тіло
ще ледь молоде
що вислизає із рук
молодість
що вислизає змією із тіла
ця - вже остання
ця - королева усіх розлук
повінь її
ляже між нами
найдовшим Нілом

в нашій долині -
велич спустошених пірамід
шафи скелетів
й бинти переляканих мумій
ще віднайти
як
ще себе
і подітися - від
глянути з виру життя
у завмерлий
Везувій

попіл і дощ
на тиждень найближчий
може на два
сісти й читати про них
на відкритій терасі
що продавалось -
кожен доволі собі придбав
в касі
яка вже все менше
нагадує казку








2018

у час
коли поділ єдиний
на життя і на смерть
усі відтінки від сатани

пишемо чорним по білому
впевненою рукою
кольорами награємося
після війни


01.2014

Люби мене на цілий місяць,
Коли уповні – теж люби.
Хай розум думає, що сниться,
Хай б’ються в шиби холоди.

Живи мене – ачей, оживиш,
Як диких живлять голубів.
Напни в мені всі струни й жили,
Зніми прокляття, одяг, біль…

Візьму тебе, як порцеляну, -
І загартовану, й крихку.
І кожен день, як з океану,
Тобою світу зачерпну.

2014

дощ листопадовий шкіру січе
леза його холодні
ти відкриваєш скрипковим ключем
вхід у свою безодню

ти віддаєшся як небо вікну
вітер виносить рами
я ненароком межу перетнув
ти далебі там само

світла немає а сяєво є
мармур під нами тане
ніч нас оживить а може уб’є
день приведе до тями


2013

якщо існує пекло на землі
туди привозять зранку у суботу
це в тебе пекло а у них робота
в роботі долі більші і малі

ти випадково вибране число
безвольна цифра спущеного плану
коли вже там то значить ти поганий
насправді з тих кого не пронесло

короткий допит довгі балачки
усе минуле на листку анкети
роки усі питатимуться де ти
повз темні вікна поспіх несучи

ще буде постриг келія синод
хиткий Петро в погонах і з ключами
чорти до пекла не впускають Мами
вона ж свята пояснює народ

квадрати стін квадрига мокрі пси
і слух в надії згубленого звуку
ще будуть кола й кругова порука
останнє слово марно а проси

тепло і їжа книги а між тим
усе крім дії вишукана кара
така за склом яскрава кожна барва
так Боже пішки хочеться в стежки




2013

в коридорах твоєї влади
скрізь паласи м'які гамівні стіни
вхід як пастка як вік
позаду
у безвихідь по зраду — взуття змінне

неприймальні для неприйнятних
секретарки як плід несуть секрети
все на черзі на все чекати
гетсиманський не-сад а садизм
гетто

в кабінеті приймаєш
боса
у партер стаю
і я ж — у партері
я за тебе одноголосно
ти показуєш спиною на двері

... з коридорів як від кориди
від кармінного килимів назовні
опритомнів
десь за Мадридом
і бої — історія в Барселоні


2012

А
Якось жив собі один
В магазині Апельсин.
Жив не сам, бо він був сином
В тата й мами — Апельсинів.

Б
Друг його, малий Банан,
Веселун і хуліган,
Зранку стукав у вітрину,
Щоб збудити Апельсина.

В
Ще й жбурляв, неначе град,
По вітрині виноград.
Апельсин просився в мами
Йти погратися з Бананом.

Г
Мама глянула за скло,
Чи прийшло уже тепло, -
Там гуляла в капелюші
Їх сусідка, тітка Груша.

Ґ
А за нею, наче пес,
Волочився чорний Ґедзь.
Мама зрушила вітрину
Й відпустила Апельсина.

Д
Біля дірки крізь паркан
Виглядав його Банан.
Друзі гучно привітались
І дали із дому драла.

Е
Бігли-бігли, без перерв,
Аж прибігли в тихий сквер.
А в пекарні біля скверу
Продавалися еклери.

Є
Є еклери, є бісквіт,
І пече їх сірий Кіт.
Помагають теж в роботі
У пекарні три Єноти.

Ж
Жаба, що в ставку живе,
Поруч продає желе.
Крім желе, цукрову вату
Можна в Жаби ще придбати.

З
Та найбільше вабив зір
Білий і легкий зефір.
Від зефіру в Апельсина
Покотилась навіть слина.

И
І Банан, як Миша сир,
Мріяв з'їсти цей зефір.
Стали друзі міркувати,
Як смаколики дістати.

І
- Може, нам туди зайти
(Зліва я, а справа ти)
Й закричати: “Обережно!
Іскри! Полум'я! Пожежа!”

Ї
Три Єноти, Жаба й Кіт
Налякаються як слід
І втечуть з пекарні в хижі,
Лишать нам солодку їжу!

Й
- Мабуть, це поганий план, -
Відповів малий Банан,
- Потім за таку пригоду
З нас удома зроблять йогурт!

К
- Тут живе десь десь дядько Кріт,
Скрізь таємний має хід.
От якби знайти те місце
І в пекарню ним залізти...

Л
- Ні! Це тільки хитрий Лис
До крадіжки має хист!
У пекарні ж цілу днину
Всі печуть, зігнувши спини:

М
Кіт провіює муку,
Що лежала у мішку,
Жаба б'є у мисці масло -
Буде в торт солодка маса.

Н
Три Єноти тісто мнуть
І цукрову пудру труть.
Ніч і день працюють звірі -
Ой, нелегкі ці зефіри...

О
- То ходімо геть, ні з чим... -
Зажурився Апельсин.
Тут Оса літала колом
І почула їх розмову.

П
- Що ж ви впали у мінор,
Як без палки Помідор?
Щоб зефіром похрумтіти,
Раджу вам його... купити!

Р
- Дійсно! Точно! Просто в кут!
Ти, Оса, розумний фрукт!
- В магазині баба Риба
Купувала скибку хліба.

С
- А Сова — я бачив сам -
Набирала різний крам:
Лампу, свічку і ліхтарик,
І настінний календарик.

Т
То не спить вона вночі,
В дверях клацають ключі,
А коли вже ніби тиша,
У пітьмі гортає книжку...

У
- Треба їй укол для сну!
Але досить про Сову.
Що ж ми купимо без грошей,
Бо грошей в нас — анітрошки!..

Ф
- Я, Оса, скажу вам так:
Говорити всяк мастак,
Та не ждіть, займіться ділом -
Фрукти ж ніби ви сміливі!

Х
До пекарні ви зайдіть,
Там сидить привітний Кіт.
“Добрий день!” - його вітайте,
Лиш на хвіст не наступайте!

Ц
Усміхніться вусаню
І спитайте про ціну -
Так дізнаєтеся, діти,
Скільки треба заплатити!

Ч
- А мені вже час у гай,
Попивати з липи чай.
Друзі довго не чекали,
До пекарні завітали.

Ш
Їх зустрів там Кіт-вусань.
- Добрий день! - сказав Банан.
- Добрий день, хороші діти,
Шоколаду вам, бісквіту?

Щ
- Пане Кіт, цікавить нас
На легкий зефір ціна...
Сірий Кіт примружив око,
Пощипав рожеві щоки,

Ь
Два зефіри в лапи взяв
І друзякам показав.
- Ось, будь ласка, це ваш вибір,
А ціна їх — два “спасибі”!

Ю
- Дяка! Дяка, пане Кіт!
Хай живе Ваш довгий хвіст!
Юнаки наїлись досить,
Ще й лишили трохи Осам.

Я
Швидко бігли в магазин
І Банан, і Апельсин -
Виглядали їх вже з ятки
Неспокійні мами й татки..


2012 - 2013

лежу мов недобитий пес
якого добиває спека
дощі деінде
далі
десь
Господь і той мене вже спекавсь

сам по собі неначе кіт
а так розносив друзям кості
сліпих проводив між боліт
так вірно грів холодну постіль

завити б голосу нема
горлянку рве безмовний шепіт
отак візьмуть тебе щеням
й нашийник намертво прищеплять

кусати лишиться ланцюг
і хазяям лизати литки
гарчати в лики волоцюг
і їм же в спини
вити
вити




2012

Яка раптово стала осінь,
Як пожовтіли крики чайок,
Дощ моросить… чи то морозить.
Вже без надії, а чекаю.

То кине сонце марне коло,
Не рятівне – порожню лунку,
То вітер погляд мій поколе,
Коли іду супроти й струнко.

Не поспішити передчасне
І незворотнє не спинити.
… У дні такі пожежі гаснуть,
І рве кайдани, наче нитку .

2013

Мій Бог не складає анафеми,
Не ділить на патріархати,
Його милосердю начхати,
З якої спокута парафії.

Іконно - від матері сивої,
Мадонною та з мінарету,
Дорогами Мекки й Тибету
Скликає. І тільки не силою.

Не має невірних й навернутих,
Нерівних, пропащих, безгрішних.
Озветься на "Ісу" і "Крішно",
На піт, що Йордан землі, - зернами.

В печерах Його лежать мощами,
У гори - ідуть до воскресу.
Я з Ним творю - як мацу - месу

Самосходження і Всепрощення.

2012

Дата – будень, дата свято.
Тиждень. Місяць. Новий рік.
Звичний грудень. Звично – грати,
Де на вибір: звих чи звик.
Тут ні друзів, ані рідних.
Там – у друзях тільки ті,
Хто зі мною вперто згідний.
Вжити колива й куті.
Вам я можу тільки слово
Вкласти в пір’я голубів.
Сон – і той сторожать сови,
Щоб до вас недолетів.
Тут і в березні – груднево,
Сніг такий...Як всюди – сніг.
Все ж весна. І сік в деревах
Поклик сонячний зберіг.

Безсонна ніч, і сльози самочинні,
З морів очей виносять сіль землі.
Хати позачинялись, наче скрині,
І колір цвіту в темряві зомлів.

Старе містечко вулиці колише,
Полоще в руслі милиці мостів.
Окрайці поля точить кладовище,
І привид млину вітром засвистів.

Лежать в іконах свічі проти грому,
Крізь вікна сіють блискавки коти.
Ще буде день, а поки незникомі
Тривожать пам’ять – згадуй і хрестись.

Не бій –, не бійся, ще ж казала баба
Боятися не мертвих, а живих.
Ця довга ніч на спомини заслабла,
Послухай душу: видих – тяжко – вдих…

Ну все, не плач, хай стриматись непросто,
Приспи гірке, а встанеш – і Різдво.
Прийдуть сини, як празники у гості,
І десь над вами усміхнеться Бог.

Мільярд котрийсь-там із виду Адамів,
у віці відлучення сорому,
на висоті стрибка по кар’єрній драбинці
ти вибрав пізнати наріжний камінь,
який призначають опорою
дому, вдягають на перст безіменний жінці.

А змії гнізда сплітали в деревах,
в очах наливалися яблука,
перелітали містом зозулі цілунків.
Ти звав до ніг мармурового лева
і поночі в райських садах блукав.
Ти не боявся, ти страх розбивав по лунках.

Міг стати рогом достатку, міг … татком
в будинку, де вази із фруктами,
де спочивальні випещені, як і нерви.
Та ж ні, збунтувався – занадто гладко,
Мужчинам не в затишки кутатись,
для чоловіка критично здобути Єву.

І Євам часом розбудиться примха:
згадати, як палко це – Євою,
як заборонно й легко вписати у побут.
А ТойХтоЗРаюДавноУсіхВипхав
нагими і неметалевими,
вдруге не вижене, голим двічі не зробить.

Порожній. Сохнеш безвесло, як човен,
Замолюєш те, що замовчуєш.
Світло зором вбираєш кошерної риби.
Твій статус виявився іграшковим,
а правила племені – вовчими.
Досить, Адаме, ти вижив, а значить – вибув.

2012

Наче кави міцної
ще на денці тебе
густо
ще питаю себе
ти надпита чи недопита
чи нагущено нам
уповільнене самогубство
пригубити отрути
і отруєними
жити

І не витравиш
перепробував рідкісні яди
серцеходи палив
та горіла лише самбука
а на ранок
тебе хотів
як сироватки правди
по руках щоб текла
і щоб зводило
наші руки

Знатись в тонкощах
тамування
до ризику згуби
не виходити
поза тебе
а вийти - не бути
... все на кавах зі мною
не ті не твої
не губи
я ж холодний
без цукру
без прагнення обманути

Від найбільшого болю
Побічно
Тромбами
Пробиваються вірші
За фактом
Розривають або зціляють
Але завжди – звільняють
Від безвиході без вихідних
І гри
Де ставки
Щоразу на більше
В штовханині серійних правд
Учинивши замах
На унікальність.


2012

Я бачив сон:
Ми сіяли зерно
Удвох
У чорну виорану землю.
У білі жмені
Набирали зерна
І розсипали золотим піском.

Земля була –
Хоч маж її на хліб,
Земля текла між нами
До крайнеба.
Ти показав,
Як сіяти – від себе,
Аж показався
Твого батька дід.

Отак і йшли,
Ступаючи в сліди.
Те поле
В нас самих ступаю ніби.
З-за тебе сонце виглянуло
Німбом
І покотилось
В молоді сади.

2012

Не досить щирого «пробач»
Доведено – не досить
У карми витончений слух
Прилігши в затінку невдач
Лаштую свій приймач напруг
Триматися до зносу

І знову вріжуся один
В занатовплений острів
Де сенс приховано мов скарб
Та розпогодившись над ним
Супроти визначених карм
Зроблю
сигнальний
постріл…

Знай
Найсвітліші новини
Бувають у темному місці
Місяць вже сонця набрав
Щоб не канути каменем в ніч
Викришу неміч на кремінь
І з кременя викрешу міці
Вітру - щоб вірний –
Задумаюсь в гриву
І разом – на Січ

Вірую
Десь вона є
Що збирає незгодних до купи
Що стереже гостроколом
Їх запал до смутку крихкий
Там де від серця відходить
Надумане хиже підступне
І гладдю на грудях
Нашиті
Коханої дотик і скрик

Може це там
Не жадні’
Ні вина ні вінця ані винних
Вглиб розмовляють очима
Вивчають зібрання сивин
Йдуть переломи в мені
Що скидаються зовні на вивих
Іскри
Все ближче зондують пітьму
Для багаття новин

2012

Весна. Споконвічне коло,
Зелений сигнал: іти,
Пливти – кошеням чи кролем,
До берега чи мети.

Повітря міцне до сп’яну,
На плечах – зав’язі крил.
І серце таке слухняне,
Що кожен би приручив.

2012

Пронеси його вихором вітер
І затихни в яру глибоко
Щоб йому ні душі не зустріти
Щоб не глянути чорним оком

Потопи його влежаним снігом
Зовсім випечи сонцем наглим
Щоб не звестись йому ні на ніготь
Ані в’їстися в землю спраглу

Зарости чагарями по ньому
На пропаще на всі коліна
Щоб не мати йому ані дому
Ані спомину ані імені

2012

Ти була у моєму житті,
ти була, пам’ятаєш?
Перша, вперше і сотні солодких разів.
І щоразу тремтіла
осиково: боязко, тайно
На приліску гріха – найчистішою з дів,

Розкриваючи цвіт. Пам’ятаєш,
бо пам’ять – це цнота,
Золотом з мулу ніч вимиває: «Привіт…»
Чистий розум, критичний, мов Кант,
послідовно зворотній,
Ти ж готова на все, проти всіх і… на мить.

Ти пізнала мене, наче плід,
надкусила по-суті,
на губах твоїх мій ще спікається сік.
Проковтни мене – ланку поживи
своїх еволюцій
Або стри, як помади не з’їдений слід.

Тільки не забувай
і не спрощуй минулого часу.
Все тече, але дехто – супроти води.
Течія і несе, і возносить,
а часто – і гасить.
Хочеш – повінь, а хочеш – річний норматив.

Ти пробач, я не мудрий,
не витримав ждати на зміни,
Задалеко заплив на твою глибину.
Надреально (дарма, що уявно)
стаю на коліно,
Пальчик твій – серце_спис – і цілую, й кляну.

Вже підняли безгрішні
Кинутий в мене камінь.
Мабуть, уже для інших –
Камінь-віки той самий.

Я на шляху, в дорозі
З цілодобовим світлом.
Йду. Сатаніють грози
і плодоносять квіти.

Тут мені, рідні, тепло,
Тут мені поки місце –
Треба, буває, з пекла
Винести Божих істин.

Треба себе здобути
Понад усі утрати,
Вгору – це завжди круто,
Мушу не обертатись.

На роздоріжжі – прямо,
Просто ітиму піший.
Я повернусь, той самий,
Навіть якщо вже інший.

2012

Зібрала городину
руками земними й пречистими
Гордість на груди
хусткою виклала,
Як знамено і як щит.
Їде до міста,
судовим викликом.
Сина привівши на світ,
За ним – Христом, хрестом –
Кожна жінка стає декабристкою

Уривки снів писати
під обривками шпалерів,
Шматки себе-несплячого до всіх
припасувати.
І так, щоб шов до шову ідеально
самосклеїтись
І уцілілим проживати всесторонній
натиск.

Збирати речі у відпустки
чи для переселення,
Проекти щасть, немов чужі промови,-
відпускати.
І по собі лишати менше сліду,
більше зелені,
І дати менше приводів для
антикваріату.

Хай стати голим, але чесно,
хай і непричесаним,
Хай мозок препарують:
«Це чому він?»
«Це про що він там?»
Ну, нашатир вдихнуть
зі стерео-типовими медсестрами –
Аби лише не розкладатися
забальзамованим.

Позавчора
У сусідній в’язниці помер чоловік,
Якраз добігали кінця
Чомусь надзвичайні новини.
Недодивився. Сплюнув.
Гірко зітхнув і важко приліг.
Безпорадно заснув, старим.
І як дитя – безмірно винним.

Він когось там убив за межу,
Чи будучи на межі.
За ним ковтала слова стара,
І пес через сльози гавкав.
Вели в кайданках.
Очі колола стерня, в серце – ножі…
На озимину падав сніг,
Вже по ньому.
Вже – післязавтра.

Я сам собі страшна орда,
Від віри – храмів попелище.
На відкуп молодість поклав,
А скільки є мене ще – тисячі…

Служив бажанням, як божкам,
Тепер на требищі я, жертва.
На плаху голову – важка,
Бо помирати легше мертвими.

Без волі, наче без води,
Триває в застінках облога.
Хто проривається сюди –
Цілую руки, мию ноги їм.

Слова ціную, довгі дні
І що на серці, як на ситі.
Ще може, випаде й мені
Собором в небо
відновитися.

Троянди пахучі, пишні
З Твоєї легкої руки,
Як панни, до саду вийшли
Мені навпрошки.

Та біля воріт завмерли,
Дощами їм груди січе.
Чекають вже другий червень
На брамі – плющем,

Їм цвіт спадає, мов хустка.
Стеблини морозом взялись.
Нема. На дорозі пусто,
В пітьмі – аніблись…

Троянди мені наснились,
В трояндах – усміхнена Ти,
Я попросив у них сили,
У Тебе – цвісти.

Люди відходять у глину
хто із поклоном
хто пострілом хто за некрологом – чинно
відходять
немов проривають
вороже оточення поспіхом
неначе слідом – вогонь у спини

Клином найближчим – у вирій
заспані хоч і заспамлені
під аватарами – сірі
відходять
вжививши нам архечіпи
із опціями пам’яті
і сотворіння собі кумирів

Вдень полювали на користь
на сон планували підступи –
хто кого переофшорить
відходять
з відкритими блогами
наносамотні у підсумку
одним зі способів непокори

Лишають нам світ як посаг
як біль для ініціації
лишаються в нас як осад
відходять
рахуючи подумки спроби:
для себе
заради
з нуля
і так – до тринадцяти
і засинають
і тиші просять
***
2011

Ми з тобою одного міста,
Походження, національності.
Простонародні за змістом,
Понадсвідомо – украйнуті.

Серед краю, що Бог украяв,
З краями – рубцями кривавими,
Де нерозкаяний Каїн
Ділить і править розправами,

Де вмирають так мирно зміни,
Знаменами де – заміновано.
Де ця криївка-країна,
В мову яку занімована?

Ми віками – сліпі та віщі,
Коб не гірклий, зичили б досвіду.
Тричі – хрестом, в тризні – двічі,
В думи складаємо досвіти.

Ми ще маємо в грудях пісню,
Щемить нам, ще мить – і вже вирветься,
Виоре вирвами. Грізно
Землі зведе аж і вилиці.

Наша слава вартує в шанцях,
Палає - бо варто – над ватрами.
Гарту нам дано і шансу –
Будемо, брате, не втратимо!

Любити у горі і в глорії
не відвертатись
надто коли повертає на гірше
байдуже, домом -
просто кімната чи метри просторі
аби брунькувалися діти і вірші.

Змолити задавнені помилки
спільно забувати
значення слів пережитих раніше
рухатись далі
із непорушністю права на спомин
єдинородно прийняти твою іншість.

Зціляти підводити гоїти
не завдавати
ввірити долі як грамоти вірчі
не припинятись
у неперервності віянь і воєн
кохати сакрально - щоб діти і вірші
обіцяю

Грози. Потоплення задухи,
Парчі відмитих кольорів.
У вільний стрій перевдягнути
Вітри, танцюючі вгорі.

Де розітнули блискавиці
Небесноткане полотно -
Нехай проллється, заіскриться
Високо зібране вино.

Води прозріння. Громотрусу,
Що затихає, наче спів.
І всім, хто витримати мусить,-
Оливи з теплих берегів.

вона
не дуже вдало
добирала черевичкам одяг
але між тим
усі сезони й кольори
слухняно пасували їй
чи мабуть перед нею
її волосся
зловживало зміною відтінків
я дратувався - "годі"
вона ж неначе вето
накладала тіні
над прірвою очей
зануривши моє "не смій"
в безхмарний погляд
з вилисками хмелю
і я тонув
хоч плив до світлого
та світла сутінковий метастаз
губив наступне із моїх життів
і поки темрява
наосліп укривала
безсоромних нас
у мене вдруге прорізався
ЗІР

вона
не кликала
своє дитинство прізвиськом
"веселе"
тому в теорії
про неї знавчих теорем
найбільше я любив
доведення до сміху
та якось
наша вірність
наша віра
всього за ніч
осунулася селем
під град ридань
що сік моє плече
що врешті стих
і профальшивив
на всепробачення мотив
а в шиби березнем
жбурляла віхола...
а далі - гул пустого міста
відстані
побачень лічених луна
симптоми втрати
і діагноз блуд
неповносправні - бо
з новим ускладненням -
не брати слухавки - вона
і я з новим - ненавидіти
СЛУХ

вона
ще звісно плакала
проте ці сльози мимовільні
без решти я зціловував
а їх солонуватість
і рясне тепло
нагадували море
ми знали теж
солодкий холод -
морозивом у перехресті губ
сплетільно
прагенетичний голод
усіх не-по-любові поколінь
нас поглинав
сплітаючи вузлом
зі спрагою
без опору й опори
ми годували з рук
здичавілі секрети
неприручених утіх
табу зірвавши розпивали страх
я відчував тоді -
життя не прісне
хай і не навік -
вона -
його терпкий правдивий
СМАК

вона
боялась вибору
відтак він падав на парфуми
в житті за звичкою
пригода - навіть
випадковий аромат
із галереї склянок
я ж пам"ятаю
запах
її приталених бажань
оголених як струни
тонку есенсію
взаємності розлук і стрітень
і пальців тонкощі
в сум"ятті простирад
і просто рай паруючого стану
вона стійка
кінцевий концентрат
її ефір не вивітрили сни
її феномен - феніксизм огню
пожежа мрій мене обвуглила
черствий
а згадку донесе мов дим -
у мене вже загострюється
НЮХ

вона
не дозволяла братись
на прогулянці за руку
тим якнайближче
я хотів стискати відчайдушно
тет-а-тет обійми
ізолювавши осуд
у резервації "Люблю-і-край"
в наметі номер Двоє
до серцестуку
притулившися щоками
ми видихали
на мороз-по-шкірі
гарячі написи "тобі"
на вдих приспавши
ненаситне досить
було...
тюльпани в ліжку
віддавали атлас пелюстків
рожеву кров
а ми - тіла
податливі на спротив
тепер ми - суто дух і дощ
у просторі
де замиканням
contra й pro
вона зійшла до мене
струмом
через
ДОТИК

Лауро, келихи б"ються
Вростає кришталь у ноги
Жити із цим - екзекуція
Така собі світська йога

Ступай обережно, люба
Скло наливається кров"ю
Ти мусиш в палаццо шлюбне
Заходити мармуровою

Ти - срібло, ти - порцеляна
Коштовна його оправа
Ти вклинилася до клану
Тримайся жорсткіше, Лауро

Давай же, таліта кумі!
Розвішуй по стінах цілі
Прицілься, стріляй, не думай
Так роблять жінки в Сицилії

На шпильках приходь і з клатчем
Кохання ховають в лаврах
Ти що під вуаллю плачеш?
Ти невиправна, Лауро...

Двадцяте літо вже роїться рій,
Гудуть про згоду, позаяк - безпутні.
Не тупаки. Не покидьки. Не трутні.
А пасторі сусідніх пустирів

Їм на устах привозять штучний мед,
Взапій цілують, а де-факто - травлять.
І з м"ясом виривають різнотрав"я,
Цей рід гіпнотизуючи: відмер,

Його ніколи не було в степах,
Його слова - це викривлений голос,
Ці кості - обезглавили й до столу
Подати псам, перебраним в писак.

Великий Луг - пасовище для риб,
Які про дивне з плавнями гуторять:
Про дивне русло і залите море
Без чумаків. І солі. Без вітрил.

І рід цей, наче риба, мовчазний -
Перетерпіти віршем, гарувати.
Його безсмертя - як бджолина мати -
Живе, допоки трудяться сини.

Не треба йти до кровної землі,
Манни не треба, поле - не пустеля.
А все ж раби... Пошли до них Мойсея!
В них часу - покоління. Двадцять літ.

Нема ні голоду, ні мору, ні війни,
На пальцях рук – небачених видовищ.
Дружини ситі, ніби чорні вдови,
Коханкам пишуть: «Після вжитку – поверни»
І йдуть з коханцями під сиві ясени
У змові.

Так, наче й зовсім не валився Вавилон,
Ушир подався, раз не вільно вгору.
На огляді новітньої Гоморри –
Аншлаг. Й ніхто не клякне соляним стовпом,
На ніч ховаючи свій внутрішній Содом
За штори.

Балансувати між майном і небуттям,
Диктує страх, причаєний за рогом.
А в пункті «Рай», куди усі дороги,
Ключами бавиться необране дитя
І ставить штампи перелітним молитвам:
«До Бога».

Як важко бути сильним до кінця,
Коли сумні збуваються пророцтва,
Коли слабких виводять, як коросту,
А син жевріє іменем отця.

Шмагає серце, лихоманить дух -
Ведуть його, як вносять плащаницю.
Дивіться - він пропащий вже - дивіться,
За ним бреде збіговисько недуг...

Хай поки йде, сльозами моросить.
Якщо він - син, це батькові в догоду.
Там блудниці свячену мають воду -
Хай подадуть. І в спразі розіпніть.

І по розп"ятті - викорчуйте хрест,
Хай буде суд і хай вам буде легко.
Та Боже збав, аби такий же клекіт
Над вашим домом линув до небес.

Коли світло пролазить до мене, застрягши у ґратах,
Коли світ мені звузили в простір задимлених стін,
Ти якою дорогою й спогадом будеш минати,
Ти – з якою би долю лишити один-на-один.

Я тягнувся до тебе, за кожним промовчаним словом,
Ледве цвіт зав’язавши спадав тобі плодом до ніг.
Під погрозами вирубу – вищився пагоном новим
і таки доростав, хоч коріння пустити не встиг.

Та зневіри в мені – лиш на коло секундної стрілки,
Вічні сенси до мене, неначе апостоли йдуть.
Я сягатиму дна глибини, хай казатимуть: «Мілко»,
Я плекатиму чисте, де править закон каламуть.

Знов народжений. Рідний та інший. Живий, як ніколи.
Джерела вже шукають підземні потоки основ.
Я приймаю у спадок своє ж неперейдене поле.
Ти – чи каменем станеш, як полем насію любов?

Природа снігу - раптом впасти, намести,
Затерти білим огріхи творіння.
Я теж звикаю до падіння з висоти.
Розбиті, все ж, приземленим не рівня.

На зламі долі - рівень кисню на межі,
Ціна ковтка завищена як цінність.
Скількох сториць вам і якої ще маржі,
Замкнуть ще скільки видихів ці стіни?

Порядок денний: зберегти в собі мету,
Змінити настрій, враження, білизну.
Не каже дзеркало - старію, чи росту.
Мовчу і я. Оплаканий. Безслізний.

Не вмію визнати приблизної вини,
Байдужість всім наближеним - прощаю.
Мій вірний ангел щойно всьоме засурмив,
Мій ангеле, лети собі до раю.

Мене ж ця твердь земна тримає, мов бетон,-
Тавром любові, силою тяжіння.
Мені зі снігом, як запізненим листом,
Ще йдуть слова - відверті і нетлінні.

Замовляю і благословляю тебе на життя,
На повітря прозоре,
На сонце в блакиті очей і веселки дощу.
Лише день - й заговориш,
У слові охреститься голос. Тим словом відчуй
Рідну землю. І корені в ній. І над нею - жита.

Усміхайсь до життя, ти відкриєш по-новому світ,
Ти безтямно полюбиш.
Лиш серця питай, тільки слухай батьківських порад,
А як вийдеш у люди,
То деревом дужим зачни плодоносячий сад
І любистком у купіль вклади родовий заповіт.