щоб знову тишу додавати в чай
і кольором ділитися із квітами
перебудовуємо все на світі ми
і переважно без причини світимось
та логіки нав’язливих втручань

світанок липне зорями до рук
як правило ми ще в одежі винятків
у цій історії що почалась без лірики
крізь неї наче пахощі базѝліку
пройшов орнаментальний літа струм

й відчути небом хочеться ім’я
бо віра в сонце голос не підвищує
крок до узбіччя вересню залишений
а в нас сьогодні тільки чай із тишею
і літа незворушна течія

2018

І полюватимуть на нас, за звичкою, гріхи.
Й захоче сонце ліктями розсунути всі хмари,
Щоб ми змогли побачити невтрачену тіару
І над болотом вирости, мов ягоди лохин.
До передмістя осені злетяться тіні зим,
Блукатимуть у значеннях, пов’язаних не з ними,
Балакатимуть віддано з кущем неопалимим,
Повільно проникаючи у святості ази.


2014

Твого покаяння завищені дози
Вживатиме він натщесерце в дорозі
Із татуюванням в ділянці душі
І самовтішанням, що не согрішив.

А ти сотвори для розрядки кумира
І залишки неба в собі втихомирюй…
Щоб не проростати ні болем, ні м’ятою.
І щоби за ним
не летіти
підтятою…

АЛЬТЕРНАТИВНЕ ЛІТО

Екватор проходить межу мого ранку.
Нарощує літо, мов стовбур кору.
Цілує вологе зап’ястя весталки
Вогонь, що зіницями зважував гру.

Ескізний дарунок наскрізного болю –
Озброєне світло ножами дощу.
У разі свободи – його поневолю.
У разі відмови – напевне, прощу.

В постійній раптовості камерних візій
За спиною часу стає тятива.
Блазнює зі світом старіючий грізлі
В умовах, де ніжність безпечно жива.

Навала простору. Прости.
Я просто не лише приманка.
Я прима. Я вино з тростин
Цукрово-крилих полустанків.

Прости і випий не до дна
Мене не всю, а лише світлу.
Мовчання тиші не рідня.
І я до себе ще не звикла.

Я - твій колообіг,
Я акустика твого мовчання.
І ти ще не знаєш, що це -
загусання весни.
І краще не знай.
Посиди в посолодженій рані,
Допоки віднайдеться в нотах своїх клавесин.

Вже, хлопчику, відверто не до ігор
Ні в андрогінів, ні в першолюдей.
Зими між нами більше, аніж снігу,
Й ти на найближчій станції зійдеш.

А я чомусь не вмію засинати
У потязі під протягом пригод,
Доки чужих доріг інтролігатор
Вгортає сушу в палітурку вод.

Ти так мовчав несамовито,
Безладним і принадним ставши.
Ти так мовчав мені і квітам
Із перламутрової замші.
Хотів не видатись нечесним,
Сприймав спокусу, як належне,
Лишав невизначеність веснам
І за термометром не стежив.
Ти забував молитву звіра
Із вірою в тотемну темінь…
Мовчання липнуло до шкіри.
Ти не вертався більш до теми.

Давай ненадовго побудем земними,
Хоча б – на цю віддану березню зиму.
І враження спільних сніданків у грі цій
Здивують наручних годинників лиця.

Не можна навчитись любити – невчасно,
Невчасні лише – вимагання пояснень
І пафос мовчання під оплески тиші
Й чуттєві портрети коханих колишніх.

Між перами сміху ми крила сховаєм,
Щоб ними сплітатись з нотами наю,
Як буде потреба пробратися втомі
До нас, неземних, досі їй невідомих.

Побудем вигнанцями в нашому сховку,
Що - мов оберіг немовляті до року,
До перших, освячених сонцем, пострижин,
До першого кроку в сорочці із крижма.

Побудемо трохи, а згодом – назавше,
Як відомість - видима відданість наша
Та наше земне невтручання у казку
Не дасть зазирнути під вічності маску.

Ранньої осені в купелі зоряній
Зустріч відмиє сліди від розлук.
Силою вірності, мов заговорений,
Всесвіт поміститься в імені звук.

Далі від розуму, ближче до півночі,
Переплетуться, мов тіні, думки.
Небо м’якими долонями гріючи,
Тиша розчиниться в нім залюбки.

Ранньої осені, пізньої юності
Справжністю зміняться видива див.
Ніч розфарбують хвилини безумності
В колір забутий палаючих слів.

Занурю віршів голоси
В озон любові,
Де душу повива в ліси
Дідусь Любомль.
Хоч юність з віями дощу
Згаса ліхтарно,
На вухо липам прошепчу,
Що все – не марно.
Жило кохання в унісон
З життям вулканів,
І лунко билися в бетон
Серця каштанів.
Коли в безкрайній степ грози
Шляхами неба
Котились хмар важкі вози
Й легенькі кеби,
Для нас Любомль був човном
І плив у тишу,
Щоб юності тривкий огром
Посміливішав.
Щоб ночі грілись нам в руках,
В очах – світанки,
І літа лет не зносив дах
Безперестанку.
… Впадаю, мов потік в ріку,
У світлу тугу,
Бо стертий напис на піску –
Адреса друга.

2010

Муза покірно чекає повернення осені,
Уривками сонця літаюче небо латає.
То регулює дощо-поетичні відносини,
То слова здичавілі мовчки зганяє у зграї.

І віриться музі чомусь не у правду, а в диво
Трирічної витримки з маркою розчарування.
А правда в'їжджає в свідомість локомотивом
З важкими вагонами вибухо-віршування.

У циферблатних відблисках дзеркал
Німі лелечі пращури блукали.
Змістивши графік листопадних шкал,
Хтось вудив синє літо між зірками.
Ховалась тиша вітрові до вух.
Боліла знизу спина у дороги.
Під капелюхом вічності пастух
Коровам ніч намотував на роги.

2006

Навчи мене не подумки цвісти,
А вирости з майбутнього повір'я,
Що перелітне дерево з нас - ти,
Бо губиш ти плоди в чуже подвір'я.
Із серця твого виростає міст
Через дощу розпатлану палітру.
Світанок кістку місяця надгриз.
Ти залишився випити повітря.

2006

Самотність роздмухує вогнище віршів.
В майбутньому томику іскорослову
Самотність про мене вуглиною пише
Й обпалює музі крило випадково.

Ти враз доростаєш до виклику долі
Й устами тримаєш мовчання жарину.
А я п'ю усмішку із льодом поволі,
Щоб подихом гріти самотності спину.

Дощі хапаються крильми
За лівий бік карниза.
Замість фіранок танем ми
В дощу вітальних ризах.
Холодну пазуху вікна
Геть розстібає осінь,
І безголосся тінь сумна
Над тишею голосить.
А ми розшукуємо скрізь
Десь заблукалу вірність.
У вушко свічки день проліз,
Щоб ми горіти вчились.

2006

Трава збивається із ритму
Вітру,
Згинається від ноші наших
Кроків.
Птахи у небі – кінця літа
Титри –
Пронизують сонцеекранний
Спокій.
Ми дегустуємо цілющі
Поцілунки
Із кухля ненадпитої
Свободи…

…Ось уже й зорі у небесні лунки
Вкидає ніч, немов коренеплоди.

***
Перелечу до тебе в серце
Із острівного міста віршів.
Та ти на мене лиш не сердься –
Я – не надовго, як всі інші.
Долоні тільки відігрію,
А душу – залишу на потім.
А душу – залишу на віях,
Тепло щоб виглядала доти,
Поки ти сам його відчиниш.
І поки, наче з лиць акторів,
Зі слів попадають личини,
Й калейдоскопно, без повторів
Кружлятимуть кохання дні.

Гірчитиме терпіння осад
Із чаші вірності мені.

Душа – зіщулена і боса.

А зорі вмиваються милом інтиму,
І піниться вечір у поглядах зір.
То ера Ерато і вогнищ без диму
На схилених спинах потомлених гір.

Луна-поліглот у закоханих вуха
Сипле коротке стакато ночей.
Освідчення квітки цвіркун нишком нюха.
А зорям в очах мильна піна пече.

Ішли: вклонялися дощам
І проклинали хмари.
А світ беззахисним дитям
Здригався, мов від кари.
Ніч замальовувала гріх
Повстанням барв космічних
Супроти сірості доріг.
І нарікань одвічних
На долі незбагненну ціль,
На безсистемність болю,
На висипану в серце сіль
Собі самим собою.
Ішли і падали не всі,
Як і не всі вставали.
Та дорікали у красі
Снігам, давно розталим,
І згаслим полум’ям мети,
Які горіли радо
Колись. Та нищили мости
До радості й відради.

Сірий ірис дороги.
Кладок тонкі шоколадки
Через калюжні оладки –
У хмар відбулися пологи.
Ніжно-солодке село це
Світанком вершково-сирним,
Днем – соковитим гронцем,
Заходом бежо-зефірним,
Ніччю – кохання сонцем

Летять із вирію веснянки
Із ластовинням на щоках.
Весна розвішує фіранки
Рясного цвіту у садках.
Вже й грозовиці скоромовки
У Перуна злітають з уст.
В калюж розкидані ночовки
Макає дзьоба чорногуз.
Кора із запахом кориці
Закутує дерев тіла,
Що в паранджах ховають лиця
У дні весняного free love.