Жінки за своє життя можуть страшно бояться або павуків, або плазунів, або мишей. Марина ж не терпіла останніх — бридких гризунів. Їх неочікувана поява викликала у дівчинки панічний страх. І от із настанням літа, коли всі миші на полях, Маринка не сподівалася зустріти хоча б якогось гризуна. Та виходячи одного ранку на кухню вона побачила сіру товсту і огидну мишу біля відра із сміттям. Дівчина закричала і тим самим налякала своїх батьків.
- Марино, що сталося, - стривожено запитала мати, забігаючи до кухні.
Тим часом пустотлива гризунка швидко метнула хвостиком і заховалася десь під холодильником.
- Там була миша, така жирна і велика, - пожалілася дівчина матері. А та, глянувши на неї лише байдуже зітхнула.
- Ти як мала дитина, - сказав батько взуваючи свої заштопані черевики, у яких ходить по вулиці. Порпаючись добре у літій кухні, чоловік найшов мишоловку і повернувся у хату. На кухні вже нікого не було. Він поставив мишоловку поклавши за приманку кусочок скоринки від хліба. Через пару днів батьки дівчини знову побачили мишу, яка ніяк не хотіла ловитися у хатку-приманку.
- Напевне хліб вона не дуже хоче їсти, - кивнула жінка для свого чоловіка, витягуючи із холодильника ковбаску. Батьки поміняли у мишоловці приманку хліба на ковбасу і поставили її біля холодильника.
Через день.
У ночі, коли усі тихо і мирно спали, почувся голосний ляскіт мишоловки. Марина зірвалася і побігла на кухню. Зловилася. Дівчина підняла мишоловку і подивилася на гризунку, яка панічно бігала по маленькій в’язниці. Це була не та велика миша, яку вона бачила пару днів тому. Худа мала і сіра. Але нехай. Ще і та спіймається. У Маринки душа стала спокійніша. Тепер можна було спати спокійно. На другий день батько віддав мишу для сусідського кота, який із величезним апетитом з’їв маленьку здобич.
Через деякий час.
Марина забігла до хати, щоб узяти миску, яку попросила принести мама. Та посередині кухні дівчина побачила великий кусок гівна.
- Скільки раз просила батька знімати свої рвані шкари, коли заходиш у хату. Набридло весь час тільки те і робити, що підмітати за ним, - пробурмотіла собі під ніс дівчина, беручи кухонної тумбочки віник і совок.
Марина підійшла до гівна і відскочила із тривожним криком. То не були курячі екскременти, а маленьке мишенятко. Воно ледь рухало голівкою і перебирало своїми ніжками. На крик доньки батьки не відреагували. Та Марина сама покликала їх подивитися на це мишеня.
- Там десь виводок мишачий, - зауважила мати.
- Ми зловили її матір, А вони без неї напевне не виживуть, поздихають - сказав батько діставши із шафки мухобійку.
- Не убивай її тато, - закричала Маринка, пожалівши це бідолашне створіння. Їй так стало шкода маленьке мишенятко.
- А що із нею робити, ми ж і так їй нічим не зможемо помогти, - сказав батько, відкладаючи мухобійку, а мати взяла її за хвіст і викинула для сусідського кота, який як відчував появу близької наживи тинявся поблизу дому Марини.
Хоч як дівчина ненавиділа ці бридкі створіння, хоч як вона їх боялася, та ця маленька мишка викликала у дівчини не тільки жаль, а і повагу. Повагу не до миші, а до особистості, яка була у цьому маленькому сірому тілі. Марина не знала, чи живі брати і сестри цієї миші, але знала одне, ця відчайдуха набралася усіх сил і вилізла із норі у пошуках харчів чи матері. Вона мала велику силу духу і волі. Вона мала велику тягу до життя і хотіла вижити. Але зустріла тут лише смерть.

На вулиці дощ. Я люблю дощ! Напевне якби я вийшла голою на двір і стояла піднявши обличчя догори, то б відчула неймовірний оргазм........

А так я стою під парасолькою на трамвайній зупинці. Дев’ята година вечора і я повертаюся додому. На зупинці крім мене більше нікого немає. Але мені від цього лише краще. Ще б хвилина і я б прийняла парасольку, щоб хоч декілька краплин торкнулися мого тіла. Але на горизонті з’явився нежданий трамвай. Я вже давно б могла бути у дома, сівши у свою машину, яку я лишила під будинком мого офісу. Але сьогодні мені не можна було сідати за руль, бо я випила спиртного, тому що у нас на фірмі був святковий фуршет після укладання дуже важливої угоди із іншою фірмою. Могла поїхати із Василем — нашим менеджером,він не пив, або на крайній випадок взяти таксі. Та не буду брехати, я не хотіла поспішати додому на кухню після такого важкого дня, щоб ще готувати їсти дітям і чоловікові. Мені просто хотілося переварити у голові усе те, що було сказано сьогодні на зустрічі. Але чомусь думки не лізли у голову, хотілося просто стояти під дощем і мокнути, змиваючи із себе весь бруд турбот і проблем...


Трамвай притарабанив своїми важкими металічними костями і відкрив переді мною свої двері. Я пройшлася по довгому напівпорожньому вагоні і сіла біля вікна. Крім мене у трамваї сиділо ще декілька пенсіонерів і студентів. Трамвай рушив з місця і я поїхала. Повз мене рухалися картинки знайомих вулиць, а із голови в мене не лізла одна єдина думка: як мені хочеться втекти від усього світу, забути про все і … померти. Ні помирати ще рано. А от лишитися десь самій на березі річки і дивитися на неї цілу ніч. Нікуди не поспішати, ні за що не турбуватися, а просто відпочивати...

Я не згледіла, як трамвай під’їхав до моєї вулиці, на якій я жила. Через одну зупинку - моя. Ось так швидко полинув мій відпочинок. Тепер я пожалкувала, що не пішла пішки. Навіть подумала вийти на одну зупинку раніше, щоб пройтися під дощем. Але стримало мене лише одне - високі підбори у нових туфлях, які дуже сильно понатирали мені ноги. Трамвай зупинився і із нього повиходили майже усі люди. Трамвай рушив і до мене підсіла молода людина, яка щойно зайшла у трамвай. У голові блискавкою гримнула думка: Тут же стільки вільних місць. А може то якийсь маніяк. І я, вирішивши візуально відкинути свою здогадку, повернула погляд у бік незнайомця.

О БОЖЕ!!!!

Невже це ВІН? Я аж відсунулась до вікна і повернула погляд до вікна. Ні, це не ВІН! Але ВІН так подібний на НЬОГО.... Ні не на маніяка, а на ЛЮДИНУ із мого минулого. Ті ж самі очі, такі ж губи, волосся, навіть статура здається така. ВІН — абсолютна копія. Копія ЛЮДИНИ, яку я дуже сильно кохала. ЯКА подарувала мені найкращі і найщасливіші моменти у моєму житті і яка безглуздо покинула цей світ...

У мене по шкірі пробіглись мурашки а тіло кинуло в жар. Серце прискорило мій пульс, так, ніби я пробігла стометрівку. Не ВІН, але така правдива копія. Я набралась сміливості і ще раз глянула на НЬОГО. Як солодка цукерка. Тіло запалилося від бажання. Як я ЙОГО хочу... Ні, ні, прогнала від себе брудні думки. Це ж не правильно. І я його ж навіть не знаю. Але як же ВІН подібний на НЬОГО...

Зупинка, моя зупинка. Двері трамваю закрилися і я проїхала свою зупинку.
- От біс, я ж мала вийти, - агресивно сказала я, вставши із крісла.
- А ви кудись поспішаєте? - запитав незнайомець, і у відповідь мені одразу ж захотілось мовити: «Так, поспішаю! Та через вас я не встигла вийти на своїй зупинці, через те, що ви тут розсілися». Але я ж нікуди не поспішаю, якби я поспішала, то у дома я б була(я дістала телефон і глянула на годинник — за двадцять десята) набагато раніше.
- Ні, уже ні! І напевне раніше я нікуди не поспішала, - я говорила, а голос мій тремтів, як на першому побаченні. Я сіла на своє місце і зітхнула.
- То давайте вийдемо на наступній зупинці і я вас проведу? - звучало якось підозріло, і будь якій іншій людині я б сказала тверде «Ні», але цьому НЕЗНАЙОМЦЮ я не могла відмовити.
- Ви знаєте, я люблю дощ. Його милі холодні краплинки приносять мені найбільшу радість у житті. Можете провести і пройдемося під дощем, щоб промокнути до нитки, - я подумала, що НЕЗНАЙОМЕЦЬ подумає, що я якась божевільна і відмовиться від моєї пропозиції, але він глянув мені у очі своїм пронизливим поглядом і сказав:
- Чому б і ні! Але промокнути ми не встигнемо бо, відстань між зупинками не така вже велика, а дощ не такий вже сильний, - погляд, пронизуючий, сексуальний і загадковий — такий же як у НЬОГО.
Я глянула на НЕЗНАЙОМЦЯ, широко розкривши свої очі і посміхнулася. Помовчавши декілька секунд я мовила:
- А ми не встигнемо вийти на наступній зупинці, - на хвильку мені здалося, що я поводжусь із ним, як шлюха. Тому я швидко зняла ту безглузду і вульгарну посмішку і стала абсолютно серйозна.
- Тоді їдемо до кінцевої? - почула, заманливу і солодку пропозицію із його милих і солоденьких вуст.
Як би я була рада, якби зараз подзвонив мій чоловік і спитав де я. Але телефон мовчав, а захована десь далеко у душі розпусна особистість, яку я завжди пригнічую через своє становище, потихеньку вилазила назовню.

********************************************************************************

1,00 година ночі.

Я повільно і тихо відкривала двері своєї кварти, як неповнолітнє налякане дівчисько, яке пізно повернулося із дискотеки. Поставила на підлогу свої туфлі, які я несла у руках і зняла із себе мокрого плаща. На пальчиках покрокувала по коридорі і заглянула у дитячу кімнату. Малятка мило спали, як янголята. Тоді я зайшла у спальню. Чоловік ще не спав, а сидів за ноутбуком.
- Ну як твоя угода? - спокійно спитав чоловік, не відриваючи голову від монітору.
- Підписали, - тихо і монотонно відповіла я і підійшла до шафи щоб взяти із неї нічну білизну.
- Ти знову каталася в трамваях? І що саме тобі вже не сподобалося у умовах угоди? - продовжуючи дивитися у монітор, спитав чоловік.
- Так каталася. Я не маю бажання зараз говорити про сьогоднішній день. Він був надзвичайно важким і напруженим, - продовжувала я, знімаючи із себе мокрій одяг. Чоловік подивився на мене і примружив очі.
- Чому ти така мокра, кохана, ти стояла під дощем? Чому ти себе так вимотуєш. Робота забирає у тебе багато сил та енергії. Тобі потрібно взяти від пуску, - я лише позитивно махнула головою, витираючись і одягаючи суху одежу. Чоловік продовжив, виключаючи ноутбук і відкладаючи його у сторону: - Іди до мене сонечко.
Я лягла в обійми свого чоловіка. Чесно, у цей момент я зовсім не відчувала ні каплі сумління і сорому. Хоча знала, що через деякий час до мене постукає відчуття совісті. На серці я відчувала лише сумління. Так, це були мила розмова, ніжний поцілунок, запальний секс. Але це не було ОРИГІНАЛОМ, а дешевою ФАЛЬШИВКОЮ.

І якою б ідеальною не була б КСЕРОКОПІЯ, вона не зможе тобі дати те, що дав ОРИГІНАЛ, а тим більше замінити.

Дощ. Вона завжди любила дощ. Любила сидіти на підвіконнику і слухати, як безмежне небесне око розносить свій гнів на околицю. Любила дивитися, як блискавка розколює небо, лишаючи на ньому миттєві тріщини. Милувалася тим як бігають внизу під парасолями люди ,втікаючи від небесного гніву. Та хіба ж це гнів? Для неї то була небесна благодать. Тоді їй було байдуже на те, як почувають себе ті, що за вікном. Вона завжди спостерігала за ними у теплій, затишній кімнаті , тримаючи у руці чашку гарячого чаю!
Сьогодні все інакше. Ніч. Дощ. Навкруги ні душі. Вона йшла боса по розбитому асфальті тримаючи у руці ніж. Холодні краплини води падали на чисте біле тіло, але не обмивали душу. Що вона накоїла!? Згадувати бажання не виникало , їй не було прощення. Новенька рожева сукня розірвана навпіл, а частина лляного полотна тягнулася по асфальті як цуцик, що біг на повідку і не встигав за господарем. Її ноги були закровавлені. Дощ ще не встиг змити все.Куди ведуть ноги? Куди тягнуться думки?….

Декілька годин до цього.

Двері.Навіщо вона їх відкрила? Його очі . Вони такі привабливі , але вона завжди була до нього байдужою. Чому ж вона йому подзвонила, чому сказала, що батьків не буде до завтра. Чому? Але їй і на думку не приходило що він прийде не сам, а зі своїм найкращим другом, з тим кого вона кохала. Той інший був для неї всім, але він ніколи не проявляв взаємності, і як вона не намагалась буди до нього ближчою, усі її спроби були марні.
Були ці хлопці друзями? Ворогами? Їх дружба закінчилася тоді коли вони познайомилися із нею. В одного завжди було метою використати її, а другий відгороджував ті бажання від нього . Одне вони знали напевне – вона не буде ні з ким із них. Чому ж телефонний дзвінок був саме до того, хто всією душею прагнув пройтись по ній як моголо-татарська орда. Чому він взяв ще із собою друга - несміливого мрійника і романтика?
Пили коняк. Його було багато…для них було багато. Щоб невдаха-друг раз і назавжди зрозумів хто із них кращий, настирливий почав наступ на її тіло. Вона не опиралася. Алкоголь або шок , а може почуття нерозділенного кохання , але тіло її вже не слухалось , а душа була десь далеко звідсіля.
В кімнаті поменшало на одну особу. Вона помітила відсутність того кого кохала. Він вийшов із кімнати, а потім і з квартири. Вона вирвалась з міцних обійм і побігла за ним. Далі був дах будинку. Вони довго розмовляли, сперечалися. Розмова підвела їх на край даху. Вони встали на карниз, продовжуючи вияснювати так і не розпочаті між ними стосунки. Вітер . Він приніс чорні дощові хмари . Тимчасові пориви небесних сліз ринули сильним дощем , неначе стара каналізаційна труба під натиском суміші, що в ній протікала не витримала і прорвала. Під впливом небесної стихії трос телевізійної антени , яка находилася біля хлопця , не витримав у з неприроднім гулом замеротів в небі як прапор . Але не довго , антена яка втратила опору повалилась на хлопця , який і так ледь тримався на слизькій похилій поверхні . Вона кинулася за ним. Її тіло лежало на краю даху. Його - повисло навпроти вікна одинадцятого поверху. Їх руки міцно тримали одна одну, тримаючи його життя….
Дощ. Грім. Як не вчасно. Пусти, ти не втримаєш це життя. Воно не для тебе. Воно вже на небі. І небо оплакує його. А ти не можеш відпустити те що ніколи тобі не належало. Усе, сил не вистачає. Його як і її рука слабнуть і …все. Вона бачить, як він летить до низу. Його погляд прикутий до неї. Декілька секунд і він лежить на мокрому холодному асфальті.
Ще декілька хвилин її погляд був прикутий до його тіла, яке нерухомо омивалося дощем. Він навіть не крикнув. Летів неначе пташка вільно віддаючи своє життя швидкості вільного падіння. І все, кінець…
Ні це не кінець. Для неї ще не кінець. Може з ним? А що лишається? Вона піднялася і встала в повний зріст. Вітер обвивав її мокре волосся, але не мав сил вдихнути в них життя. Її доля також було на волоску між смертю і життям. Ні це не вихід. Вона побігла на сходи щоб спуститись донизу і вибігти на двір. Щоб впасти на коліна і припасти до його тіла. Подивитися чи рухаються його вуста , чи б’ється його серце, чи пульсує його кров по венам. Обійняти вперше і в останнє. Поцілувати його скривавлені губи і вмерти, вмерти біля нього.
Вона бігла не помічаючи нічого і нікого. Та її погляд так і не впав на свою квартиру в дверях якої стояв інший гість, якого вона лишила. Йому було байдуже, що сталося на даху. Він був незадоволений нахабною поведінкою господині , яка лишила його самого із великим бажанням зближення і поєднання. Ні ,сонце, не так швидко, закінчимо те, що ми почали! Його руки міцно зхватили її тіло і потягли до квартири. Щоб його жертва випадково не вирвалася з клітки, тримаючи однією рукою її за волосся, він закрив вхідні двері у квартирі на ключ поклавши його собі у кишеню. Вона пручалася, кричала. Сусідам на диво було байдуже. Чи може із за нових євроремонтів кожна квартира перетворилася на звукоізольований танк! А настирливий лідер вправно прямував до цілі. Поваливши її на підлогу, він роздер її нову рожеву сукню. Їй було байдуже на одяг. Головним бажанням було вирватися із лап цього нелюда. Її погляд розпочав шукати щось, що б могло його зупинити.
Найшла. На тумбочці стояла фарфорова копілка у вигляді симпатичної кицьки. Тільки б дотянутись! Слабка рука з усієї сили направила її до голові і розбила. Срібно-золотий дощ дрібних копійок посипалися з неї і на нерухоме тіло ґвалтівника. Скинувши його із себе, вона побігла до дверей. Де ж ключ? Її кімната? Він там. Де запасні? Тумбочка – ні немає. Книжкові полички – і там нема. Біля дзеркала? Точно, вони там. Вона підбігла до нього але відчула, як зі всієї сили зустрілася із дзеркалом. Чиїсь руки штовхнули її. Дзеркало не витримало такого навантаження і разом із дівчиною рухнуло на підлогу. Великий шматок дзеркала, який спочатку не встиг з’їхати, упав і прорізав їй бік живота. З рани потекла червона кров. Лише тепер вона побачила, що над нею стояв озвірівший гість із розбитою головою. Йому явно не сподобалася гостинність із якою вона його зустріла і він продовжив доводити надумане до кінця тільки ще із більшою жорстокістю. Сівши на неї він почав бити її по обличчі.
Треба було щось робити. Але сил уже не було. Невже вона не зробить вже більше нічого? Сили, сили. О! Шматок дзеркала! ТРИМАЙ ПАДЛЮКА! Вона всадила осколок йому в горло і почула стон болю! Його тіло знову звалилося на неї і вона ще раз вилізла з під нього. Взявши ключі, блискавкою вибігла із кімнати і забігла на кухню щоб взяти ніж. Вернувшись назад в кімнату, ще раз глянула на тіло гостя щоб переконатися, що він вже не встане. А тоді побігла до вхідних дверей. Міцно тримаючи у руках ніж, так ніби чекаючи ще щось погане , вона попрямувала на вулицю. Дивитися на тіло людини яку кохала найбільше у житті не було бажання. Вийшовши на пусту безлюдну дорогу її ноги понесли тіло у невідомому напрямку…
Дощ. Усе, кінець.

До пари лишалося ще півгодини. Щоб не чекати на неї у сірому і похмурому корпусі, я вирішила скоротити час у парку, повз який проходила. Присівши на вільну лавочку, я дістала із сумки книжку і почала читати.
- Біля вас вільно? - почула я біля себе голос і підняла голову. Неподалік мене стояв чоловік середніх літ у сірому капелюсі і у сірому плащі.
- Так, - відповіла я , відсовуючись із середини, до одного із країв лавки.
Не зважаючи уваги на цього чоловіка я і далі продовжила читати свою книжку.
- А знаєте, - знову заговорив до мене незнайомець. – Ви коли-небудь чули пісню Скрябіна «Рожеві окуляри»?
Почувши таке дивне питання, я знову трішки відсунулася від незнайомця до краю лавки і відповіла:
- Так, а що?
- Я б хотів подарувати б вам маленький подарунок. Ну це не рожеві окуляри, а так собі невеличкий дар. Щоразу коли хтось вам брехатиме, ви будете бачити рожевий вогонь перед своїми очима.
Якийсь псих, подумала я собі. Встала, взяла суму і сказала:
- Дякую, але я вже змушена йти.
Не обертаючись, я посунула геть із парку. Позаду себе я знову почула голос незнайомця:
- Тільки ж використайте цей дар правильно. Я даю вам шанс все змінити...
Не зважаючи на його останні слова, я пішла до факультету.
Біля корпусу уже були мої одногрупники. О! Марічка – моя найкраща подруга.
- Привіт, сонце. Як справи? - підійшовши ближче до неї привіталася я.
- Привітик, яка ти сьогодні гарна, яка в тебе прикольна спідничка. Вона так пасує до твого обличчя.
О БОЖЕ!!! ЩО ЦЕ??? Мої очі вмить засліпило яскравим рожевим полум’ям. Я витягнула руки навпроти себе. Неначе відпихаючись від невидимої, уявної стіни я ступила декілька кроків назад і сильно зажмурила очі.
- Що сталося? - якось байдуже і без лишнього хвилювання спитала подруга, а тоді взявши мене за руку додала: - Перестань придурюватися. Йдемо на пару.

Невже цей чоловік дійсно дав мені якийсь дар, подумала я собі. Невже я дійсно можу розпізнавати правду і кривду? І що я цим ним робитиму?..

Після пар по дорозі додому я зайшла в один магазин. Сьогодні до мене в гості має прийти мій хлопець. По традиції я завжди купувала торта. Ось і цього разу я попросила запакувати мені його в коробку.
- А він свіжий? – спитала я, пригадуючи, що останнього разу купила торт не першої якості...
- Так, звичайно, свіжий, – посміхаючись до мене, відповіла продавець і перед очима у мене знову з’явився яскравий вогонь.
Торт брати я передумала. Замість нього взяла цукерки і печиво. Про їх якість я вже не насмілилася запитувати.
В дома мене зустріли сумні очі матері і п’яна пика вітчима. У матері на руці я побачила величезний синець.
- Мамо, що це? Де ти його взяла? - піднявши її руку спитала я.
- То на роботі... Дверима випадково вдарила, - так «переконливо» сказала вона.
Я знову побачила рожевий вогонь, але зробила вигляд, що повірила у ті слова, які сказала мати.
Ввечері прийшов Олег - мій хлопець і ми засіли на кухні пити чай. Батьки, як завжди, сиділи в кімнаті і дивилися телевізор. Після чаю як завжди ніжні обійми, поцілунки і розмови.
- Я тебе кохаю, - сказала я дивлячись коханому у очі.
- Я тебе також кохаю, - відповів він.
Ні, я не хотіла, чесно не хотіла знати правди... Не хотіла чути його оці останні слова. Адже перед очима знову з’явився рожевий вогонь, який я боялася побачити. А може я йому просто дуже сильно подобаюся? Пройде деякий час і він мене покохає по справжньому! Заспокоюючи себе подумала я...

Протягом деякого часу з спалахами рожевого полум’я я зустрічалася майже усюди. Але з кожним днем я почала помічати що він з’являвся все рідше і рідше поки зовсім не зник із мого життя. Може мені перестали брехати? Я знала чи здогадувалася, що мені говорять неправду , але вогню не було. Невже цей дар зник? А так було добре, коли знаєш правду. У мене з’явилися питання до того незнайомця, що дав мені такий дивний подарунок, тому єдиним бажанням було знову зустріти його. Кожного дня я приходила до парку. По декілька годин сиділа в ньому на тій же лавці, де відбулася зустріч. Але невідомий чоловік так і не з’явився. Надія зустріти його вмерла. Я перестала ходити до парку, почавши жити так як я жила до цього...

Одного, не скажу, що чудового дня, я, повернувшись із пар, застала свою матір із величезним синцем під лівим оком. А п’яний вітчим, як нічого не було, сидів і дивився телевізор.
- Мамо, що сталося? Хто це тобі зробив? - обурено спитала я, підійшовши до неї.
- Ніхто. Тебе ніколи не цікавили мої проблеми. Йди геть. Лиши мене в спокої... - бла-бла-бла... Я не хотіла чути те, що говорила мати, бо не знала, правду вона каже чи просто сльози відчаю заставляють її говорити дурниці у мій адрес.
Я здогадувалася, що вітчим б’є мою матір, але ніколи її про це не запитувала. А зараз у всьому винна я. Ображена і обурена я вибігла із квартири і побігла до Олега. Може хоч він мене зараз утішить і дасть якусь пораду.
Дзвінок у двері мого коханого. В думках бажання впасти в його одійми і виплакатися йому у плече. Але двері Олегової квартири відчинила моя подруга Марічка одягнута в коротенький, шовковий, голубий халатик.
- Манюня, хто там прийшов? - почула я голос Олега із кімнати.
Ну коментарів тут би не знадобилося. І подумати, що Марічка прийшла тільки на чай, я не могла.
Ще більший удар. Я біжу до парку, так як бігти більше було вже нікуди. Я сіла на лавку, нахилила голову і залилася гіркими слізьми.
- Біля вас вільно? – надомною прозвучав знайомий голос. Це був той же самий дивний чоловік у сірому пальті і капелюсі.
- Скажіть, чому я вже не бачу рожевого вогню перед очима? Чому не можу відрізнити правду від кривди?
Не чекаючи моєї згоди незнайомець присів біля мене.
- Я дав вам шанс щось змінити. А ви закрили на всю правду очі.
- А чому я перестала бачити рожевий вогонь перед очима? - знову повторила своє питання я .
- Коли ви наносите на своє тіло ваші улюблені парфуми, ви чуєте їх п’янкий аромат. Але проходить деякий час і ви звикаєте до цього аромату, не відчуваючи його. Так же сталося і в випадку з рожевим полум’ям . Рожевий спалах настільки в’ївся в ваше життя, що ви звикли до нього і перестали його помічати. Я думав, що вам вдасться щось виправити, а ви навпаки пристосувалася до нього. І почали жити у своєму рожевому світі, тобто у брехні.
У мене неочікувано зарізав живіт і мені стало якось погано.
- Йогурти, які ви придбали учора також були з простроченою датою виготовлення, - сказав незнайомий співрозмовник, встав і пішов геть.
Цього разу він лишив мене саму сидіти на лавці і я поринула у роздуми над словами цього незнайомця...