Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Сушко (1969)
У народа палець заболить -
У поета серце розривається

Володимир Михайличенко



Сторінки: 1   2   3   

Художня проза
  1. Моя берегиня
    Ми з жінкою, звично, чаклували. Баба Гарбузиха сиділа зопрілим опеньком на дубовому стільці, закотивши очі під лоба. Хвороба у неї і справді була страшною: на носі вискочив чиряк. І такий болючий, що йой! А все тому, що її цюцько зі вдячності за індичу костомашку, яку всунула хазяйка в його пащу, облизав її шнопака. А вона не витерлася, пішла порати кабанів.
    А дружина бубонить:
    - На віск від усіх хвороб! Боже Свароже, і ти, Матінко Ладо! І ви, Боги Славні, на поміч мені станьте! Алатир ...
    Задрижали вікна та двері у хаті, ляснула засувка у грубі, завив пес Рябко у буді, а кіт Жоржик стрибнув мені на руки і встромив голову під пахвину…
    Не лякайтеся, дорогі читачі. Тут немає нічого особливого. Така процедура відбувається майже щодня. Чиряки на носі чи на сідницях після таких могутніх замовлянь розсмоктуються умить. Навіть чоловіки забувають усмоктувати оковиту! А це вже диво, яке ходіння по водах чи перетворення води у вино робить дитячими забавками.
    Уляглися в ліжко. Ворушу жінку, підлещуюся. А вона:
    - Ти думками не тут. Я ж відчуваю…
    Першого березня 2014-го року пішов у військомат. Добровольцем…
    На фронті не було берегинь. Ми не встигали навіть ховати своїх собратчиків,- так багато було трупів.
    Я закам’янів. Зробився нечулою тетерею. Дві години відсидів за амбразурою - і в схрон. Попив чаю - і спати. За дві години – знову на чергування. І так щодня. Якщо пощастить. А якщо обстріли - очі відкриті постійно…
    Це навіть утомою назвати неможливо. Якась гнітюча, липка безвихідь. І щодня вилазки на позиції.
    Кажуть: «Лізь, шукай міни», - ти й лізеш.
    А хто за тебе це зробить? Зеленський чи Порошенко? Навряд. В обох мільйонні рахунки в офшорах, там інші позиції.
    У мене на ногах були не берці, а кеди, не маскхалат, а куплена в «Ашані» німецька роба працівника якогось військового складу. І дуже гарна. Якщо дивитися на неї в оптичний приціл, то, здається, наче це - кущик трави.
    Воювали осьтак, місяців зо три. Допомоги було мінімум.
    Перший залп російськими «Градами» упав за півкілометра від нас, перед позиціями. Потім була пауза, хвилин п'ять. А от друга…
    Я очуняв у Київському військовому госпіталі. У неврології . Там лікарі бомбезні: витягують навіть трупи з домовин. Батько – голова неврології, син - заввідділенням. Сімейство Данчиних. Мабуть, теж мольфари, бо такі дива робили, що й Ісус Христос би здивувався. Мертвих оживляють. Десятками.
    І я один з них…з мертвих. Які ожили.
    А тепер строчу віршатка і оповідання. Ті, що в голові рояться. Як правило, дурниці усілякі.
    Додому самотужки з госпіталя доїхати не зміг - привезла дружина на таксі. За тисячу гривень. Таксист сказав, що малувато до Тетерева. А жінка кинулася на водія, вчепилася в чуба і почала гризти. Таксист злякався і скинув сто гривень.
    А позаминулого тижня я устав з ліжка і сказав:
    - Не можу лежати. Уже все болить. Гірше кулі під дих.
    - Гаразд,- відповіла дружина. - Бери кота Жоржика і йди ловити рибу.
    Риби я наловив, це зрозуміло. І кіт наївся. Але, боюся, що знову почнеться війна, і мене відправлять бозна-куди. Можливо і на ті ж позиції, де я воював. І ніяка берегиня мене уже не спасе.
    23.01.2022р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Мій брат
    Уночі зателефонув брат.
    - Привіт,- каже.
    - Привіт, щоб ти сто років жив. Ти дивився на годинник?
    - Ага. Третя година. Але тут така справа…
    - Треба грошей, мабуть?
    - Ага.
    - А кіко?
    - Чотири з половиною тисячі доларів.
    - А коли потрібно?
    - Сьогодні уранці, о дев’ятій. Біля нотаріальної контори зустрінемося.
    - Тонкій намйок пойняв,- одказую братові та кладу слухавку.
    Ми перед цим зробили концертний тур Україною. Шістдесят концертів.
    Гонорар не тринькав. Купили тільки бодню вина і сала, щоб тримати себе у тонусі. Правда, вино непросте: сорокарічної витримки. Один кухлик випив - і в нірванні…
    Вино зроблене з мускату Гамбургського. Коли відкоркував бутля, то від аромату аж подих перехопило. Зверху, на два пальця завтовшки, плавав винний мармелад.
    А уранці, перед нотаріальною конторою, таки спитав брата:
    - Гроші потрібні, щоб купити хату?
    - Ага. Досить у твоїй квартирі жити. Жінка наступного місяця народить дитину. Треба мати своє житло.
    - Так ми ці гроші відклали на аранжування нових пісень!
    - Пісні зачекають. Давай долари. Бо посваримося.
    Я й віддав. Ще й гривні досипав у кишеню, бо ремонт у хаті теж потрібно робити.
    А через тиждень телефонує аранжувальник.
    - Зробили дві пісні. Віктор сказав, аби ти розрахувався.
    - Кіко?
    - Тисячу доларів.
    Приїхав у Вишневе, розрахувася. А потім побалакав з братом:
    - Ти хоч мене завчасно попереджай про витрати! У мене два зуби випали передніх. Я відклав кошти, аби зробити ремонт щелепи, бо негарно виступати перед людьми з щербатим ротом.
    - Ага. Добре. Я їду до тебе. Написав нову пісню. Зустрічай.
    Що я міг сказати? Та нічого. Став біля плити смажити картоплю, бо брат, як правило, завжди голодний. У голові одні ноти.
    Вже й одинадцята вечора, а його немає. Причалапав опівночі.
    - Ти де був, питаю. - Ми ж о п'ятій розмовляли!
    - Та до Дмитра Павличка заїхав. Нову пісню написав, на його вірш. Ось дивися…
    …і розгортає переді мною газету «Літературна Україна».
    Читаю вірш і розумію: це щось серйозне.
    - А у Павличка хтось був?
    - Ага. Олександр Білаш. Він з пляшкою коньяку прийшов. Допоміг мені зі стаккато у третьому куплеті. Дай гітару, послухаєш, що вийшло.
    Вийшла геніальна пісня. Глибока, красива, грамотна. «Кий». Ви її слухали, мабуть. До речі – ця пісня нас зробила лауреатами фестивалей «Червона рута» і «Оберіг».
    А Павличко відтоді взяв мене під опіку: розказував як потрібно писати, сварив за помилки і показував як вирішувати літературні казуси. Примусив вивчити три іноземних мови, редагував усі мої твори. А коли виходило щось толкове - сам бігав по видавництвах, аби їх надрукували. А потім узяв своїм помічником-консультантом Народного депутата України.
    1998 року брат, разом з Дмитром Васильовичем, написали гімн Народного Руху України.
    - Вітя,- кажу братові,- тут потрібен хор. Мінімум чоловік сорок.
    - Так знайди цей хор!
    Знайшов. Зателефонував Леопольдові Ященку, керівникові хору «Гомін».
    Каже:
    -Приходь негайно, бери ноти.
    Я написав ноти на коліні, коли їхав трамваєм на Поділ. Розклав на три голоси.
    А презентацію робили на день народження Дмитра Васильовича в колишньому музеї Леніна, на Інтернаціональній площі.
    Прийшли посли тридцяти держав з дружинами, Президент України Леонід Кучма, В'ячеслав Чорновол, половина Верховної Ради, міністри… Коли співали - устав увесь зал. І Кучма, також…
    А Віктор скромно виконав пісню та пішов за куліси. І я разом з ним.
    А Чорновол витягнув нас за руки назад, аби глядачі подякували за виконання твору.
    Я вже зібрався їхати додому, а брат цап за руку і каже:
    - Є нова пісня. Ось послухай. Вірш Дмитра Павличка…
    А Павличко…заплакав. І каже:
    - Ти невиправний, Вікторе. Такий як і Білаш. У голові одна музика.
    А тепер брата не стало. І бажання співати його пісні, без нього, немає. Сподіваюся, що це минеться. Потрібен час.
    18.01.2022р.


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг 7 | Рейтинг "Майстерень" 7 | Самооцінка -

  3. Водосвят
    "Чому вас не убило на війні? Тому що замість таких Клізм, як ви, забрали кращих."
    (Наталія Прокопенко)
    Ось такий коментар на свою адресу нещодавно прочитав під одним зі своїх творів. Правда ж, гарний? Після таких ремарок і справді хочеться лягти в труну і заснути вічним сном.
    Сподіваюся, що Ви ніколи не мали змоги насолоджуватися чимось подібним.
    Минулого року на мою адресу лунали ось такі епітети:
    "Щоб ти здох!", "Щоб тебе пранці з'їли!", "Скотиняка!" тощо. Про матюччя не кажу, нині це норма.
    Лише рідна жінка ніколи не дозволяє нічого подібного, бо вона - казкова берегиня, яку свого часу, зовсім випадково, упіймав спінінгом під час враннішньої риболовлі у річці Тетерів. Є у неї крила та невеличкий фіолетовий хвостик, якого вона щоденно розчісує гребінцем. А іще вона уміє чаклувати, і так, що безнадійно хворі люди і тварини повертаються до нормального життя.
    У її лексиконі відсутні лайливі слова та погрози, бо вона - чиста сутність, дитина богів, яких наші нерозумні предки прогнали з поліських лісів на догоду чужим.
    Кожна її молитва розпочинається словами "Я -любов...", а зі мною вона вітається виключно словами" Добрий день, сонце моє ясне!". Найлайливіші слова, які чув коли-небудь від неї на свою адресу: "О, мій дорогий чоловіче!".
    Сподіваюся, що і у ваших сім'ях сварки проходять у такому ж ключі. Чи ні?
    А от у фейсбук останнім часом боюся заходити, бо інакше кабака може всохнути.
    Нема в деяких людей поваги одне до одного. Зовсім незнайомі люди звертаються на ти, чоловіки ображають жінок, приниження честі та гідності стало нормою, а від проклять аж чорно в очах.
    Показав якось дружині дописи на сайті "Українська поезія". Довго вона читала твори сучасних українських митців, супила чоло, злякано гикала та здригалася, немов від удару струмом. Потім гаряче обійняла мене та каже:
    - Потрібно очиститися від негативної енергії. Інакше можна захворіти.
    - Так давай вип'ємо мандрагори, яку ми настоюємо на хроні та редьці!
    - Е ні, ця лікарська настоянка пробуджує невгамовний еротичний потяг. Тут треба діяти на інший орган - душу.
    - Ну, тоді ходімо сніг відкидати, бо людям вже незручно ходити котячою стежкою до нашої хати.
    - Теж не годиться. Ця процедура укріплює м'язи та налагоджує роботу ендокринної системи.
    - Може, у лазню чкурнемо?
    - Не те. Хоча б не завадило, оскільки після новорічного застілля стільки шлаків накопичилося в організмі, що може напасти "швидка Настя". Є один варіант, але тобі він не сподабається.
    - Чому?
    - Ти як востаннє вудив рибу на річці, то провалився під лід і ледь не пішов на харч ракам.
    - Ой, не згадуй! І досі моторошно. Добре, що водяник підсобив: буцнув лобом у ґузно і я вилетів з ополонки на берег. Але валянки залишив собі. От скажи - нащо водяникові валянки? Невже хотів русалям подарувати?
    - Та ні! У них же ніг немає, лише лускаті хвости.
    - То чому не віддав?
    - От підемо до нього і спитаємо. А заодно і очистимося духовно, на квантовому рівні.
    - Це ж як?
    - Що ми святкували 24 грудня?
    - Божича Коляди.
    - Правильно. А сьогодні який день?
    - Третє січня, наче.
    - Так от, на дванадцяту ніч після Різдва Божича Коляди (чоловічого начала Всесвіту) народжується Свята Вода (богиня Води – Дана, жіноче начало Всесвіту). Саме цього дня відзначають Водосвяття. Освячують воду молитвою та жертовним вогнем, відбуваються купання в ополонках з оздоровчою метою. Беруть воду з трьох джерел для очищення. Саме в цей час, згідно з астрономічними спостереженнями, Земля перебуває найближче до Сонця, тому вода набуває особливих цілющих властивостей.
    - Ой, і справді! Як же я забув! От тільки плавки у мене порвалися.
    - Не треба плавок. Це потрібно робити голяка.
    - Гаразд. Але скажи, чому християни роблять це 19 січня?
    - Це у них приурочено до хрещення їхнього Господа - Ісуса Христа в Йордані Іваном Хрестителем. А ми ж істоти грамотні, науково підковані. Ти думаєш я дарма вивчаю електродинаміку, квантові механіку та хімію вкупі з астрономією?
    "Он воно що! Нарешті уторопав, чому в хаті всі полиці забиті науковими підручниками. Є там праці Стівена Хокінга та Роджера Пенроуза, є посібники з практичної кабали та астронавігації. Присутній репринт "Diablo erectus" та "Amore deliriun". Є навіть перше видання "Молота відьом" Ігнатія Лойоли. Рік тому зазирнув туди і перелякався до гикавки: на картинці святі мужі видирали розпеченими кліщами циці у мучениці, піднятій на дибу. Знизу була інструкція, як це вчинити майстерно, аби жінка передчасно не сконала від мук так і не зізнавшись, що вона відьма. Християнських мужів завжди ваблять причинні місця, бо торкатися їх руками зась, а хочеться. Ось чому у середньовічній Європі було перекалічено та вбито чверть жінок, а решта боялася носи з хат вистромити. Дякувати Сваргові, що в Україні ця благородна традиція не прижилася, оскільки жінки вважалися берегинями роду, яких належить шанувати та оберігати.
    - А чому вода на Водосвята стає лікувальною?
    - Чоловіче! Молекула води дипольна?
    - Ага.
    - Отже розчин води - електроліт?
    - Звісно.
    - А як себе поводять заряджені частинки в електромагнітному полі?
    - Вибудовуються вздовж магнітних силових ліній...ага! второпав! Сонце - це гігантський магніт! Чим ближче до нього - тим сильніша напруга на землі!
    - Який ти у мене молодець! Умієш складати два плюс два і робити правильні висновк. Сонячний екстренцисет З січня - найоптимальніший. А ще купальської ночі - 24 червня.
    - Не в ніч з шостого на сьоме липня?
    - Ні. То християнське свято Предтечі Івана Хрестителя. Там зовсім інший обряд.
    - Душе моя, питання не по темі, але може ти знаєш відповідь?
    - На яке?
    - Читав, що Іван Хреститель народився у третьому столітті нашої ери. А Ісус Христос - у першому столітті до нашої ери. То як його могли хрестити, якщо Іван ще й на світ не з'явився?
    - А це ти запитай у митрополита, коли він до нас завітає за тиждень. У нього є відповіді на усі питання, навіть найнермовірніші.
    Почали готуватися до купелі.
    - Жінко! Давай візьмемо ще й нашого шобтиздоха Амадея. Хай теж зробить омовіння, може блохи потопляться.
    - Та ти що! Блохи води не бояться, а от гризтимуть ще лютіше. Та й собача шерсть на морозі довго сохнутиме. Цюцько може застудитися і відлетіти в собачий рай. Ти цього хочеш?
    - Ні! - перелякано вигукнув я. - Хай сидить в буді та гризе кістку.
    - Розумне рішення.
    Попереду, легко ступаючи по неглибокому снігові з вишитим півнями рушником на плечі йшла супружниця. За нею з сокирою в руках - я. Дійшли до річки. Берегиня свиснула і з чортория вигулькнула голова водяника Хапуна.
    - Добридень, брате мій,- чемно привіталася дружина.
    - Добридень! Приємно, що такого святого дня ви з'явилися у гості. З літа не бачилися.
    - Є прохання до тебе: пробий ближче до берега лобом ополонку, бо на середину річки виходити чоловікові страшнувато.
    - Невже будете купатися?
    - Ага.
    - Ай момент! - вигукнув водяний чорт і пірнув у глибину. За кілька секунд пролунав оглушливий тріск і майже біля наших ніг піднявся фонтан бризок впереміш зі шматками льоду.
    - Іди, чоловіче, обцюкай акуратно сокирою краї ополонки, щоб не подряпатися. А я буду роздягатися.
    Обцюкав, крижану кашу вигріб руками і зазирнув у глибину. Звідтіля на мене зирив усміхнений анциболот і манив пальчиком.
    "От жартівник! - подумав я. Ось нагадаю йому про валянки, хай застидається."
    Купався довго, секунд п'ять, а то й шість. Кабака стала твердою, як надгробний камінь, Кулею вискочив з ополонки і давай обтиратися.
    Вже й одягнувся, і навіть остограмитись устиг та прочитати книжку Ярослава Чорногуза "Вінок кохання", які завбачливо прихопив із собою , а супружниця все плавала та плавала, перемовлялася з водяником, одночасно виймаючи з його густої чуприни раків, які зробили там гніздо на зимівлю. Аж коли сонце почало сідати за обрій, вдягнула сорочку та кожушину.
    От що значить - берегиня! Справжнє дитя природи, а не те що сучасні здихлики, які бояться вмочити пальця у воду, якщо та холодніша тридцяти градусів.
    А удома жінка питає:
    - А рушник де?
    - Водяник в ополонку потягнув. Я краєчком ока бачив.
    - Дивно, нащо йому рушник?
    - А нащо йому валянки? Клептоман якийсь, чесне слово.
    - Та хай бавиться. Ці речі - єдина пам'ять про зустрічі з людьми , яких він любить. Згоден?
    - Згоден. Хай тішиться.
    Того вечора у фейсбук я не заходив, у голові було ясно, а тіло налилося небаченою силою. І так мені закортіло любовних утіх, що губи самі потягнулися до вишнево-полум'яних вуст моєї супружниці.
    І було нам добре.
    10.01.2022р.










    Коментарі (5)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Дилема
    Справжні нетлінні мощі - у динозаврів! Не вірите? То сходіть до природничого музею і подивіться на кістяк диплодока. Надпис свідчить, що йому 150 мільйонів років!
    А оце був у печерах Києво-Печерської лаври. Дивився на мощі святих. Найстарішим - тисячу років. Це ж що виходить? Що нетлінні кістки динозаврів у півтора мільйона разів святіші?
    Питаю у свого друга - архімандрита про цю дилему. Він якраз вареника дожовував. Той як почув мої розумування - ледь не удавився.
    - Йолопе! Та хто ж міряє святість нетлінних мощей роками?
    - А чим їх міряють? - спантеличено питаю Онуфрія.
    - Божою благодаттю, яку вони мають, силою зцілення травм душевних та фізичних і святістю.
    - А як визначити - святі мощі чи ні? Є якийсь прилад? Спектрограф якийсь чи адронний колайдер...
    Гепнув спересердя святий отець ложкою по моєму лобі і гавкнув:
    - Немає такого приладу! Святість вимірюється вчинками святої людини та вірою в Бога! От ти в нього віруєш?
    - Наче вірую,- відповів затинаючись.
    - У тому й річ, що "наче". А треба вірити люто, без жодних сумнівів. І Святе письмо виконувати точно, без жодних запитань. Зрозумів?
    - Зрозумів, панотче. Але одна заковика: я обрізатися не хочу.
    - Так не обрізайся!
    - Але ж у Біблії написано, що "тільки обрізаний має право здійснити пасхальне жертвоприношення". А необрізані - це святотатці, що не дотримуються настанов Святого письма. Найкраще це робити першого січня, у Новорічну ніч, як це зробив Ісус Христос. До речі, саме тому ми і святкуємо Новий рік 1 січня. Хоча більшість людей про це не здогадується.
    Архімандрит ухопив мене за бороду і дав щигля. Потім трохи заспокоївся і каже:
    - Твоя голова - дупло з тарганами. І ніякого порядку. Говорити з тобою - марна справа. Тому годі теревенити, продовжиму трапезу.
    Аби трохи підлеститися - дістав з підвалу хамон, який нам подарував за книжку "Сповідь вогнептаха" очільник офісу Президента Андрій Єрмак. Він жодної книги, написаної мною, не пропускає. Навіть Зеленському щодня читає з неї вірші, аби той досконало опанував українську мову.
    А хамон знаменитий! Свинка непроста. Два роки її випасали в Піренейських дубових дібровах елітні свинопаси, щовечора розминали руками натруджені ноги вухатої красуні управні масажисти-м'ясники, робили ще й масаж живота, аби жолуді краще засвоювалися. А як прирізали - рік вимочували у морській воді, сушили, натирали ароматичними маслами. Це вам не сало з кабана, якого виростив сусід Микола на картоплі та буряках. І ціна такої піренейської свинки-маргаринки захмарна. Думав, зробити жінці подарунок на Різдво, побалувати її екзотикою. Аж ні - доводиться зхарчити настоятелю монастиря, аби той не розсердився та не наклав анафему.
    Як побачив панотець хамона - аж засвітився від радості!
    - А наливка є?
    - Звичайно!
    - Наливай, грішний, бо така божествення їжа потребує збадьорливого напою.
    Аж тут бац! - жінка в хату!
    Побачила священника, свинячу ногу на столі, склала два плюс два і лагідно привіталася.
    - Сідай, дружинонько золота,- кажу благовірній.- Ось, я й ослінчика ще одного приніс...
    Їли ми ту свинячу ногу наввипередки. Я ледь устигав зістругувати соковиті шматочки. Аж коли залишився один відполірований мослак - апетит згас, мов жарини в грубі. Недопиту пляшку архімандрит прихопив з собою і чкурнув спати, а я зажурився. Кажу жінці:
    - Хотів зробити тобі подарунок на свято, але довелося йти на жертву.
    - Знаю, мій муже. Я здогадалася. Не печальтся, ти зробив мені празник. Потішив мою душу увагою. Та й пузі приємно бурчить, чуєш? Але усе ж розкажи - чому мусив Онуфрію робити аж таку панську вечерю?
    - Та питав його про дещо, в він розсердився.
    -Ану розказуй!
    Розказав. Думав, що жінка вухо відкрутить. А вона...розреготалася!
    Годину слухав її сміх, доки не заснула у мене на грудях
    А мене сон не бере, все думу думаю. Яку, запитаєте ви. Сурйозну. От якщо архімандрит з'їв мнясо з ноги рохлі, то частина святої благодаті уливається в свинячий кістяк чи ні? Якщо уливається, то чи варто зробити сухий склеп і скласти туди мощі з'їденої тваринки на зберігання, чи не мудрувати і подарувати мослак цюцькові, який сидить біля хати і принюхується, що там жували господарі. Бачте, яке складне питання, з цим жартувати не можна.
    Глупої ночі, під клунею, завив шобтиздох Сірко. І так його стало жаль, що не витримав: тихо устав з ліжка, ухопив під пахву костомаху та в одних трусах вийшов надвір. Пес стояв біля ніг та привітно вихляв хвостом.
    - На ось,- кажу собаці, устромивши в його пашу свинячі мощі.- Їж, поправляйся. Не варто, аби кістки без діла лежали бозна-де. Хай потішить божа твар черево халявним кальцієм.
    А ви як гадаєте, друзі,- правильно я учинив чи согрішив?
    05.01.2022р.
    .


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Чиста правда
    Кажуть, що з жінками дуже важко. Не знаю як у кого, а в мене усе навпаки. Це, мабуть, тому, що я їх дуже люблю та поважаю. А от мого кума усе навпаки: він на свою дорогоцінну дружину мало не щодня навіть голос піднімає. Казав йому і не раз:
    - Нащо ображати богинь в людській подобі? Нащо на них бурчати? Якщо у тебе поганий настрій - іди і навари ліпше борщу. Або випери шкарпетки. І не чекай, коли прокинеться мила, а сам схопися о третій ранку, сміливо вмикай пральну машину та ставай до плити куховарити.
    - Та ти що! Це не чоловіча справа!
    - А яка справа чоловіча? Їсти та дивитися телевізора?
    - Я з праці приходжу втомлений як гонча собака з полювання. Мені треба полежати та відсапатися.
    - А хіба дружина приходить не втомленою?
    - Не знаю, мабуть, не дуже. Бо що вона на тій праці робить аж такого важкого?
    - Твоя дружина вчителька, наскільки я знаю?
    - Так. Викладає молодим бовдурам математику.
    - А ти алгебру та геометрію добре знаєш?
    - Нащо мені алгебра? Я кермую маршруткою з ранку до ночі. Тут потрібна уважність та вміння тиснути на педаль.
    - А жінці потрібно цілий день думати головою. І не геморой гузном висиджувати, а стояти і пояснювати чому sin²α+cos²α=1. А молоді лопуцьки, на кшталт твого сина, не гризуть камінь науки з ранку до вечора, а з носа сопляки виколупують. Знаєш, як це дратує вихованих та освічених людей?
    - А нащо йому ті синуси та косинуси? Буде як і я водієм, Можливо, з часом, за кордон поїде працювати на фурі.
    - Куме! Тю! Та нащо дружині твоя маршрутка? Ти думаєш, їй приємно вдихати запахи бензину та масла, коли ти причовпуєш до хати? Або рахувати засалені купюри, які ти нациганив у пасажирів?
    - А що ще жінці потрібно, як не гроші?
    - А коли ти її востаннє цілував? Коли палко пригортав? Коли стояв на коліні та дарував букетик польових квітів? Або віршів читав, власного розливу? А на руках її носиш, принаймні по хаті?
    - Немає у мене здоровля, аби носити тушу по хаті. Я краще мняса з магазину принесу та пачку пельменів.
    - От побачиш: надокучиш ти своїй Мотроні як гірка редька, кине вона тебе.
    - Тьху на тебе! Хіба рідна душа може таке побажати кумові? Тільки ворог!
    - Я не ворог! Просто застерігаю тебе: якщо не змінишся - втече вона від тебе як коза у лози. Знайде такого молодика, який і борщі їй пацьоритиме, і на руках носитиме. А в ліжку буде витворяти таке, що стіни будинку і день, і ніч здригатимуться від зойків страсті.
    Ох і сердитим пішов од мене кум, аж страшно було дивитися. Ще б трохи - і вхопився за вила. Але якось пронесло.
    А за два місяці Мотрона мешкала вже на іншому кутку села, в коваля Амурченка, молодшого за неї на десять років.
    Прибіг кум з сокирою (я цієї хвилини якраз годував дружину в ліжку скибочками ананаса).
    - Відчиняй, гаспиде, двері! Зараз голову буду рубати! - вигукнув розлючений кум і гепнув обухом по одвірку.
    - Що сталося? - питаю кума, на ходу надягаючи штани. Але дверей не відчиняю, бо хто-зна, що потім буде.
    - Пішла від мене жінка! І все з-за тебе та твоєї дружини-відьми! Це ви її відчаклували від мене! І за це буде розплата кривава - твоя голова!
    Моя дружина-берегиня, дожувавши останній шматочок ананаса, повільно встала з ліжка, вдягнула комбідрес, пов’язала голову очіпком і вийшла з хати через запасні двері. Тихенько підійшла до кума ззаду і як гарикне тому на вухо?
    - Ти шо тут робиш, упиряко? Кров людську прийшов пити, бо зі своєї жінки вже геть усю висмоктав? Мало того, що Мотрона увесь час ходила заплаканою, так інколи і побитою! А на шиї два прокуса, наче хтось ікла їй туди заганяв. Чи не твоя робота? Га, кровосисе?
    Від зляку кум випустив з рук сокиру та перехрестився:
    - Та бог з тобою, сусідко! Та в мене і зубів уже немає! Он, глянь,- і Микола розчахнув рот, показуючи свої пеньки.
    - Тю! Це ти мені показуєш пеньки, а як брався за свою злодійську справу, то вставляв вставну щелепу з тигрячими іклами або вініри з зубиськами більше, аніж на півліктя завдовжки.
    - Ні! Ти помиляєшся! Ніяких вставних щелеп! Ніяких вінірів!
    - Але ж кров з неї хтось пив? І регулярно! Я на цьому знаюся! - грізно вигукнула дружина і стала руки в боки.
    Шановні читачі - ви коли-небудь бачили богиню Венеру в гніві? Не бачили? Ото ж бо й воно!
    А це видовище не для слабкодухих, бо краса і так має страшну силу, а якщо ще й нахмурить брови та люто відкопилить губу — тілом пробігають дрижаки і хочеться або впасти на коліна, або чимшвидше дременути позаочі. Отака у мене жінка!
    Поки кум лупав очиськами, не знаючи що робити далі, жінка шепнула на моє вухо:
    - Біжи до Амурченка, попередь, що до них може завітати лихо. Хай приготується до нападу: поставить біля хвіртки капкан на ведмедя, а біля порогу вириє яму та прикидає її хмизом. І обіллє зі шлангу хату водою, бо цей розгніваний рогоносець може влаштувати й підпал. Зрозумів?
    Прожогом укинувся на інший край села. Заскочив у двір, а там Адріан Амурченко кружляє з напівоголеною колишньою дружиною Миколи вишневим садом під музику Вівальді. І так їм обом гарно, аж у моїй душі заспівали солов“ї. Та мусів увірвати цю ідилію, бо лихо могло погрюкати в хату будь-якої миті.
    - Рятуйтеся, сусіди! Зараз Микола з сокирою прийде по ваші душі! Приревнував він так, що готовий вас усіх тут таки й стратити!
    - Ой! - зойкнула Мотрона і втратила свідомість.
    - Йой! - вигукнув Адріан і...теж втратив свідомість. Добре, що я стояв поруч, то встиг вихопити з його ослаблих рук фігуристу полюбовницю, а то б торохнулася головою і на цьому б усе закінчилося.
    Що робити? У траві лежать два бездиханних тіла, а влаштовувати оборону нема кому!
    Поклав їх у клуні та прикрив листям лопуха, а сам кинувся прожогом до хати за лопатою. Поплював на долоні і узявся за копання ями сам. Хутко виніс землю за хату, усе ловкенько розрівняв та накрив тонким верболозом з листям. Зверху кинув шмат поліетилену і присипав з лопати пісочком. Вийшла непомітна пастка. Ну, а потім уже прилаштував під хвірткою ведмежий капкан. Правда довелося пововтузитися, бо пружина була такою сильною, що ледве дрючком розчепірив пружинний механізм. Ну, а потім уже узявся обливати хату водою зі шлангу. А як скінчив - шаснув до хати з вилами наперевіс та принишк.
    За хвилин двадцять до хвіртки підкотив чорний мерседес сільського голови - Шимпанзенка. Виліз огрядний представник влади з машини, підійшов до паркана і гукає:
    - Амурченко! Ану виходь, отримуй офіційну бомажку та розпишися. Не сплатив учасно земельний податок - от і маєш: за місяць твоя хата стане моєю власністю.
    А у відповідь тиша. Чути лишень як цвіркуни в траві тріщать та кури сокочуть.
    - Сховався? Ну, тоді я до тебе іду, начувайся! - гарикнув сільський голова і відчинив хвіртку.
    Дикий, нелюдський рев почули навіть у сусідньому селі. Ще б пак! - зубиська сталевого капкана клацнули і нога представника влади, трохи нижче коліна, намертво застрягла у западні.
    Позбігалися сусіди, стоять поруч, перешіптуються: що робити?
    Людина наче в біді, але то лише здається що це людина, а насправді бездушний вурдалака в людській подобі. Усе, що належить територіальній громаді заграбастав собі: луки, громадський сад, колишній цегельний завод, пасовисько, кинуті земельні паї і навіть шматок лісу. Наче й допомогти треба, а бажання немає. Отак би і помер місцевий князь, аж тут наскочив його зять-людожер. Той над людьми теж збиткується: зарплати майже не платить, примушує працювати на своїх фірмах з ранку і до ночі, а в місцевому магазині, який йому належить,- лупить з людей три шкури за товар. Ще й лається страшенно. Нещодавно побив сусідку, бо та не захотіла з ним ніч у лазні попаритися. Ледь одкачали.
    Вивільнив він свого тестя і кинувся до хати Амурченка, аби його відлупцювати. Аж бах! - біля порогу провалився у вириту мною яму і його голова поцілувалася з дном.
    Люди як побачили таку халепу - врозтіч! Бо ще у свідки потім запишуть, а то й і у співучасники злочину.
    Витягнув з ями вурдалака, одцургенив непритомне тіло до хвіртки та поклав його поруч з тестем.
    Прожогом кинувся до хати, знайшов там пляшку самогону та випрані онучі. Як хлюпнув горілкою на рану - сільський голова теж впав у безпам’ять. Перемотав рану і...кинувся закопувати яму.
    За півгодини знищив сліди злочину, капкан закинув у ставок, а криваві сліди змив зі шланга. Потім повантажив обох травмованих у машину голови та чкурнув до лікарні в райцентр.
    А моя дружина, тим часом, умовила розгніваного кума, що Мотрона - не його судьба. Той і згодився. Сказав, можливо, і так. Бо жінка погано борщ варить, додадає туди тверді, як підошва чобота шкварки.
    - Готуй сам, так буде набагато краще. Але шкварки, перш ніж усипати в борщ, перемели на кавомолці, тоді на зубах не тріщатимуть, зрозумів?
    - Зрозумів,- одказав кум і рушив на своє обійстя з сокирою на плечі.
    А за спасіння душ сільський голова та його зять пообіцяли мені, що відтепер буду купувати у їхньому магазині хліб лише за півціни - по 50 гривень, а сало - по 200. Тому і ви допомагайте людям — воздасться сторицею.
    От тільки одного не пам“ятаю: чи стер я свої відбитки пальців з держака лопати, чи ні. Бо як робитимуть поліціянти дактилоскопію, то можуть натрапити на мої папілярні лінії. А це небажано: дружина любить мене безтямно, жити без мене ні дня не може. А чекати шість років доки я вийду з буцегарні навряд чи зможе. Серце у неї слабке. Тож хутко закінчую цю правдиву оповідь і біжу до Амурченка, вкраду тихцем у нього ту трикляту лопату та вкину до ставка.
    Але про це нікому ні гу-гу. Домовилися?

    24.12.2021р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Святі та блаженні
    Цілу ніч розмовляв з митрополитом. Ми з ним друзі з дитинства. Разом сиділи десять років за однією партою у школі. І хоч він людина вельми зайнята - час від часу навідується до моєї хати на курячих ніжках, оскільки моя дружина - берегиня, заслужений народний ескулап, світоч травництва та майстер замовлянь. Лікує будь-які хвороби і у тварин, і в людей. Навіть сказ.
    Після обряду екзорцизму, який виконала дружина над духовною особою, ми добряче повечеряли печеним поросям та слив’янкою. Ну, а вже потім, вляглися усі втрьох на одному ліжку та почали вельми повчальну дискусію про світ грішних та праведних. Питаю:
    - А скільки у християнстві існує святих?
    - Приблизно шістнадцять тисяч.
    - А як їх розподіляють?
    - Є святі діти, є святі дорослі. Є мироточиві святі, є канонізовані монархи, є святі воїни, святі, які виганяють бісів, канонізовані папи римські, патріархи та митрополити.
    - Ого! Не знав. А як діти стають святими?
    Ну, ось, наприклад, була така собі дівчинка Марія Фань Кунь, яка народилася в китайській провінції Хебей. Сирота, виховувалася в дитбудинку, заснованому католицькими місіонерами.
    Під час Іхетуанського повстання революціонери захопили село Датзе, католицький храм спалили і вбили всіх католиків. Марію залишили живою. Ватажок повстанців запропонував їй одружитися. Марія відмовилася. Тоді боксери почали її примушувати відмовитися від християнства. Вона не відмовилися. І її убили. А 1 жовтня 2000-го року Папа Римський Іван Павло другий її канонізував та причислив до лику святих.
    - Повчальна історія, отче. І вельми сумна. А ще розкажіть!
    - Жила в Італії дівчинка, Марія Горетті. Тато помер, коли їй було дев'ять років. Сім'я в пошуках роботи переселилася в село Феррере ді Конка, де винайняла на пару з сім'єю Серенеллі будинок. 5 липня 1902 року в кімнату до дівчинки зайшов її сусід - Алессандро Серенеллі та почав схиляти неповнолітню до інтиму. Дівчинка відмовилася. За це озвірілий сусід наніс їй 42 ножових поранення. Наступного дня дівчинка померла.
    24 липня 1950-го року Папа римський Пій 12 дівчинку канонізував. Її оголосили святою.
    Жах! А що сталося з психопатом?
    - Та нічого особливого. Дівчинка перед смертю його пробачила. Тож він дожив до старості, працюючи садівником.
    - А князі святі є?
    - Звичайно. Наприклад, наш князь Володимир. Правда він за рік хрещення Русі убив сорок відсотків населення власної столиці. Всіх, хто вірив у Дажбога та інших поганських богів. Але утвердження віри християнської важить більше, аніж кров невинно убієнних власних громадян. І взагалі - вся влада від Бога. Тому князів, монархів, королів та царів серед святих - чи не найбільше.
    - Йой! Це ж що виходить? Якщо я, наприклад, захочу вогнем і мечем утвердити віру в Японії і мені це вдасться, то й мене причислять до лику святих?
    - Звичайно. Такі правила.
    Я примовк, задумався. Щось мені в цій жорстокій правді не подобалося. Десь вже чув подібну тезу, що ціль виправдовує засоби…
    - А вояки святі є?
    - Звичайно. Наприклад Пересвєт, який в Куликівській битві бився з печенігом Челубеєм. І хоч обидва загинули, але Пересвєт був християнським монахом, учнем самого Сергія Радонезького. Гріх було таку видатну людину не причислити до лику святих.
    - Але ж Куликівська битва - це битва двох монгольських воєначальників! Кожен набрав собі військо з підлеглих васалів. Володимир Донський, володар Московського улусу, за наказом хана Тохтамиша виступив проти самозванця Мамая, який не був Чингізидом. Випадково перечепився, луснувся лобом об деревину в результаті чого пролежав під нею всю так звану битву. Військо Мамая, як побачило Тохтамиша - присягнуло йому на вірність і розбрелося хто куди. То невже і Дмитро Донський святий?
    - Так. Його канонізувала російська православна церква як преподобного.
    - Ого! Неісповідими шляхи Господні…
    _ А адмірали святі є?
    - Звичайно. Наприклад, Федір Ушаков, російський офіцер. Він, до того ж, отримав ордени святого Володимира та святого Георгія другого, третього і четвертого ступенів, орден святого Олександра Невського, орден святого Іоанна Єрусалимського, орден святого Януарія, челенк від Османів та золоту зброю від Семи островів. Людина воістину видатна.
    - А є святі, які були дітьми імператорів?
    - Безумовно. Наприклад, Микита Бісогон. Апокриф стверджує, що він був сином імператора Діоклетіана. Микита якось запропонував батькові стати християнином. Той кинув його до в’язниці. Там йому явився біс, який схиляв відректися від християнства. Микита помолився і тоді йому явився архангел Михаїл, який наказав схопити біса, причавити та наступити на шию. Що він і зробив. Потім самотужки зняв кайдани зі своїх ніг і почав лупцювати ними біса, який назвався Вельзевулом.
    Через три роки Діоклетіан згадав про свого сина і наказав його привести з в'язниці. Той прийшов разом з бісом на повідку і сказав, що ця нечиста істота є тим, хто управляє вчинками імператора. Правитель розгнівався та наказав стратити сина. Але сталося чудо! Микита воскресив двох людей, яких поховали в кам'яному стовпі. Діоклетіан не повірив. Тоді проти імператора піднялося повстання, на чолі з царицею. Того дня Микита Бісогон охрестив аж 18400 людей. За це його канонізували як святого. Правда, не одразу, церква мусила зважити всі за і проти, і перевірити факти.
    Довго слухав я митрополита. Такої серйозної інформації мені не доводилося чути ще ніколи. Лише від жінки. Але її знання стосуються виключно медицини. Там ніякої святості немає. Кладеш людину на тапчан, скануєш руками та очима, ставиш діагноз і починаєш лікування. Кому клізму, кому трав'яний узвар, а кому народне замовляння. Буває і бісів доводиться виганяти, не без того. Минулого тижня сам митрополит і допомагав жінці в цій справі. А як останній чорт покинув мордувати нашого сільського голову і той пішов додому щасливим та здоровим, сказав:
    - Хоч ви і язичники, але добру справу робите, правильну. Звільняєте людей від хвороб і зла. І хоч святими наша церква вас не оголосить, але діяння ваші приносять користь суспільству. І християнам, і атеїстам, і навіть іудеям. Але про це нікому не кажіть, бо мене ще сану позбавлять за те, що якшаюся з поганами.
    Всьо, втомився. Треба хоч трішки поспати, бо уранці люди прийдуть зі своїми болячками та душевними проблемами. А відмовляти людям у допомозі - гріх.

    07.12.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Деолігархізація

    То шо, почнімо деолігархізацію, трясця її мамі? Учепимося за вим’я Ренату Ахметову та Коломойському зубиськами і видоїмо з них народні гроші? Хто за? Усі? От і добре.
    А щоб не сказали, що я для своїх - щит і меч, а для чужаків – закон і довбня, розпочну зі свого спонсора - Ігоря Валерійовича.
    Є така компанія «Укрнафта», більше 50% акцій якої належать державі. Але нею, фактично, керує Коломойський.
    У звіті за 6 місяців 2021 року (оприлюднений у жовтні) НАК «Нафтогаз України» зазначив, що зберігає в підземних сховищах 0,7 млрд м3 газу «Укрнафти». І зазначає, що мова йде про газ, який був вироблений АТ «Укрнафта» та згодом проданий НАК «Нафтогаз України» для потреб населення в 2007-2013 роках без погашення заборгованості перед «Укрнафтою».
    Голосіївський суд столиці постановив: заплатити Коломойському за газ. Апеляційний це ще раз підтвердив. І не за ціною, яка була в 2013 році, а нинішньою - по 1000 доларів за тисячу кубометрів. Тобто, в кишеню Ігоря Валерійовича просто з неба впали 3 мільярди доларів. Бачите, яка у мене люта боротьба з олігархом? Відчули, який потужний удар я наніс купипродайці?
    А оце учора заліз до кишені і Ахметову. Чули, як я учора на зустрічі з журналістами вжахнув увесь світ новиною про те, що на цей вівторок в Україні заплановано держпереворот?
    Пан Ренат розміщував на Лондонській біржі акції Метінвесту під 7.75% річних, починаючи з 2019 року на загальну суму близько 6 млрд. дол. Тож коли інвестори почули про держпереворот - дали наказ своїм біржовим брокерам, аби ті в авральному порядку продавали акції якнайскоріше. І шо?
    Ахметов викупив ті акції усі гамузом за один день. По 0.28% від вартості номіналу. Тобто - позичив 6 мільярдів, а повернув два з хвостиком. І ніяких зобов’язань перед інвесторами. Чистий навар пана Рената склав майже 4 мільярди. Інвестори самі винні, що влізли зі своїми грошима у країну, в якій на вівторок заплановано держпереворот.
    Отак, браття мої та сестри, треба боротися з олігархами. Убивати їх наповал як слонів з ружжа. За місяць проведу ще одну зустріч з журналістами. Обіцяю: з мого рота вилетить така новина, що усі вітчизняні олігархи підуть по світу з торбами.
    Прошу надавати свої пропозиції щодо боротьби з фінансовими кровосисями.

    З повагою, Верховний Головнокомандувач (не плутати з Головнокомандуючим).
    28.11.2021р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Йой!!!
    - Браття та сестри! Змилуйтеся наді мною! Не душіть душу та серце в лещатах нашої дружби!- крикнув кум у літературному відеочаті і навіть пустив гірку сльозу, яка скрапнула на клавіатуру комп’ютера.
    А я, лісоруб Іван, сидів за його спиною та дивився як творча людина мучається.
    І так стало кума жаль, що і я заплакав. Чесне слово! А чому? Зараз поясню.
    Микола - широковідомий літератор у фейсбучному просторі. Пише про душу, серце, любов та сльози. І має шалений успіх не тільки в незаміжніх панянок, але й у підтоптаних вуйків з усохлими кабаками. Але це ще півбіди!
    Ота шалена слава та невгамовна багаторічна писунка розбуркали його мистецькі амбіції, не згірше шторму в протоці Дрейка. І могутній лірик наважився на немислиме: таємно позичив грошей у баби Гарбузихи і видав книжку власних опусів. Жінка про це навіть і досі ні сном, ні духом,- ви уявляєте? От конспіратор! Аби не спалитися - попросив друкарню надіслати тираж на Нову пошту в райцентр. А як дружина почимчикувала на працю – чкурнув за книжками моїм трактором. Літературу таємно приховав за сажем з двійком поросят у колишній жомовій ямі. Завалив схрон кізяками, рваним дрантям та штахетинами, залишивши непомітну шпарину, у яку за потреби можна було просунути руку та голову.
    Оскільки кум у маркетингу ні бум-бум, то запитав у мене поради:
    - Як рекламувати?
    - Пиши пост у фейсбуці,- одказую родичу.- Вистав під анонсом книги фото якоїсь цицястої красавиці зі стриженою болонкою в оточенні трьох малюків. За спиною жінки домалюй перламутрові крильця, а над головою сяйнисту райдугу. От побачиш - покупці попруть табунами як карасі на часничну затірку з макухою.
    Порада виявилася слушною: за один день Микола отримав замовлення на 12 тисяч книжок!!! І це при тому, що тираж складав всього одну тисячу екземплярів! Шалений успіх.
    Два дні не бачив кума ні на вулиці, ні на городі, ні в крамниці. Навіть остограмитися не приходив, хоча до цього і дня не було, аби увечері на навідався до моєї господи за цим святим зіллям. Моя берегиня, звісно, дуже гнівалася, коли бачила сусіда після вечірньої зірки. Тож кум згодом поміняв тактику: прочиняв двері, просовував руку з гранчаком до вітальні та чекав, доки я тоді нахлюпаю вогняної водиці Бахуса. Потім рука зникала, чулося спрагле «ковть-ковть» і мара щезала до наступного вечора. Мені вже та злодійкувата правиця навіть снитися почала. Інколи. Ну то таке.
    Так про що ми тут? Ага, згадав! Про літературу! Так от…сів кум підписувати книжки. А перед цим питає у кожного бажаючого:
    - Куди вислати? Який контактний телефон?
    І обов’язково нагадує, що книжка коштує 30 гривень. І ось тут почалися проблеми.
    Не купують у Миколи книжок і все. Хоч головою в стіну, хоч горохом!
    А оце сьогодні навідався до мене, зажурений, зарюмсаний, борода нечесана. І тверезий. Моя берегиня коли побачила Миколу в такому стані, то перехрестилася і сама кинулася йому наливати. Бо одразу відчула, що в чоловіка - страшна біда.
    Кум пити не хотів, а звів очі до стелі і завив. А потім почав затинатися! Від розпачу, мабуть. Тут перелякався навіть я. Волосся стало сторчма.
    Моє солодятко прожогом кинулося за лотком яєць, оскільки задавнювати таку капость не можна. Треба одразу викорчовувати психічно-душевну хворобу. А вона у цій справі - найуправніша шептуха в цій половині півкулі. Є ще одна яга, але та живе далеко, в Африці. Туди ще долетіти треба. А часу - немає.
    Я тримав кумову голову, а жінка катала яйцем по кумовій голові, бовтала рідину в трилітровій банці та бурмотіла потрібні екзорцизми та молитви. До ранку таки вигнали хворобу з родича. А потім давай розпитувати Миколу: що до чого.
    - Виявляється, всі мої читачі – пенсіонери, хворі, немічні. Кожен другий - багатодітний, кожен третій - у боргах як у шовках. А я людина чутлива, нікому відмовити не можу, бо всі вони - мої найщиріші друзі. Хоча в усіх є і планшети, і ноутбуки, і смартфони. Та й інтернет оплачують регулярно.
    - То що?- питає жінка.
    - Роздарував увесь тираж. А як таке сталося - навіть не помітив. А сьогодні баба Гарбузиха навідалася і каже: «Віддавай позику, інакше загризу». А як віддавати, якщо грошей нема?
    Ми з жінкою перелякано перезирнулися.
    - Йой, куме, це справді лихо. У баби Гарбузихи є «дах», нею опікується бандитська зграя. Якщо не віддаси грошей, то й закопати можуть, живцем.
    - А жінка знає, в КОГО ти позичив? - питає дружина.
    - Нє, боюся казати. Думав, що на виручені гроші і борги віддам, і шубу шиншилову своїй господині справлю.
    «Шиншилова шуба з поезії? Оце дає!» - подумав я. «Тут вистачить хіба що на зашморг».
    Порадилися з жінкою і вирішили: дамо кумові грошей виплатити позику. З тієї купи, де я збирав на вставні щелепи. Нічого страшного не станеться, якщо ще три роки походжу без зубів. Зате людина лишиться живою та здоровою.
    - Але за однієї умови,- сказала жінка.- Відсьогодні перестаєш дряпати пером. Інакше розкажу про все твоїй благовірній і вона сама тобі усі зуби підрихтує та ребра. Згоден?
    Кум згідливо хитнув головою і гайнув з грошима до Гарбузихи, виплачувати борг.
    Добре, хоч мене ця біда оминула, бо свого часу теж хотілося надрукувати книжку. Але взяти у жінки готівку - не наважився. Розумів, що віддати позичене у рідного серця не вдасться ніколи.

    26.11.2021р.










    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Питання
    Хто з вас, шановні друзі, задумувався над природою світла? От, наприклад, кохана блиснула очиськами, а ви розтанули під її поглядом, як квітневий лід під сонцем?
    Так от. Стверджують, що sin не буває більше, аніж 1! Це - неправда! Бо світло може розповсюджуватися у середовищі під комлексним кутом заломлення!
    Вам брехали вчителі у школі. Бо звикли брехати. Від незнання. А насправді - рівняння sin x дорівнює А, яке по модулю більше, аніж одиниця - має вирішення в комплексній області. Згідно з цим рівнянням, світло може поширюватися в забороненому середовищі під комплексним кутом заломлення. Дехто каже, що рівняння sin A - не може бути більше одиниці.
    Брехня. Повірте - так кажуть ідіоти. Чисто формально, математичне вирішення такого рівняння можливе, оскільки є така собі формула Ейлера. В комплесному куті заломлення. І абсолютно точна.
    Згідно якої - sin A2 – це Е у степені 2, а в знаменнику «і» в степені альфа 2- мінус 2, і в в степені мінус «і» та все це поділити на 2 в мінусі степені «І» та поділити на 2 «і». Але експонента з від’ємним показником - це одиниця, поділена на експоненту, тому потрібно позначити Е у степені альфа 2 у степені Z. Звідси отримуємо рівняння: 10-1ZTW, поділене на 2і.
    То що ? Такі рівняння вирішуються? Звичайно. Це банальне квадратне рівняння. Z - комплексне. Беремо логарифм від цієї величини (а логарифм завжди зі знаком плюс) - і отримуємо кут заломлення.
    А от цікаво: у природі буває, коли sin заломлення більше одиниці? Виявляється - так. Парадокс.
    Ця математична тмутараканія дала нам змогу користуватися смартфонаи та планшетами, не задумуючись над роботою математиків та інженерів-програмістів. А дарма.
    Три закони геометричної оптики повністю вдовольняють нинішній стан фізики. А для мене це діагноз її клінічної смерті. Бо здуру вивчив основи квантової механіки і теорію імовірностей. І спеціальну, і стандартну. Ідіот.
    А тепер скажіть: нащо такі знання поетові? Обійшовся би душею та серцем. І годі. Так ні. Поліз в усілякі дурниці.
    А як ви гадаєте: правильно зробив чи ні?
    21.11.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Компроміс
    Відсьогодні пропоную всьому культурному світові перейти на інше літочислення. Отже, початковою датою Нобелівський комітет та Висока комісія Міжнародної системи Сі мусить обрати мій день народження - 17 травня 1969 року.
    А тим, хто буде і далі користуватися трипільським, григоріанським (введеним 1582 року) або юліанським календарями - в примусовому порядку будуть відключати гарячу воду і опалення. Відповідний законопроект буде винесено на затвердження до Верховної Ради та Євросоюсу. Америка ще трохи брикається, але то ненадовго, оскільки кожному конгресмену і сенаторові уже роздано по одному примірнику книжки моїх віршів про кохання і природу. Вона настільки потужна, що кладе на лопатки навіть слонів, не те що якихось хирлявих політиків.
    От з північними корейцями доведеться боротися люто. За точку відліку в календарі чучхе береться рік народження Кім Ір Сена — 1912 рік приймається за перший. І крапка. Календар чучхе використовується в КНДР з 8 липня 1997 року. Отже цього року буде 112 років їхньому літочисленню. Я запропонував вищому політичному керівництву країни свій варіант, а вони:
    - Ще раз таке почуємо - пустимо ядерні ракети по Україні! У нас свій Бог, а твоїх віршаток ми не читали і читати не будемо.
    У Таїланді, на Шрі-Ланці, в Камбоджі, Лаосі і М’янмі скоро настане 2565 рік, бо офіційно країна живе за буддійським місячним календарем, де літочислення ведеться з набуття Буддою нірвани.
    В Ефіопії настане 2015 рік. Їхній календар відстає від звичного нам приблизно на 8 років. І крім того, містить у році 13 місяців. 12 місяців по 30 днів, і останній, 13-й місяць зовсім короткий — 5 або 6 днів в залежності від того, високосний рік, чи ні. А доба починається не опівночі, а зі сходом сонця. Ефіопський календар заснований на стародавньому олександрійському календарі.
    В Ізраїлі наступить 5784 рік. Єврейський календар офіційно використовується в Ізраїлі разом з григоріанським. За цим календарем відзначають єврейські свята, дні вшанування пам’яті та дні народження родичів. Місяці за цим календарем наступають точно в новомісяччя, а перший день року (Рош ха-Шана) може припадати тільки на понеділок, вівторок, четвер або суботу. І для того, щоб Рош ха-Шана припав на допустимий день тижня, рік, який передує подовжують на один день.
    Починається єврейський календар з самого першого новомісяччя, яке відбулося в понеділок 7 жовтня 3761 до н. е., о 5 годині і 204 частині. Година там складається з 1 080 частин, а кожна частина — з 76 миттєвостей.
    У Пакистані наступить 1445 рік. Ісламський календар використовується для визначення дат релігійних свят і як офіційний календар у деяких мусульманських країнах. Літочислення ведеться від дати переселення пророка Мухаммеда і перших мусульман з Мекки в Медину (622 рік н. е.).
    Доба в цьому календарі починаються із заходом сонця, а не опівночі. Початком місяця вважається день, коли серп Місяця з’являється вперше після новомісяччя. Тривалість року ісламського календаря на 10-11 днів менше сонячного року, і місяці зміщуються відносно сезонів. Ті місяці, що припадали на літо, через деякий час, стануть зимовими, і навпаки.
    В Ірані наступить 2001 рік. Іранський календар, або сонячна хіджра, є офіційним календарем в Ірані та Афганістані. Цей астрономічний сонячний календар був розроблений за участю Омара Хайяма.
    Літочислення іранський календар веде від хіджри, як і ісламський календар, але він ґрунтується на сонячному році, тому його місяці завжди припадають на один і той же час року. Тиждень іранського календаря починається в суботу і закінчується в п’ятницю, яка вважається вихідним днем.
    А от у Індії настане 1944 рік.
    Її єдиний національний календар був розроблений відносно недавно і прийнятий в 1957 році. В основі розрахунків лежить сакська ера — древня система літочислення, поширена в Індії і Камбоджі.
    Також в Індії існують і інші календарі, які використовуються різними народностями і племенами. Одні беруть за точку відліку дату смерті Крішни (3102 рік до н. е.), інші — прихід до влади Вікрама в 57 році, треті за буддійським календарем починають підрахунок років від дати смерті Будди Гаутами (543 рік н. е.).
    У Японії настане 35 рік. В Японії діє система літочислення від Різдва Христового, і традиційна, в основі якої рахунок йде за роками правління японських імператорів. Кожен імператор дає назву епохи — девіз свого правління.
    З 1989 року в Японії «Епоха миру і спокою», престол займає імператор Акіхіто. Попередня епоха — «Просвітлений мир» — тривала 64 роки. У більшості офіційних документів прийнято використовувати 2 дати за григоріанським календарем і за роком поточної епохи в Японії.
    У Китаї настане 4721 рік. Китайський календар використовують в Камбоджі, Монголії, В’єтнамі та інших азіатських країнах. Літочислення у ньому ведеться від приходу до влади імператора Хуан-ді в 2637 році до н. е.
    Календар циклічний і спирається на астрономічні цикли Юпітера. За 60 років Юпітер 5 раз обходить сонце, це 5 елементів китайського календаря. Одне обертання Юпітера навколо Сонця триває 12 років — ці роки в календарі отримали назви тварин. У 2022 році (за григоріанським календарем настане рік Тигра).
    Мага-віряни ведуть літочислення від 11201 року, основою астрономічних обчислень якого слугують чотири важливі точки на небесній сфері: точки весняного та осіннього рівнодення і зимового та літнього сонцестояння. Тобто цей календар вважається ідеальним з точки зору математики.
    І тоді виникає питання: як уніфікувати усі ці літочислення? Як примусити людей вважати за точку відліку якусь символічну подію, не пов’язану ні з релігією, ні з політикою?
    Правильно!!! Аби усіх замирити - я запропонував свій день народження. Щоб і вівці були цілими, і вовки ситими. Ніякої політики!Ніякого релігійного фанатизму! Ніякого націоналізму! Мистецтво єднає світ! Згодні?
    Розповів кумові про свою ідею, а він:
    - Чудово! Готовий святкувати твій день народження хоч щодня! Від ранку до вечора! Наливай…
    Так що, як мінімум, одну людину переконав у своїй ідеї. Не пожалкував марочного бренді навіть для такої потрібної справи.
    Усі хто за - ставте лайк, а я скомпоную петицію на ім'я Президента України, аби він дав офіційний поштовх корисному нововведенню. Він полюбляє займатися такими грандіозними справами, тож не відмовить. Це ж не проект «Велике крадівництво». Це справа куди більш потужніша.
    Ну, то як - умовив?

    21.11.2021р.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Брат
    Ісус Христос цілував жінку в губи і любив її більше, аніж усіх своїх учнів, разом узятих. Так каже Євангеліє. Про решту розповідати не буду, оскільки Євангеліє від Марії Магдалини визнано книгою неканонічною.
    Ще б пак, оскільки в ній ідеться про те, що Марія народила доньку. Але апостоли були настільки сердитими, що вирішили загубити дитину свого пророка, аби ніхто не посягнув на їхню виключну роль в пропагуванні нового вчення.
    А дитинка вижила. Правда, довелося її переховувати від товпи біснуватих фанатиків.
    Де це бачено в іудаїзмі, аби жінка була очільницею церкви! Це святотатство! Це підрив основ віри! Це нехтування настановами Біблії та правом первородства старшого сина. Навіть самі пологи в юдеїв вважаються справою нечистою, жінка мусить народжувати в сараї (не в хаті!), а потім 40 днів там жити, доки не очиститься.
    Так народився Христос, так народився Мойсей, так народився Іван Хреститель та всі інші
    біблійні святі та апостоли.
    А нинішні жінки чи народжують в клунях та сажах під кабаняче рохкання та мукання корівок? Думаю, що ні. Бо біблійні заповіді для них не закон. Та й узагалі це украй небезпечно для здоров'я, бо в наш просвітлений час антисанітарія не вітається. А релігія мусить бути зручною та слугувати потребам людей, а не навпаки.
    Ось і моя неня - дуже набожна - народила мене в лікарні під наглядом сивочолих ескулапів. І не християн, а затятих безбожників. Ні акушер-гінеколог Іван Федорович, ні його коліжанка Марія Пилипівна в бога не вірять, до церкви не ходять і свічок на Пасху не освячують. Просто чесно і професійно виконують свою роботу в пологовому будинку.
    Для них усі жінки - це жінки, які хочуть народити дитину.
    Це вже потім з галасливої малечі їхні батьки ліплять християн, іудеїв, мусульман, конфуціанців та ще бог зна кого. Дитячі голівки в пологових будинках ще не нашпиговані догматами з Святих писань цього многогрішного світу.
    Інколи Івану Федоровичу доводиться приймати пологи навіть у монашок, бо плоть людська прагне виконати своє основне покликання: продовжити рід людський. А монахи з сусіднього монастиря бувають ой якими гарячими. Не стримують їх ні монастирські настанови, ні відлучення від церкви, ні суворі покарання. Знають, що у пеклі за таке кліщами чортяки вириватимуть причинні місця, але спокуса настільки сильна, що йдуть на церковний злочин "нічтоже сумяшеся".
    І що цікаво - плоди кохання монахів з монашками, та слюсарів з доярками нічим не відрізняються між собою. Є серед них і космонавти, і лікарі, і алкоголіки.. Частина з них - віруючі, частина - безбожники. Це вже згодом дітей кардинально закодовують батьки та суспільне оточення, це вже потім юні уми зомбують дорослі на власний смак та уподобання.
    А долі покинутих батьками дітей, особливо тих, до яких доклала руку віруюча братія, складаються по різному. Це вже хто і в які руки потрапить після пологів. Якщо в монастир - історія одна, якщо до бабусі з дідусем на далекий хутір - історія інша.
    Так народився і я. Породілля зоставила свій плід кохання у лікарні та пошкандибала в монастир спокутувати гріх. З татка як з гуся вода - він до пологового будинку навіть не навідався, бо в нього була заутреня. За сорок років, які я прожив на цій землі, жодного разу не навідався поглянути в блакитні очі власному чадові. Та й навіщо? Плід гріха - це плід гріха, дивитися на нього і дбати ніякої насолоди. Ще совість мучитиме.
    Правда, раз навідалася матуся, але як уздріла, що над моєю головою світиться рвйдужний німб - забула дорогу до бабиної хати раз і назавжди.
    А я ріс шибеником. Роздовбував джмелині гнізда, ласуючи їхнім медом, косив сіно для корівок, чіпляючи на їхні китиці консервні банки та галасував на шкільних уроках. Інколи (коли було дуже потрібно) навіть прогулював. З однолітками чубився регулярно, саджав навесні ліс та збирав жуків на картоплі. Дуже любив рибалити. Бабуся казала, що любов до цієї справи передалася мені від якогось далекого предка.
    А як виріс - вступив до Київського медичного університету імені академіка Богомольця, вивчився на акушера-гінеколога. А нині, ось уже 20 років працюю в одній зі столичних лікарень за фахом. Шість днів на тижні допомагаю з'явитися на світ божий людським створінням. Помітив за собою одну цікаву рису: якщо перед пологами потримаю долоню на череві майбутньої породіллі - все буде гаразд, а якщо такої нагоди не буде - доведеться робити кесарів розтин.
    Була субота - святий день в християн та юдеїв. Жоден вірянин у притомі цієї, днини не буде працювати, всі моляться богові та шлють йому подяки за хліб насущний та блага, які послало небо. Окрім схизматиків, які Святе письмо перевернули догори дригом і перенесли на догоду імператору Костянтину суботу на неділю. Але цієї суботи випало моє чергування, тож як мені не хотілося та мусив працювати в лікарні. Думаю, Господь пробачить мені цей невимушений гріх та не буде сильно сердитися. Я ж не оковиту вживаю чи з жінкою сварюся, а виконую почесну і потрібну працю.
    З приймальні зателефонували:
    - Надійшла пацієнтка з ускладненнями. Потрібна термінова операція.
    - Гаразд,- відповідаю,- зараз огляну і вирішимо що робити.
    Заходжу в оглядову до пацієнтки з чоловіком. Привітався і виставив мужа за двері. Тут йому не місце. Але щось мене муляло: обличчя жінки здалося мені знайомим...
    А їй і справді було зле. Дитинка, судячи з усього, народиться недоношеною. Гаятися було не можна. Плоду ледь 34 тижні.
    Питаю: :
    - Де ваша медична картка?
    - Немає. Ми віруючі, колишні монахи.
    - Вибачте, але ви не віруючі, а безвідповідальні дикуни. Жінки у вашому стані мусять стати на облік у гінеколога, а в разі патологічного протікання вагітності зобов'язані
    проводити контроль гормонального фону і вимір шийки матки. У разі укорочення на неї накладають шов або встановлюють акушерський песарій. У вашому віці високий ризик передчасних пологів, і тільки спеціаліст може допомогти пролонгації вагітності в залежності від причин, які підвищують ризик зриву строків вагітності.
    А якщо у вас інфекція сечовивідних шляхів чи якась патологія? Ви взагалі робили хоч який-небудь огляд у лікаря?
    -Ні.
    - Зрозуміло. Сестра, негайно зробити всі необхідні аналізи.
    - А ви, шановна,- звертаюся до породіллі,- хоч знаєте свою групу крові та резус?
    -Ні. Забула.
    Оглянувши жінку зрозумів, що вона вже народжувала. І досить давно. І ось знову наважилася, в шістдесят років! Чесне слово - світ з'їхав з ґлузду.
    Передчасні пологи почалися. Токолітична терапія тут зайва: шийка матки відкрилася більше 3 см сантиметрів, має місце підтікання навколоплідних вод у поєднанні з ознаками інфекції.
    Дитинка народилася недоношеною, дуже слабкою. Її одразу првезли в відділення інтенсивної терапії, поклали під "ковпак".
    Жінка заснула, а от батька я запросив др кабінета на розмову.
    - Ви де працюєте, де живете?
    - Прибиральником на базарі. Раніше малював ікони, але монах, який согрішив з монашкою - таку роботу втрачає назавжди.
    - А житло маєте?
    - Так, ЖЕК надав однокімнатну квартиру.
    - А дружина, я так розумію,- не працює...
    Сивий чоловік з окладистою бородою низько опустив голову.
    - А з якого монастиря ви і ваша дружина?
    - Вона з Ф..ського, а я з Ми...ського.
    Я напружився. Щось шпигонуло в пам'яті... Згадав! Мої батьки саме звідтіля.!
    Все склалося! Я приймав пологи у власної матері, а народжена дитинка - мій рідний брат. А оцей нечесаний дід - мій рідний тато.
    - Іване Степановичу! Недоношені діти потребують виходжування і більшої турботи з боку батьків. Ви повинні психологічно підготуватися до того, що дитина може перебувати в палаті інтенсивної терапії та довгий час спостерігатися у неонатологів. Ви це розумієте?
    - Розумію. Але у мене прохання....
    - Яке?
    - Ми залишаємо дитину в пологовому будинку, підпишемо всі необхідні документи. Утримувати її нам не під силу.
    Батько пішов. А я піднявся у відділ інтенсивної терапії і завис над тільцем свого рідного брата. Відкрив герметичний бокс, легенько доторкнувся пальчиком до чола. І побачив, як над його головою загорівся райдужний німб. Такий самий, як і у мене.
    13.11.2021р.





    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Вічне життя
    Люди повинні залишатися людьми навіть у пеклі. І не думайте, що там тільки одних християн розпинають на дибах та вливають сірки у роти. Хоча християн - найбільше. Бо вони бувають такими крутіями, що йой!
    Хоча багато хто і молиться Спасителеві, і причастя приймає, і сповідається, і до храму навідується регулярно, але приходить додому і лупцює власну жінку та гне матюччя.
    Є й такі, що сучасне канонізоване Святе письмо знають від А до Я, на церкву віддають десятину заробленого каторжною працею, але крадуть на сусідському городі моркву та капусту.
    І в кожного з них під сорочкою є натільний хрестик, як символ приналежності до бога. Християнського бога, звісно. Всі інші всерйоз не сприймаються. Навіть у Євангелії від Пилипа (90., 95.) так і написано: порятунок досягається тільки через віру у Ісуса Христа, тому воскреснуть тільки християни. Решта - до пекла. Ловко?
    Неважливо, що ти злодій та вбивця, неважливо що ти ґвалтівник і ледар. Головне - вірити у Христа.
    Мі сусід Микола - вірить. Щиро вірить. Молиться так, що аж завидки беруть. А потім бере бензопилу і йде валити громадський ліс. Везе його поночі на підводі до напівлегальної пилорами і продає за безцінь. Після нього у діброві залишаються тільки штурпаки, на яких восени ростуть опеньки.
    _ Жінко,- питаю свою благовірну,- нащо ти позичила сотню Мотрі? Вона ж її ніколи не віддасть!
    - Людина просила - я й дала. Тобі що - жаль? У неї двоє дітей малих, а чоловік безпробудний п’яниця.
    - Та не проти! Але вона ж збрехала. Вже вдесяте позичила і ще жодного разу не повернула борг. Невже тебе це не дратує?
    - Ні, не дратує. Я вже звикла. Людям треба допомагати.
    - А чому ти на мене розсердилася, коли я позичив Степану на чекушку?
    - Бо він її проп'є. А Мотря купить щось поїсти дітям. Не собі. Відчуваєш різницю?
    Мудра в мене жінка. Тонко розуміє що є зло, а що добро. А все тому, що вона берегиня. Істота казкова в прямому сенсі. Вміє і на мітлі літати, і в ступі. А чаклує так, що будь-яку хворобу лікує краще, аніж ареопаг найкращих ескулапів світу. Навіть сказ! Коли з вами трапиться така халепа - приходьте, вона нікому не відмовить. І грошей за лікування такої лютої хвороби не бере.
    Тільки не в суботу. Чому?
    Є у нас Євангеліє Хоми з монастирської бібліотеки Пахомія, який був розташований у Хенобоскіоні на території Верхнього Єгипту. В 32-му розділі якого написано: «Ісус сказав: Якщо не робите суботу суботою, ви не побачите Отця».
    Сподіваюся, шановні друзі, що і ви в суботу нічого не робите, аби не було лиха.
    А в неділю, як і належить усім нормальним людям - працюєте у поті чола свого як бджілки.
    Ми так і чинимо. Правда, люди на нас інколи косо дивляться та хрестяться, коли бачать як я на город в неділю гній вивожу фурою, а жінка просапує грядку. Ну то таке. Але якщо і справді вам буде непереливки - приїздіть і в суботу, бо людське життя безцінне. Думаю, бог на нас не дуже буде сердитися, коли ми й у священний день допожемо людині справитися з бідою.
    А рік тому піп навідався зі своєю невісткою. Лікарі сказали, що дітей у неї не буде вже ніколи. Навідався в суботу. Бо в неділю в нього служба у храмі.
    Жінка пішла зі згорьованою дівчиною в сусідню кімнату, а ми зі святим вітцем розговорилися.
    - А чому ікон у хаті немає? - питає священнослужитель.
    - Ніхто і ніколи не бачив істинного лика Бога. Тому мальовані картини можуть виявитися карикатурами. Краще цього не робити. Он навіть мусульмани та юдеї цього не роблять, вважаючи за святотацтво,- одказую йому.
    - Он як! А що скажеш про Святу трійцю?
    - У посланнях апостола Павла немає Трійці. Взагалі. Більше того - він прямо її заперечує: «Один бо Бог, один посередник між Богом та людьми - людина Христос Ісус» - 1 Тим (2.5).
    Сталевий погляд попа уперся мені в перенісся, аж у мене вуха від страху побіліли.
    - А що скажеш про розіп'ятого Христа?
    - Є послання апостола Павла Коринфянам (1.21 – 24). Цитую: «Сподобалось було Богу за допомогою дурості оприлюдненого вчення врятувати тих, що повірили, позаяк і юдеї знамень вимагають, і елліни мудрість шукають. Ось ми і проповідуємо Христа розп'ятого: для юдеїв - виверт, для інших народів - дурість. Для самих же обраних, як юдеїв так і еллінів, Христа, Божу силу і Божу мудрість».
    У «Другому трактаті Сифа» вищий Бог протиставляється невмілому Богові-творцю. І там же розповідається, що розіп'яли замість ісуса Симона з Карени. Сам же Ісус, прийнявши образ Симона, стояв осторонь і дивився на кару.
    Хоча вже в іншому творі, написанному набагато пізніше, викладена вже інша версія цієї драматичної події «Апокаліпсис Петра». Там уже розіп'яли саме Ісуса, але хресна смерть і муки торкнулися лише його плоті. Дух же Христа до цього відокремився від тіла і відразу вознісся на небо.
    А сучасна версія цієї трагічної події розказує, що Ісус розмовляв на Хресті. Але тоді виникає питання: як він міг говорити і мислити, якщо дух уже відлетів на небо?
    Дубовий кий, на який спирався священник, злетів угору і з усієї сили торохнув мені по горбакові.
    - За що, святий отче, ви мене лупцюєте? – ошелешено питаю священнослужителя.
    - У твоїй голові гноярка! Ось я тобі! - і знову замахнувся дубовим києм.
    Я відскочив на безпечну відстань, а ковінька з усієї сили опустилася не на мою голову на глиняний чавун з борщем і тарілки з наїдками. Все розлетілося на друзки, а шматки капусти і картоплі, впереміж з краплями гарячої рідини злетіли аж під стелю. Переляканий кіт Жоржик прожогом вискочив з хати крізь прочинене вікно.
    З кімнати, з яйцем у руці, вискочила злякана дружина та невістка гостя.
    - Забираймося звідси! - гарикнув піп.- Тут живуть антихристи! Дарма сюди прийшли! - і цап правицею перелякану родичку.
    - Ну, що ж, ідіть з Богом,- одказала благовірна. Я вже закінчила. Навесні народиться хлопчик.
    І приязно усміхнулася до гостя.
    А коли бідаки покинули наше обійстя, жінка ухопила мене за вухо і питає:
    - Розказуй, що трпапилося?
    Я й розказав. В усіх подробицях. Нічого не приховував. Бо жінці брехати - гріх.
    Отак, шановні друзі і живемо. Робимо людям добро - віруючим чи атеїстам - байдуже. Просто робимо. Допомагаємо в міру сил та можливостей. Дехто дякує, дехто свариться. Ну то таке. Ми вже звикли. Усім не вгодиш.
    А через дев'ять місяців - навесні, у невістки сільського священника народився хлопчик. Подякувати за добру справу жінці ніхто не прийшов. Приїхав тільки професор зі столичної клініки, в якій кілька років поспіль безуспішно намагалася народити дитину бідолашна жінка. Розмовляв із дружиною аж до ночі. Про що вони там гомоніли - не знаю, але відтепер він регулярно навідується зі своїми пацієнтками до нашої господи, вчить екзорцизми та замовляння, допомагає їй калапуцяти якісь настійки. І ділиться гонорарами за лікування власних пацієнток. Якось обмовився: «Я проти твоєї дружини - не лікар, а коновал». Хоча дехто вважає світилом науки».
    І скрушно хитнув сивим чубом.
    І знаєте, що вам скажу? Бог - є.
    Але шалена релігійна конкуренція між католиками і православними, шиїтами та сунітами, мусульманами та юдеями вбивають віру в єдиного бога. Кожна церква, кожна секта тягне ковдру істини на себе, претендуючи на єдиноістинну. Створюються цілі пантеони святих та мучеників, пророків та апостолів, І все це тоне в прямих або таємних релігійних війнах жителів планети земля. Оригінальні священні тексти стократно редагуються, потрібні шматочки залишаються, а непотрібні затушовуються чи ампутуються узагалі. Казки та легенди, які не мають жодного відношення до історичної правди подаються в пікантному соусі істини. І не приведи Господи сказати, що написане - брехня! Раніше за таке спалювали на вогнищах, а нині опортуністів чекає анафема та відлучення від церкви.
    А от безбожники Платон і Страбон, Асклепій та Цельс назавжди закарбовані на скрижалях історичної пам’яті людства. Їхні праці читає і переосмислює кожна вихована і розумна людина. І таких тисячі й тисячі.
    Тому вважаю, що не віра в Христа чи якесь інше божество робить людину безсмертною, а її вчинки - хороші чи погані. Бажано - аби хороші, такі, які прямо вплинуть на все людство. Чи допоможуть хоча б одній людині. І тоді ти житимеш вічно. Хіба не так?
    25.10.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Анонс Паоло Коельйо
    Читачам в Україні

    Останнім часом я мало читаю. Здоров’я уже не те, та й праця над новою книжкою забирає багато часу. Аж тут мій друг (теж Нобелівський лауреат) з Англії зателефонував і каже:
    - В Україні є такий собі літератор Олександр Сушко. Думаю, тобі буде цікаво. Ось тобі добірка його віршів, перекладених мною на англійську. А ще надсилаю тобі його книжку.
    Шукав колегу в гуглі і таки знайшов. Але все написане українською! А я ж пишу португальською та англійською. Умовив свого друга з української діаспори, професора-лінгвіста зробити переклад. А за рік отримав від нього листа з прикріпленим файлом.
    Чесно кажу - такого не очікував. Це був переклад книги «Берегиня».
    Так не пише ніхто у світі. Ніхто. А за місяць познайомився з цим автором особисто. Тричі на тиждень у чітко визначений час, ми спілкуємося з ним по відеочату англійською мовою. А остання розмова велася..португальською мовою! Олександр вивчив її тільки задля того, аби спілкування зі мною було зручним! За один рік!
    Щойно отрммав повідомленння, що вийшла у світ нова книжка Олександра «Сповідь вогнептаха». Беруся за її переклад португальською мовою особисто. І видам у Бразилії власним коштом.
    А читачам в Україні можу сказати одне: Олександр - це митець планетарного калібру. Повірте мені на слово.
    З повагою, П. Коельйо


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Пісня
    Розум та мудрість кардинально відрізняються одне від одного. Якщо перше - це вміння складати два плюс два, то друге - це вміння не брати в борг оті два плюс два, навіть якщо дуже потрібно.
    А тепер порахуймо: скільки у нашій державі людей розумних, а скільки мудрих.
    Щось мені підказує, що перших незрівнянно більше. Бо, судячи з суми державного боргу, та боргу простих людей і підприємців перед банками та кредитними установами мудрості не видно узагалі.
    Дехто скаже, що ці якості не вимірюються в грошовому еквіваленті. Гаразд. Ось вам інший приклад, побутовий.
    Розумна людина має і дружину, і коханку. Чи зразу трьох. Це хто як подужає. А мудра - одну. Бо рано чи пізно шило вилізе з мішка, і тоді почнуться суди, рейвах у сім'ї, кардіологічні хвороби, а то й венеричні. Про майно не кажу: все буде розділене: і заощадження, і дача, і хата. А на додачу на шию повісять аліменти, які дехто і до гробу не встигне виплатити.
    А що з творчістю? Така сама маруда. Мудрі пишуть про природу і кохання. Ніхто і слова кривого не скаже, бо все лагідне, душевне, незлобливе. А розумаки строчать гумор і сатиру. Таким літературні премії не дають, руки не тиснуть, а на творчих зібраннях сідають від таких осіб якнайдалі. У мудрих - багатотисячні тиражі, а в розумних - кіт наплакав.
    З Бахусом подібна історія. Жінка ставить на стола пляшку з наливкою. Мудрі випили, закусили,, поспівали та потанцювали - і прожогом в рідну буду.. А розумні купують ще ящика бодяги і цмулять її до ранку. Результат: дика головна біль, похмілля, крики благовірної та поганий поголос. А це негативно впливає на репутацію, зарплатню, здоров'я та статки сім'ї.
    Чи я помиляюся? Га?
    А якщо чинити одночасно і мудро і розумно? Як?
    Просто так нині і жінка чоловіка до себе не підпускає: потрібно помитися гарненько, поголитися, аби не подряпати щетиною чутливі місця, зробити їй масаж, приготувати оригінальну вечерю, а то й зводити в театр на прем'єру спектаклю мандрівної зірки сучасного сценічного мистецтва. Тобто, витрясти з кишень півзарплати. Післясмак від такої чуттєвої епопеї залишаєттся надовго, а користь неабияка.
    А розумні? Ці куплять на ринку кіло сала, помідорів, прокладок, туалетного паперу, хліба та прального порошку. Можливо, ще якусь дещицю. І з гордим виглядом викладуть перед коханою жінкою на кухонний стіл, наче кажуть:""Ось, бачиш який я господар, бачиш як я про тебе піклуюся!".
    А що про це думає жінка - розумні чоловіки навіть і не здогадуються. А я знаю точно: у них псується настрій і бажання цілуватися. І кохатися, звісно.
    А чоловік без щоденних жіночих обіймів стає сумним, забудькуватим, схильним до пияцтва та урологічних хвороб.
    Тому, з власного досвіду, раджу послати до біса розум, а керуватися виключно мудрістю. Правда у мене вона проклюнулася аж у стооітньому віці, коли усі ребра було усоте перетолочено кочергою, кабака усохла, а пити оковиту вже не міг - здоровля не дозволяло.
    А чим нині тішу дружину? Білими грибами! Любить вона їх безтямно. Мабуть, в організмі селену не вистачає, от щитовидна залоза і посилає сигнали в кору головного мозку: "Хочу боровичків!".
    І хоч хребти ні в мене, ні в неї уже згинаються, але мудрість підказує: -Хапай кошика і цургич до лісу! Бо інакше не буде ні борщу, ні шкварок. І гарчатиме, наче пес, якого блохи кусають.
    А я вже підсліпуватий. Блукав-боукав, а грибів немає. Поховалися,! Мабуть, надокучило, що швендяю по їхніх головах і удень, і уночі.
    І тоді сів на штурпакові та заспівав. Ловко так, як в молодості.
    І що б ви думали? Боровички піднялися в повен зріст, розправили брилі і зачудовано слухали, як з мого рота вилітають звуки давно забутої пісні. А за спиною причаїлися зайці, лосі, косулі. Навіть кабанчик зарохкав від задоволення.
    А як закінчив співати - грибульки самі застрибнули в мої двадцятивідерні кошики. Чупакабри в зубах доволочили урожай на подвір'я, а я полегшено зітхнув: "Нарешті мудрість взяла гору над розумом".
    А пісню пропоную послухати і вам також. Може, знадобиться.

    А оце посилання на пісню.
    https://www.facebook.com/sashkosirko/posts/1487615831610877?__cft__[0]=AZWV3PtcVuqF4NJRLoF5lrbF3iWfpkA7Y9oo-2NvkhGyD75sgao_HTWy-wrpRSJOw7ZLWAeWja_iLSd9PXtBBze89SkTykfqL1OuLsKkqra6WbLaIadByz3MttCZ4DGadAnJI9KYJ4aQJ5w42XsFcIBl&__tn__=%2CO%2CP-R
    20.09.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Літературна премія
    Є у мене знайомець, дуже хороша людина. А писака так собі, не дуже. Та й і я трохи того...як шкрябаю пером, то музи замертво падають від прочитаного, а кіт злякано починає хреститися.
    Але одна манюпунька різниця між нами таки є: я палю свої творіння, як правило, у грубі, а він надсилає їх на різноманітні конкурси та фестивалі. Я люблю поздоровляти інших з перемогами та врученням премій, а він - сам себе. Ще й припрошує колег долучитися до цієї благородної справи. Щось мені підказує, що можна було б обійтися без отих криків: "Віншуйте мене! Падіть ниць перед моїм талантом!
    Хто перший привітає - подарую книжку з дарчим надписом!".
    А, може, я неправий і в наш прагматичний вік - нахабна самореклама саме те, що треба? І дешева до того ж, наче кілька в томатному соусі.
    Товпи розчулених шанувальниць терзають смартфон друга і вдень, і уночі, приємні серцю коментарі яскріють під його творами на сторінках фейсбуку. Жодної критики! Жодного зауваження! Отже, мій друг - геній. Наче.
    А я написав ось таке. У клуні. Під кабаняче рохкання.

    Писати? Не писати?.. Досить глупства!
    Перстом творця хай буде мій сусід.
    Тепер цікавлять морква та капуста,
    Не магістрал – наваристий обід.

    Стрибають балерини на пуантах,
    Скрипаль добу вимучує форшлаг.
    Нехай іде поезія до ката –
    Від неї ані грошей, ані благ.

    Попа умовив, щоби він кропидлом
    Овіяв стоси віршів та еклог.
    Пегас від голодухи згриз вудила –
    Добро, що втік, інакше був би здох.

    Немає часу на пустопорожнє,
    І жінка теж ґаздиня клопітка…
    А ти пиши. І хай Дажбог поможе
    Та не усохне втомлена рука.

    Але не про те піде мова, а про Степанидину свинку-маргаринку.
    Опоросилася вона. Аж дванадцять пацяток з'явилося на світ Божий. А мені довелося приймати пологи, бо сусідка вереску боїться. Та й і я боюся, просто виду не показую.
    Якби не умовила дружина - нізащо б не пішов. Але вона - берегиня. Її слово для мене - закон.
    - Як ти ще можеш навчитися допомагати живим створінням, якщо не будеш штудіювати акушерство, ветеринарію та травництво в польових умовах? Це тобі не вірші писати! Тут потрібні душа, розум і практика! І якщо хоч одне здохне - будеш цілу зиму корчувати пні у лісі! Ти мене зрозумів?
    Авжеж, утямив. За втрачене життя - найтяжче покарання з усіх мислимих і немислимих.
    Перше поросятко пішло рилом уперед, друге - боком. А третє...краще не розказуватиму, аби читачі не подали спільний позов до суду за знущання над психікою та моральні травми. Уже таке було: я, здуру, в соцмережах розповів рецепт любовного декокту, який на Купайла варить моя дружина-берегиня у двохвідерному чавуні.
    Того року різко, ні з того, ні з сього у столиці удесятеро підскочила народжуваність. А молодиці аж до зими боялися вийти зі своїх квартир.
    Фейсбук мене заблокував на рік, пост видалив, оскільки він, за його критеріями, пропагував дике насилля. Наче.
    А я шо? Та нішо! Поділився прапрапрабабським секретом, забутим нашим надрозумним поколінням.
    Є в мене на озброєнні іще один рецепт - безвідмовний. Народжуватимуть навіть мерці та скопці. Але якщо розкажу, то всі церкви світу одноголосно оголосять анафему, віряни - джихад, а ескулапи -акушери ганятимуться зі скальпелями степами України. Тому ризикувати не буду. Як будуть проблеми - приходьте по одному до нашої скромної оселі. Ми з жінкою зробимо усе що треба без зайвої реклами та вереску. Адресу ви знаєте: село Зоряниця, вулиця Народних спасителів, номер хати не пам'ятаю. Але це неважливо: потрапите у село, то вам кожен покаже де ми живемо. Там, на хвіртці, ступу навішено і помело. Інколи доводиться ними користуватися, бо замовити таксі нині вельми дорого, міжобласний автобус ходить також нерегулярно.
    Он минулого тижня митрополита так прихопило, що довелося поночі злітати до Лаври та привезти хворого владику до жінки. Чому поночі? А щоб ніхто не видів та не розпатякав, що глава церкви якшається з нечистою силою. Тобто з нами.
    Владику засунув у ступу, сам всівся гопки на мітлу і - гей! Отаке от небесне таксі.
    Доки долетіли - святий отець тричі випорожнив шлунка, для більш точної діагностики, мабуть.Та й і "швидка Настя" його теж не оминула.
    Прищик на попі жінка вилікувала умить, навроки зняла хвилин за десять. А от з нав'язливим бурмотінням, яке ні з того ні з сього вилітало з його рота, довелося проморочитися до ранку
    Ну, ви уявляєте - жінка гостю: "Добрий вечір!", а він "Слава Путіну! Слава Рассєі!".
    Берегиня каже: "Може, повечеряєте, святий отче?"
    А він: "Нє, не хочу. Слава Путіну! Слава Рассєі!
    Ну і так далі.
    Це ж він так і службу у Лаврі править! Потрібно читати акафіст чи тропак, а він: "Слава Путіну!" Ужасть!
    Але чи то жінка не тим що треба яйцем викатувала оту напасть, чи занадто сильно гепала його лобом об стільницю - не знаю. Але однині він щохвилини (навіть уві сні!) вигукує "Слава Україні!". Тож хоч біси і припинили катувати святу людину, але сану, його, певно, позбавлять. І керівної посади. Але про це нікому ні гу-гу! Бо ще скажуть, що це навмисна диверсія проти канонічної церкви.
    Але ми трохи відволіклися від теми, тому завертаймо до Степанидиного сажу знову.
    Коли уся новонароджена рохкаюча братія присмокталася до цицьок рідної нені я полегшено зітхнув. Всі живі, всі здорові. Рила як рила, вуха як вуха. Отже, час і відпочити. Згодні?
    Жінка похвалила, а мені стало так радісно на душі, що пішов до клуні і поділився оцими приємними спогадами з вами. І виставив пост у фейсбуці.
    І шо дивно!- за тиждень прийшла звістка, що за цю новелу мені присуджено аж дві літературні премії:
    імені Остапа Вишні та Івана Котляревського!
    Хвалити не треба - не люблю цього. І кричати "Віват!!" також. Бо кину ділитися з вами розповідями про своє нехитре житіє раз і назавжди. Буду тіко варити любовні декокти та лікувати котів.
    А от книжку мою мусите купити. Інакше будете до смерті писати лише про природу і жіночу вроду. І читати також. В основному твори мого друга, отого, що припрошує усіх вітати його з літературною премією.
    Ну то що - згодні на мою пропозицію?

    13.09.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Віра
    Страшна штука віра, дорогі браття і сестри. Інколи люди навіть не помічають, що вона вже не допомагає жити, а навпаки - зводить в могилу.
    У моєї сусідки - біда: ударила в голову релігійна моча в голову її чоловікові і той подався на збори християн секти “Відродження”. Мало йому було люблячої дружини, кабанів та корови - захотілося наживо поспілкуватися з Богом, насмоктатися його небесної благодаті та жити до старості без гріха, керуючись Христовою любов’ю та його заповідями.
    За місяць одписав на церкву машину, за два - одніс усе золото та навіть жінчину весільну обручку пастору. А через три місяці - одписав на церкву хату разом з коровою та свиньми.
    Про жінку забув узагалі. Для нього тепер жінка - церква Христова. А власна - з цицьками та ніжним лоном - зайва особа в хаті.
    - Що ж мені робити? - питає поневажена чоловіком сусідка.
    - Тікай!
    - Як так тікати? Куди тікати?
    - До матері тікай. Вона завжди прийме рідну дитину. І хата в неї чималенька.
    - А що робити з чоловіком?
    - Про чоловіка забудь. Він тепер заклятий. Буде служити Христу до гроба.
    - А, може, сходити до пастора, аби він одпустив мого чоловіка з церкви?
    - В жодному разі! Там у нього є ціла група зарізяк для роботи зі строптивими родичами. Можуть машиною збити, вивезти до лісу для душевної розмови або спалити живцем. Не забувай з ким маєш справу - з істинно віруючими християнами. А їхня любов люта до дрожу.
    Нещасна жінка послухалася - зібрала манатки і втекла до матері, допоки чоловік і її не заманив у лабети любителів Христової благодаті.
    А це йшов вулицею, бачу - біля сусідки піп треться, слухає її сповідь про те, що сталося з чоловіком. Нашорошив вуха:
    - Приходь до мене на Божу службу, спробуємо вигоїти твою печаль, а в серце вселити Божу благодать,- каже піп. - А чоловіка ми тобі знайдемо: хорошого, порядного, з істинно віруючих християн.
    Спюнув я і пішов на город помідори збирати. Заодно пару кавунчиків прихоплю на баштані, бо дуже солодкого хочеться.
    А за тиждень прибігла до мене заплакана племінниця. Крізь сльози каже:
    - Вуйку! Допоможіть! Сім’я валиться!
    - Що сталося?
    - Та мій Беня сказав, що істинний іудей мусить одружуватися на іудейці. Місцевий рабин так йому порадив. А вчора довідалася: таки одружився! Коли їздив до Лондона у справах. На істинній, стопроцентній іудейці з Тель-Авіва! А в нас же двоє дітей! І я нерозлучена! Що робити???
    - Тікай, племіннице. Бери дітей попід пахву - і до матері! А хочеш - до мене.
    - Може до раввина сходити і побалакати?
    - Я й так знаю, що він скаже: ти сама й винна у тому, що сім’я розпалася. Залиш чоловіка у спокої, він тепер належить синагозі. А от майно та гроші відсудити я тобі допоможу, бо юрист хороший, знаю за що і як з падлюк шкуру дерти.
    - Так к яж його люблю-у-у-у-у!!! - завила племінниця.
    - А він тебе ні. Для нього дорожчий Єгова та зірка Давидова. Зрозуміла?
    Племінниця змоталася додому, забрала дітей і приїхала до мене ночувати. Розумна дитинка, слухає дядька, отже толк буде.
    А уранці примчав Беня на чорному “Кадилакові”.
    - Добрий день Олександре Батьковичу.
    - Парнусем лехайм, Бене Кацембобовичу.
    - Моя дружина та діти у вас?
    - Аякже, дорогоцінний. Де ж їй бути, як не в дядька - заслуженого юриста України.
    - А, може, домовимося? Віддасте дітей, а я вам за це ось мільйон привіз...
    - Ні, Беньо. Буде все по закону. Не по іудейському, звісно. А по кримінальному. За багатожонство позбавлю тебе батьківських прав, половину твоїх активів віддаси жінці, дітей будеш отримувати довіку. І половину аптек передаси у власність своєї колишньої дружини. І не сумнівайся: моя юридична банда устократ крутіша за твою. Будеш бузити - віддаси усе. А тепер їдь до своєї Єви пестити її кошерні тілеса.
    Увечері прийшов з косовиці, сів на лавці перед будинком, відпочити після трудів правдедних. Зупиняється “Джип Чиряки”, а з нього вистрибує місцевий ксьондз.
    - Доброго вечора,- вітається чорнорясник
    - Здоров будь,- поштиво одказую служителю Святійшого престолу.
    - Я тут дізнався, що ти не дуже шануєш місцеві православні громади та різні секти.
    - І шо?
    - Так, може, допоможеш католицькій церкві? Нам земля потрібна під будівництво каплиці, а місцева громада не дає. А ти людина авторитетна у селі: як скажеш - так воно і буде. А ми трохи тобі...того.
    - Пропозиція хороша, прибуткова з усіх сторін,- одказую візитеру. Але зрозумій, благородний муже: у нашому селі Зоряниця від культових споруд аж мерехтить в очах. На кожному кроці - як не синагога, то православний храм. Як не кірха то собор. Тільки одних сект існує понад півтисячі. І всі християнські. Наче. Тому вільної землі під забудову немає. Але є слушна порада: є дві хати старі та занедбані, які продаються. Викупи у господарів і будуй на їхніх дворищах храми.
    - О! І справді слушна думка! І як це я до такого простого рішенця не додумався!
    А наше село Зоряниця і справді нагадує казкове місце: на кожному дворищі своя культова споруда! Тут навіть фільм колись знімав наш Президент. Здається “Чорт народу” називається. Наче.
    От тільки на моєму подвір’ї ніяких хрестів на банях церков, півмісяців та зірок Давидових немає. А є бовван Дажбога та старе капище з жертовним каменем. Стоїть тут уже тисячу років і мовчки дивиться на те, як на його рідній землі зводять свої храми слуги прийшлих богів.

    14.08.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. «Вірую, бо абсурдно!»


    Шановні поціновувачі мого страхітливого таланту, скажіть чесно: хто з вас читав Біблію арамейською мовою, тією мовою, якою вона була написана? Бачу, читали її усі, знаєте написане назубок, тому мучити вас більше не буду.
    А оце учора, здуру, поставив це питання місцевому попові Онуфрію, моєму другові дитинства, з яким кілька років просиділи за однією партою:
    - Читав чи ні?
    - Нє, не читав, нас у семінарії арамейській мові не вчили.
    - А на койне, побутовою давньогрецькою?
    - Нє. Це було необов’язковим.
    - А на іврити?
    - Нащо нам іврит! Ми ж православні християни!
    - Так і Єгова, і Мойсей, і Христос - всі говорили арамейською! Ви що - не хочете знати про що і як балакали в оригіналі стовпи церкви?
    - Нам достатньо синодального перекладу, затвердженого християнськими Соборами та Патріархами.
    - Тю. А я думав, що ти шукаєш істину, збагачуєш власні знання, якими потім ділитимешся з вірянами…
    Пішов Онуфрій від мене, чомусь, сердитим. Але чарочку «Кагору», «на коня», таки випив. Чом би й не випити? Зачинателем цієї богоугодної традиції був сам праведник Ной. Правда, інколи, з тим вином давав козі по нозі. Та ви самі про це знаєте з Біблії. Отже, і пияки можуть потрапити в рай піднебесний. Тому половині українців нема чого боятися. Не за це судитимуть. Наче.
    А оце начепив на носа окуляри і вдесяте читаю арамейською першу главу Біблії…
    Буття (1.1): БРАШІ’Т БРА АЛЄIМ А’Т ЄШМІМ УА’Т ЄАРЦ.
    З арамейської цей текст слід перекладати тільки так: «Спочатку створили боги небеса і землю», оскільки слово АЛЄІМ - множина від АЛ (бог).
    Слід зазначити, що всі сучасні переклади Біблії здійснювалися католицькою церквою на основі латинської vulgata, а православною - на основі грецького койне. Тобто робився переклад з перекладу. А оскільки арамейський первісний текст йшов усупереч концепції єдинобожжя, то робилися навмисні кон’юктиви та навмисне спотворення оригіналу.
    А ось другий вірш Буття, спотворений настільки, що дії перекладачів можна кваліфікувати як насильницькі. Ось дослівний переклад:
    «УЄАРЦ ЄІ’ТЄ ТЄУ УБЄЮ УХШК. ЕЛ-ПНІ ТЄУМ УРУХ. АЛЄІМ МРХФ’Т ЕЛ-ПНІ ЄМІМ”. ( І Земля являла собою хаос і порожнечу, і темряву. Над поверхнею - розгул хвиль і вітер. Боги ширяли над поверхнею вод).
    А що маємо в сучасній Біблії? «Земля ж була пуста й порожня, та й темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами».
    Ось що зробили: перше ЕЛ-ПНІ (над поверхнею) безглуздо перекладено «над безоднею» і віднесено до першої фрази, так що вийшло «тьма над безоднею». Друге ЕЛ-ПНІ взагалі з тексту викинуто, як і «розгул хвиль» - ‘ТЄУМ. При такому перекладі залишилося кудись прилаштувати слово РУХ - вітер, натхнення. Думав дядя, думав… і написав: «Дух Божий». На пустому місці вкрутили дуже важливе теологічне поняття, вирізавши цілу фразу! І це незважаючи на те, що в РУХ АЛЄІМ бракує означеного артикля!
    У потрібному теологам сенсі - дух, душа - буде – НФШ. І слід писати таке словосполучення «НФШ ЄАЛ». Вираз РУХ АЛЄІМ в арамейській має інше поняття - божественнее натхнення, божественна осіненність - якість, властива людям. Вища форма осіненності - РУХ ІЄУЄ.
    Ось іще одне «творіння» з книги Буття (1.26): УІАМР АЛЄІМ НЕШЄ АДМ БЦЛМНУ КДМУ'ТНУ. Тобто - «І сказали боги: зробимо людину за нашим зразком, як подобу нашу».
    А що маємо?
    «Тож сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу…»
    Відразу два порівняння - ЦЛМ (НУ) і КДМУ’Т(НУ),- написані з суфіксом НУ, що є присвійним займенником «наш», і вказують на те, що АЛЄІМ - це саме боги, а не самотній Елохім.
    Виходить, початковий варіант книги Буття писав автор, що дотримувався політеїстичних поглядів, автор-язичник. Тому книгу в подальшому довелося серйозно підробити.
    7.14: АНУ ЄНЄ БРІ'ТНУ А'ТК - це в оригіналі. Перекладається так: «МИ - ось союз наш з тобою». А що маємо? «Я - ось союз наш з тобою». Ловко?
    Бога і богів автори Біблії чітко розрізняють. АЛЄІ - мій бог, персональне божество, АЛЄІКМ - ваше божество, ваш бог.
    Ось приклад з 3-ї книги Царст (9.6):
    «Якщо ж ви та сини ваші відступите від мене і не будете дотримуватися моїх наказів і моїх настанов, які дані вам, то знищу Ізраїль з лиця землі». Тут вжито чітке протиставлення - бог мій «ІЄУЄ АЛЄІ» та інші боги «АЛЄІМ АХРІМ». Отже, богів існує ціла товпа. І всі вони борються за владу над людьми. І всі гарні.
    Ось іще цікаве місце з «Параліпоменона»;
    Арамейське слово ДБР - чума, а ЄДБРІМ - множинні випадки морової пошесті. Омонім ДБР має має ще ряд значень (чума, зараза, справа, слово, річ, причина, пасовище). Грецький перекладач вибрав слово «справа». Але ж у множині - справи, діяння буде ДБРІМ! Вийшла беліберда: ДБРІ ЄІМІМ «Діяння часів». Хоча мова йшла про спалах чуми!
    Така ж сама халепа і з «рогами Мойсея».
    Аж до 19-го століття Мойсей в ілюстрованих Бібліях зображувався рогатим. При перекладі на грецьку зробили неправильний переклад омонімічного слова 'КРН, яке має в арамейській мові два значення: ріг і промінь. У першому значенні, у Виході, 'КРН зустрічається у вірші (27.2), де мова йде про роги, що прикращають жертовник. У другому значенні - промінь,- коли Мойсей спускався з гори після свого останнього відвідування Синая (34.29). І перекладач автоматично уліпив ті роги пророкові. Навіть Мікеланджело створив рогату статую пророка у 1515 році, яка є блискучим взірцем релігійного ідіотизму, але виконана так майстерно, що їй немає ціни…
    Утомився я, браття мої та сестри. Так утомився, що пропадає охота вилущувати неточності, нахабну брехню та навмисні перекручення оригіналу. Нікому правда непотрібна. Арамейська мова - мертва, ніхто нею не розмовляє, і майже ніхто не цікавиться. То ж краще піду вірші писати. Особливо подобаються про любов. І про природу.
    А коментарі з приводу цієї статті мене просто добили. Виявляється - я не маю душі та серця, розумові здібності на рівні плінтуса. А найголовніше - залякали до дрижаків карами небесними. То що ж мені робити?
    Джерела: глиняна клинописна табличка з Амарнського архіву, Масоретський текст, Синайський кодекс, Євангеліє від Варнави, Біблія Українського Біблійного Товариства, Ігор Мельниченко «Коли і скільки заплатили Юді Іскаріоту», словник арамейської мови і трохи від дяді Саші.
    02.08.2021р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. Сергій Осока та Наталка Фурса
    Хто з вас, шановні читачі, не читає Наталку Фурсу та Сергія Осоку? Хто не слідкує за їхньою творчістю? А дарма, бо їхня глибока поезія та проза нині визначають майбутнє української літератури на 21-ше століття. Кажуть, що і моя писанина також, але сумніваюся, оскільки не вистачає глибини, трапляються прикрі граматичні помилки, а теми банальні та зачовгані, аж зуби ниють у читачів. Та й і з римуванням не все гаразд (кози-лози, кров-любов).
    Останнім часом, про що не настрочу - ніщо не подобається людям.
    Базграю про Бога - лають, кажуть, що віруючим християнам академічна історія та археологічні відкриття ні до чого. За сумніви у постулатах віри - місячний бан у соцмережах отримав. Шкребу про владу - кусають, погрожують загризти живцем за критику Зеленського, мазюкаю про москворотих земляків-пристосуванців - обіцяють придушити в підворітні. І всі неодмінно строчать кляузи в адміністрацію фейсбуку.
    Єдина тема, яка не викликала донедавна люті у громади - любовні походеньки попідруки з цицястими весталками.
    Сиріч - про любов. Тому сьогодні піду назустріч запитам шановних читачів, не буду дратувати вас своїм кошлатим мудромислієм, а напишу просто і дохідливо про мої діла амурні з кумом та кумою.
    Живуть вони навпроти моєї хати, мають двійко поросяток та синка, років двадцяти. Дуже розумного та серйозного. Грунтовно гризе камінь науки у школі, бо в кожному класі проводить по два роки. Щоб краще дійшло. Нині закінчує восьмий, скоро буде випуск.
    Одне поросятко у кума нагло здохло, не дотягнувши до Різдва. А жаль, я розраховував розжитися на халяву салом та м'ясом. Не зрослося: доводиться у крамниці купувати ліверну ковбасу. З чого її зараз роблять - невідомо, можливо, з праху, оскільки запах у неї такий, що дохнуть навіть мухи. Але ми трохи відволіклися, оскільки мова піде не про порося, а про кохання. А воно у моїх любих родичів минулого тижня дало тріщину, і таку глибоку і широку, що і я туди мало не впав.
    Зайшов до них, а кум їсть гречану кашу зі шкварками, жінка порається біля плити.
    - Сідай, Сашко, гукає кум.- Жінко, дай йому ложку.
    Відмовлятися від гречки з маслом - гріх непростимий. Самі знаєте. Бо коштує вона нині о-го-го.
    Умняв мало не відерного чавуна, облизав ложку, одсапався і кажу:
    - Хочу оддячити хазяйці за таку королівську страву.
    І давай кумі розповідати вірші власні про кохання та любов.

    Я до жаркого жадібний кохання,
    Цілющий трунок всотую до дна.
    Втішаюся, неначебто востаннє,
    А скроні угортає сивина.

    Мене до зваби кликати не треба,
    Бо звик до цих амурових оков.
    І боги схвально дивляться із неба,
    Коли ми разом творимо любов.

    Тихесенько п'янкі сердечні гами
    Воркочемо, мов дикі голуби,
    Бо зв'язані кохання ланцюгами
    Без привороту і без ворожби.

    Твого єства напитися не можу,
    Який то рік тривають ці жнива!
    Нехай пустим не буде наше ложе,
    І ангел нас од світу закрива...

    Кума приязно подивилася та замріяно сіла на мої коліна.
    - Розкажи ще, Сашко, мені подобається.
    І зарум'янилася так, наче дівка на виданні.
    Підкрутив вуса і продовжив:

    Візьми мої руки, на грудь поклади,
    Подібну на хвилі у морі,
    Хай теплі долоні - тремтливі плоди
    Накриють як сутінки гори.

    Де стрімко здіймаються піки хиткі,
    Любовним наповнені трунком,
    Тривожно-духм’яні весінні квітки
    Збиратиму я поцілунком.

    Між ними свій подих на мить затаю,
    Пірну як на дно океану,
    І,щедро даруючи ласку свою,
    Розбурхаю ніжно вулкани…

    Кумасина правиця м'якою лозою оповила шию, а рожеві вуста наблизился упритул до моїх:
    - Хочу ще,- прошепотіла сусідка і замріяно закотила очі під лоба.
    Ще так ще, чом би й ні? У мене цього добра валом, а таких удячних слухачів давно вже не було.

    Ні, не забуду тієї я ночі,
    Як ти у гості до мене прийшла.
    Скинь свою блузку! Я тебе хочу!
    Впали у трави гарячі тіла.

    Руки мої, наче лебедя крила,
    Ніжно угортують плечі твої,
    Хіть напинає любові вітрила,
    Манить мене у далекі краї.

    Море розчАхнеться, зойкне від болю,
    Тоне в безодні далекий причал,
    Вирвався демон огнистий на волю,
    І накриває дев’ятий нас вал.

    Голосом чайки кигичуть амури,
    В морі пожежа сяйниста горить.
    Раді ми цій незагнузданій бурі,
    Хай шаленіє, нуртує, кипить.

    Ні, не забуду тієї я ночі,
    Як ти у гості... хотіла прийти,
    Я не зганьбив твою цноту дівочу,
    То лише сон. Дуже жаль, що не ти.

    Кума охнула і втратила свідомість, а кум брязнув ложкою об стола і скреготнув зубиськами.
    - Ти шо оце таке сороміцьке розповідаєш? - визвірився на мене Микола.- Клади жінку на ліжко і шуруй з хати!
    Обережно одніс її на софу, а кума отямилася, і цап мене знову за шию і жалісливо так пропишала:
    - Хочу ще...
    Не чекаючи доки кум вхопить до рук рогача - ноги в руки і ходу з хати.
    А як поїхав він у відрядження своєю фурою до Польщі, то до мене прийшла кума. Увечері, напахчена і у вишитій сорочці.
    Всю ніч розказував їй вірші. Ну, і ще дещо було. Ну то таке, нічого особливого.
    - Все життя тебе слухала б і слухала,- воркотіла,- але не можу. Бо чоловік приб'є.
    І я її розумію. Нині хіба від благовірного хорошого слова дочекаєшся? Ні. В кращому випадку подякує за сніданок чи вечерю.
    Ви колись чули за своє життя, аби чоловік вам розповідав вірші про любов? Ні. В основному "Дай їсти".
    А жінки створені для любові. Чи для того аби варити борщі трутням та витирати сопляки дітям?
    От тому вони і чутливі до лагідного слова і гарячої любовної лірики.
    Минулого тижня виставив любовні вірші на фейсбуці. І що ви думаєте?
    Жінки засипали мене подяками та рожевими слониками з крильцями і в публічних коментарях, і в приваті.
    А чоловіки згуртувалися і настрочили
    кляузу на фейсбук. І мене забанили на цілий рік за те, що розпалюю ворожнечу між чоловіками та жінками.
    Так що, дорогі жінки - припиняю писати узагалі, бо від цієї справи одна морока.
    А хто хоче послухати наживо моїх любовних віршів - приїздіть у гості. Обіцяю - до ранку очей не зімкнете, а настрій підніметься до небес.
    І не забувайте, хоча б вряди-годи, читати твори Сергія Осоки та Наталки Фурси, інакше за буденними справами так і не помітите, що пройшли повз прекрасне. А життя - коротке...

    18.05.2021 р.




    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. Не ображай жінок!
    Не хотів про це говорити. Взагалі не хотів цю тему піднімати, аби не баламутити народ. Але жінка звернула увагу на одну-єдину фразу у вірші Тараса Григоровича Шевченка «Сон». Гротеск гротеском, іронія та карикатура - теж речі прийнятні. Але ображати жінку, яка хай і має якісь фізичні вади - це вже занадто.
    «Мов опеньок засушений, тонка, довгонога…».
    Що такого поганого зробила дружина царя Тарасові Шевченкову, аби він ось так її обквецяв? Вкусила за носа? Наступила на ногу на придворному балу? Чи відмовила в інтимі?
    Погодьтеся, шановні чоловіки: якщо нині у фейсбуці про ваші вірші напишуть, що вони гімно - це нормально. А якщо додадуть, що ваша жінка - хвойда, і взагалі - лякачка для чоловіків, то за таке можна визвати й на дуель.
    Раніше так і робили. А нині - образив жінку, яку в очі не бачив - станеш героєм.
    Цар не підписав указ про відрядження Шевченка до Італії та забезпечення коштами на утримання та малярський вишкіл.Не отримав він пансіону. Бо великий художник обквецяв жінку царя непривабливими фарбами.
    Саме ця дурнувата фраза стала призвідцем бід нашого поетичного пророка. Не знаю, хто підштовхнув його руку до написання цієї строфи. А результат - десять років солдатчини. І повна заборона митцю писати і малювати.
    А моя дружина розумна. Каже «Якщо хочеш поїздити на лисині поводира отари – не чіпай жінок. Інакше суд і фінансовий розгардіяш.
    Вона абсолютно права! Якщо очільник держави - бевзь, то хіба його жінка у цьому винна? Ні!
    Ось, написав віршатко на злобу дня. Наче без образ у сторону прекрасної половини людства.

    Про серйозне нині піде мова,
    Тільки ніс от вистромлю з бретель:
    Плаче без любові чорноброва,
    А кохаю - то вона цвіте.

    Днину прошлангую - крик і сльози,
    Два - то оголошує війну.
    Вчора - ледве не почив у Бозі,
    Трохи випив пива і... заснув.

    Прокидаюсь - а на шиї зашморг,
    А навпроти жінка із кілком.
    От так лихо! Виручайте, мамо-о-о!
    Син твій нерозважливий сонько!

    Я вже й плакав гірко, і молився,
    І просив пробачення за зло.
    А крізь хмари блимав оком місяць,
    Ех, панове,- ну який облом!

    Таки вмовив. Сіла зверху пані
    І погнала чвалом в небеса.
    Ранок. Ліжко. Голова в тумані
    Спить під боком втомлена краса.

    Ось тепер живу як у нірвані,
    Став струнким, а був як колобок.
    Кожен день не пиво, а кохання,
    Кожну ніч не хропаки - любов.

    Жінці цей опус не читав, оскільки боюся її аж до гикавки. Вона у мене взагалі люта: якщо хоч одне негарне слово про жінок почує - кусає за носа. І немає різниці - чи це я, чи сусід Микола ,чи кум Іван.
    А гості у нас щоднини, бо жінка знахурка знаменита. Чули, що в Зеленського камінець у черепі застряг? Так от жінка його викотила в нирку, потім у сечовивідник, а потім той камінець – « бульк!» у чашку - і всьо. І права півкуля мозку почала працювати як треба. Почав дядя бачити, що ворог України - Росія.
    А кілька років тому приїздив По…шенко. У того була загострена фаза властолюбства. Ви ж бачили, що на сцені його жінка виглядала смертельно хворою? Ще день- і капець. Наче.
    Жінку вилікували. Є настій зі смажених опеньок, блідих поганок та «rektal more». Піднімає навіть трупів. Одна закавика: коли вливаю, то треба пацієнтові не дихати, бо інакше - дристуха страшенна. Але призвичаївся. Практика.
    А це учора кум приперся, каже, що жінка жити не дає.
    - Ти оковиту глитав? - питаю.
    - Трохи. Чекушку, не більше.
    - А на жінку хекав?
    - Не пам’ятаю. Може і хекнув пару разів..
    - Тоді завтра мусиш принести до хати тисяч п’ять гривень. Інакше миру не буде.
    - Та де ж я таку суму зароблю? Це ж півзарплати!
    - Можна красти кукурудзу у фермера Стасика. Правда, там є охорона. Але якщо мета - догодити жінці - це святе.
    Півмішка кум встинув насмикати. Не більше. А потім надбігли охоронці з криками;
    - Стоять! Лєжать! Смикнеся- куля в ногу!
    Не на те поле забрів мій кум. Це було обійстя президентової тещі. Результат - п'ять років тюрми. А я ж йому казав: «Не ображай жінок». А він не послухав…

    08.05.2021р.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. Христос
    Хто такий Ісус Христос? Га?
    Для мільярда з хвостиком християн - Спаситель і син Божий. Ще для двох мільярдів з хвостиком - один з чотирьох пророків. А для більшості населення землі - ніхто. Може й був такий дядько на землі, може й не було, але для більшості мешканців нашої планети таке питання до лампади.
    А чому? А тому що Біблія - настільки суперечлива книжка, що читати її звичайним громадянам та студентам вузів не рекомендовано, аби не забивати баки неперевіреною інформацією.
    Мало того, що підтасовані дати написання і глав Біблії, і Євангелія, так ще й умостили туди цілий пантеон апостолів та святих, аби надати їм якнайбільшій достовірності. Деякі люди вірять і будуть вірити, що Кашпіровський - це реінкарнація Христа: обидва перетворювали воду у вино і зцілювали калік. Ще й оживлювали з мертвих! Клацнув пальцем - і труп ожив!
    Ловко? Авжеж! І ефектно аж до дрижаків.
    Свята мати Тереза на смертному одрі прошептала: «Все життя шукала Бога, але так його і не знайшла». Поклали їй добрі люди подушку на рота, аби більше не говорила непотрібного, і полетіла її душа в райські пущі. Наче.
    А, може, я неправий, і строкаті побрехеньки, викладені в Біблії - суща правда? А я - йолоп, який не осягнув істинні побажання Бога? Може й не осягнув, не заперечую, оскільки бібліографією, історією релігій та сходознавством займаюся зовсім мало - піввіку, не більше. А що можна вивчити за такий нікчемний проміжок часу? Ну, двадцять мов опанував: арамейську, койне, іврит тощо. А хто нині читає біблейські тексти оригінальними мовами? Та ніхто. Майже. Окрім таких ідіотів як я. Бо тоді виникають питання, на які попи відповідають диким вереском та криком:
    « Анафема тобі, безбожнику!», «Щоб ти здох!», «Не баламуть народ, а то в мене не буде прибутку!».
    Нікому б і в голову не прийшло називати Ісуса Христа Богом до так званого «Нікейського собору», який відбувся 325 року нашої ери. Молилися люди в синагогах, славили Єгову, згадували Христа та його заповіді. Та й по всьому. Аж тут бац - і розпочалася люта сварка між Миколаєм Мирлікійським, названим згодом Чудотворцем, та Орієм, - двома єпископами східного обряду. Сварка непроста, оскільки той, хто взяв би гору - ставав очільником церкви та розпорядником скарбниці.
    Билися вони люто: як перестрічали одне одного на вулиці, то кидалися навкулачки. Думаєте, на так званому Соборі вони себе вели благопристойно? Нічого подібного!
    Миколай гризонув Орія за ніс, а потім ще й гепнув кулаком по кумполу, за що його вигнали з Собору за непристойну поведінку. За ним, у знак солідарності, побігли усі миколаїти. І на зборах єпископів східного обряду лишилося 85 чоловік.
    А які ж постанови вони прийняли?
    По перше - підтвердили, що Ісус Христос ніякий не бог, а один з пророків. Тобто вирішили не баламутити вірян новітніми теоріями. Все залишили як і було: Єгова - Бог ізраїльтян і Творець усього сущого, а решта - виконавці його волі. Тільки з часом усе перевернули з ніг на голову і переможені стали переможцями.
    Так де ж істина? Хто має бажання прочитати документи тих зборів, а не сприймати на віру усе, що скажуть попи з амвону?
    Мусульмани (і небезпідставно!) вважають Христа одним з чотирьох пророків. Іудеї (окрім месіанських юдеїв) важають, що Ісус був звичайним євреєм, що виконував Закон Мойсея, працював ремісником, був обрізаним, говорив арамейською мовою (Ізаак Д.). А ви, шановні мужі,- обрізані? Арамейську мову знаєте? Живете за законами Мойсея? Навряд. Щось мені підказує, що і Біблію в оригіналі ніхто не читав, принаймні арамейською мовою.
    А ось трохи історичної філософії та оцінок впливу цієї постаті на людство.
    «Деякі мислителі ХХ ст. займалися постаттю Ісуса Христа, зважаючи на Його значення для єврейського народу і проголошуючи Його повернення до Дому Отця після двохтисячолітнього блукання по світі. Одним з таких мислителів був Мартін Бубер. Деякі єврейські мислителі порівнюють Його до таких історичних постатей, як Сократ, Будда чи Лао-цзи (Шеффер Р.). Мартін Бубер натомість говорив про Ісуса Христа як про вчителя життя, «центральну людину», «старшого брата». Бен Шорін називав Його «моїм єврейським братом», Лапід іменував Христа «Раббі з Назарету» чи «Незрівнянним». Також деякі вважають Христа найбільшою історичною постаттю єврейської історії з огляду на величезний вплив на історію світу. Ще для інших Ісус Христос – це образ юдаїзму і юдейської традиції у світі (Флюссер).
    Клауснер вважає, що Ісус залишається для євреїв особливою постаттю, вчителем високої, хоч і важкої, моральності, є великим проповідником, особливо – вісником близького Царства Божого, тим, хто закликав до навернення. На думку Бен Шоріна, Христос є третім після Гіллеля і Шамая великим ізраїльським авторитетом в інтерпретації Закону Мойсея, з тою різницею, що він говорив від свого авторитету, вживаючи формулу «а я вам говорю».
    Причиною конфлікту Христа з фарисеями єврейські релігійні мислителі вважають приписувану собі Христом гідність Сина Божого та переінтерпретацію Закону, натомість причиною смерті були не євреї, але складна політично-релігійна ситуація того часу. Безпосередньо ж винуватцем смерті є Понтій Пилат, римський прокуратор, який видав вирок на Ісуса, Христос же цей вирок покірно прийняв. Однак у воскресіння Христа єврейські мислителі не вірять.
    Деякі порівнюють особу Христа до Ізраїля, який мав також таку трагічну долю, інші підкреслюють його гуманістичний вимір, особливо за його відношення до різних, особливо слабших, груп суспільства. Ще інші бачать в його особі месіансько-революційного діяча, що боровся словом з римлянами, якого потім християни зробили Богом, і які з його героїчного терпіння і смерті зробили тріумфальне воскресіння.
    Щодо сучасного єврейського суспільства, чи вірніше громадян Ізраїлю, то тут важко давати якусь однорідну оцінку, тому що багато мешканців цієї країни взагалі невіруючі, інші є ортодоксійними юдеями, ще інші – поміркованими, а невелика групка є християнами чи юдеями месіанськими. Єдиний спосіб наблизити Особу Христа віруючим євреям – це показати їм (хоч це і досить важко), що Ісус Христос, син Ізраїлю, з роду Давида – це і є обітований Месія, про якого говорило Писання. Згідно з інтерпретацією слів Апостола Павла у Посланні до Римлян, коли настануть останні часи, Ізраїль визнає Христа (пор. Рим 11).». Ось такі цікаві факти я вичитав в інтернеті.
    Чи повчально? Авжеж. Скільки людей - стільки ж думок. І кожен тягне ковдру на себе.
    Інша справа, що апостол Павло, як історична особа, жив не в першому столітті нашої ери, а в четвертому. І це незаперечний факт, про який я писав у своїй попередній статті, присвяченій виключно цій людині. Писав як історик-перекладач, а не релігійний фанатик. А це справа ой яка невдячна.
    Чого вартий тільки неправильний переклад з оригіналу (свідомий чи несвідомий) виразу ЕМНУ АЛ (з нами Бог - арамейською). Пишуть нині Емануїл. Маємо не «з нами Бог», а «Бог сильний». Але ж тоді Ісуса перекладачам довелося б охрестити не Емануїлом, а Гавриїлом. До речі - так і є у єговістів. І хто нині на такі дрібниці звертає увагу? Але ж Емануїла при перекладі довелося вставити в текст Ісайї, оскільки точний переклад вірша (7.14) надає пророцтву аж надто виразних рис Євангелія і змушує перейнятися питанням - коли ж насправді писав Ісайя?
    Твердження, що книга Ісайї створювалася протягом 7-8 столітть до нашої ери, прийняте в біблеїстиці, рівносильне каламбуру - євангельське християнство виникло за тисячу років раніше до свого створення. Але деякі його слова увійши до скарбниці людської культури. Особливо мені подобається вираз «Перекуємо мечі на лемеші, а списи - на серпи». Гарно, правда ж?
    «Для всіх, і для теологів, і для істориків залишається загадкою: як Ісайя потрапив в юдейський канон і як він там втримався? Ісайя - монотеїст без будь-яких етнічних застережень і обмежень. Зідно з Ісаєю (56.7), Бог проголосив, що «мій дім буде названий домом молитви для всіх народів», а не тільки для ізраїльтян, як вважають юдеї, основою і відправним пунктом віровчення яких є генотеїзм, або інакше - етнічно відокремлений монотеїзм.
    Ісайя стверджує, що Бог усіх чужинців, які зберігають суботу, любить і милує. Не працювати в суботу - ось головна вимога (56.6), і вона, поза сумнівами, ніяк не суперечила ранньохристиянським традиціям. Ебоніти, наприклад, будучи християнами, не тільки «оберігали суботу», а й робили як це наказують Мойсеєві закони, операцію обрізання. Сучасні російські суботники (не плутати з адвентистами сьомого дня), які наполягають на своїй релігійній винятковості, не тільки святкують суботу і роблять обрізання, але до того ж не визнають Ісуса Богом. Разом з тим, вони, як пророк Ісайя, є християнами, тому що вважають Ісуса видатним пророком і великим праведником, а Яхве (Ієує) не персональним богом одного народу, а Богом усіх людей без будь-якого винятку і без будь-яких застережень» (І Мельниченко, «Коли і скільки заплатили Юді Іскаріоту» стор.43).
    Ось висловлювання про Ісуса самого Ісайї (53.5):
    «Він зранений був за злочини наші, знищений за гріхи наші (УЄУА МХЛЛ МПШЕНУ МДКА МНУН ТІНУ). Мораль умиротвення нашого - з ним! (МУСР ШЛУМНУ ЕЛІУ). І в спільноті його упокоєння для нас (УБХБР'ТУ НРФА-ЛНУ)».
    Останні фрази в перекладі повністю спотворені. Для слова МУСР зі значенням мораль, вчення - вжито «спільнота» (ХБР’Т буквально: ті, що об’єднуються) опускається, а слово НРФА - упокоєння, лінь - підміняється на слово “зцілення». Безбожне спотворення тексту продиктоване хронографічними міркуваннями, тому і богослови, і вчені вважають, що Ісайя писав у ті часи, коли ні про яку спільноту, як громаду Ісуса, не могло бути й мови. Але ж розповідь віднесено до подій минулого. З неї виходить, що Ісус жив до Ісайї! Як таке може бути? Може, бо постаралися євангелісти. Правда, трохи кривувато. Історикам та перекладачам надто видно підробку.
    В Біблії є ще ім’я, яке розуміють як Спаситель (Числа 13.16):
    «…і назвав Мойсей ЄУШЕ , сина НУН,- ІЄУШЕ». А в сучасних перекладах «…і назвав Мойсей Осію, сина Навіна,- Ісусом».
    ІЄУЕ перекладають – «Бог є допомога», або як «Спаситель». Тоді з не меншим правом можна зрозуміти як «Спаситель» й ім'я Ісайї - ІШЕІЄУ.
    Канонізована віра - явище колективне, а доводи розуму завжди індивідуальні. Це прописна істина. Отож краще мовчати, аби не бути відкинутим. Згодні зі мною?
    Хоча трішки розкажу про Захарію. Він визнає Ісуса, завзято відстоюючи при цьому ідеї юдаїстського місіонерства й одночасно екуменізму та зближення релігій. Останнє говорить про дуже пізнє походження його книги. ВІн визнає Ісуса як «великого священника, піднесеного на небо, але який повинен повернутися на землю для створення храму ЯХВЕ, де йому належить панувати.
    Позиція Захарії схожа з поглядами Мухаммада, пророка Аллаха, який теж виходив при створенні Корану з екуменічної ідеї - об'єднання юдаїстів і християн. Відзначимо, що і Захарія, і Мухаммад заперечували християнську версію про катування та розп'яття Ісуса. Захарія - гарячково, Мухаммад – с спокійно, розважливо.
    До наших часів збереглася книга «Толдос Ієшуа» (Життєпис Ісуса), що вважається єретичним твором. Ісус там названий «Ієуа син Пандира», сином легіонера, що стояв на постої, недалеко від житла сім'ї Ісуса.
    Ех, друзі мої, що вам сказати…теологія - породження земної марноти людини і підштовхуваною цією марнотою схильності до самонавіювання. Чи я помиляюся?

    04.05.2021 р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. Квант любові
    Теорія відносності входить у дике протиріччя з квантовою механікою. Але і Нільс Бор був правий, і Альберт Енштейн. Останній 1905 року надрукував статтю « До електродинаміки тіл, що рухаються», яка окреслила засади спеціальної теорії відносності, основні постулати якої:
    - в усіх інерційних системах відліку фізичні процеси відбуваються однаково:
    - швидкість світла у вакуумі не залежить від руху джерела або приймача і однакова в усіх напрямах.
    Ці висновки лягли в основу блискучої формули E= mc², формули настільки універсальної, що аж дух захоплює. Правда, до цього щось подібне утнув Людвіг Больцман - творець кінетичної теорії. Його формула подібна: S=klnW, або E=klogW.
    Він зв’язав ентропію S з термодинамічною імовірністю W і настільки точно, що цю формулу вигравіювали на його могилі у Відні, а теорію викладають в усіх університетах світу. Варто додати, що ця теорія - продовження Максвелівської термодинаміки.
    Навряд чи Ейнштейн вивів би свою формулу, якби не Макс Планк, який опублікував статтю в кінці 1900 року, в якій йшлося про квантування енергії, таким чином пояснивши взаємодію між електромагнітними хвилями та атомами. Він дійшов висновку, що атоми випромінюють і отримують енергію порціями, і не довільно, а лише на окремих хвильових частотах. Енергія, що переноситься одним квантом дорівнює
    E = hv, де v — частота випромінювання, а h – елементарний квант дії. Планк першим і розрахував цю взаємодію на основі експериментальних показників: h = 6,548 × 10–34 Дж•с (в системі СІ); за сучасними даними h = 6,626 × 10–34 Дж•с. Варто додати, що сам Планк спочатку не вірив, що кванти - фізична реальність, а не зручна математична модель. Але Ейнштейн згодом довів, що так воно і є. У більш докладній статті, що вийшла того ж року, Ейнштейн зауважує, що енергія є також і мірою гравітаційної взаємодії тіл. Згодом виходить його праця присвячена гравітаційному впливу масивних тіл на світло. У ній фотону приписується інертна і гравітаційна маса, що дорівнює - для величини відхилення променя світла у полі тяжіння сонця - 0,83 дугової секунди і яка у два рази менша правильного значення, отриманого ним же пізніше на основі розвинутої загальної теорії відносності. Цікаво, що те ж саме половинне значення було отримано Зольднером ще у 1804 році, але його робота залишилася непоміченою.
    Експериментально еквівалентність маси та енергії було вперше продемонстровано у 1933 році. У Парижі Ірен та Фредерік Жоліо-Кюрі зробили фотографію процесу перетворення кванта світла, що несе енергію, на дві частинки, які мали ненульову масу. Приблизно того ж часу у Кембриджі Джон Кокрофт та Ернест Томас Синтон Волтон спостерігали виділення енергії при діленні атома на дві частини, сумарна маса яких виявилася меншою, ніж маса вихідного атома.
    Та ви цю банальщину знаєте і без мене, тому читати лекцію, як своїм студентам в університеті - не буду.
    А позавчора моя жінка-чаклунка поклала на стіл фоліанта з математичними розрахунками в яких доводила, що існують не просто кванти енергії, але кванти любові та ненависті.
    - Ну то як, чоловіче,- правильного дійшла висновку?
    - Е-е-е-е-е,- тільки й сказав я, дочитавши до кінця цю фундаментальну працю на тисячу сторінок. Читав уважно, без перерв на чаювання та глитання оковитої, аби не образити дорогу супружницю.
    - А чим докажеш? Можеш поставити дослід, який підтвердить теорію?
    - Можу! І знаю як! І зроблю це прямо зараз. Он, бачиш під наші вікна під’їхав чорний мерседес з номерами ВР? Зуб даю, що йде кандидат у президенти за допомогою. Зараз я його просканую і налаштую на позитивну енергію, як Кашпіровський. Чи Алан Чумак.
    І справді, до господи притупцяв штибз з депутатським мандатом та владними амбіціями, хвамілія якого закінчується на ко. Ви його знаєте - він постійно з вилами бігає та погрожує запхнути їх у гузно всім, хто розкрадає державне майно.
    - Слава Україні! – з ходу вигукнув відвідувач, щойно переступив поріг хати, прозігувавши правицею над головою, наче вояка римської армії.
    - Здоровенькі були! - відповіла жінка. І додала: – Сідайте на ослінчика, кажіть про свою проблему.
    - Проблема одна,- відповів страждалець, встромивши вила в половицю. – Хочу очолити Україну та зробити людей щасливими та багатими. А ви знаменита на всю державу шаманка. Навіть у Києві знають, що ви допомогли усім, хто до вас звертався.
    - Геморой лікую, простату, можу зробити так, що зуби у роті виростуть навзаєм зогнилих штурпаків. Є відвари від глупства, любовні декокти, збадьорливі настоянки для тих, хто хоче накласти на себе руки. Але, думаю, ви прийшли не за цим.
    - Ну да! Хочу стати президентом. Можете створити мені таку ауру, аби люди голосували за мене на виборах аж бігом?
    - До церкви ходите? Сповідаєтеся? Причащаєтеся? Благаєте у Господа відпущення гріхів?
    - І таке буває, коли треба для іміджу. Кінокамери лежать у машині, аби зняти і розтиражувати такі моменти. Це позитивно впливає на електоральні настрої.
    Я посміхнувся у вуса і потупцяв до кухні за віником, бо знав ЩО зараз буде робити жінка.
    - Для початку виженемо з вас бісів, шановний. Проведу обряд екзорцизму. Без клізми. Хоча - не завадило б.
    Правиця коханої завмерла над головою прохача, а потім важко опустилася на куцу чуприну. Чуб затріщав так, що навіть на кухні почув цей страхітливий звук.
    - Ой! - вигукнув відвідувач. - Боляче!
    - Терпи, так потрібно для діла,- одказала жінка і громоподібним голосом загарчала:
    - Біси - до бісів, чорти - до куцаків, гаспиди - до анциболотів, нечисті - до пекельників, бенері - до люциперів! Тікайте від цього чоловіка, полиште його раз і назавжди! Очищаю світлом сонця та духом справедливості думки цього чоловіка, спалюю похіть та нехіть, злобу та заздрість, а навзаєм вселяю квант добра та справедливості-і-і-і-і-і….
    У хаті завило, наче у Верховній раді під час голосування за підвищення зарплат депутатам. З рота пацієнта на долівку вистрибнуло бородавчасте жабисько, розміром з кота, і штук двадцять чортенят. Хутко змів ту нечисть віником у совок та вкинув до груби. Щойно підніс сірника - сплалахнуло те чортовиння, наче цебро з гасом, а груба чхнула і пробурмотіла:
    - А бодай його!
    І сталося диво! В оці відвідувача, в самому центрі зіниці, тихо засвітився вогник, а насправді - квант любові. Любові до людей, до світу, до бога…
    Пішов дядько від нас щасливим та усміхненим. Вийшов на ганок, а там народ чекає своєї черги вилікуватися від хвороб - тілесних та духовних. І що ви думаєте? Підбіг дядя до машини, кинув у траву вила, вийняв з багажника лантух з грошима і давай їх роздавати хворим. Одному – двадцять тисяч доларів, іншому - тридцять. Нікого не обминув. А потім сів у авто і похурчав до столиці.
    А восени відбулися вибори. І що цікаво – цього дядька, прізвище якого закінчується на ко, у списках претендентів на папаху не було. Згодом дізналися, що він створив благодійний фонд для інвалідів війни та допомагає їм отримати житло, землю, оплачує послуги юристів. А якомусь Олександрові Сушку дав навіть сто гривень, аби той зміг видати збірку своїх поезій.
    Так що, шановні читачі, квант любові існує. Просто його треба розбудити в людині, допомогти вилущити це дорогоцінне зернятко з лабет зла. А якщо у когось будуть подібні проблеми - звертайтеся. Жінка за цю святу роботу грошей не бере. Але по секрету скажу: дуже хоче шубу шиншилову. Тож якщо завітаєте - за обряд екзорцизму давайте гроші мені. Потім придумаю як правдоподібно збрехати коханій де з'явилася обновка. Домовилися?

    25.04.2021р.







    Коментарі (11)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. Свято
    Бабуся тисячу разів була правою, коли казала:
    - Онуче, у твоїй голові цвірінькають горобці.
    Матуся додавала:
    - І лопухи шелестять.
    Але я точно знав, що там світить сонечко, літають понад горами вогнептахи, витьохкують жар-птиці з перламутровими павичевими хвостами та шелестять дзумінкі водоспади з цілющою водою.
    А які у мене сни! Щодня літаю понад землею разом з орлами, і так високо, що торкаюся крилами до космічних супутників. І часто сам не розумію - чи це дійсність, чи сон.
    Дивився у вечірнє небо, споглядаючи повний місяць, і думку гадав: як там? Гарно чи ні?
    Ех, махнув крилами і чкурнув в піднебесся. Дай, думаю, гляну, що там китайці роблять на зворотній стороні космічного тіла, чи не будують щось ядерне і украй небезпечне для людства.
    Примісяцився, сів на каменюці трохи перевести подих, встромив невзуті ноги в холодну місячну пилюгу, аж гульк – гурточок ангелів чалапає назустріч.
    - Привіт, Сашко,- вітається архангел Михаїл, відсалютувавши мечем.
    - Доброго дня, шановні добродії! - радісно вигукую я. – От так зустріч! Вважав, що ваше братство по інших планетах не швендяє, опікується виключно земними справами.
    - Так воно і є. Але людські ноги дібралися вже й сюди. Доводиться мотатися туди-сюди, і пильнувати аби й тут нерозумні нащадки Адама та Єви не утнули якоїсь капості. Ось, комісію створили, обходимо позаземні штучні об’єкти і вирішуємо: гепнути марсохід чи місячну станцію каменюкою, чи лишити неушкодженою.
    - Ох! Додалося вам мороки, шановні. Люди і справді як таргани - плодяться і розповзаються по усіх усюдах з космічною швидкістю. Он, бачте - махнув у сторону світлової плями на горизонті,- китайці щось будують. А це хлопці о-го-го! У 2003-му році, запустили бойову ракету на орбіту, бабахнули з неї заради цікавості по своєму старому супутникові - і на тобі! – розлетілася та машинерія на мільйон шматочків. Тепер та хмара космічного сміття стала загрозою для всіх супутників світу.
    - Та знаємо,- одказав архангел Джебраїл. - Ти ж нам тоді кляузу накатав з цього приводу.
    - То що ви тоді вирішили?
    - А що вирішили,- одказує Рафаїл,- як немає клепки в голові - хай літає і шкодить супутникам триста років. Безвідповідальність повинна каратися.
    - То що, - каже архангел Михаїл - підеш з нами робити інспекцію, у тебе око пильне, молоде, всі негаразди помічаєш як сокіл мишу у траві. А як помреш - за цю божу справу зніметься з тебе десять гріхів, а, може, й двадцять…
    - Гаразд. З великим задоволенням. Ось тільки є одна велике діло, яке потрібно вирішити. Ви за вселенськими клопотами геть забули, що в нас сьогодні за день.
    По цих словах виймаю з сімейних трусів сулію з ракією та півлітрового гранчака. У мене там ще вудка захована про всяк випадок, люблю карасів ловити. Найкраще клює в струмку під Парнасом. Але це велика таємниця. Дивіться, нікому не розбовкайте.
    А лики ангелів розпогодилися, задоволені усмішки заграли на їхніх обличчях. Михаїл підкрутив козацькі пейса, Гавриїл самурайські вуса, а Джебраїл лише цмокнув губами, оскільки голова вже давно була лисою як бубон.
    Хлюпнув святої водиці в гранчака, всунув до рук Михаїлові та кажу:
    - Сьогодні, 21 листопада, вітаю вас, вірного захисника людей від усіх бід та нещасть, з днем народження. Хай проживете ви скільки Богові вгодно, без хвороб та в пошані. Бажаю, аби зуби ніколи не випадали з рота, а руки міцно тримали ворожі шиї в сталевих обіймах. Амінь.
    Випив Михаїл залпом цілющий трунок, чхнув од задоволення і пустив від розчулення сльозу. А я обніс первачем усю ватагу, сам ковтнув трохи, а пусту пляшку знову заховав до трусів. Негоже після себе лишати сміття на інших планетах, бо ми істоти виховані.
    А потім всілися колом і заспівали українських народних пісень.
    - Гоп, мої гречаники,
    Гоп мої білі!
    Чогось мої гречсаники
    На скорині сіли! – гуло над Океаном Бур. Від того щирого співу російська ракета «Сатана», що пролітала над нашими головами, розпалася на друзки, а її уламки зоряним дощем ушкварили по китайській автоматичній станції Чан'е.
    - Товариство,- кажу наляканому гурту побратимів,- тікаймо звідси, інакше довідається наш покровитель, яку ми тут шкоду вчинили і кожному перепаде на горіхи.
    Махнула наша зграя крилами і потягнулася журавлиним ключем до Дніпра.
    Є в мене місце потайне на Трухановому острові, там ще не встигли дерева повикорчовувати та набудувати генделиків та яток з шаурмою. А під корчем старої верби захований ящик з медовухою. І такої славної, що закушувати її стравами - гріх непростимий. Тож віншували ми ювіляра аж до глупої ночі, доки на річці не з'явилася місяцева доріжка. Літати гості вже не могли, тож взявшись попід руки, почалапали по цій дорозі у небесні висі, а я перейшов пішохідний міст і подерся угору хащуватим схилом до Свято-Михайлівського монастиря…
    Нині лежу вдома під боком у своєї дружини. Як тут опинився - не знаю. Але щось підказує, що настоятель тихцем одвіз мене на своєму горбатому «Запорожці» до хати. Він дядько відповідальний та серйозний, і за грішні душі відвічає так само, як і за свою власну.
    Треба зазирнути до колодаря і згадати: коли дні народження у Джебраїла та Гавриїла. І гарно підготуватися, аби не було експромту, як оцього разу. Бо все може закінчитися знову на Трухановому острові, глупої ночі, під корчем старої верби.

    30.03.2021р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. Тишко


    Кажуть, що тихі люди - лагідні, ласкаві як телятка, не приносять проблем ні своїй сім’ї, ні людям. Живуть собі сумирно, хліб жують, чухаються, коли ґедзі кусаються і мовчки лягають спати після тяжкої праці. Нічим їх не розбуркаєш: поставиш перед носом гранчака з перваком - куняють, жінка вродлива подолом махне й грайливо підморгне - чхнуть і підуть дрова колоти. Золоті люди - двома словами.
    Я ж не такий як треба. Як бачу молодицю - тягну її в копицю. І в цьому вся біда, бо вони й не проти. А чоловіки у них злющі як ґедзі. Вже й кілками частували, і хату тричі підпалювали, а з мене як з гусака вода: оклигаю - і знову за своє.
    Рік тому до моєї господи увірвалася ватага розлючених мужів, заломила руки за спину, всадовили на ослона, а в рота встромили кляпа. Ще й запросили місцеву ворожку - сусідку Чикилдиху, років тридцяти, аби викатала яйцем з мене ту ману бісівську. Вона геть була не схожа на ягу, навпаки! - замість гачкуватого носа стримів благородний, тендітний дзюб, бюсту позаздрила б і Венера Мілоська, а з обличчя можна було пити воду. Просто шалена краса, неземна. Чоловіки втрачали дар мови, коли вона проходила поруч. Особливо приїжджі. Ми, місцеві, вже якось обвикли, тільки сором’язливо опускали погляди, якщо вона проходила поруч, бо плотські думки терзали наші душі гірше, аніж чортяки грішників у пеклі.
    - Ну то що, супостате,- ревнув Микола,- зараз так тобі відьма одкатає, що кабака всохне назавжди. Годі з села глумитися. Третина жінок пузаті, і невідомо від кого. Щоб ти здох!
    Чикилдиха набрала повні груди повітря і почала:
    - Непутнє-гріховне! Я тебе яйцем викачую, а водою виливаю; на пущі і на сухий ліс висилаю; тут тобі не бувати, червоної крові не спивати, синіх жил не потягати, жовтої кості не ламати»…
    А я так ласо блимнув на відьмацькі литки, так приязно посміхнувся до ворожки, що вона зронила яйце і те, з чваканням, ляпнулося об мою матню. А жовток набрав форми сердечка. Степан, який димів цигаркою над моєю головою, зронив пахітоску прямо в середину жовтої маслянистої плями. З шипінням вона встрягла в це серце і погасла.
    - А ну бери ще яйце!- гарикнув той Чикилдисі.- Роби свою справу.
    Цього разу замовляння почалося зі слів «Отче наш!». А далі!!!
    «А звідкіль ти ся взяло, звідкіль прийшло? Я тебе виганяю, виклинаю, проклинаю. Іди геть: іди на ліса, на очерета; та на луги, та на пущі; та на трапези; та влізь на гадюку; та влізь в жабу….»
    Я гикнув, а яйце з рук Чикилдихи вислизнуло і ляпнулося цього разу в її поділ, а не на мою голову, як було задумано, і набрало форми розквітлої троянди.
    - А ну дай я одкатаю! - вигукнув розлючений Микола, вхопив лоток яєць зі столу і підбіг до моєї макітри. Але послизнувся на ляпках білка, махнув незграбно руками і гепнувся на долівку. Яйця розбилися. А разом з ними пішов котові під хвіст обряд народного екзорцизму.
    Думав, що мене будуть бити. Але чоловіки перехрестилися і…відступили.
    - Не маю сили над цим чоловіком,- одказала зажурено Чикилдиха. І з цікавістю зиркнула на мене.
    - То що ж робити? - запитав Степан.
    - Хай живе, а там побачимо,- одказала чарівниця і засмучено подріботіла з хати.
    Як пішли неждані гості - вкинув заквецяний одяг до пральної машини, а долівку вимив «Галою». Та й пішов порати кабанів.
    Увечері влігся, накинув на натруджене селянською працею тіло вовняний коц і заплющив очі. І наснилася мені Чикилдиха-чарівниця. Правда, вже не з лотком яєць, а з хлібом-сіллю на рушникові, у вишитій сорочці з півнями і…в ступі. Правда - без мітли.
    Уранці, після отаких от видив, довбешка була як у тумані; звично попорав свинок, одвів бичка на пашу, одкрив курник насипав їм зерна і почалапав підкосити їм кропиви. Але в думках - Чикилдиха. І оте сердечко на матні. Невже це знак? Невже саме небо підказує: годі ходити бобилем! Годі псувати молодичок! Ось твоє кохання! Ось твоя судьба!
    А як до чарівниці підступитися? Я ж простий мугир, від рала. Хіба вона повірить, що я в неї закохався? Ой, навряд.
    Але пополудні ноги самі понесли на її дворище. А там черга народу, очікує, доки народний цілитель вилікує їхні хвороби.
    У Чикилдихи теж є кабанець. Постійно верещить від голоду, оскільки хазяйка зайнята важливими справами: виганяє бісів. За півгодини упорався, потім змотався на луг напоїти бичка, бо цебро з водою хазяйка звично забула однести. Сів на порозі її хати, поклав блохасту голову її шобтиздоха на свої коліна і тяжко зітнув. Одвадила таки чарівниця мене від сільських молодичок, а до себе прив’язала. І так, що світ став немилим. Ох, в недобрий час ляпнулося її яйце в мою матню.
    Остання відвідувачка покинула обійстя гаргари, лишивши на порозі згорток з домашньою ковбасою, паляницею та… яйцями.
    Ніколи не клав на себе персти, а цього разу рука сама осінила себе хрестом.
    - Ти чого тут сидиш? - запитала Чикилдиха. - А ну заходь до хати.
    Я зайшов. Я зайшов… і лишився тут на усе життя. Думаєте, солодко жити з відьмою? Нічого подібного. З ранку до вечора - одна праця. А от увечері…
    Спить моя красуня, відпочиває від трудів праведних. А я тихенько кручу її елегантного хвостика в своїй руці та думаю: « Невже для того, аби стати сумирним тишком потрібно зустріти чаклунку? Таку, аби забила памороки і одвадила від усіх земних страстей, окрім самої себе?». А уночі, крізь сон, чую її голос: «Любий мій! Коханий! Заклинаю небесами синіми та морем глибоким, лісом шумливим та річкою дзумінкою - ти мій! Тільки мій! Не віддам тебе нікому….».
    А, може, це мені наснилося?

    09.03.2021 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. Доля
    Гарна штукенція технічний прогрес. І вельми корисна. На своїй шкурі, дубленій вітрами часу, перевірив особисто. І не посміхайтеся, бо і вас новітні технології постійно торсають то за вуха, то за душу, а то й за кишеню.
    Їду в метрополітені та дивлюся на лики пасажирів, наглухо заліплені одноразовими медичними масками, насуплені чола та носи, устромлені у смартфони.
    У вагон, з розгону, увібгалося двоє артистів оригінального жанру: дівча з бубоном та молодик з гітарою «Fender stratokaster”. На шиї молодика теліпалася портативна колонка-підсилювач на п’ятдесят ват, а на талії миловидної дівчини був застібнутий цеп для бугая, інший кінець якого закільцював шию злющого бультер’єра без намордника. Пес, оглушений гуркотом метрополітену, безупину гарчав, шкірив ікла та поривався куснути необережного пасажира, який здуру наважився подивитися цюцьку пильно в очі.
    Ось дует завис над якимсь бідолашним, почав бринькати. Дівчина простягнула торбу, припрошуючи кинути купюру. А пасажир одвернувся. І тут біля його ніг загарчала собака, націлившись на мотню, з рота почала крапати слина.
    Бац! - і в пакет упала сотенна купюра. Песик вдоволено гавкнув і відійшов від жертви.
    - Обережно, двері зачиняються! - кавкнуло з настельного динаміка і потяг рушив зі станції «Майдан Незалежності» у сторону Дніпра. А я щойно закінчив писати віршик про кохання, позіхнув і вирішив трохи відволіктися.
    І коли дует затягнув пісню «Несе Галя во-о-о-ду-у-у…» заспівав разом з ними у терцію профундовим басом «Коромисло гне-е-е-ться-а-а-а».
    А шобтиздох вирячив на мене очиська і…стрибнув на руки! І давай облизувати мого носа своїм язицюрою! Я відповів взаємністю…
    Ми й цілувалися, й обнімалися, і лащилися одне до одного. Я його чухав і за вухами, і проти шерсті, навіть обрубок хвоста помасажував. Аж тут оголосили, що потяг під’їхав до станції, тож дівчатко смикнуло за повідок, аби песик пішов разом з нею до наступного вагону, тельбушити іншу жертву.
    Бультер'єр розвернув писка до своєї хазяйки та люто загарчав, очі налилися кров'ю. Хазяйка відсахнулася, розімкнула цепа і з криком «Щоб ти здох!» прожогом кинулася у розчахнуті двері вагона.
    А я повіз покинутого напризволяще чотирилапого друга до своєї хрущовки на Борщагівці.
    Відтоді до мене перестали приходити сусіди, виклянчувати гроші до получки. А як побачать у товаристві з гривастим бультер'єом - обходять півколом і хрестяться.
    І почав я навідуватися до боржників з моїм другом сполом.
    Щойно двері відчиняються - песик прожогом влітає до хати, винюшковуючи гаманця. А як знайде - зубиськами «цап!» і мені приносить.
    - Миколо,- кажу сусідові. – Ти мені рік не віддаєш три тисячі, які позичив на пломби. А позичав на два місяці. Процентів не беру, я ж не барига, а чуйний та доброзичливий сусід.
    Розтельбушив гаманця, вийняв 500 доларів і з поклоном повернув шкіргалантерею господареві. Він поривався щось сказати, але гарчливий пес під ногами, мабуть, трохи заважав.
    Шобтиздох розумів, що гаманець - це м'ясо, це - сало, це - хрумкі костомашки та моя безмежна вдячність. Отаким чином за два тижні, несподівано, у хаті з'явилося дев'яносто тисяч гривень.
    Почав брати блохастика з собою на працю. І не прогадав! Кайлую на «Київводоканалі» спеціалістом з обслуговування свердловин з артезіанською водою. Є така станція на Оболоні. Там 18 точок, потрібно кожну з них щотригодини обійти, зняти необхідні виміри, ліквідувати негаразди та доповісти начальству. За день проходжу приблизно 15 кілометрів. А для собаки це благо. Стрибає біля мене, ганяється за метеликами, сало зайве скидає. І мені приємність: дуже сумно, коли поруч немає співчутливої душі, яка уважно вислухає та не буде задавати зайвих питань. Тільки інколи згідливо гавкне для порядку.
    Раніше начальник мене загризав: довбав мою лисину зауваженнями, кпинив за неправильно виконану роботу. А нині навіть близько не підходить. Мабуть, я йому подобатися став. Разом зі злющим псом. Правда, одного разу хотів з мене зняти надбавку, то лагідний песик з розгону вхопив його за мошонку і тріпнув пару разів для порядку. Відтоді ніяких ексцесів немає.
    З часом навчив його грати на піаніно та співати.
    Повертаємося з праці, утомлені та голодні. Я вже хотів виходити на Майдані Незалежності, аж тут пес оглушливо гавкнув, привертаючи мою увагу, і сів біля ніг юної красуні. Як глянув - перехопило подих. Думав, що таких прекрасних жінок не буває. Є й миловидні, і такі, які гарно пахнуть, і опуклі неймовірно. Але ось ця мавка – це щось справді грандіозне!
    А дівчина набурмосила високе, одухотворене чоло і щось шпарко записувала у блокнотик на колінах. Несамохіть озирнувся і уздрів, що всі чоловіки у вагоні дивляться на це божественне створіння з висолопленими язиками. Ага, отже не тільки мене одного спаралізувало!
    А бультер'єр підбадорливо гавкнув і, вхопивши мене за штанину, потягнув до дівчини.
    Сів поруч з нею, з цікавістю позираючи на каракулі, які вона виводила на папері.. А там…
    «Я - берегиня, для сім’ї - свята,
    Люби мене, мій муже кароокий.
    Без мене ти нещасна сирота,
    В моїх обіймах - ні, не одинокий.
    .
    Ти смертний, добре знаєш це. Проте
    З любовних чар черпатимеш амріту.
    Мені Венера видала патент
    Як мінімум на порятунок світу.
    .
    А плід кохання - диво, таїна…
    Не поспішай – сама тебе покличу.
    Душа моя – це ружа запашна,
    Вдихни її, о вірний чоловіче!
    .
    Для тебе я духовне опертЯ
    І захист у суєтній круговерті.
    Я – жінка! Я - богиня! Я – життя!
    Шануй мене і бережи до смерті.»
    .
    Світ померкнув перед очима. Перечитував написане і розумів, що це - про мене! І для мене. Більше ні для кого на світі!
    А вона підняла свій погляд від написаного, уважно подивилася на мій ошелешений лик і тихо запитала:
    - Вам подобається?
    А я взяв її тремку руку у свою і гаряче поцілував. Не знаю яким чином, але ми опинилися у моїй квартирі на Борщагівці. І майже до самого ранку читали одне одному свої вірші. Нині вона заснула, обійнявши мою шию своєю правицею, тією, яка пише безсмертні творіння. Песик мирно куняє поруч, натоптавшись варених індичих голів. А я написав ось це. Як тільки прокинеться люба, то прочитаю їй своє творіння. А чи сподобається - не знаю. Прочитайте, шановні читачі, і ви, та скажіть: накосячив чи ні?
    Вірш осонцив сторінку,
    Співає кохання струна.
    Ти з'явилась із неба
    Усміхненим ангелом, люба.
    .
    Я люблю тебе, жінко!
    У цім таємниці нема.
    Дай тебе пригорну,
    Поцілую кармінові губи.
    .
    Впала враннішня зірка,
    На лузі дзвенять голоси,
    І шепоче травиця
    Мелодію спокою тихо.
    .
    Я люблю тебе, жінко!
    Як чисту небесную синь -
    Ти для мене єдина
    У світі коштовність і втіха.
    .
    Простелюся барвінком,
    Пташиною тьохну між віт,-
    Скільки років пройшло,
    А на серці - розвеснений квітень.
    .
    Я люблю тебе, жінко!
    Для мене ти - сонячний світ,
    Життєдайна ріка,
    Без якої мені вже не жити.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. Розплата
    От і настав час сповіді. Не перед Богом (це дуже легко), не перед людьми (вони не бачать глибини прірви, у якій я опинився), а перед самим собою, перед власною совістю. Спаситель вибачить і пожаліє, люди проклянуть і забудуть. А от сумління, хоч і глухе та сліпе, - душить нестерпно. Ти до нього говориш, у чомусь переконуєш, сповідаєшся, а воно тільки мовчить і пече вогнями. І не втекти від нього, ні сховатися...
    Прийшов на фронт сам, добровольцем. Дяка Всевишньому, що не одразу на передову, а на тримісячні курси бойового вишколу. Хоч і служив колись в армії, але забув і як влучно стріляти з автомата, і як управно перерізати горлянки супротивникам, і як правильно рити окопи. Та багато чого забув. Раніше онучі на ноги намотували, а тепер вдягають шкарпетки; в радянській армії були кирзяки, а нині, в сучасній - берці. Правда, причалапав на війну в кросівках, а потрібне взуття отримав набагато пізніше.
    Колись вчили поночі стріляти на звук, а сьогодні є інфрачервоні коліматорні приціли; тридцять років тому служив разом з москалями в одному взводі, а тепер ми - вороги. Хоча й тоді ми були ворогами, хоча цього ще не усвідомлювали.
    В польовий бінокль розглядаю Донецьке передмістя – Київський район «Путіловку»: садиби незаможних селян, палаци місцевих «крутеликів», частину Путилівського мосту, бані Іверського монастиря. Десь там, поруч з ним,- цвинтар , якраз між монастирем і злітною смугою аеропорту імені Сергія Прокоф’єва. Ми дивилися згодом з дронів на цей район: там все зруйноване, кожен метр землі нашпиговано нерозірваними снарядами. Видно і дев’ятиповерхівку на вулиці Злітній, а приблизно за кілометр від неї бовваніє ствол шахти «Жовтнева», басейн «Дельфін» і дах мечеті. І сумнозвісні «башти-близнюки»: це з них російські найманці спостерігали за нашими позиціями та коригували вогонь артилерії. З дев’ятиповерхівки стріляли з АГС, а потім хутко тікали звідти. А ми змушені були вести котрбатарейний вогонь по споруді, у якій жили мирні мешканці…далі можете самі скласти два плюс два.
    А колись, далекого 1991-го року, Донецьк мене зустрів мільйоном троянд, саме в цьому місті я став дипломантом всеукраїнського фестивалю «Червона рута». Згодом неодноразово співав разом з братом власні пісні в цьому чудовому місті. Правда, завжди муляло око, що на залізничному вокзалі нас незмінно зустрічав орден Леніна на фасаді міського залізничного вокзалу. Ось вам, шановні читачі, дислокація пекла, в якому довелося опинитися.
    Щоденна стрілянина викошувала ряди нашого підрозділу гірше чуми. Були і виправдані втрати, і невиправдані. Про банальний бронхіт чи нежить не кажу: носи хлюпали у половини взводу.
    А от зради не було. До пори, до часу.
    Спочатку пропав ящик з патронами. Згодом довідався: «сплавили», по тихому, за горіляччя на ту сторону. Знаю хто саме, але за руку не спіймав. Згодом пропало два «калаша». І теж спіймати крадіїв за руку не вдалося.
    З самого початку бойових дій до нас навідувалася місцева жителька, дівчина, років 20-ти. То з тилу приїде з вантажем харчів, то полями приповзе. І одразу - шасть в командирський схрон. Як я вуха не нашорошував - нічого розібрати не вдавалося. А минулої ночі, по-пластунськи, прокрався до пічної труби і притулив вухо…
    - Галя! Не могу этого сделать! Я же отвечаю только за этот участок!
    - Так разкрой его! Придвиньте окопы ближе к кладовищу, хотя бы на метров сто. Нам не видно позиций.
    - Нужно разрешение полкового начальства.
    - Так организуй это разрешение. У нас что - мало нужных людей в штабе?
    - Хорошо, сделаю. А теперь уходи.
    Того разу це «миле» дівча привезло волонтерським «джипом» два бідони меду та кілька ящиків шкарпеток. А навзаєм вивозило необхідну інформацію російським воєнспецам.
    Тихо сповз з бліндажа, так само тихо підкрався до джипа. І коли дівчина вже підходила до машини - увігнав ножа їй під ліву лопатку по саму рукоятку, а рота закрив рукою. А за хвилину пішов рясний дощ, який повністю змив усі мої сліди.
    Уранці примчало полкове начальство, підняло на диби керівництво ротою та взводом, де сталося НП. А вбивцю так і не знайшли.
    З думки не виходили слова, що «нужных людей» у полковому штабі предостатньо.
    Колись, ще в радянській армії, перш ніж почепити сержантські лички на плечі та призначити на посаду - навіть командира відділення перевіряли на профпридатність та схильність до зради. Перевіряли і мене, підсовуючи в «особливому відділі» так звані «бігунки» на офіцерів штаба округу. А потім дивилися - як я цю інформацію використаю.
    Нині нікого не перевіряють: трамбують збройні сили зрадниками та шпигунами, оскільки не вистачає особового складу.
    Місяць минув спокійно, якщо не враховувати дванадцять убитих моїх побратимів та учетверо більше поранених. Оскільки помирала матір, то дали аж п’ять діб відпутски. А потім назад - в окопи. І на тобі - зустрічаюся з попом. І кадило є, і єпітрахіль, і Біблія. Приїхав слово Боже сіяти в умах, потьмарених війною. А водій машини розмовляє російською. Сів під колесом авто, чекаю.
    Піп окропив святою водою грішників, прочитав потрібні молитви і повернувся назад. Сів у авто і каже водієві:
    - Едем быстро. Через «поплавок». Там наш человек сейчас на посту. Необходимо передать, что «укропы» сдвинулись на север, пушки будут стрелять по пустым позициям.
    Зарізав я і водія, і попа. Крові я вам скажу, було!
    Машину відігнав кілометрів за п'ять і скинув у яругу. А сам, підтюпцем, повернувся назад. І як тільки влігся - знову пішов дощик.
    Під Іловайськом не був - чесно кажу. Мабуть, пощастило. Там зрадників було - сто штук на квадратний метр. Дякувати Богові, що командуючий заперечив голові штабу і влупив ракетними комплексами по позиціях росіян. І це спасло залишки військ. А тепер його за це судять…
    Ну, то таке. Не нам, простим смертним,читати карти генштабу і бачити загальну картину лиха. Ми бачимо тільки те, що стовбичитить перед очима.
    Не зогледівся – надійшла осінь. А я грибник затятий. От і поперся в найближчу діброву за урожаєм.
    Цюкнули з-заду прикладом і поклали на мох. А як опритомнів, кажуть:
    - Давно на тебя, тварь, охотимся. Топай за нами, ждет тебя рай.
    Йшов, з зав'язаними за спиною руками, а в спину підштовхувало дуло автомата. Аж бачу - гриб! І такий гарний, свіжий! Бац! - і впав, наче зашпортався у лозняку. Дотягнувся до шапинки і хутенько її згриз . Потім ще двічі перечеплювався та падав, аби ще по грибку схрумати. Розумів, що живим мене МГБ ОРДЛО зі своїх лабет не випустить, і міняти не буде також.
    А бліда поганка діяти почне скоро. Годин 6-8 і капець. Головне - аби одразу не почали катувати. Потім - байдуже. Біль від отруєння стане таким нестерпним, що будь-які катування видаватимуться комашиним укусом…
    Ось тільки пече: чи правильно зробив, що позбавив життя дівчину? Може я помилився і вона не зрадниця, а патріот? А оцей піп - де він узявся на мою голову…
    От і настав час сповіді. Не перед Богом (це дуже легко), не перед людьми (вони не бачать глибини прірви, у якій я опинився), а перед самим собою, перед власною совістю. Спаситель вибачить і пожаліє, люди проклянуть і забудуть. А от сумління, хоч і глухе та сліпе, - душить нестерпно. Ти до нього говориш, у чомусь переконуєш, сповідаєшся, а воно тільки мовчить і пече вогнями. І не втекти від нього, ні сховатися...
    05.02.2021р


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. Двійка
    Відсьогодні на сайті з підрощування поетичної майстерності діє тільки одне правило: хвалити. А я, бовдур, за звичкою, поліз до гущі кошлатої словесності відомого майстра пера розбиратися з негараздами. Ще й насмілився дати прилюдну рецензію твору та вказати на огріхи. Ну, чим не йолоп?
    Та живи собі спокійно, не наживай ворогів, мовчки душися сміхом, коли побачиш відверту дурницю в колеги. Уже ж лисий вуйко, проте забув прописну істину: «Шлях до пекла вистелений благими намірами». От і маю: підстеріг мене на Парнасі гурт шанувальників творчості майстра і забив ногами до непритомного стану.
    А завулок тут глухий, мешкають, в основному, не знані широкому загалу генії красного письма. І хоч репетував як різаний, аж шибки дрижали у вікнах,- ніхто і носа не вистромив, аби розігнати зграю кровопивць. І правильно зробили! Бо і їм би дісталося на горіхи.
    А як очуняв,- підтягнув штани та почалапав на Борщагівку, зализувати вави.
    Синці під очима вимочував бодягою, у пахвину запхав пакетик з льодом, а розплющеного носа вгорнув у капустяне листя. Ліг і задрімав.
    І сниться мені рай піднебесний. Голопупі гурії в’юняться в моєму ліжку та пестять травмовані місця, шепочуть утішливі слова та цілують там, де й жінка ніколи не цілувала. І від цієї благословенної благодаті у мене виросли могутні крила, рани розсмокталися, а настрій стрибнув вище Джомолунгми.
    Але недовго продовжувалася ідилія: гепнули вхідні двері хрущовки і мої рожеві сни, мов корова язиком злизала. А до кімнати впливла дружина, уздріла, що я посеред білого дня хропу, наче п’яниця в чагарях після добрячого причастя, та як гримне:
    - Чому не на роботі? Де получка, гаспиде?
    А що їй відповісти? Що побили її мужа на вершині творчої слави якісь невідомі вилупки? Заплющив очі, порахував до десяти, аби заспокоїтися, і починаю брехати:
    - В ДТП потрапив. На Печерську якийсь шаленець промчав на червоне світло світлофора і покалічив мої члени. Ось, бачиш у що ніс перетворився? Хіба це ніс? Це біфштекс. А ось дивися що в трусах - там суцільне криваве місиво…
    Жінка злякано зазирнула за відстовбурчену тканину, стала біліша крейди, закотила від жаху очі та снопом посунулася на підлогу.
    Добре, що у кімнаті килим з ведмежої шкури лежить, сантиметрів з п'ятнадцять завтовшки. Впала благовірна, як підкошена, у м'яку бурмилову щетину, наче в копицю сіна стрибнула.
    Кинувся до неї пантерою, вухо притулив до грудей, слухаю - чи жива. Наче жива, тепла. І пахне гарно, якимись дорогими парфумами.
    Дехто, аби розтуркати непритомну дівицю, тицяє їй під носа нашатир, робить штучне дихання, ляскає по рожевих щічках. З моєю благовірною такі фокуси не проходять: треба одразу цілувати де треба і не треба: за вушком, у видолинок між пишними грудьми, трішки нижче пупа. І красуня воскресає миттєво. Цього разу обійшлося видолинком і завушинами. Пощастило…
    І тільки но оживив жінку - бац! - зі школи приходить донька. І така зарюмсана, така нещаслива, що дивитися аж страшно.
    Кинулися до неї удвох з дружиною і з порога питаємо:
    - Що сталося? Невже знову вчителька вкусила?
    - Е-е-е-е,- захлипало дитятко та розмазало туш під очима. – Не кусалася цього разу.
    - А що? - питаю пригнічену доньку.
    - Задала укрмовниця контрольну. Я вибрала тему «Мій улюблений поет».
    - Та невже?- питає з жахом дружина.
    - Так. Написала про Олександра Сушка. Його нині усі сучасники читають. І перекладають, до речі. І на суахілі, і на китайську. Навіть на ідиш! Ще й висунули на Шнобелівку у галузі літератури.
    - Та нормальний, наче, літератор! - вигукнула жінка. – Щодня перед тим як іду на роботу - читаю, наснажуюся енергією перед важким днем.
    - Так я ж не знала, що вчителька - шанувальниця Святослава Чорновуса! А той терпіти на дух не може цього Сушка. Вважає його паразитом на тілі української літератури! Безсовісним сатиричним кровосисом та вбивцею справжніх талантів!
    - Невже цього разу тебе знову примусила віджиматися від підлоги? - питаю.
    - Ні-і-і-і-і! Поставила двійку за твір і викликала вас завтра до школи. А я ж так старалася-а-а-а! Е-е-е-е! - розревілася донечка.
    Наступного дня, після праці, попідруки, почалапали з жінкою до школи. Вчителька вже стояла на порозі, чигала на нашу появу. І одразу кинулася в бій:
    - Ви чого навчаєте дитину? Як могли прокліпати такий страшний етичний недогляд? Людина, яка читає Сушка - стає неврівноваженою, у неї втрачається смак до класичної літератури, зникає відчуття гармонії та поваги до влади.
    - А що ж вам не подобається у творчості цієї людини? - несміливо запитую у розлюченого педагога.
    - А ось! Подивіться самі, який твір ваша дитина вважає взірцевим! Хіба таке можна показувати учням ?
    - А ну, прочитайте,- прошу вчительку.

    Обіймаю

    Хресний шлях у глибоких борознах,
    Берці грузнуть в уламках скла…
    Обіймаю цю землю голосом –
    Тихим шепотом джерела.

    Йде в атаку чортяка з вилами,
    Котить в рай наш клубок вогню.
    Обіймаю цю землю крилами,
    Від орди її бороню.

    А на мушці – печалі марево,
    Майбуття котрий рік в димах...
    Обіймаю цю землю сяєвом,
    Щоб не липла смолою тьма.

    Шлюб – з війною, а не з харитами,
    Помсти шал затягнув петлю...
    Обіймаю цю землю вітами,
    Листя падає на ріллю.

    Тут – в окопі – сира студениця,
    А під серцем ізнов пече...
    Обіймаю любов’ю землю цю.
    Янгол плаче в моє плече.

    - А що ж тут не так? - питає спантеличено дружина.
    - Та все не так! Нащо знати про війну дітям? Нащо наливатися люттю до російських братів уже змалку? Молодому поколінню ми повинні прищеплювати любов до рідного краю, надихати поезією про рідні дуби, неозорі лани пшениці, любов до жінки. І привчати до мирних думок та праці. А тут що? Ось дивіться як пише Святослав Чорновус:

    «Хитає вітерець помалу,
    Повітря вентилює скрізь
    Берези світле опахало,
    Що поривається увись…»

    Тут і мир, і природа, і гармонія. І ніякої війни! Бачте як красиво? Оце воно! Так що це не тільки ваша донька отримала двійку, але й ви - її батьки…
    Засмучені та мовчазні прийшли увечері додому. Донечка спала, а на столику поруч з ліжком лежала книжка отого клятого Сушка. Взяла тихенько її дружина, вмостилася поруч зі мною в ліжко, розгорнула сторінку і прочитала:

    Не встати

    Незакінчена епістола...
    Грім ударив, наче істина,
    Час ударив – я не вистояв,
    Впав на вимерзлу ріллю.

    Поруч побратими-воїни
    (лики вичорнено зорями)
    Перешіптуються з мойрами
    Про сумний зі смертю шлюб.

    А навпроти – небо сонячне,
    Понесли до нього поночі,
    Крізь рідню мою безпомічну
    Та похилені чуби.

    Піді мною – поле з мінами:
    Кров’ю береги запінені,
    Весни, вимучені зимами,
    Мрії світло-голубі.

    Думав, як помру – полегшає:
    Рай ловити буду вершами,
    Юних гурій під одежами...
    Помиливсь: і тут дими,

    Чути гуркіт, видно сполохи,
    Хмари пахнуть болем, порохом.
    Та мені до бою з ворогом
    Вже не стати із труни.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. Капелан
    Священник сидів на снарядному ящику, заглиблений у невтішні думки. Поруч з ним, притулившись до стіни окопу, дрімав я. Три години тому, прямо тут, у брудній, наскрізь пропахченій порохом ямі, він сповідав солдатів. І тих, хто залишився живий після бою, і тих, хто вже мертвий.
    А починалося все красиво і урочисто: комбат з групою штабістів закинув цю людину до нас на «передок», представив як військового капелана і чкурнув у справах. Тиждень, як на цій ділянці фронту не було стрілянини, тож було вирішено десь у військових верхах, що добре слово, сказане солдатам, буде не зайвим.
    Вірян у взводі було багато - більше половини, бо основна частина військовиків була з-за Збруча. А там кожен ходить до церкви, навіть якщо не вірить в Бога. Зі столиці був тільки я. Як хворий зуб у роті, повному здорових зубів.
    - Олександре, - питав священник. - Коли ти останнього разу сповідався?
    - Коли помирала матір. Я тоді запросив його додому, оскільки неня не могла рухатися - розбив параліч.
    - І скільки часу пройшло?
    - П’ять років.
    - А чому потім не ходив?
    - А що Йому скажу? Прости, Господи, за убивство синів твоїх? Дай мені сили нищити їх і надалі, допоки останній москаль, який приповз на мою рідну землю, не здохне від моєї кулі?
    - А ти спробуй. Не по канону, а так я душа велить. Ось, давай накрию єпітрахіллю і гомони. А потім побачимо…
    Схилив голову перед святим отцем, зняв каску, зажурився. А потім…
    - Господи! Хай усі москалі здохнуть у страшних муках! Хай усі дезертири покриються коростою! Хай кожна моя куля потрапить точно в лоб ворога України! Дай мені сили і терпіння винищити всю погань, яка зрадила нашу державу. Амінь.
    Відсахнувся капелан від мене, перехрестився і тричі пробелькотів отченаш. Дивиться на мене, як на химеру, щось про себе шепоче.
    - Та не партеся, святий отче,- кажу. – Убивство - не смертний гріх, згідно зі Святим письмом. Самі це знаєте.
    - Але твоя молитва - це не каяття, це гнівна вимога освятити гріх.
    - Тю! А чим займаються наші вороги? З тієї сторони Дінця теж ходять священники, освячують убивства українців, освячують зброю, яка стріляє по нам. А в Москві молиться за Росію та їхніх яничар сам патріарх! Молиться за те, аби ми випустили з рук зброю, впали на коліна і почали, замість того, аби захищати зі зброєю в руках власну державу - бубоніти під носа молитви. І просити прощення невідомо за що.
    - Немає у тебе віри, сину мій,- каже капелан.
    - Ой, брате мій, віри у мене достатньо. І на мене, і на тебе вистачить. Ось, дивися,- простягую йому бінокля і вказую на сосонку, яка бовваніє метрів за триста перед позиціями. - Бачите дві лапаті віті на висоті двох метрів од землі?
    - Бачу.
    - А бачите там кілера, який сидить зі снайперською гвинтівкою і цілиться вам прямо в лоба?
    Святий отець упав на дно окопу з посірілим від страху обличчям.
    - Так знайте,- це ваш колега, отець Пануфрій. Давно на нього полюємо. Кажуть, спочатку, молиться ревно Господу нашому, просить прощення, а потім бере гвинтівку - і стріляє. Чотирьох наших побратимів упокоїв, до речі.
    Мовчить капелан, губи дрижать, хрест намагається на себе покласти, а правиця не підіймається.
    - Чорт ним керує, а не Господь бог.
    - Та ну! За свої «подвиги» має подяку від самого патріарха московського та від Путіна. Отже, свята людина, непорочна, праведна.
    Дзвінка тиша, орнаментована дзюрчанням коників, аж різала вуха. А я думаю, що це не тиша, а правда життя подавала свій голос.
    Сердитий піп був після цієї розмови, у мій бік навіть не дивився. Думав, мабуть, що я грішник, який випадково затесався між праведників. Я ж думав про нього, що це невинне теля затесалося між вовків і намагається їх помирити, всупереч логіці та життєвій правді.
    А солдати справді потребували психологічної допомоги. Сержант Канько утратив жінку та дитину, яких збив п'яний прокурор на дорогах Рівненщини, Івана Микитюка покинула дружина, втомившись чекати його повернення з війни, Микола Нечипорук потроху спивався, оскільки не бачив майбутнього життя поза межами окопу. У Федюка розвалився бізнес, Тарас Іванченко втратив ногу та руку. Фактично, у кожного вояка була сімейна, або власна психологічна чи фізіологічна проблема, яка потребувала вирішення. І тут, як легкий наркотик - з'являвся капелан. Як паразит на проблемах людства.
    Чи виручав? Безсумнівно. Але не всіх. Так само як і військові психологи. А переважна більшість солдатів, які проходили горнило війни - згорала, спивалася, накладала від безвиході на себе руки.
    А через годину знову з ним здибалися. Сіли поруч, я запалив цигарку, він - молиться. Питає:
    - Може, сповідаєшся? Час непевний…
    - Отче! У часи козаччини попи ходили у бій разом з козаками: різали, відтинали голови, стояли спина до спини зі своїми побратимами. Може, час і вам взяти до рук зброю?
    - Бог не велів. У нас інше покликання,- спасати грішні душі.
    - А раніше не спасали? Чи наші діди були дурнішими, не розуміли що до чого?
    Бій почався раптово. Спочатку праворуч від нас гримнув фугас, потім загурчав кулемет, а незабаром до окопу почали застрибувати підпилі бойовики.
    По телебаченню ви почуєте сухі фрази « …російська диверсійна група невдало намагалася взяти штурмом позиції ООС.»
    А розуміти треба так: « У результаті важкого позиційного бою загинуло шестеро бійців української армії…»
    А капелан тоді не загинув. Ухопив автомата, якого я йому встромив у руки, і стріляв як навіжений. Коли закінчився ріжок з патронами - передав ще три. І не кажіть мені, що священники не вміють стріляти. Ви просто не бачили. А я - бачив.
    І знаєте що – з нами тоді був Бог. Бо ми - вижили.
    23.01.2021 р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. Екзорцист
    Свого часу, працюючи помічником-консультантом у народного депутата України, мусів бігати туди-сюди з комітету, в якому він головував, до сесійної зали: то документи на підпис однести, то отримати терміново, віч-на-віч, порцію робочих порад, то послухати з верхнього ярусу виступи слуг народу. І, ось, на одному з таких пленарних засідань, дуже відома прогресивна соціалістка несподівано почала плюватися на колег, коли вони не згодилися внести її поправку до законопроекту, який був винесений на розгляд парламенту, щодо надання російській мові статусу державної. Не вистачило кількох голосів.
    А коли їй зробили зауваження щодо непристойної поведінки, то люто накинулася на Павла Мовч...на і гризонула його за вухо.
    Давно знав, що з соціалістами та комуністами щось не так. Якісь вони не такі як треба, а частина з них просто одержимі. Ну не може психічно здорова людина підривати церкви, переплавляти храмові дзвони для потреб промисловості, називати релігію - опіумом для народу, палити ікони та вважати своїм ідеологічним ідолом хронічного сифілітика з повною відсутністю моралі та з прагненнями масового фізичного знищення людей.Замість значка "Народний депутат України" вона принципово носила золоту цяцю з написом "Пролетарі всіх країн - єднайтеся!".
    Половина депутатів, уздрівши це неподобство, дременула з сесійної зали хто-куди, інша - втратила дар мови і завмерла соляними стовпами.
    Коли ж ця відьма, виплюнувши на підлогу шмат вуха колеги трохи заспокоїлася, то, як нічого не бувало, ломанулася в кафешку, яка знаходилася у напівпідвальному приміщенні законодавчого органу, аби випити вогняної водиці. Це нині там в асортименті немає збадьорливих алкогольних напоїв, а раніше…
    Вийшов я з сесійної зали на свіже повітря, а за мною з відкушеним вухом у поліетиленовому пакеті -Павло Мов..ан.
    - Пане Павле! - кричу побратимові. – Ходіть но сюди!
    - Чого хочеш, Сашко? Я до лікарні, може мочку усе ж таки встигнуть пришити. Підвези машиною до Олександрівської лікарні, хутчій.
    - Тю! Ану дайте сюди вухо! - і цап у нього з рук, заюшений кров'ю, орган.
    - Ой яке гарне, лапате… ану стійте, не смикайтеся!
    Притулив одкушену мочку до вкривавленого хрящика, притиснув трішки пучками і прошепотів:
    - Боже, зціли цього чоловіка, не дай пропасти безгрішній душі!
    І що ви думаєте? Приросло відкушене м'ясо миттєво, навіть сліду від зубисьок прогресивної соціалістки не залишилося!
    Помацав вухо пан Павло і очі його поповзли вгору.
    - Це ж..як? Що ж це… ох ти! - і, ледь заточуючись, подріботів у сторону Маріїнського парку, аби присісти на лавці.
    Витер я закривавлені руки об якийсь законопроект, який дістав з дипломата, аж гульк - кусюча соціалістка біжить в мою сторону: долоні стиснуті в кулаки, погляд - як в упира, який побачив довгоочікувану жертву. Ще й гарчить під носа щось вельми загрозливе. Біля мене раптом зупинилася, оглянула з голови до ніг, уздріла значок Народного Руху України на лацкані піджака і люто просичала:
    - Чого дивишся? Думаєш, що російська мова не буде панувати в Україні? Помиляєшся! Кожен хохол буде нею користуватися, ще й дякуватиме.
    - Жіночко,- кажу депутатці. - Ідіть куди йшли, я вас не чіпаю.
    - Ах, не чіпаєш? Та я тебе…- і кинулася битися навкулачки.
    - Ім’ям Господа нашого - згинь, нечиста сило! - ревнув на всю парламентську площу і перехрестив цю відьму, доки вона не дотягнула до мене своїми пазуриськами.
    Йой, браття мої та сестри! Що тут сталося!!!
    Налетіла соціалістка, наче на залізну стіну! Гепнулася головою об щось невидиме і тверде, аж на лобі почала зріти гуля, завбільшки з кулак. Ще раз кинулася, намагаючись до мене дібратися, і знову налетіла на невидиму загорожу. Згодом плюнула в мою сторону трутою, але слина полетіла назад, туди, звідки вилетіла. Завила відьма від безсилля вовчим голосом, і дала драла. А на моїх грудях, під костюмом та сорочкою, горів вогнем натільний хрестик. Так палив, що я аж зойкнув. Так щоразу буває, коли прошу допомоги в Господа, вже звик.
    А за моєю спиною повклякали і депутати, що швендяли біля стін Верховної ради, і чималий гурточок їхніх посіпак, і «праздно шатающієся лічності». Ще б пак: нікому в житті не доводилося на власні очі бачити, як діє ім’я Бога на нечисту силу. Хіба що у фільмі. Але то фільм, а це - реальність.
    Поголос про те, що сталося, дійшов до митрополита. Уночі розбурхав дзвінок зі святійшої канцелярії, питають: «Коли отримав такий дар, хто тебе вчив, скільки бісів уже вигнав?».
    А що відповісти? Ніколи нічим подібним не промишляв, у собі такого талану ніколи не відчував, до церкви ходжу вельми нерегулярно, Святе письмо знаю погано. Ще й з попами постійно сперечаюся, часто доводячи їх до сказу. І горілку вживаю вряди-годи. То який з мене екзорцист? Правильно: ніякий.
    Довго чухали чуприни очільники церкви, радилися між собою, а потім прорекли:
    - У четвер пленарні засідання закінчуються. Запрошуємо на вихідні до монастиря. Перевіримо твої здібності, зрозуміємо - хто ти за один.
    Добирався до похмурої споруди стандартно: спочатку трамваєм, а потім тролейбусом. Це нині кожен законотворець їздить до перукарні, або магазину виключно мерседесом S- класу. А до Верховної ради чи до Кабміну - виключно в позолоченому паланкіні з численим ескортом пахолків.
    Раніше такого не було: депутат Євген Жовтяк підкочував під стіни ВР «Таврією», Віталій Шевченко добирався електричкою, Дмитро Павличко цургикав пішки. А їхні помічники чинили так само: це був неписаний етикет тодішніх народних обранців.
    Зустрів мене босий дідуган у потертій старій рясі, накинутій на голе тіло.
    - Йди за мною, нещасний,- і махнув ковінькою попід самим носом, аж я відсахнувся.
    А як зайшов кам’яної до келії без вікон - за мною захряснулися двері та прогуркотів залізний засув.
    « Всьо, я в капкані», - майнуло в макітрі. «Тут мені жаба цицьки й дасть».
    В кутку, високо під стелею, висіла ікона зі Спасителем, на дубовому столику лежала розкрита Біблія, а в залізному полумиску куняла запалена товстелезна свіча, довжиною з лікоть. Ніякої архітектурної та побутової зайвини. Все скромно та зі смаком. Саме так, як я люблю.
    Що ж, сів на ослона, підсунув до себе поближче Біблію і занурився в історію арамейського народу.
    Через п'ять-шість годин двері відчинилися, на порозі стояли митрополит з настоятелем монастиря.
    - Ми тут у шпарку спостерігали, як ти, сину мій, читаєш Святе письмо. Аж дивно - жодного разу не зупинився, жодного разу не попросив води, нікого не кликав. Так ніхто себе не поводить. Дивно.
    - Та,- махнув я рукою. - справа звична. Коли, за день перед голосуванням, працівники секретаріату Верховної ради вивалюють на стола півсотні законопроектів, то читати мусиш удесятеро більше та швидше. А Біблія - книжка цікава, ніколи не було стільки вільного часу, аби сісти і все грунтовно опрацювати. Тож дякую вам, святі отці, за цю прекрасну нагоду.
    Ті перезирнулися і трохи спохмурніли.
    - Ми тут по ділу,- муркнув архімандрит. От скажи - що думаєш про віру та сили, які та породжує?
    - Будь-яка річ, жива, а чи мертва, будь яка materia prim, наповнена енергією творення, прадухом, прасвітлом та формуючою прасилою. Гермес Трисмегіст називав її totius fortitudinis fortitude fortis, силою всіх сил, яка рухає будь-яку тонку річ і пронизує наскрізь будь-який моноліт. Ось тому слова Творця всього сущого, сила Його імені може і руйнувати, і творити, і захищати. Одна заковика: я в цій премудростях невмійко. Можливо, чисто випадково прикрився зі страху іменем Бога, а він і допоміг…
    Архімандрит аж затрусився від обурення!
    - Та хто ти такий, аби кликати та залучати ім’я Творця в богопротивні справи! Неук! Невіглас! Крамольник без належних знань, практики та віри! Церква тисячі років дошукувала потрібні слова та словосполучення, аби вони мали силу над нечистими! Виточила, шляхом проб та помилок, кожен жест, кожну фразу та порядок проведення екзорцизмів! А ти ляпнув зопалу ім’я Господа, бо тобі було треба, а не людям. Геть з моїх очей, юначе! І замахнувся на мене патерицею, на яку опирався.
    - Зачекай, брате мій! - зупинив розгніваного колегу митрополит. - Якби гість сам сюди пприпхався непроханим - можна й вигнати. Але ж ми самі його сюди покликали, отже будемо гостинними і перевіримо на що той здатен. Як негодящий – подякуємо за візит і хай біжить додому.
    А нині,- звернувся до мене церковний владика,- лягай спати. Матрац та ковдру зараз принесуть.
    - А щось пожувати?
    - Е-е-е, буде солонина та кухоль криничної води.
    - Гаразд, зітхнув я. Вода так вода. Теж харч непоганий, наваристий.
    Двічі за ніч мене будили монотонні голоси монахів, які молилися в сусідніх келіях. Спати не дуже хотілося, від багатогодинного читання в очі як піску насипали, то ж я їх заплющив та почав пригадувати інформацію як проводяться обряди екзорцизмів, яку надибував, вряди-годи, в книжках-репринтах святої інквізиції та випадкових історичних джерелах.
    Як правило, екзорцист мусить бути глибоко віруючою людиною, як мінімум священником. І, найголовніше - людиною, чистою перед совістю та Богом. Тобто, фактично, безгрішною. До такої благочестивої душі ні чорт не підступиться, ні сатана.
    Рано вранці, під час висхідного сонця, береться вода з чистого озера або річки. Ця благословенна волога розхлюпується по кутках кімнати, куди приведуть згодом біснуватого. Запалюється свіча, куплена в Єрусалимському храмі, або на Фанарі. Над входом у кімнату встановлюється намолена чудотворна ікона або хрест. Поруч зі священником мусить бути цеберце зі святою водою та кропидлом, купленими також в Єрусалимському храмі. В руках екзорцист має тримати книгу з потрібними ритуальними текстами вигнання бісів, затвердженими святою церквою. Самодіяльність тут не вітається.
    Під час процедури необхідно тричі перехрестити воду. Після закінчення - тричі плюнути через ліве плече, окропити одержимого водою, а воду, що залишилася після обряду, примусово влити йому в пельку.
    Справа ця многотрудна і непевна. Стільки людей померло під час проведення цього ритуалу - страшно сказати. А скільки стало каліками - те знає тільки Бог.
    Але це все теорія без практики. Як тут мені бути? З чого починати?
    «Гаразд»,- міркую. «Буду читати те, що вважаю за потрібне. А там буде що буде.
    Не відаю як, але відчув, що в цьому монастирі присутня theoda, spiritus purus, різновид genius loci, чародійська сила якогось давно померлого монаха. Думаю, саме в цій келії він і здійснював обряди екзорцизму. Можливо, ці стіни, де ще витає дух померлого монаха, мені допоможуть?
    Двері прочинилися - і до кімнати завели здоровенного чолов’ягу, спеленутого гамівною сорочкою. По обидва боки нещасного вивищувалися двометрові монахи. Вштовхнувши біснуватого до середини приміщення, вони вихопили з-за очкурів бейсбольні біти і вклякли, готуючись до бою. Одразу видко: хлопаки терті, свою справу знають.
    А за ними, на безпечній відстані бовваніли постаті архімандрита і митрополита.
    - Це хто такий? - питаю в святих отців.
    - Святотатець, одержимий демоном. І непростим! Грішить регулярно і цілеспрямовано. Ми тут діємо у парі з синагогою. Вона теж зацікавлена у вирішенні непорозуміння.
    - Нічого не второпав! - одказую.
    - А що тут незрозуміло? Якщо єврея впіймають на любовній справі з християнкою, то йому відрізають прутня та виривають одне око. А християнина, який займається сексом з єврейкою, звинувачують в bestialitas, в розпутстві contra naturam. Раніше за таке спалювали на вогнищі. А нині проводять екзорцизми. От і подивимося - на що ти годен. Якщо вигониш демона еротичної спокуси з цього чоловіка - підпишимо контракт. Якщо ж ні - проженемо геть.
    Чесно скажу - я розгубився. Ну, закони писати вже наловчився, жінку не сердити також. А от мати справу з альковними спокусниками-різновірцями - звиняйте, це не моє. Я тут ні бум-бум.
    А волохатого дядю вже розпеленали та штовхнули в мої обійми.
    Я перехрестився. А як прошепотів: «Іменем Господа - виганяю демона розтління в тартар…» - збоченець кинувся на мене.
    Він устиг таки коцнути мене в лоба п’ятірнею. Я страшенно розлютився і на цього вилупка, і на святих отців, які влаштували цей цирк. І мене понесло.
    - А щоб тобі Люципер копито засунув по гланди в ріпицю! - заволав я.
    Волохатий бурмило злетів після цих слів аж під стелю і луснувся об неї потилицею.
    Монахи-охоронці з несподіванки випустили свої довбні з рук та роззявили роти. Я примовк, а грішник упав на долівку, підвівся і знову кинувся на мене, розчепіривши моцаки.
    - Бодай тебе чорт рогами в причинне місце поцілив! - зарепетував я.
    Дикий, нелюдський крик струснув стіни древнього монастиря, а грішник зігнувся від болю, вхопившись за пахвину.
    - Щоб тебе товкло і трясло до Страшного суду як макове зерня у ступі! Бодай тебе лоскотали анциболоти аж до гикавки! А щоб тобі в гузно позабивало цвяхи-двадцятки!...
    Грішника товкло об стелю та об стіни, пекло невидимими вогнями, кусало, щипало, гепало об стіл та святих отців. Ревище стояло таке, що сипалася штукатурка і тріщала цегла. Згодом з рота біснуватого вилетіла чорна хмара смердючого диму і з виттям чкурнула в прочинені двері приміщення.
    Кричав екзорцизми я довго, хвилин двадцять. А коли закінчив, озирнувся і побачив непритомного митрополита та архімандрита, який стогнав під стінкою келії, тримаючись за серце. Дядьків з дубцями як корова язиком злизала, зате до келії зазирало з десятків зо два монахів з посірілими від жаху обличчями. А сексуальний маніяк лежав посеред кімнати, розкинувши руки, і гірко плакав…
    А мої груди під сорочкою пекло вогнем. Натільний хрест розплавився і розтікся грудьми. Нині боюся купатися в місцях загального користування, аби люди не побачили, що над пузом світиться жовтогаряче полум’я. У формі хреста…
    А одержимий відтоді став сумирним, веде правильний образ життя, молиться, постує, допомагає людям. А як побачить випадково якусь жінку - тікає від неї як чорт від ладану.
    Тепер запрошують мене до цієї справи регулярно, навіть підплачують трохи за труди. От тільки учня не дають, аби я потроху передавав свій досвід та знання молодому спеціалістові. Кажуть, що такому не навчиш, це - дар небес.
    А в мене на думці тільки одне: як би провести обряд гуртового екзорцизму, аби всіх зрадників України, всіх байдужих до неї, всіх злодюг та дезертирів вилікувати раз і назавжди. Шукаю рецепт такого обряду - і не знаходжу. Може ви, шановні читачі підкажете? Га?

    17.01.2021р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. Досить
    Мій рідний братик років дванадцять працює техніком на Бортницькій станції аерації, що під Києвом. Ремонтує та доглядає турбіни, які качають столичні стокові води, після їх очистки, до обвідного технічного каналу, який впадає в Дніпро. Щодня в нього перекачується близько 800 тисяч кубічних метрів очищеної води. Якщо цього не робити, то селище Гнідин миттєво накриє брудним паводком.
    Запах там, вам скажу, ще той. Це й не дивно, оскільки до берегів штучної гідротехнічної споруди удень і вночі пришвартовуються сміттєвози і зсипають непотріб у канал. Так вигідніше, оскільки за утилізацію сміття на полігонах доводиться платити. А так дешево й сердито: приїхав у темну пору до ділянки, що не охороняється, зсипав і поїхав за черговою порцією лайна.
    Риба дохне, люди задихаються від смороду, а владі - до лампади. МЧС турбується про багатотисячні зарплати для своїх керівників, МВС - про закупівлю «Мерседесів» за мільйони гривень для того, аби начальники їздили з комфортом, Віталій Кличко та його гоп-стоп компанія - про забудовників, які будують хмарочоси на головах киян, а Президент… чорт знає про що думає Президент. Але точно не про те, куди пливе його лайно, що з ним роблять прості трудяги і куди вивозять сміття з його державної дачі, яку він окупував, всупереч власним передвиборчим обіцянкам.
    Гімно липне до лайна, а гроші до грошей. Це - залізний закон. Але ж потрібно мати хоч якісь запобіжники, аби не сталося лиха! Чи, думаєте, ми ще якось поживемо, понасираємо де душі вгодно, а наші культурні виверження хай розгрібають діти та онуки?
    Минулого тижня, з цікавості, зробив аналізи цих очищених вод і вжахнувся:
    Перевищення амонію - десятикратне, нітратів та нітритів - восьмикратне. Отже, органіка, усе ж таки, присутня. Гниє, розкладається, випадає в токсичні нерозчинювані сполуки.
    Пішов далі. Перевірив на вміст металів. І ахнув: є стронцій! Є цезій! Є уран! Є вся таблиця Мєндєлєєва в найнесподіваніших сполуках.
    Брат попросив, аби я йому допоміг з ремонтом турбіни третьої черги, оскільки його напарник зліг з коронавірусом. І хоч це не моя спеціальність, але рідній душі відмовляти - гріх. Поїхав після праці в Бортничі. Копирсалися до ранку. Я подавав інструменти, викручував гайки, набивав бобітові прокладки тощо. А як закінчили цю мороку і турбіна завищала на 130 децибел - зняли навушники, перевдяглися та пішли відпочивати.
    - Брате,- каже Віктор. - А ходімо до каналу, я тобі щось покажу.
    - А може спати?
    - Потім спати. Ти ж - акваріуміст, тобі буде цікаво.
    Пішли навпрошки, через зарості обліпихи, яка окупувала усі піщані пагорби на піступах від станції до Дніпра.
    Ось і канал, тобто те, у що він перетворився за останні десять років. На обох берегах сновигає десятка зо два бомжів та сачками, прямо з берега, вивуджують карасів, звантажують улов у пластикові коробки. А циганчата носять цю рибу до бусиків, які стоять трохи вище, на прибережній дорозі.
    Двадцять хвилин - і товар поїхав у столицю. Там його продаватимуть з рук під станціями метро, на ринках, під пішохідними переходами, як ставкову рибу з Тетіївського рибгоспу.
    Їжте, кияни, ласуйте дарами природи, насичуйтеся радіонуклідами та нітратами. Бо рибка дешева, а народець бідний. Тож все розкупить неодмінно.
    А це вже виходить за межі компетенції очільника міста Києва, профільного міністерства і СЕС Це питання державної ваги! Отже ним повинні опікуватися РНБО та СБУ. І дізнатися: яким чином у стічних столичних водах опинилися небезпечні радіонукліди. Хто, коли і звідки завозить сюди такі украй небезпечні відходи. Бо водами Дніпра користується третина мешканців країни. Це не жарти, дорогенькі мої, це злочинне недбальство. Якщо хтось думає, що якось воно буде - помиляєтеся. Запрошую відвідати Київську спеціалізовану лікарню для чорнобильців і подивитися, як люди вмирають від променевої хвороби та радіологічного ураження. Гарантую: ні спати, ні їсти після побаченого ви не будете довго.
    Нині зима, близько нуля, тож вода над каналом аж парує. Це й не дивно, бо навіть у найлютіші морози вона не падає нижче 20-ти градусів за Цельсієм.
    Зазирнув у воду і мої очі вилізли з орбіт: водойма кишіла рибою та мікроорганізмами. Між міріадами дафній та циклопів сновигали табуни гуппій, молінезій, пецилій, мечоносців, скалярій, карасів та щук. Про плотвичок не кажу - кишло. А машини їдуть та їдуть. А кияни жують цю заразу та жують. Безхозною акваріумною рибкою теж не гребують. Ви думаєте, що всю її вирощують на спеціалізованих фірмах? Ні. Половина того, що продається на столичному Пташиному ринку, звідси - з Бортницького каналу. Звідси й супутні хвороби - іхтіофтороз, краснуха тощо. А хто на цьому заробляє? Продавці лікарських іхтіологічних препаратів.
    Такого раніше не було. Хай клята совдепія і зомбувала мізки людей комуністичними бриднями, але, принаймні, доглядала за місцем проживання власних рабів. Принаймні, у столиці. Нині всі вільні. Що хочу - те і роблю. Аби тільки був зиск.
    А планета задихається. Все живе на ній потроху гине.
    Нині коронавірус, всі вдягнули одноразові маски, рятуючись від хвороби, яку штучно змонтували в російських лабораторіях. І це ще тільки ягідки.
    А люди купують ялинки та сосни, аби в хатах пахло хвоєю та святом. Цей дикунський звичай, започаткований Петром Першим, дає хороші прибутки продавцям спиляної деревини. Він нічим не відрізняється від хороводів наших пращурів, які танцювали довкола витесаних бовванів язичницьких богів чи пам’ятників вождеві світового пролетаріату – Володимиру Леніну. Але різниця між масштабами шкоди від зрізаних дерев і танцюльок довкола гранітних постаментів - колосальна. Норвегія цьогоріч повністю заборонила вирубувати дерева у своїй країні. Лісництва прибирають тільки повалені буревієм дерева та сухостій. І купують потрібну сировину у дикунів, тобто у нас. А ми рубаємо і молоді сосонки, і здорові дерева, яким ще рости і рости. І тільки для того, аби поначіплювати на них гірлянд, покопирсатися в носі, полузгати насіння на майдані під «йолкою» та й піти глитати оковиту. А, може, досить?
    Наші онуки будуть ходити в протигазах, а згодом житимуть у підземних містах, бо поверхня перетвориться на суцільний отруйний для всього живого смітник.

    З наступаючим Новим роком Вас, шановні друзі, з Різдвом Христовим!
    Парнусем лехайм.

    27.12.2020р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. Мудра жінка
    Кожна зустріч з жінкою повинна приносити їй радість. От уранці, наприклад, не світ, не зоря зводжуся на ратиці та шпацирую до кухні готувати сніданок і собі, і супружниці. А вона, бідолашна, ще спить: розпашіла, розімліла, з косами, розкинутими віялом по подушках.
    Так і мусить робити добрий муж, так гадаю. Жінку потрібно лагідно поцілувати де треба, аби не розбудити - тихесенько вставати з ліжка і не навантажувати її зайвою роботою. Особливо кухонною. Вони тільки удають, що до памороків люблять чистити картоплю та карасів, патрати курей та лупити яйця для яєшні, а насправді - ні, ні і ще раз ні! Найбільше вони люблять спати. Отак от.
    Потомственні бовдури одружуються для того, аби вони варили борщі, витирали сопляки дітям та молилися на ікони, бажаючи чоловікові здравія та грошовитої праці, аби вистачало і на шиншилові шуби, і на коштовні брязкальця, і на подорожі до екзотичних країн. Та насправді жінки створені виключно для того, аби їх любили і догоджали як болячкам. Тоді вони стають м“якосердними, улесливими та вельми велелюбними. Наче.
    Бо у мене так воно і є. Їздить на мені супружниця, наче відьма у ступі, ганяє туди-сюди. І все по ділу. Але як надходить вечір, то немає від опуклої венери спасу аж до ранку. І так щодня.
    Ну, трохи схуднув, очі світяться від виснаження навіть у темряві, як у кота під час весняних ігрищ, ноги заплітаються. Тож коли уранці човпаю на роботу пні корчувати, то руки трохи дрижать, наче з перепою. Та то дрібниці. Головне - жінка мене ой як любить! А от у сусіда Миколи...
    Корчуємо удвох штурпаки від зрізаних дубів, хекаємо як навіжені. Підганяємо одне одного в шию, бо якщо не встигнемо до вечора вичистити ділянку, то лісник нас завтра загризе. Це й зрозуміло: уранці прицургенить бригада садівників з саджанцями сосни, а ділянку не вичищено. А раз так, то не бачити нам третини зарплатні. Натомість почуємо гучне добірне матюччя. А кричить він - йой! Усю живність у лісгоспі за зиму розлякав своїм ревом. Навіть ведмеді попрокидалися у своїх барлогах посеред лютого місяця і дременули в сусідні діброви. І їжаки також, до речі.Так що робота у нас відповідальна, люди залежать від людей, а зарплатня від вчасно виконаної роботи. А на додачу лісник змусить голими руками проріджувати ділянки з молодими посадками. Спробуйте якось і ви висмикнути дубця з землі,- то вам не вареники з маслом глитати. Без потрібних навичок та досвіду легко набудете геморой. А то така штука капосна, що і світ стане немилим, чесно кажу.
    Аж коли сонце сіло за обрій, доволочили останнього пня на узбіччя ділянки та сіли на ньому відпочити. Микола, сердитий, мов чорт, дістав з термоска чекушку і одним ковтком повечеряв. А потім запалив цигарку і крізь зуби чвиркнув:
    - Не піду до хати, Тут, в ломаках і заночую.
    - Тю! Чого це? Невже вдома так погано?
    - Не те слово. Тута чуєш як пташки співають? Це ж рай. А вдома що? Як тільки на поріг, то жінка одразу: З“явився, нарешті, гаспиде! Бодай тебе пранці з’їли! Цілими днями на своїй проклятій роботі пропадаєш, а вдома жінка одна, як білка в колесі, крутиться. Ніякої допомоги!” . Ну і так далі.
    - А ти не пробував до неї підлеститися? - питаю.
    - Пробував. І не раз. Повечеряю, помиюся, ляжу тихенько в ліжко трішки відпочити, а вона вже під боком, торсає і шепче: “Чоловіче, давай кохатися”. Кажу: “Зачекай годинку, трішки одсапаюся”. -А вона в крик! “Ти мене не любиш! Ти вже забув що таке жінка-а-а-а!”.
    - І справді, дилема. Моя дружина дає трохи подрімати в клуні біля кабанів, нагодує як слід, в ліжко попід руки приводить. Навіть спинку почухає, аби отримав повне задоволення. Ну вже аж потім реалізовую її амурні мрії та сподівання. І мені добре, і їй. Одна морока: вже тричі за півроку довелося купувати нові ліжка. А вона мені:
    - Годі витрачати гроші на дивани! Давай спати як японці - прямо на долівці! І кабза буде цілою, і миші з-підпілля повтікають.
    Я й згодився, бо думка розумна і практична. Та й спати на дошках корисно для спини. А вона у мене після роботи у лісі ой як болить. Тепер трохи полегшало. А як дошки починають рипіти, то беру молотка і забиваю цвяхи, що вилізли з половиць, глибше. І всьо.
    Мовчить Микола, думу думає. Воно й зрозуміло: нині березень місяць, уночі у лісі, навіть якщо з головою заритися у ломаччя, то до ранку може і кабака замерзнути. А вдома тепло. Вибір складний - або розлючена відьма з теплою піччю, або лісові хащі з зашпорами у вухах та пальцях . А уранці треба ще одну ділянку корчувати, не меншу, аніж сьогодні.
    Не наважився я товариша підбивати йти зі мною в село, віддав йому свою чекушку бормотухи та почалапав напрошки через ліс до власної оселі.
    Жінка-щебетуха зустріла мене приязною усмішкою, роздягнула, розцілувала, мов Божу ікону на Святвечір, підсунула під носа тарілю з і смажениною та встромила до рук ополоника.
    - Їж, любий, їж милий, набирайся сил”.
    А сама сіла напроти з залюбленим поглядом і з замилуванням спостерігала, як я чвакаю м“ясцем. І так мені стало приємно на душі, наче там голі мавки танцювали гопака. Вельми втішливо, коли турботлива дружина шанує та поважає свого чоловіченька.
    Облизав я кухонну утвар, подякував за смачну вечерю своїй сердечній половинці і кажу:
    - Сонце ясне, потрібна твоя порада. У Миколи біда.
    - Яка така біда? - стривожено питає духмяна квіточка.
    - Не хоче Микола йти додому ночувати, жінка його пиляє і гризе нещадно.
    - А чого так?
    Довелося розказати їй всю правду.
    Зажурилася дружина, носа похнюпила, навіть слізка скотилася щокою, коли я описував, як Микола заривався з головою в холодні та вогкі дрова аби заночувати. Довго думала, дуже довго, я аж злякався, чи не заподіяв їй своєю розповіддю душевну травму.
    Згодом вона підійшла, сіла мені на коліна, обняла за шию і промуркотіла:
    - Годі відпочивати після праці в клуні з кабанами. Лягай на ліжку в хаті, отому, що ми ще не розтерзали. Зачекай хвилинку, зараз постелю, а ти йди в душ і помийся хутенько.
    А як вляглися на долівці - дружина накрила мене теплою вовняною ковдрою, поцілувала в щічку і заспівала колискової...
    Уперше за рік спав як убитий. Нічого не снилося, нічого не тривожило. А як прокинувся - голова світла, руки не дрижать, слабкість у членах відсутня. А дружина лежить сумирно поруч і в стелю дивиться.
    - Я от що подумала,- каже. - І тебе можу втратити, якщо буду ганяти як щука карася по заплаві. Хто мене любити буде, якщо здоров“я надірвеш? Тому кохатися будемо через день. А то й через два. І тільки тоді, коли будуть сили та вільний час".
    І пішла кашу варити на кухню. З цього дня вона мене туди пускає тільки тоді, коли треба чогось пожувати, а до плити - боронь Боже! Береже.
    А з Миколою теж усе налагодилося. Дружина сходила до його жінки та побалакала як слід. Поділилася мудрістю. І відьма щезла, а натомість з“явилася доброзичлива та турботлива дружина.
    На радощах ми з Миколою навіть кинули вживати оковиту - нащо те пійло, якщо удома чекає любов та взаєморозуміння.
    Через рік у нашому лісництві з’явилася вакансія корчувальника пнів: у Миколи народилася трійня, тож дружина прилаштувала його в сільському дитячому садку кочегаром на півставки. Платять небагато, але батько має змогу півдня проводити удома з сім’єю. Так що чекаю напарника. Гарантую: хутко навчу пні голими руками корчувати і дубці з землі виривати разом з корінням. І вити не згірше вовка також. Не баріться,
    26.12.2020р.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -