Минула осінь була б не такою
і весни не продовжили б цвісти,
якби не ті тумани над горою,
якби не Ти!

Зима прийшла б така сумна і зимна:
самотні свята і сніжинок рій,
якби не Ти - прекрасна і предивна
прийшла із мрій!

Весна була б немов жорстокий вирок,
що серце розрива від самоти.
І навіть птахи не вернули б з вирію,
якби не Ти!

І літо це - таке гаряче й пристрастне
було лише букетом вітру й злив,
якби до Тебе, рідна моя пристане,
я не приплив!

Не волосся -- вогонь,
і не погляд, а постріл!
І пелюстки долонь розтулились вітрам навздогін.
Може завтра ти зіллям огненним спопелятимеш простір
і останню вологу тобі
віддадуть стебелини тугі
різних квітів і трав,
і коріння дерев, і джерела,
темний мох на камінні старому, як світ.
Не волосся, а сонце -- спекотне, веселе,
що увечері втомлено сіло спочити на цвіт.

Ну всьо, скінчились цьомки-бомки,
зів'яли квіти польові.
І всі домашні заготовки
Не воскресять уже любві!

В нових шкарпетках -- кілька дірок,
не митий посуд зо три дні,
бо зникло все, у що я вірив,
лишились спогади одні.

Мов на косу мала стеблина
я напоровся на любов!
Яка ж ти курва, Василино,
а я так довго був з тобов!

Я за тобов ридав і плакав,
Почті шо повзав біля ніг.
Як файно я тоді балакав,
які тобі співав пісні!

В яких шикарних рістаранах
ми їли бульбу й огірки!
Тепер у серці в мене рани,
і присмак на губах гіркий

від випитої марно кави,
від марно скурених сигар.
Тобі зі мною не цікаво,
бо я, мовляв, не суперстар!

Ну що ж, шукай собі героя,
бо нас дороги розвели.
А я позбувся гємароя.
Ми різні. Все! Тепер вали!

Живеш? Ну й жий!
Тривалість дня від твого існування
не зміниться й на йоту
і в скорботу
космічних буднів не переросте.
А, зрештою, життя таке просте,
що й навіть як спочинеш від мандрівки,
зів’ялих зел, і пороху, і поту,
умиєш ноги, і твої уста,
порепані від спраги, зашепочуть
молитву до надбрамного хреста,
до вітражів готичного склепіння,
і так, ввійшовши до небесних брам,
почуєш, певно: на Землі, отам,
ще по тобі не стихли голосіння.

Тебе жадаю, прагну без ума,
Без тіні сумніву і ниточки вагання.
Яке жорстоке і страшне чекання
Коли тебе немає і нема!

Коли терпіння майже що катма,
А я без тебе і зів’яв і знидів.
"Та ж людські нерви виткані не з міді”, –
голосить серце, кленучи ридма

Слимачий рух твоїх жаданих стіп,
Що шлунок збуджує, слабкі лоскоче нерви.
Поки ще остаточно не захріп,
прийди скоріше, панночко Перерво!

Я докопався до глибин
Хмільної сутности твоєї!
І там, де рік нестримний плин
Цвіли пелюстки орхідеї.

Моє вулканили єство
Тремкі сплетіння лабіринту.
Немов настояне питво
У древніх глеках із Коринту.

Де сколихнув морський прибій
Архипелаг твоєї плоти.
О, щастя! Не було в тобі
Країни вічної мерзлоти!

Ми мовчимо і знаємо, о чім.
Остання нота в зорянім хоралі –
неначе крапля зимного дощу.
І стоїмо, немов на п’єдесталі,
бо небо, що спочило на плечі,
згасило тихим подихом свічу.

І не загляне чужинецьке око
в пожовклий сад, де на старій сосні
розп’ятий вечір у червонім сяйві.
І тільки чути траурні пісні
церковних мурів, що зачаті в тайні
на роздоріжжі готики й бароко.

По молитвах вечірніх у вікні
заблисла свічка, скрипнули завіси,
з віконних ґрат посипалась іржа.
І душі тих, які мандрують звідси,
зійшлися там, де на старій стіні
обох світів позначена межа.

Коли заснула храмова сторожа,
зів’ялі тіні падали на діл,
погасла ватра. І прогірклий стогін
тривожних душ і постарілих тіл,
затертий лик останнього святого,
були – як лепта: кесарева й Божа...

Цей запах від коліс, з утоми почорнілих,
Пронизує вокзал, мов піт його і кров.
Довкола – сотні лиць, як завше, бовваніли
В чеканні на розлуку, в чеканні на любов.

В чеканні, що якийсь швидкий NN-ий потяг
Крізь дощ і ті струмки гірких вокзальних сліз
Увірветься з пітьми. І те, що буде потім,
Обізветься луною від стукоту коліс.

Де чад від поїздів, такий гіркотно-п’яний,
Удавом обійме вокзальний балаган.
Ще трохи – й на перон впаде букет весняний,
І потяг зашипить, немов старий орган.

Вібрації розлук обернуться в кохання,
Вагонні номери – у цифри лотерей.
І вже коли в купе затихне звук останній,
В тривожних снах воскресне усе нове й старе.

Усе, що у душі залишиться до скону,
Бо серце, наче мідь – чекань, чекань, чекань...
А на пероні Ти – немов свята ікона
Хоча й не завжди вірних, але, проте, чекань...

Хижо вітер видер промінь з рук
Дивен день дном до неба плив
Чорні чари наче мертвий крук
Зазвучали як литаври злив
Поблиск неба Бога сяє зір
Зримо чутно громом грози б’ють
То не грози і не роси зір
Гряне ритмом скритна неба лють.

Зустрілися Кава із Кавом,
Смугляві зернятка обоє,
Обсмажені вранішнім сонцем,
Напоєні дня ароматом.

І довго вони парували(сь),
Так пристрасно, ніжно кипіли,
Сховавшись від ока чужого
У добрій старій кавоварці,
Що й кавою пахло довкола.

А потім були кавенята...

Зустріла вáр’ята вар’ятка симпатична...
...Кавових зерен випари і мла
холодна львівська, і печаль готична
застиглих контурів недавнього тепла,
і вечір той, який згоряв до тла,
їх зустрічі матерія містична.

Тривожний блиск, як світ старих свічад,
в її очах замешкав неозоро.
Старий звіздар дивився мудрим зором,
Побіля нього гаснула свіча.
І возвістив, що завтра – ще не скоро,
На мить поклавши вічности печать.

Зустріла вáр’ята вар’ятка. Випадково
зронила слово. Гасли ліхтарі.
І львівський вечір танув бароково
убраний в шати місячні старі...
...І кажуть люди, що в такій порі
спіткаються вар’яти об підкову.

Торги на площах ще не припинялись, а стукіт в двері, як двосічний меч: о чом ти там віддав моє намисто з таких добірних і яскравих перел миттєвости осіннього серпанку?! У небі павутиння прохолоди, а хмари ниті білі та байдужі. Я перли ті збирала вже віддавна, хапаючи устами і руками вечірні роси ще й проміння ранку і так весна минала за весною...

О, чом ти так неквапно переходиш низький поріг, коли відкриті двері і навіть листя, що приносить вітер, в помешканні моєму кружеляє?! Назавше, знаєш, що таки назавше цілунок мій діткнеться прохолоди в померклому осінньому смерканні, коли отой купець піде щасливий, здобувши пряжу із огненних зерен; коли бруківка площі віддзеркалить поспішну втечу втомленого сонця...

О, де моє намисто дивосяйне, де в кожнім переливі барви неба й застиглі роси весен швидкоплинних, твоїх очей оманливе сіяння й огонь свічі, що вже давно погасла у ніч листопадову – чи тому, що крізь шпарини в келії самотній холодний вітер никав безупину, а по вікні котилися донизу з його намиста вишукані перли, чи, може, через те, що той огонь нікого не зігрів, а тільки вкрав ночей осінніх мантію препишну?..

О, чом ти, купче, так додому прагнеш?! Затримайся на хвилю, а тоді щасливою рукою простягни мені букет горіхового листя! У тебе за плечима наче сіть – купецька торба, ну а в ній – ловитва. Бо так щодень ідеш ярмаркувати, а пополудню – навіть не смеркає – з пожитком повертаєшся домів. Нехай ще раз погляну я на втрату – той передзвін давно минулих весен – моє намисто, що колись тобі згодиться, певно, щоби не забути крихкий букет горіхового листя, який мені ти щиро простягнув...

Вікно, в якому ще свіча жевріла і мряка, що звістила ніч, були так близько. Вчорашній дощ бруківку покропив блюзнірською слиною. Топтав я зела, що пов’ялі вже лежали перед брамами торговищ. Їх вранці погубили старі перекупки і доні їхні милі, зглядаючись на юрбища міщан, на фраки урядовців і каптури монаші. Старий горіх, що ріс неподалік, скрипів мелодію під завивання вітру, з жалем йому віддаючи свої листочки жовті на поталу.

Чому я тут, де пси бездомні тамують спрагу, хлепчучи з вибоїн на дорозі? Чому я тут, і ловлю навмання з горіха листя й заодно холодні краплі мряки і дощу? Мій гаман повен срібла й мідяків, бо так із ярмарку вертаю я щоднини. Моя оселя жде мене привітно, старий фотель, і люлька, і тютюн. На стінах пишні, ще від батька, гобелени – він їх придбав, мандруючи світами. Дубова брама сиротливо жде, аби передо мною щиро відчинитись.
Чому я тут, хоча сторонні кажуть -- «утікач»? Вікно, в якому ще свіча жевріє ось тут, неподалік. І як від нього в темряві згубитись?

Чекає ще мене хтось чи забув – о, як мені цю тайну розгадати? І що, моє купецьке ремесло? Ти здатне золотом наповнити секретер, а нині ти мовчиш. Твоє уміння – куце та мізерне, і де тобі тепер, посеред ночі, коли торговища давно вже відгули, поглянувши на поблиски свічі, збагнути, чи чекають там купця з букетом пишним із горіхового листя?