастя і сподіватись?
Прийшла зима – сувора і холодна для гірських районів Боснії і Герцеговини та свято Нового року і Різдва. Мабуть половина миротворців закохалися в Олену, коли на Новий рік вона зняла свій „камуфляж” та на прохання батальйону вдягнула костюм снігуроньки. Але Олена продовжувала тримати дистанцію, не допускаючи до свого серця жодного з мужчин. І треба віддати належне усьому чоловічому складу українського миротворчого батальйону та миротворцям інших країн. Жоден з чоловіків не виявив неделікатності по відношенню до найгарнішої жінки-офіцера протягом усього часу перебування Олени на території колишньої Югославії.
У березні розпочалася ротація українського миротворчого батальйону. Медики, серед яких був і офіцер-змінник Олени, прибули першим літаком. Через два тижні, коли лікарі-миротворці передали своє медичне обладнання, медикаменти та ввели в курс справ новий склад медичної роти, останнім літаком повернулась із закордонного відрядження і Олена.
Транспортній літак Військово-повітряних сил України приземлився в аеропорту Дніпропетровська. День був сонячним і святковим. Миротворців зустрічали поруч із злітно-посадочною смугою з музикою і квітами. Метушилися митники і прикордонники, оперативно відмічаючи закордонні службові паспорти та митні декларації миротворців. Снігу вже ніде не було і Олена із насолодою вдихала повітря рідної України та жмурилася на тепле, весняне сонечко. Вона і не здогадувалася, що в будівлі аеропорту серед зустрічаючих її вже чекав Віктор з букетом білих троянд, який приїхав вранці до Дніпропетровська поїздом.
Віктор пів року терпляче чекав повернення своєї невідомої рятівниці із закордонного відрядження. Звернувшись до Управління міжнародного співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України він довідався про час і місце прибуття літака, на якому Олена поверталася в Україну. Деканат і керівництво фірми „Аполло” не заперечували щодо триденної відсутності хлопця у Києві.
Нарешті автобус з миротворцями під’їхав до будівлі аеропорту і Віктор, значно вищий від інших зустрічаючих, крізь скло аеровокзалу побачив у натовпі військовослужбовців єдину жінку. Свій блакитний берет вона несла в руці і щось говорила, лагідно посміхаючись, своїм супутникам, які мабуть допомагали нести її багаж.
- Боже... Як вона схожа на Олену... Але ж такого не буває... – Не звертаючи ні на кого увагу голосно вимовив сам до себе Віктор. Він ще не усвідомлював, що сказав свої перші у житті слова. Від хвилювання його серце так гучно закалатало, що люди, які стояли поруч і не чули його слів, почули ці звуки закоханого серця навіть у шумному залі, вщент заповненому зустрічаючими. І чим ближче наближалася Олена, тим більше переконувався хлопець, що це дійсно Вона – його перше і справжнє Кохання.
Остаточно впізнавши свою кохану і рятівницю, він високо підняв свої руки з букетом білих троянд над натовпом і голосно заволав:
- О-ле-ноч-ка !!! Я те-бе ко-ха-ю!!!
Їх очі зустрілися, і у залі несподівано запанувала тиша. Люди розступалися, даючи дорогу високому щасливому юнаку, який пробирався крізь натовп до коханої дівчини, випромінюючи таку енергію Добра, що усім хотілося співати, сміятися і плакати водночас. На їх очах відбувалося Диво.
Олена теж впізнала і вперше почула голос Віктора. Але ноги її не слухали. Вона зупинилася, розгублено дивлячись йому у вічі та не наважуючись зробити крок назустріч, щоб не впасти.
Віктор однією рукою стрімко підхопив Олену на руки, майже так само, як колись першого вересня це зробила з ним вона, і притиснув, як маленьку дитину, до себе. Дівчина обхопила його руками за шию і, ховаючи свої щасливі сльози, ніжно прошепотіла: „Нарешті ти мене знайшов”. На руках цього сильного, закоханого мужчини вона відчула себе такою чистою і юною, наче у її житті ніколи і не було ні бруду, ні болі, ні страждань.
Дніпропетровський аеровокзал несподівано вибухнув оплесками. Жінки розчулено витирали сльози і по доброму заздрили дівчині-офіцеру, яку як пір’їнку тримав на руках щасливий юнак.
Хтось з миротворців крикнув: „Гір-ко!!!”. Його підтримали інші і Віктор обережно поцілував Олену у духмяне волосся. Коли дівчина підняла свою голову з плеча Віктора, він торкнувся губами її солених очей, а потім поцілував і в уста.
Після цього усі, наче згадали, що теж приїхали в аеропорт зустрічати своїх чоловіків і батьків і кожен побіг до своїх родичів.
- Ці троянди тобі, Оленочка, - нарешті передав Віктор квіти дівчині.
- Дякую... І опусти мене вниз, ще валізи треба знайти.
- Не хвилюйтесь. Валізи на місці, товаришу старший лейтенант! – відрапортував прапорщик з медичними емблемами на комірі камуфльованої куртки, який стояв поруч. – Мені наказано супроводжувати вас до вагону поїзда. Найближчий поїзд відправляється до Києва через дві години. Для миротворців сьогодні в касах є бронь на усі поїзди...
- Ми спробуємо літаком... Зараз тільки валюту розміняю в обмінному пункті, – посміхнулася прапорщику Олена. – А вам щиро дякую... Ви ж бачите – мене зустріли...

Епілог. Вже у літаку Віктор запропонував Олені стати його дружиною і наступного дня вони подали заяву в Палаці урочистих подій, що на проспекті Перемоги. У квітні вони побралися, а
7 січня у подружжя Смаглюків, всупереч „вироку” лікарів, народився перший син...
Роздивіться уважно навколо себе і Ви обов’язково побачите дива, які творить Всевишній за Вашою безпосередньою участю на нашій прекрасній планеті Земля.

Хіба не уві сні ми часом без посередників спілкуємося з Господом, вічно сущому у безмежному Всесвіті? І чи усі ми пам’ятаємо ці щасливі миттєвості свого буття на Землі?

Діючі особи:

АКАДЕМІК, Владислав Миколайович Завацький
ДРУЖИНА АКАДЕМІКА, Галина Петрівна
РАНКОВИЙ ГІСТЬ, сяюча постать у білому вбранні
ВЕДУЧА
ВЕДУЧИЙ
ІВАН ГАВРИЛЮК, англієць українського походження
НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ, відомий літератор

ПЕРША ДІЯ

1.
Квартира Академіка.

Проглядаються дві кімнати, розділені стіною з дверима.

У спальні стоїть ліжко, у якому сплять Академік з Дружиною. Біля ліжка на тумбочці телефон.

На стіні спальні великий годинник показує чотири години ранку.

Тихо лунає мелодія.

Спальна кімната починає виринати з темряви.

Наче з неба звучить лагідний жіночий голос: „Прокидайся, синку”.

Ліва частина спальні спалахує сріблястим світлом, яке ллється від Ранкового гостя - високої фігури, що нагадує людину з довгим, пишним волоссям. Білий, одяг Ранкового гостя майже торкається підлоги.

Академік потягується, стараючись не розбудити дружину.

Не підводячись та не помічаючи Ранкового гостя, Академік спочатку повертає голову праворуч у бік годинника.

АКАДЕМІК. Ще тільки четверта ранку...
Знову солодко потягується...
Які сьогодні ліхтарі яскраві! Видно як удень... Дякую, Тобі Боже, за мамин голос...
Сьогодні ж Різдво Христове! Тому і мама нарешті нагадала про себе... Невже минуло вже п’ять років як Ви, мамо, пішли з життя? Не давали мені знати про себе ні на сорок днів, ні на роковини... Як Ви там, мамо?

Лежачі у ліжку Академік повільно повертає голову у бік Ранкового гостя.
Побачивши несподівано перед собою високу сяючу фігуру, яка стоїть практично спиною до глядачів, різко сідає у ліжку.
Запанувала тиша. Не вірячи власним очам, Академік схвильовано, але тихо розмірковує вголос.
Мабуть ця фігура, а не вулична ілюмінація є причиною рівномірного, приємного освітлення кімнати?... Очей не бачу, а ніжне і мудре тепло погляду відчуваю усім своїм єством...

Ранковий гість велично піднімає перед собою праву руку і вітається.
РАНКОВИЙ ГІСТЬ. З Різдвом тебе, сину мій!
Почувши ці слова, Академік, вдягнений у піжаму, наче загіпнотизований підвівся перед Ранковим гостем.
АКАДЕМІК. І Вас вітаю з цим світлим Днем. Але хто Ви?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Я , твій Отче, синку!
АКАДЕМІК. Отже я прокинувся не від маминих слів?
РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Не сумнівайся, Владиславе. Ти прокинувся від слів своєї матері Ганни.

АКАДЕМІК. Звідки Ви знаєте моє та мамине ім’я? Та й на мого покійного батька Ви не схожі...

Академік робить декілька кроків назустріч Ранковому гостю.

Ліжко, годинник та інші декорації повільно поглинає темрява. Освітленими залишаються Ранковий гість та Академік.

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Все так, синку. Я не твій батько Микола. Як син людський ти насправді народився від Миколи і Ганни. Вони, як діти Божі, є і Моїми дітьми.

Але сьогодні я, твій Отче, сущий у вічному і безмежному всесвіті, завітав на Землю, щоб особисто сповістити тебе про твоє духовне народження вже як мого свідомого сина.

АКАДЕМІК. Дякую Вам Отче за таку високу честь! І пробачте, будь ласка, що не відразу збагнув саме хто завітав до нашої оселі...
Але чому, Отче, цієї честі стояти перед Вами удостоєно саме мене – людину далеку від церковних справ, а не іншу, більш достойну і всесвітньо відому людину, наприклад когось з ієрархів однієї із світових релігій?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Тому що, на жаль, більшість церков на Землі ще переймаються зовсім не питаннями об’єднання та наближення усіх землян до Бога.
Вони, конфліктуючи між собою, частіше переймаються збільшенням власної пастви та насправді присвячують себе служінню не Господу, а своїй церкві.
Навіть у християн, які читають одну Біблію, є католики і православні, лютерани і протестанти, баптисти та євангелісти.
Будь-який сумнів прихожан відповідними церковними служителями сприймається, як єресь чи богохульство.
Оголошуються анафеми. Невірних відлучають від церкви. Виникають міжконфесійні чвари, релігійні конфлікти та війни...
А ти, Владиславе, світлим розумом і серцем сприймаєш Мої одкровення та адекватно уявляєш глобальну картину Всесвіту, розуміючи у ньому місце Отця, Сина і Святого Духу.

АКАДЕМІК. Дякую Вам Отче. Якось навіть незручно про себе таке чути...

Академік вклоняється Ранковому гостю і далі вже не насмілюється Його перебивати. Мовчки, шанобливо слухає, схиливши свою голову.

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Мусиш дослухати, сину...
Ти щиро шануєш усіх людей незалежно від їх релігій, національностей і кольорів шкіри, поважаєш думку різноманітних церковних теологів і вчених, не боячись піддавати сумніву постулати і тих, і інших.
У душі твоїй панують почуття поваги і любові до рідної землі та усіх націй і народів України, до батьків і коханої дружини, до власних дітей та колег.
Ти самостійно усвідомив, що абсолютною істиною володіє тільки Творець, а мудреці і вчені тільки завжди наближаються до неї.
Ти не створив із себе і в собі кумирів і навіть засновників основних релігій на Землі:
Мойсея, Сіддхарту Гаутаму - Будду, Ісуса Христа та Мухаммеда справедливо сприймаєш як мудрих людей та своїх старших, але рівних тобі братів, які за своє земне життя теж мали право на помилку.
Ти не прагнеш власної слави і по справжньому боїшся тільки одного – не встигнути залишити після себе своє головне духовне надбання, яке і є твоїм справжнім багатством.
І нарешті, ти навіть не подумаєш похвалятися тим, що почув і побачив сьогодні, а з потрійною енергією робитимеш усе в ім’я об’єднання народів своєї рідної країни і усього різнобарвного людства.
Тобі належить виконати Мою волю і розпочати рух проти усього, що сьогодні штучно роз’єднує людей на Землі, залишаючись при цьому невідомим і рівним серед рівних, уникаючи публічності, сенсаційних заяв і слави месії, пророка та живого Бога.
Білий світ всесвіту створено шляхом об’єднання різних монохроматичних кольорів.
Так само і об’єднання усього духовного потенціалу людства під знаменами рівності, братерства, дружби означатиме кінець світу, побудованому на насильстві, заздрості, ворожнечі, балансі протилежних сил. Разом з тобою творитимуть Мир і Добро на Землі інші Мої діти.
Хай вам щастить у цьому. Прощавай, сину мій...

Освітлена фігура Ранкового гостя почала повільно згасати.
2.
АКАДЕМІК. Пробачте, Отче! Прошу Вас, ще не йдіть!
Мені не дають спокою деякі біблейські питання, а тлумачення, які я чув, мене не задовольняють.

Чи правильно я дійшов висновку, Отче, що кожна матір народжує свою дитину завдяки Духу Святому , дякуючи якому „вмикається” у череві жінки процес зародження і формування нової людини?
Хіба не завдяки Духу Святому з невеличкого насіння у жіночій яйцеклітині формується дитина людська і водночас дитина Божа, якщо ця людина надалі осмислено творитиме на життєвій ниві Добро?

Фігура Ранкового гостя поступово знову сяє яскравіше.

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Добре, сину, я відповім.

Ти маєш рацію, бо і подібність зі Мною першої людини, яку Я створив на Землі, полягає зовсім не у зовнішній схожості, як дехто вважає, а у спроможності творити і удосконалювати створене Мною.
Завдяки Святому Духові, мати Марія народила понад дві тисячі років тому Ісуса Христа.
Усі Мої діти народжуються, завдяки Святому Духові, а їх духовний світ є і назавжди залишаються Моєю невід’ємною часткою, так само як і діти Мої відчувають і усвідомлюють Мене в собі, відкриваючи нові горизонти пізнання.

АКАДЕМІК. Дякую Вам, Отче! А можна ще одне запитання?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Прошу.

АКАДЕМІК. З Вашою допомогою я збагнув, що біблейські одкровення про створення всесвіту насамперед стосуються народження і розвитку нашої планети та усього живого на ній .
А чи не завжди існували Добро і зло?
Чи не у боротьбі Добра і зла за Вашим замислом розвивається увесь Всесвіт?
Чи насправді було гріхом, як зазначено у Біблії, бажання перших земних дітей Ваших пізнати Добро і зло, щоб удосконалювати разом із Отцем своїм життя на Землі?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Знову ти не помилився, сине.
Дійсно Добро і зло завжди крокують поруч, часом уособлюючи одне і теж.
Вода є добром, коли напуває Землю і усе живе на Землі.
Але та ж сама вода спроможна знищити оселі і усе живе під час повені, спонукаючи людину шукати способи захисту від неї.
Отрута змії може і вбити, а може і вилікувати хвору людину.
Вогонь і нищівно спалює усе, і зігріває у холод.

Надана людині спроможність творити, на жаль, часом слугує і злу, коли ці здібності через заздрість, амбіції, зухвалість та інші пороки спрямовуються на матеріальне збагачення, отримання влади, титулів...
І через це грішники спотворюються у вбивць, ґвалтівників, шахраїв, наркотичних ділків, терористів і політиканів, які вбивають невинних людей, розв’язують війни та віддають накази своїм арміям, щоб поневолювати інші народи...
Сприяти злу - оце дійсно є гріхом...
А ти, синку, не помиляєшся.

АКАДЕМІК. Якщо дозволите, Отче, останнє запитання...
У Новому Завіті від імені Ісуса Христа сказано: „Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч” .
Не думаю, що ці слова сина Божого можуть виправдовувати дії хрестоносців, які „вогнем і мечем” насаджали християнство на Землі.
На мою думку, ці слова Христа мабуть оголошували про початок війни із світом старим, який жорстоко пручатиметься новій ері, новим духовним цінностям.
А „меч”, який він „приніс” - це тільки образ непереможної сили праведного слова і віри в утвердження Божого царства на Землі, перед якою не встоїть ніяка зброя світу...
Хіба не так, Отче?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Так, Мій сине, так...
Глибока сутність слів Христа щодо непримиренності із злом в ім’я ствердження Миру і Добра на землі була спотворена та використана хрестоносцями і місіонерами для нищівного захоплення інших земель і цілих народів задля власного збагачення.
І сьогодні дехто, вдягаючи на себе мантію миротворця, посилає своїх солдатів, щоб захопити ринки збуту чи джерела енергоносіїв, а зовсім не з метою викорінити зло.
Та про їх справжні наміри свідчать результати такої „псевдо-миротворчості” – смерть і каліцтво дітей, знищені оселі і блискавичне зростання коштів на власних рахунках...
Але, всупереч усьому, початок кінця на Землі світу старого, недосконалого, суперечливого, із війнами та конфліктами розпочався вже досить давно.
І ти, Владиславе, правильно усвідомив, що слова „кінець світу” – означають не знищення цивілізації на Землі, а перехід від глобальної епохи воєн і насилля до нової епохи об’єднання зусиль усіх землян проти глобальних викликів і загроз.
Але спочатку, мають усвідомити ці речі усі земляни.
І ти віднині сприятимеш цьому.
Твори і далі Добро, сине Мій, і пам’ятай – Я завжди із тобою, а ти в Мені...

Після цих слів образ Ранкового гостя поступово згас, як зникає ранковий туман.

За декілька секунд темрява поглинула і Академіка.

Глядачі бачать тільки годинник, на якому чверть на п’яту ранку.

3.
Кімната поступово виринає з темряви.

У ліжку сплять Академік з Дружиною.

Академік прокинувся вдруге. Його душа під впливом дивовижного сну співає від бурі почуттів, які вирують, наче весняні ластівки у повітрі. Він підводиться з ліжка і бачить, що Дружина міцно спить, а на годиннику, освітленому променями вуличних ліхтарів, рівно чверть п’ятої ранку.

Поправляє на ліжку ковдру, ніжно торкаючись плеча Дружини.

ДРУЖИНА. Славку, дай відіспатися хоча б на свято...

Дружина невдоволено повертається у ліжку до стіни.

АКАДЕМІК шепоче. Спи кохана, спи.

Нахиляється та цілує дружину.

ДРУЖИНА. А ти куди?

АКАДЕМІК. Я зараз... Спи.

ДРУЖИНА. Добраніч, любий?

АКАДЕМІК. Солодких різдвяних снів...

Академік повільно повертається до глядачів і піднімає голову в гору.

АКАДЕМІК. То це все мені наснилося? Дякую Тобі, Боже, за цей сон...
А зараз треба усе записати... Не можна втратити жодної деталі, жодної думки...

Академік переходить у свій кабінет.

Вмикає світло настільної лампи, що стоїть на письмовому столі. Поруч персональний комп’ютер. Над комп’ютером кабінетний годинник, стрілки якого також показують чверть на п’яту ранку.

Спальню поглинає темрява. Академік сідає у крісло та вмикає комп’ютер. Монітор спалахує блакитним сяйвом. Академік, користуючись клавіатурою, уводить пароль. Відкинувшись на кріслі, декілька секунд чекає завантаження відповідних програм. Потім щось друкує і вголос читає.

АКАДЕМІК. Різ-двя-ний сон... Добре... Назва вже є...
Починає лунати мелодія.
Завіса закривається, ховаючи за собою спальню і кабінет, в якому продовжує працювати академік .
ДРУГА ДІЯ
4.
Відкривається завіса. На сцені кабінет, в якому працює Академік. Годинник над монітором вже показує вісім годин ранку. Академік з насолодою ставить останню крапку і потягується, піднявшись з крісла. Потім знову сідає і вголос повільно читає з монітора надруковане під акомпанемент вже знайомої глядачам мелодії.

АКАДЕМІК. Різдвяний сон...
Поетичне відтворення молитви Ісуса Христа „Отче наш”...

Отче наш, Боже єдиний,
У всесвіті вічному сущий!
Усі ми – Твоя родина,
Що вірить у день свій грядущий!
Ім’я Твоє хай святиться,
Нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця,
У Царстві кружляє всесвітнім.
Хліб дай нам, Отче, насущний
На день, що прийшов сьогодні,
І диво Життя невмируще,
Як свято Своє великоднє.
Пробач нам гріхи і слабість,
Як ми прощаємо іншим,
І дай Просвітління та Радість
І пастирям Твоїм, і грішним.
Хай нас не введуть у спокусу
Брехня і дарунки лукавих,
Не дай нам збитися з курсу,
Просимо, Отче, ласкаво.
Бо є Твоє Царство і Сила,
І слава Твоїх Творінь!
В ім’я і Отця, і Сина,
І Духа Святого - віднині
Й вовіки віків. Амінь.

Ну і Владиславе Миколайовичу! До цього ж ти не написав жодного віршованого рядка! А тут відразу поетичне відтворення молитви „Отче наш”...
Далі натхненно, мовчки проглядає надруковане.

Так... Здається не втрачено жодної думки, які почув уві сні... Підписувати не будемо...
А тепер усе завантажимо в Інтернет... З Різдвом вас, люди добрі! Читайте на здоров’я! А щоб ніхто не здогадався, цей файл знищимо... Правильно Друже? -
На цю репліку за дверима радісно заскавучав пес.

Вже йдемо, Друже. Готуй поводок і ошийник. Зараз набігаємось...

Владислав Миколайович завершує роботу, вимикає комп’ютер.
Знімає піжаму і вдягає теплий спортивний костюм, черевики та стареньку в’язану шапочку, яку йому колись зв’язала мама..
Замислившись про відправлений в Інтернет твір, повільно прямує до дверей, за якою його нетерпляче чекає пес. Але зупиняється і повертається обличчям до глядачів.
Дивиться у небо.
Звичайно, я виконаю Вашу волю, Отче... Але з чого мені починати? Як і куди рухатись далі? Що треба зробити, щоб слово Боже дійшло до свідомості кожної людини?
Яким чином кожна людина має зрозуміти, що не має більшої радості у земному житті, ніж радість творити Добро та відчувати споріднення душ з іншою людиною?
Що має статися на нашій планеті, щоб визнання власних помилок і прощення помилок іншим людям, сліпо діючих під „тиском” заздрості, жадібності, узаконеної несправедливості, стало нормою?
Як землянам навчитися свідомо перемагати ці пороки і не боятися покаяння перед власною совістю?

Повертається до дверей і виходить з кабінету, вимкнувши світло. Мелодія лунає тихіше і зовсім „згасає”. За дверима Академіка з радісним гавкотом зустрічає пес. Владислав Миколайович приязно спілкується з собакою.

АКАДЕМІК. Ну що, Дружок? Дочекався? Дочекався... Ну все, все... Припини свої ніжності, дай спочатку вдягнути куртку...

Гавкіт собаки віддаляється. Тихо лунає мелодія.


5.
Раптом у спальні задзвонив телефон. Дружина Академіка вмикає настільну лампу. Не підводячись з ліжка бере слухавку телефону.

ДРУЖИНА. Слухаю...

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Доброго ранку.

ДРУЖИНА. Доброго ранку...

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Пробачте, що турбуємо. Капітан міліції Безверхий...

Дружина сідає у ліжку. Схвильовано запитує.

ДРУЖИНА. Що трапилось, товаришу капітан?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Скажіть, будь ласка, у вас є собака Дружок?

ДРУЖИНА. Так, є... А що трапилось?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Тільки, будь ласка, не хвилюйтесь... Як мені до вас звертатися?

ДРУЖИНА. Мене звуть Галина Петрівна... Я дружина академіка Завацького Владислава Миколайовича.

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Галино Петрівно, пробачте, що турбуємо вас у цей святковий ранок. Така наша служба. А чи можна запросити до телефону Вашого чоловіка?

ДРУЖИНА. Зараз покличу...

Славку! Тебе до телефону, з міліції. Славку!

Не відповідає... Та і Дружка не чути. Мабуть вже десь борсаються у снігу...
Ало! Товаришу капітан! Пробачте, але його не має вдома. Вигулює собаку. Передзвоніть, будь ласка, пізніше...

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Галино Петрівно! Скажіть, будь ласка, а у вашого чоловіка є чорна шкіряна куртка з сірим хутряним коміром?

ДРУЖИНА. Так, він завжди її вдягає, коли гуляє з Дружком...
А до чого тут куртка Слави? І, взагалі, звідки у вас наш номер телефону?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Будь ласка, заспокойтесь.
Ваш телефон і домашню адресу ми узнали завдяки інформації, що знайшли в ошийнику собаки...
Просимо вдягнутися... й узяти із собою свій паспорт та... паспорт або посвідчення вашого чоловіка... Ми вас чекаємо біля консьєржа.

ДРУЖИНА. Добре, вже беру, а що, власне, трапилось? Невже так важко відповісти на це просте запитання, не знущаючись?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Пробачте... Пробачте, пані Галино.
Справа у тому, що на лавочці поблизу вашого будинку знайшли непритомного мужчину без будь-яких документів. Біля нього гавкав та скавучав пес, який привернув увагу перехожих.
Виходячи з щойно отриманої інформації, цей мужчина мабуть є вашим чоловіком...
Швидкою хворого вже відвезли до лікарні... Пса не втримали і він помчав за машиною...

ДРУЖИНА. Боже, яка біда! Що з ним? Ви щось знаєте?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Можливо серцевий напад... Хвилиночку, пані Галино... Як раз телефонують з лікарні...

Не чую! Що? Будь ласка говоріть голосніше і повільніше! Хто зупинився? Серце зупинилось?
П а у з а ....
Галино Петрівно, наберіться мужності... Реаніматори робили усе можливе...

ДРУЖИНА. Боже! Ні!

Жінка знепритомніла. Слухавка випала з руки.

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Ало! Ало! Ало! Галино Петрівно!...Ало!

Лунають короткі гудки. Телефонна розмова припинилась. З неба звучить голос Академіка:
„Кохана моя! Я сьогодні бачив такий сон! Такий прекрасний Різдвяний сон! Але земне життя абсолютно кожної людини обмежене часом. Для мене цей час вже вичерпано. Дуже тебе прошу, не сприймай це як біду. Я пішов, але залишаюся назавжди із тобою. Запам’ятай: мій Різдвяний сон і я залишаємось назавжди ... ”

Лунає мелодія. Завіса закривається.


ТРЕТЯ ДІЯ
6.
За столами, які розставлено півколом, сидять члени президії міжнародного форуму і про щось тихо перемовляються між собою.

За їх спинами великий квадратний транспарант синьо-жовтого кольору, у верхній частині якого - зображено білого голуба з гілочкою червоної калини у дзьобі.

Нижче великими літерами написано слова:

Щорічний міжнародний форум
„ВИБІР ЗЕМЛЯН”
Annual International Accreditation Forum
ALTERNATIVE OF THE EARTHLINGS

На столах мікрофони з назвами найвідоміших світових, у тому числі українських, телевізійних та радіо - компаній (CNN, BBS, „1+1”, НТВ, РТР, ICTV, Інтер, тощо).

Перед столами, у центрі, з радіо-мікрофонами в руках обличчям до глядачів стоять Ведуча і Ведучий.

На синьо-жовтих мікрофонах - також зображення білого голуба з гілочкою червоної калини у дзьобі на синьому тлі.

Серед глядачів у залі Академік, що символізує духовну присутність на форумі Владислава Миколайовича. Попереду Академіка його Дружина – учасниця міжнародного форуму. Неподалік від них сидять Народний депутат України та особи, що своїми рисами нагадують В.Ющенка, Ю.Тимошенко, В.Януковича, Л.Кучму та Савіка Шустера .

ВЕДУЧА. Шановні пані і панове!

ВЕДУЧИЙ. Ледіс енд джентльмен!

ВЕДУЧА. Ми щиро вітаємо усіх присутніх у цьому залі з початком щорічного міжнародного форуму „ВИБІР ЗЕМЛЯН”!
Ласкаво просимо вас до України, наші дорогі закордонні друзі!

ВЕДУЧИЙ. Уелкам ту Юкрейн ауе діе френдс!

Лунають оплески.

ВЕДУЧА. У прямому ефірі нас дивляться і чують мешканці майже усіх країн світу!

ВЕДУЧИЙ. Нагадаю усім телеглядачам і радіослухачам, які щойно приєдналися до нас.
Ви дивитесь і слухаєте у прямому ефірі репортаж з міжнародного форуму „ВИБІР ЗЕМЛЯН”, який традиційно щорічно проводиться в Україні напередодні свята Різдва!

ВЕДУЧА. А зараз хочу надати слово голові та засновнику нашого форуму, лауреату нобелівської премії, відомому громадському діячеві з Великобританії Івану Гаврилюку!

ВЕДУЧИЙ. Просимо пане Іване.

Під акомпанемент оплесків Іван Гаврилюк підводиться і виходить до мікрофону, звертаючись до учасників форуму українською мовою з характерним акцентом, притаманним українській діаспорі США, Канади та Великобританії.

ІВАН ГАВРИЛЮК. Добрий вечір, вельмишановне паньство!
Здається тільки учора гарним святковим ранком я у своїй електронній пошті надибав твір невідомого українського автора „Різдвйяний сон”.
З того часу минуло вже сім років.
Зізнаюся, що кращого подарунку у своїм житті я ніколи не отримував.
Під впливом емоцій у той же ранок „Різдвйяний сон” мною було перекладено на англійську мову і надіслано по Інтернету в усі куточки земної кулі.
Рівно через рік, уперше в історії нобелівських премій, не конкретній особі, а невідомому українському автору „Різдвйяного сну” та мені, як перекладачеві цього твору і засновнику міжнародного руху „ВИБІР ЗЕМЛЯН”, було присвоєно найпрестижнішу премію світу.
Але грошової винагороди український лаурйят, який надихнув мене заснувати рух „ВИБІР ЗЕМЛЯН”, ще досі не отримав.
Для нас цей видатний автор так і залишається невідомим.
Хто він - чоловік чи жінка - я не знаю.
Та ця людина сьогодні живе поруч з нами!
Можливо у цю мить він навіть серед нас!

З неба лунає голос Академіка: „Різдвяний сон і я залишаємось назавжди ...” Прожектор висвітлює різних людей, що сидять у залі, у тому числі на мить зупиняється на постатях Академіка і його Дружини, які разом з іншими аплодують промовцеві.

Скажу вам чесно. Я щодня без надії сподіваюсь побачити цю людину, яка дивовижним чином змінила світ...

ВЕДУЧА. Перепрошую, пане Іване! Невже автор „Різдвяного сну” після оголошення нобелівських лауреатів жодного разу не звернувся до Вас?

ІВАН ГАВРИЛЮК. На жаль, не звертався... Точніше, справжній автор не звертався жодного разу... Але так звані псевдо-автори зверталися і звертаються досі! Серед них, на жаль, є навіть відомі українські літератори... Не хочу і не буду називати їх імен...

Народний депутат України з депутатським значком на лацкані піднімається з крісла і обурено кричить, гордовито покидаючи залу.

НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ. Що ви собі дозволяєте? Я Народний депутат України багатьох скликань! Мої заслуги відзначено Національною премією імені Тараса Шевченка! Я ще доведу своє авторство! Не сумнівайтесь! Експерти вже працюють з рукописом... А суд Шевченківського району постановить справедливе рішення у цій справі!

ІВАН ГАВРИЛЮК. Пані і панове, пробачимо вельмишановному депутатові!
Як ви бачите у нас з вами ще достатньо роботи...
Мусимо знаходити підхід до кожної людини...
Водночас зауважу, що у нобелівському комітеті усі спірні рукописи та машинописи „Різдвяного сну” перевірялись і перевіряються із залученням незалежних експертних агенцій.
До уваги береться усе – папір, чорнила, стиль твору та стиль відомих творів потенційного автора тощо...
А зараз дозвольте продовжити...
Пригадую, що вже через декілька днів після поширення англомовної версії „Різдвяного сну”, його було перекладено китайською, російською, іспанською, японською, німецькою, португальською та італійською мовами.
Через місяць „Різдвяний сон” вже обговорювали у колі практично кожної сім’ї, а також у школах і в студентських аудиторіях Австралії, Анголи, Аргентини, Єгипту, Ізраїлю, Індії, Іраку, Італії, Канади, Китаю, Німеччини, Росії, США, Швеції, Японії та інших країн земної кулі.
Ви пам’ятаєте як після цього ми разом створили рух „ВИБІР ЗЕМЛЯН” і почали вчитися без ненависті пробачати один одному та визнавати власні помилки?
Це було найскладнішим.
Люди планети Земля поступово збагнули, що усі ми – „різнобарвні” і різні - насамперед є землянами, а шлях до Бога відкривається не сліпим повторюванням заучених молитов, а в результаті власного удосконалення.
Ми навчилися ставитися до усіх людей так, як хотіли б щоб до нас ставилися інші.
Завдяки „Різдвяному сну” та рухові „Вибір землян”, сьогодні практично припинились
релігійні конфлікти та діяльність екстремістських, терористичних і неонацистських організацій.
Виведено війська з Іраку й інших „гарйячих” точок планети.
Згадайте Косово! Придністров’я! Ізраїль! Палестину!
Люди там сьогодні живуть у мирі!
Саддаму Хусейну, Гітлеру, Піночету, Сталіну та іншим політичним диктаторам і злочинцям світу, нехай декому і посмертно, людство простило за їх злочини.
Нами спільно створено умови, які унеможливили масові вбивства і війни.
Хіба це не диво?
Американський урйяд, а за ним урйяди Росії та інших могутніх держав, вже у декілька разів скоротили витрати на оборону!
Їх військово-промислові комплекси майже безболісно для національних економік перейшли на виробництво мирної продукції!
Різко зменшились злочинність та попит на тютюн, алкоголь і наркотичне зілля.
Мультімільярдер Білл Гейтс та його дружина Мелінда відмовилися від предметів розкоші та спрямували левову долю своїх прибутків на боротьбу із голодом, хворобами, бідністю наркотиками і ВІЛ-інфекціями та на захист екологічної системи планети.
Згодом до них приєдналися й інші мільярдери, у тому числі українці Ренат Ахметов та Віктор Пінчук.
Припинились внутрішні політичні протистояння, у тому числі в Україні – колись маловідомій державі, де і зародився наш, тепер найпотужніший у світі, міжнародний рух.
Я - громадянин Сполученого королівства Великобританії і Північної Ірландії – пишаюся своїм українським походженням, бо українські слова „Різдвяний сон” і „ВИБІР ЗЕМЛЯН” сьогодні без перекладу знає кожна людина від трьохрічного віку і більше.
Пригадайте славнозвісне телевізійне шоу Савіка Шустера, коли наочно демонструвалося, що Україна є штучно поділеною на рожеві, червоні, помаранчеві, чорні, біло-блакитні та білі кольори.
Цей складний період вашої історії минув назавжди!
Згадайте, як відомі постаті новітньої української історії – Леонід Кучма, Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко і Віктор Янукович простили один одному та гідно пішли з політики.
Сьогодні вони підтримують один одного в усіх своїх добрих починаннях і вже зробили за цей незначний проміжок часу надзвичайно багато корисних справ для об’єднання українського народу, для зміцнення економічного і політичного потенціалу України та піднесення її міжнародного авторитету!

Прожектор на мить вихоплює серед глядачів фігури артистів, які, завдяки макіяжеві, нагадують згаданих політиків. Серед них і відомий журналіст Савік Шустер.

Внутрішня українська політика та політика інших країн перестала бути засобом тіньового бізнесу для збагачення меншості за рахунок зубожіння більшості простих людей.
А люди, наче прокинувшись від сну надмірної „політизованості”, помітили красу життя і диво кожного Божого дня.
Надзвичайно важливо, що декілька років тому найвищі ієрархи буддизму, іудаїзму, християнства та ісламу прийняли одностайне рішення оголосити мир між релігіями.
Це означало настання кінця епохи сліпої віри та проголошення новітньої ери свідомого наближення кожної людини до Бога - не через страх покарання за гріхи, не закликаючи руйнувати святині і храми інших конфесій, а зберігаючи та шануючи найкращі національні традиції віросповідання.
Нам з вами пощастило бути творцями цієї новітньої ери - ери утвердження справедливого устрою на Землі без війн і революцій, без витрачання мільярдів на безглузде „розкручення” нікчемних „кумирів”!
І кожен, хто щойно прочитав чи почув „Різдвяний сон”, навіть ще не збагнувши цього, вже зробив перший крок для приєднання до цих творців.
Ще зізнаюсь, дорогі рухівці, у тому, що мені страшно навіть подумати про наслідки іншого вибору невідомого українського автора.
Якби він свій „Різдвяний сон” спрямував на звеличення себе і однієї з церков християнства, це мимоволі принизило би віруючих інших конфесій та інших світових релігій.
Звичайно, він би за цих умов, можливо, став би найвідомішою людиною планети...
Але втрата шансу щодо об’єднання людей на Землі могла би призвести до лавиноподібного загострення усіх конфліктів та відкинуло би далеко назад людство на шляху до прогресу і всезагального процвітання.
Слава Богу, цього не сталося! Земляни зробили свій вибір!

7.

Тож подякуємо українській землі за те, що вона подарувала світові автора „Різдвяного сну”!
Подякуємо усім глядачам і слухачам, які разом із нами поділяють ідеї та принципи Міжнародного форуму „ВИБІР ЗЕМЛЯН”!
А тепер дозвольте оголосити наш міжнародний форум відкритим!
Пропоную розпочати роботу форуму виконанням світлої молитви „Отче наш” у поетичному відтворенні невідомого українського автора „Різдвяного сну”.

Звучать оплески.
Учасники форуму підводяться зі своїх місць.
Лунають музичні акорди знайомої мелодії.
Іван Гаврилюк, Ведучий, Ведуча та інші учасники форуму співають пісенний варіант ”Отче наш” :

Члени президії форуму, співаючи, йдуть вглиб зали. На сцені залишаються тільки Ведуча і Ведучий.
Співаючи, члени президії торкаються рук і плечей глядачів. Піднімають з місць та ведуть за собою Академіка, Дружину, Савіка Шустера, „відомих політиків”.
На сцену артисти, завершуючи молитву, вже повертаються у повному складі.
Серед них Академік, його Дружина, Савік Шустер, Народний депутат України та інші „відомі політики”.
Після завершення виконання „Отче наш” артисти низько вклоняються глядачам.


Завіса. Київ. Лютий, 2007 рік.





Отче наш

Отче наш, Боже єдиний, у всесвіті вічному сущий!
Усі ми – Твоя родина, що вірить у день свій грядущий!
Ім’я Твоє хай святиться! Нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця, у Царстві кружляє всесвітнім.

Бо є Твоє Царство і сила, і слава Твоїх творінь!
В ім’я і Отця, і Сина, і Духа Святого - віднині
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...

Хліб дай нам, Отче, насущний на день, що прийшов сьогодні,
І диво Життя невмируще, як свято Своє великоднє.
Пробач нам гріхи і слабість, як ми прощаємо іншим,
І дай Просвітління та Радість - і пастирям Твоїм, і грішним.

Бо є Твоє Царство і сила, і слава Твоїх творінь!
В ім’я і Отця, і Сина, і Духа Святого - віднині
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...

Хай нас не введуть у спокусу брехня і дарунки лукавих,
Не дай нам збитися з курсу - просимо, Отче, ласкаво.
Ім’я Твоє хай святиться, нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця, у Царстві кружляє всесвітнім.

Бо є Твоє Царство і сила, і слава Твоїх творінь!
В ім’я і Отця, і Сина, і Духа Святого - віднині
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...