Хроматичний звукоряд барокової флейти з точки зору сучасного слухача досить нерівний – одні ноти дзвінкі, інші – бліді і невиразні. Композитори того часу це враховували і не вважали це вадою – радше специфічним відтінком кожного звуку. Треба навчитись любити ті звуки – вони невід’ємна властивість інструменту і мають свою власну красу
(із “Школи гри на бароковій флейті”).

Твій кожен звук – царице інструментів вітру – досконалий і прекрасний.
Коли злітаєш до найвищих – мі і ре і до і сі –
Дзвенять вони, неначе келішки з вином у товаристві добрім –
Їх слухав би і слухав до нестями, немов тости елітно-славні, або ж як
Обіцянки солодкі наших можновладців, що і відірватись годі.
А далі вниз – там ля і соль, чудові пишні звуки,
Зі смаком стиглої черешні – у погожу літню днину
Під небом голубим і безтурботним.
О, ніжні мі і фа – які ще нижче – з ними, друже, не перестарайся.
Бо пристрасть подиху ти мусиш пригасити – спитай в Орфея – що і як.
Ці звуки – хоч і тихі – та відлунять враз у серці милім.
Є ще у фа і брат – бравурний фа-дієз.
Цей славний хлопець все напоготові, як гусар –
підтягнутий й дзвінкий – в гламурі блиску.
Так як і вірний побратим його – веселий ре.
О, славні Буффарден і Кванц (колись у Дрездені) обох любили до нестями.
А далі й Фрідріх Другий – гурман і естет і в музиці, і в битві
(в перервах листування із Вольтером) – до цього причастився.
Аж задзвеніли дзеркала у Сан-Суссі під натиском колоратур й каденцій пишногрудих.
А Баха старший син – то мусив лиш контінуо тримати тим бравадам.
Було бароко, ба... стало рококо.
Та мусим рухатись ми далі вниз – і до минаєм, бо про нього згодом.
Ще далі – сі, ля, соль – величні і глибокі звуки.
Неначе переливи ніжні півтонів божественного оксамиту (нехай приміром Караваджо спаде вам на око).
Не квапся – хай той звук помалу силу набере й спокою мудрої краси.
Ось так ця мить – нехай зависла би між вимірами і світами,
Мов в вічність ниточка...
Але, відволіклися ми то ж йдемо далі.
Бо далі нижнє фа, а вже йому, либонь, найбільше перепало.
Нездалий брат дзвінкого фа-дієза, він фальшивий і безбарвний
(так каже світ).
То ж славний Тромліц дань віддав англійській моді й відправив тихого старого на спочинок.
Натомість блиском сяє франтик-важілець (о, панночкам в столітті дев’ятнадцятім він певно був страшенно до вподоби).
Але, насправді, в тому фа – усе твоє мистецтво гри – й можливо до старого таки схочеш завітати,
То треба буде шапку, одіж новомодну зняти – й усе лишити при порозі.
А взяти лиш себе.
Коли ж бо пощастить – при тріску дров – повідає можливо щось із давнього...
О, звуки ніжні, фа, і до і соль-дієз, бемоля сі.
Ви – наче подорожній, що у затінку присів,
Від світу гамору, і метушні безглуздої подалі.
Вас славні Філідор і Отетер любили, “всі ранки світу” повні були вами.
Зігнутися і привітатись через живопліт століть.
Послухати й почути...
Говоріть!...

[Використано імена і події з історії флейти, прізвища латинкою: Philidor, Hottetterre, Buffardin, Quantz, Friedrich der Grosse, Tromlitz, Bach. Для зацікавлених історією флейти автор буде радий прокоментувати чи надати пояснення]

Уп’юся звуком,
      наче молодим вином...
Зіллюсь із ним
      в одне єство,
поллюсь
      через прочинене вікно.
Наповню
      світ
            собою.
Втікатиму
      від поїздів,
від літаків –
      в пісок зариюсь.
Пташиним співом
      рознесу
            цю благу вість
                  по всьому світу.
Хай забринить
      сто тисяч флейт,
що пилом вкрились,
      мохом,
            античністю змарніло змармуріли.
Ніщо німим не буде більше,
      а відлунить знов
            минулим дзвоном,
                  сміхом, скриком.
І в жилах мармуру
      заграє кров!
Органні труби
      позіскакують
            від ейфорії.
І за спиною стануть,
      наче вартові
            гармонії.
Підемо разом ми
      в похід на світ.
І лисі гори
      вкриє листом,
а землю – стоколоссям,
ручай із скелі потече,
асфальт заквітне.
Сто-,
      двісті-,
            тисячоголосся!
Хитросплетіння фуг життя...
Уп’юся звуком...

Як з неба дар,
ти в мене.
І не квап,
      бо ж звикнути я мушу.
Іду,
      біжу,
            лечу
                 до тебе.
Чи збагну я
      твою
            душу?
Що маю?
Дотик губ моїх
      і подих,
            тонкий і чутливий.
Не мало – не багато.
А, може, мрія сповниться...
Й засяє
      звукосвіт
            мінливо-сонячно-примхливий!
Не перейду межі,
будем і разом, і наріжно.
І, може, дочекаюсь –
      забринить
            душа твоя
під пальцями.
Раз – радісно,
      раз – слізно...
Засмага і олії аромат...
Відкіль твоє коріння?
З Іспанії, з Мароко?
Пишноти і округлости
      бароко...
Питав, шукав, глядів...
Об’їздив вже з пів світу.
Моя ти...
      флейта
            із
                  самшиту...

У книзі букви
      з виду – як комахи...
Не відкривай –
      повилітають,
дзижчатимуть
      під вухом.
Бідолахо...
Бо жалі свої
      в тебе всадять.
Перехворієш ти
      на їхні болячки...
І сни чужі насняться.
Повисипають
      звідти
            по кутках,
                  немов горох.
Не позбирати.
А далі – і надвір.
Зросте гороху сіть
      в саду твоїм
            і вороття сповиє.
Птахи не знатимуть,
      що тут був сад.
Не прощебечуть
тої правди:
чому ти тут
і
      хто
            ти
                  є –
людина,
а чи просто
вигадка чиясь,
андроїдо-горохо-буквотворцю-павуку
      пожива...

Твої ласкаві слова
спадають
    на
        мене
            вечірнім
                туманом.
Простягаю руки,
але
    на
        них
лише
    крапельки
        завтрішнього
            дощу...
Твої ласкаві слова
огортають
    мене
        сивим
            димом.
Торкаються волосся,
лоскочуть вуса,
сповзають
    по
        шиї.
Боюся подивитися у дзеркало,
щоб
    не
        посивіти.
Твої ласкаві слова
прокрадаються до мене,
як
    запах
        ранішньої
            кави.
Дбайливо витирають під очима
вчорашній дощ
і теплим димом
осідають на губах.
.......................................
Дим залоскотав у носі:
Апчхи!
    Будь здоров!
        Прокинувся...

Метеликові легко.
Він – кольоровий,
        ніжний,
                ненав’язливий.
Йому багато не треба.
Він думає, що
сонце
        світить, щоб зігріти йому спинку,
квіти,
        щоб він на них сідав,
листочки,
        щоб на них чепуритись.
І на цілім світі він такий –
        один.
Кожен день
        вмивається росою,
                шурхотить крильцями,
                        має досхочу нектару...
Він забув,
        що було вчора.
Він
        не
                хоче
                        знати
що буде завтра.
Та чи знає, що
        нектари є різні,
а квіти сохнуть не за ним,
а
        за
                дощем...
І насправді
        в душі в нього – просто гусениця,
яка шукає соковитого листка
для
        прийдешнього
                обіду...

Зомлілий камінь
        з храму Клеопатри,
ковші вапна,
        загашеного пристрастями,
пісок,
        що тисячі діточок могли би сипати долоньками.
Вода, вода, вода –
        жива і мертва, цілюща й злюща.
І тисячі
        спітнілих загорілих спин.
Змішалось все в єдине
круговертидиво...
І все оце –
аби від мене відгородитись муром
із Неба – до Землі,
через Схід – до Заходу,
навпереріз – до ниточки між нами
        тяглістю в оту безмежну мить.
....................................................................
Та ти забула, що
        зоставила свій відблиск на Андромеді,
        усмішку – на метеликових крилах,
        а свої пахощі – в пряному чорносливі.

Любов чи люст?
В люстерку
        часів бароко, на портреті на звороті.
В капелюшку,
        що в Гайд парку – алюровий,
        чи, може, у Львові на каві – велюровий?
Чи десь іще?
Люцерна чи Люсака ...
        (що пише той писака, ще б риму тут додав...)
А Люст-р-а-дамуса читав?
Пророцтва про жіноцтва.
Чи Люм’єричні в тебе це видива?
А, може...
А, може, на Мальдівах
люнатична діва...
Люсі?
В номері-люксі в Бенілюксі?
Встань.
        Не сиди.
Прокинувся...
        Надворі свіжо.
                В любистку на пелюстку немає люсту.
А люст най повисить на люстрі.
Зроби йому люстрацію...

Перевертні
     перевдягались
         переверзіями.
Перелесники
     пересипали
         персами.
(С)перманентні
     перстені-обручі
         перелюбу.
Це - ми.
Перевчились.
     Перекроїлись.
         Перекупились…
Перечекати?
Чи переспати?
……………..
Гора,
     ріка,
а хтось пере…
Переказує,
     переспівує,
         перемовляється.
Дитя
     переочепротирається.
Перевези
     мене на возі
         до пороху
первосвітотворного.
Переродитись,
     перевдягнутись,
         переусміхнутись.
Побачити –
     Сон-це.

Відьмакуватою
        тебе
            зустрів.
Відмахувалась,
відмухувалась,
віддмухувалась.
Відразу – відрази.
Відповів любов’ю.
Відмовляв і відмовив.
Відрами
        відносили
            образи
до виру простору-часу
        раз за разом.
Відхекувались,
        відлежувались,
                відмивались разом.
Все – разом.
Все (або нічого)
І відразу!
Відносини – відносні.
Відпір’їнилась.
Відказала:
        – відійди,
                відстань,
                        відчепись,
заразо.

Назву тебе ласкаво –
        просто “шу”.
Бо ти –
        як шурхіт трав
і вітру
        подих-шум.
Тебе шукаю –
        всюди ти й ніде...
Нічого не прошу –
        лиш марево,
                лиш мрію.
На
        волосинці
                я
                        вишу.
Грішу?
Як не знайду
        чи не придумаю –
змарнію
        і зотлію.
То краще
на -
        пи -
                шу...

Приходь…
Приводь
       примари своїх снів.
Принось
       прилюбість своїх принад.
Примного
       ласкавих
             привітів.
При там
       анні
             інні
привиди,
       придихи,
            присмаки,
                   тебеповенсвітні.
Пригорщі
       прикрощів
             на цілий світ.
Примхливі
       притуляння,
примружні
           вдушувдивляння.
Прийдешньопрекрасна...
..........................................
Приспався трохи...
І весни вже присмак...
Примудрі книги
       там далеко,
             на полиці.
А тут, коло вікна –
весну
       принесли
             птиці.