Знаєш, вірші, як мамонти, вимерли
І давно вже не пахне римами
І тоненькою смужкою біль.
А згадай, як холодними зимами,
Ти для мене був сенсом і стимулом
я для тебе була і в тобі.

Знаєш, вірші ідуть, не прощаючись,
Післясмаком терпкого чаю
Їх творитиме, хто заслужив.
А ти, дівчинко, вкотре втрачаючи,
Не торкайся руками раю,
Будь собою і сенс бережи.

Знаєш, вірші трагічно загинули,
у них крила ростуть за спинами
і когось це, мабуть, надихне.
А я біль запиваю провинами,
Бо мені вже не пахне римами,
Бо вони загубили мене.

21.02.2015р.

Треба просто тебе зі сльозою пустити
десь назовні, щоб далі не мучило.
Із потоків словесно густих
сотворити абзаци, а з них — підручник,
для маленьких наївних і щирих,
тих, що мріють кохати дужче.
Я байдужості б їх навчила.

Треба просто тебе у крові розчинити
і спокійно п'ять днів на місяць
кип'ятком (або майже) змивати.
Не писати про втрачену дійсність,
а натомість словесною ватою
обтирати подряпані пальці,
що ніяк не знайдуть собі місця -
набирають черговий рапорт.

Треба просто тебе натверезо прожити,
не топити у чарці під ранок в суботу,
щоб тобою думки не боліли
в неділю.
І писати про тебе доти,
доки вистачить серцю слів,
доки стане натхнення й чорнила,
доки всі не закінчаться букви.

Захотілось усе забути,
праву руку поранила ручкою.
І згадала - пишу ж бо лівою...


11. 11. 2012

Я бачила зАмок, людьми не зіпсований:
без довгих трактатів, фальшивих історій
впускає охочих сумних подорожніх
лишається сам, відпускаючи кожного.

Я бачила зАмок такий, як діснеївський:
там пахне душею, віршами, ессеями,
на будь-який колір і смак хеппі-ендами,
і здається, що світ не довкола — всередині.

Я бачила зАмок, собою ув'язнений:
спокійно-таємний, минулим розмазаний,
високий і сильний, з оббитими стінами.
Дістала блокнот, записати хотіла назву,
щоб сюди повернутись завтра.
А зАмок без імені.

22. 09. 2012 р.

Ти для кожного з них відбивалась єдиним звуком,
холод в пальці пускала, зривала слабкі дахи.
В чорно-білих рядах після дотику твого — сухо,
сіра клавіша тріснула. Тон від того зробився глухим.

Ти для кожного з них народилася вітряним віршем,
римувала на скронях відверто гарячі думки.
В чорно-білих рядах хтось так мало, а хтось трохи більше
з тебе попіл змітав поцілунком, як сон легким.

Ти від кожного з них відлетіла кленовим листом,
відлітала своє, і, здається, на краще лягла вікно.
Надто біло навколо? То не біло, то просто чисто.
Знаєш, дивна ця смерть - тимчасовий нічний гіпноз.

19.09. 2012р.

Не вкидати б хоч раз до гіркого, як відповідь, чаю
Модний цитрус (насправді звичайний лимон).
Між солодким обманом буденних розмов
Гіркота затаїлася, пізно її помічаєш.

Пахне листям, коханням, весною, розмаєм!
Ну, чого ж ти про листя й двох слів не сказав?
На терезах, як завше, всі «проти» і «за»
А вуста проголошують вічне «не знаю».

16/11/2011

=1=
Коли зима блукала світом,
Мороз по шибці малював,
Мій батько матері ніс квіти,
Слова подяки готував.
Приємно-втомлена, щаслива,
З малим дитятком на руках,
Дивилась в те маленьке диво,
Шукала рідне в тих очах.
Я знаю, ви хотіли сина,
Мене ніхто не планував.
Але скажіть, хіба я винна,
Що я народжена жива?
“Проблема вічна і обуза”,-
Давно минув той перший шок.
Росла без ігор і без друзів,
Росла в компанії книжок.
=2=
В дитинстві мріяла літати,
Кудись з птахами в небесах.
А потім стала помічати -
Політ душі — то вже краса!
Блукала травами до ранку,
Щоб загубитись в тих полях.
Та якось раптом на світанку
Зійшла з орбіт моя Земля.
Сама собі втирала сльози,
Тому, що поруч лиш ліси.
І загубила власний розум,
Як квітка в пошуках роси.
Природа істину відкрила:
“Шукай веселку у дощі!
Не тільки пташка має крила,
У тебе теж вони в душі”.
=3=
Та з часом ліс на Львів змінила,
Трамваї, колії, дроти.
У місті зустрічей (так мило),
Хотіла щастя віднайти.
У місті пам”яток і храмів,
У місті сонця і тепла,
Напівхолодними вустами
Із чаші Осені пила.
Збирала повні жмені листя,
Складала ніжно у букет.
Моє повітря (надто чисте),
Заповнив запах сигарет.
Я львівським димом задихнулась,
Сховала душу від тепла.
І ту бруківку, що для вулиць
В моєму серці хтось проклав.
=4=
Втомилась жити в цьому тілі:
Занадто тісно для душі.
Вона так вирватись хотіла,
Що виливалась у вірші.
Вірші-трагедії спочатку,
Де всьому відчай голова:
Сама навчилася втрачати,
Та й виливала у слова.
Вірші, де світом править Осінь
Лягали тихо на папір.
А потім весни, дощ і грози,
Польоти в небо, вище зір.
Вірші про ранки у тумани
(бо я закохана в туман).
Якщо писати перестану,
То значить вже душа німа.
=5=
Я так хотіла Світ змінити,
Що він змінив мене саму.
Навчив сміятись і любити,
Я щиро дякую йому.
Я вдячна Світові за силу,
За силу ручки (чи пера),
За вміння бачити красиве,
Вбивати зло серед добра.
Я вдячна Світові за волю,
За те, що крила дав мені.
І хоч літати не дозволив,
Та все ж не кинув у вогні.
Я так хотіла бути Кимось,
За волю битись на виду.
Мені примарилось, наснилось,
Бо я не зірка — не впаду.
=6=
Усе життя шукала Бога,
Шукала в людях, і в собі.
І крізь пітьму ішла до нього,
І крізь світанки голубі.
Ночами часто на колінах
Просила помочі в біді.
А він все чув і неодмінно
Назустріч кидався тоді.
Усі гріхи мої пробачив,
І наказав робити так:
“Твори добро, бо я все бачу,
І без добра — тобі ніяк”.
Плекала в серці, як дитину
Святого Бога повсякчас.
Грішила, знаю. Хоч я винна
Він віри в мене не втрачав.
=7=
Любила дощ, любила вітер,
Любила сонце і тепло.
Сміялась так, як вміють діти,
А часом плакала — пекло.
І низько падала, й злітала,
Була володарем, рабом.
Кохання часом проклинала,
А часом вірила в любов.
За мрію все могла віддати:
Життя, і серце, і вірші.
Тепер вже знаю, де шукати:
Іду за голосом душі.
Хоч кажуть, двадцять — лиш початок,
Та я всього вже досягла.
Сьогодні ж хочу попрощатись.

З любов”ю,

Юлька.

Я пішла.

Життя і смерть - дороги різні.
Життя і смерть - то два світи.
Буває рано, часом пізно
Чогось ми хочем досягти!

Душа кричить собі невпинно,
Та хай кричить, бо не німа!
Усе, що статися повинно,
Ми ігноруємо дарма!

Життя і смерть - межі немає!
Лиш час відносить в забуття.
Але одне я точно знаю-
Те, що смерть - нове життя!


08.05.2010р.

Мої ріднесенькі, летіть,
Де небо плаче світанкове,
Іскриться променем любові
І накриває цілий світ.

Летіть, замріяні, туди,
Де вас розлука не дістане
І де самотність не настане.
Летіть подалі від біди!

На вас чекає інший світ,
Тому лишіть мені минуле.
Душа втомилась і заснула,
А ви зринайте у політ!



07.05.2010р.

Між думок витає паніка,
Бо душевного "Титаніка"
Поглинув час.

Він, невпинно опираючись,
І від болю знемагаючи,
Між хвиль кричав.

А вони, брехливі, зрадили,
Крижаними зорепадами
Лягли на борт.

Тонуть усмішки сполохані,
Бо , виходить, що закоханий
Убив любов.

І на дно спадають каменем
Почуття, які між нами є.
Колись спливуть.

І злетять у небо спогадом
Не для нас, мабуть. Для чого нам
Шукати суть?


06.05.2010р.

Мій світлий ангел ховає крила,
Вуста шепочуть : “Куди ідеш?”.
Втрачаю спокій, втрачаю сили,
Душа блукає поміж людей.

Мій світлий ангел давно втомився,
Моїм жалінням нема кінця.
Куди й навіщо від мене дівся?
Для чого ж вічне ти обіцяв?

Мій світлий ангел кохає іншу,
Мене - у прірву, туди, де біль.
Колись ридала, сьогодні — смішно.
Бо ти не ангел...
Затям собі.



05.05.2010р.

Заримована коханням,
Редагована життям,
У процесі забування
Я дійшла до забуття.

Забуваючи розлуку,
Я забула про любов.
Не тягни до мене руки.
Я щаслива. Ти пішов.

Зупини цей слововилив
І густий потік морфем.
Божеволію на хвилях
"Загубилася-FM".


04/05/2010

2.30

Я боюсь лягати спати,
Хоч сон то засіб від недуг.
Напівосвітлена кімната
Тимчасово вірний друг.

Забита болем попільничка,
То, здавалося, пусте.
Бо єдина згубна звичка -
Те, що згадую Тебе.

Стіни кольору безодні,
Лампа кольору тепла.
Вчора, завтра і сьогодні
Я укотре напилась.

Я тебе чекаю досі
І шукаю між людей.
Де тебе, рідненький, носить?
І коли ж ти вже прийдеш?


03.05.2010р.

Люблю дощі за те, що втому
Проганяють із душі.
Замість крапки ставлять кому,
Неначе з мене сміючись.

Люблю дощі за те, що відчай
Трансформують в теплий сум.
І за те, що всюди й вічно
Торбу спогадів несуть.

Моє життя скидає маски,
Весна розплакалась в душі.
І я розплакалась.Від щастя.
Бо я обожнюю дощі!


02.05.2010р.

Розфарбована
І замріяна.
Розцілована,
Залеліяна.
Втаємничена
І збентежена.
Розкріпачена,
Необмежена.
Ототожнена
З теплим відчаєм.
Не хороша я!
Я засмічена...
Оприлюднена
І розкрадена.
Я загублена
І не знайдена.
Зачарована
І обманута.
Закарбована
В твоїй пам"яті.


30.04.2010р.

Дует байдужості із горем
Мене хапає за живе.
Немов кораблик тихим морем
Моїм обличчям туш пливе.

Дует омріяних ілюзій,
Ховає сонце у пітьму.
Не вороги ми і не друзі,
Гірку реальність я прийму.

Дует розніжених фантазій
Іще рясніє де-не-де.
Ми не окремо і не разом,
Ступаєм гордо в новий день.

Дуети зустрічей, розлучень,
Надій, залежностей, страхів
Мою свідомість довго мучать.
Навіщо ж ти мене зустрів?

29.04.2010р.

У цьому світі блукають мрії,
Яким не доля уже здійснитись.
Холодне сонце давно не гріє,
Теплом я можу хіба що снити.

Вдягаю маску на мокрі очі.
Пірнати страшно у власну сутність.
Я хочу світла, і миру хочу,
Шматочком щастя для когось бути.

Ночами часто минуле кличу,
Бо я без нього себе не бачу.
Себе жаліти - погана звичка,
Тому я більше уже не плачу.

У сни приходить сумна веселка,
Бо світ навколо кохає сірість.
А їй, забутій всіма, нелегко,
Її відтінкам ніхто не вірить!

Ніхто не може втекти від себе,
Себе згубити ніхто не може.
Шкода, що люди не бачать неба,
Бо їхні очі асфальт сторожать.



29.04.2010р.

Люби життя своє безцінне,
Воно дається тільки раз.
Шукай у небі вітром вільним
Дорогу, сповнену добра.

Іди вперед, ступай до бою!
Забудь про заздрощі і лють!
Бо всі слабкі шукають зброю,
А сильні люди словом б"ють.

Як хочеш ворога здолати,
Усі гріхи йому пробач,
Бо сильні вміють вибачати,
І прилетять завжди на плач.

Нехай сміється світ довкола,
А ти прямуй все до мети.
Не бійся рухатись по колу,
А бійся з місця не зійти!

Даруй зневіреним надію,
Щоб кожен птах малий злітав!
Плекай у серці власнім мрію,
А потім втілюй у життя!

Не бійся дня, як світ залишиш,
Допоки можеш світ люби!
Не той вмирає, хто не дише,
А той, хто мрію загубив...


28.04.2010р.
02.30

Ховаю в дощ свою свідомість.
Щоб дати їй останній шанс.
Пусті думки і гола совість
Танцюють свій прощальний вальс.

Ховаю в дощ вологі очі,
Щоб не боліли від тепла.
І замість вдячності я хочу
Такою стати , як була.

Ховаю в дощ прозорі крила,
Вони ж - ховають навзаєм.
Мене, людину, що навчилась
Любити те, що в мене є.


27.04.2010р.

Любов і вічність - як комічно!
Нічого ж вічного нема!
Хіба душа, яка панічно
Доводить всім, що не німа.

В моєму серці на вокзалі
Помер, довірившись рокам.
Ти як наляканий прозаїк,
Що в світі рими заблукав.

І цілував моє волосся,
І марив мною уві сні.
Забувши зовсім, що я осінь,
Яка щаслива на весні...



27.04.2010р.

Ти шукаєш мене іще в небі,
Щоб сказати останнє "пробач".
Я так довго світила для тебе,
То ж тепер не сумуй і не плач.

Не сумуй, хоч шляхи у нас різні,
Не сумуй, бо я також почну.
Зорі падають рано чи пізно,
Щоб у серці ти мрію почув!

Знаєш, завтра нова загориться,
Щоб кохати і гріти тебе.
Загадай лиш бажання - здійсниться,
Бо сьогодні я впала з небес.


25.04.2010р.
03.45

Кохати осінь-
То гарний спосіб
Втекти від світу.

Збирати листя
Як совість чисте
У душу світлу.

Гуляти зранку
Холодним парком
І знати твердо:

Життя прекрасне
І власне щастя
Ще спить напевно...

Птахів у вирій
Пустити щиро
Сльозу зронити.

І знати треба,
Що сіре небо
Не дасть їм жити.

Летять далеко
Мої лелеки,
Тепла шукають.

Забрали сили,
Й мене лишили.
Я вам прощаю.

Почну спочатку,
А вам на згадку
Листок залишу.

На ньому повість,
Де гола совість
Про осінь пише.


24.04.2010р.

Спокійно. Тихо.
У шию дихав.
Світанок скоро.

Шалено. Ніжно.
Цілунок свіжий.
Ти щось говориш.

Нестримно. Марно.
Буває гарно
Зривати квіти.

Мене зриваєш,
Кудись кидаєш,
І знов летіти.

Стебло зігнеться,
В моєму серці
Безмежно пусто.

Листок зів"яне,
В мені не стане
Живого глузду.

Яскраві зорі
У цій love story
Чомусь відсутні.

Бувай здоровий,
Привіт, минуле!
Прощай, майбутнє...


23.04.2010р.

У небі - сонце,
У серці - Моцарт.
Іду на фініш.

У тиші - вічність,
А щастя - в січні.
Куди ти плинеш?

У морі - якір,
У полі - маки.
Межі немає.

У вІршах - осінь,
Весна - у прозі.
І ти зникаєш.

Куди й для чого?
У сни до кого?
Мені ж погано!

Коли ідеш ти,
То йди нарешті!
Нехай не стане...

Слова - не гроші,
А ти хороший
Тих слів шкодуєш.

Слова на вітер,
Зумій пустити
Нехай подує.

Я вже не буду
Чекати чуда
Як сонця в небі.

Радій зізнанню,
Бо я востаннє
Пишу про тебе.

22.04.2010р.

Я знаю: в чудо
Хороші люди
Ще досі вірять.

Я знаю: треба,
В чужому небі
Шукати мрію.

Я знаю: вітер
Печалі витер
І став питати

Чому я досі
Шукаю осінь
В твоїй кімнаті.

Я знаю: ріки,
Для того тільки -
Перепливати.

Я знаю: гори,
Стоять для того,
Щоб їх долати.

Я знаю : двері,
Усі відкриєш
До свого раю.

Я знаю: в тебе
Є дивна сила.
А ти це знаєш?

21.04.2010р.

Питаєш втретє:
"Ну як ти? Де ти?".
А я далеко.

В вогні згораю,
В моєму раї
Сьогодні пекло.

Дивлюсь на сонце,
Мені здалося,
Фінал підходить.

Для когось рідна,
Комусь потрібна
Моя свобода.

Скували міцно,
Весною в квітні,
Мене кайдани.

Не плачу зовсім,
Бо скоро осінь
В душі настане.

Згоріли крила,
Життя навчило:
"Тримай закритим

Холодне серце,
Нехай не рветься
Когось любити".

Ховаю вкотре,
Я очі мокрі.
Бо сльози мучать.

А ти питаєш:
"Куди літала?"
Напевно скучив.



21.04.2010р.

Його нема, немає поруч.
Його нема і ти сама.
Ти відображенню говориш:
"Його нема, нема, нема!".

Його немає серед люду,
Його нема серед вітрів.
А ти шукала його всюди,
Щоб тільки поглядом зігрів.

Його нема,замкнули коло -
тебе всередину, пробач.
І знаєш, він уже ніколи
Не проситиме :" Не плач".

Його нема, і пустка в серці,
Бо ти належала йому.
Не відпускала, так здається.
А він поринув у пітьму.

Його нема - шукаєш всюди.
Скажи, що є!Ану, мерщій!
Його нема і вже не буде.
Але він поруч. У душі.


20.04.2010р.

Куди подіти шматочки світла?
Кому віддати душевне літо?
Роздати бідним.

Кому відкрити вікно до неба?
Якщо нікому його не треба?
Воно не рідне.

Кому писати на шибці вірші?
Кого ті вірші тепер потішать?
Вони без змісту.

Кому віддати себе назавжди?
Кому потрібна вчорашня правда?
Вже надто пізно.

Чому питань зараз так багато?
Кого повинна про це питати?
Нема нікого.

Кому кричати, якщо не чують?
Хотів мовчати — отож мовчу я.
Шукаю Бога.

20.04.2010р.

Наталія Крісман:

-Слова любові чути приємно -
бо осявають світи ці темні!...

Юлька Гриценко:

-То ти навчила мене любити!
І дивним світлом любові жити.
То ти навчила мене літати,
І власну мрію між мрій шукати.

Наталія Крісман:

-Не я навчила - лиш підштовхнула,
щоб ти душею небес сягнула!
Не я навчила тебе любити -
у твоїм серці росли вже квіти!

Юлька Гриценко:

-Росли у серці моєму квіти,
Та хтось повинен був їх полити!
Як дати крилам частинку неба,
То я навчилась лише від тебе!

Наталія Крісман:

-Дощі весняні їх окропили -
тому й у тебе зміцніли крила!

Юлька Гриценко:

-У мене, звісно, зміцніли крила,
Та ти, ж , рідненька їм дала силу!

Наталія Крісман:

-Якщо б не було мене у тебе -
ти б висоти навчилась в неба!


19.04.2010р.
09.55

Я мовчання як солод смакую,
А мобільник все плаче : "Пробач".
Та на відповідь коштів бракує,
Може досить із мене нестач?

Рідний номер не стану знімати.
Замість голосу довгий гудок.
Бо втомилась постійно читати,
Я від нього сухе "все ок".

Хворе серце тріпоче у грудях.
Наче в прірву летять смс.
І ніколи вже разом не будуть
Мій "Djuice" і його "MTC".


19.04.2010р.

Сьогодні вранці спіймала вітер,
Тепер не знаю куди подіти
Його раптовість.

Сьогодні вранці не пила кави,
Потоки спогадів вмить зникали,
Лишали совість.

Сьогодні вранці я усміхнулась,
Зловила щастя посеред вулиць,
І не згубила.

Сьогодні вранці я стала краща,
І не заплачу тепер нізащо,
Як я любила.

Сьогодні вранці у парі з вітром,
В саду дерева покрились цвітом,
Кружляли в танці.

Стою щаслива, дивлююсь - ідеш ти,
Моя Весна... ти прийшла нарешті!
Сьогодні вранці...

18.04.2010р.

Коли я зможу тебе забути,
То світ, напевно, почне тонути
В твоїх зіницях.

Коли я зможу усе сказати,
Весняне щастя почне вмирати
В пустій криниці.

Коли я зможу піти навіки,
Безмежним морем всі стануть ріки,
Життя залиють.

Коли я зможу спалити вІрші,
То світ накриє суцільна тиша -
Думки завиють.

Коли я зможу когось любити,
То сонце знову почне світити,
На тебе схоже.

Коли я зможу тебе лишити,
І перестану тобою снити...
Я так не зможу!

17.04.2010р.

Я Богові
Віддам своє життя.
Дорогою
Від зла до каяття.

Я променем
Зігрію цілий світ.
І зморена
Упаду на граніт.

Я спалахом
Морози прожену.
І каторгу
Як дар відтак прийму.

Я в вічності
Прозорій розтоплюсь.
Я грішною
До неба помолюсь.

Дорогою
Крізь обрії земні,
Я - Богові,
А Бог колись - мені...


17.04.2010р.

Ти слухав дощ, не чуючи мене.
Твоя свідомість мріями сповита.
Буває часом, думка промайне
Про ту, котрій без тебе важко жити.

Ти слухав дощ, ховаючись у сни,
Щоб тільки серце хворе замовчало,
Щоб приглушити почуття вини,
Бо сил в душі і так не вистачало.

Ти слухав дощ у квітні навесні
І намагався в звуках розчинитись.
Набрав мій номер і сказав мені,
Що більше вже не будеш мені снитись.

15.04.2010р.

Комірець сорочки,
Як провісник лиха.
Там вуста червоні
Причаїлись тихо.

Там відбилась пристрасть
В вигляді помади.
Ти ретельно чистив
Слід нічної зради.

Пив "Медову з перцем",
Щоб втопити грішність.
Жив в моєму серці,
Спав в чужому ліжку.

Не хвилюйся, любий,
Я попрала речі.
На сорочці губи
Не мої, до речі.


12.04.2010р.

Люблю Тебе
Замріяно-осінню.
Люблю Тебе
Усміхнено-сумну.
Люблю Тебе,
Бо Ти - моє спасіння.
Люблю Тебе одну.

Впустив Тебе
Розхристану повію.
Впустив Тебе,
Мій янголе святий.
Впустив Тебе,
А виплекану мрію
Я сам занапастив.

Біжу кудись,
Шукаючи рятунку.
Біжу кудись,
Щоб зникнути на мить.
Біжу кудись.
Медовим поцілунком
Твій слід мені болить...


08.04.2010р.