На вулиці зимно, а мені тепло... Я особливо заплутана і водночас щаслива людина. Здається зовсім скоро навчуся ходити не торкаючися землі. Здається зовсім скоро збожеволію. Коли здається, потрібно хреститися...

Нема нічого ліпшого від пухнастих дерев, нема нічого смачнішого за чай з цитринкою, нема нічого приємнішого за обійми, які я називаю дружніми...

Весна приходить несподівано... Так, так, саме весна!!! Така внутрішня і квітуча, також з білими деревами але від квіточок.

Я хочу вигадати Тобі казку. Ту казку, яку ще ненаписав жоден автор, казку, яку Ти розповіш мені шерпотом, вкриваючи сніговою ковдрою мої найпрозоріші сни.

Мені було вісімнадцять, чи сімнадцять? Ти не пригадуєш? А ліс? Чому досі не можу забути, як Ти підійняв мене і розгойдував з частотою один герц. Була зима і пагорб... Шо за чортівня??? Пройшло стільки часу, а я досі пишу Тобі вірші, намагаюсь писати прозу і вся вона зводиться до того що було в мене з Тобою. Таки з Тобою. А що у нас було? Власне, що нічого, щось таке, що я вигадала собі сама. Надто закохалася, а Ти бавився? Моя вразлива свідомість розтрощилася вщент об реальність. Блін, це було так давно. Після Тебе у мене було більше мужчин ніж днів у році, а я не можу викинути з себе саме Тебе. Щовечора молюся саме за Тебе. Не за Івана, який заплітав мені в коси ромашки, не за Максима, який бринькав мені на гітарі, не за Романа, який навчив мене пити "за", не за Павла, з яким зрозуміла що в першу чергу я - жінка... Я молюся за Тебе. І водночас... Я стала такою... я ж не матюкаюся, вимови слово на літеру "б" сам, недмінно почервонівши при цьому.

Збираю вірші у жмут і кидаю іх у смітник... не повіриш, вони там приживаються., проростають і потім якісь люди мені говорять, що я гарно пишу. Мабуть мене просто гарно боліло. Біль причинений Тобою не міг бути інакшим.

Пальці тремтять над клавіатурою… просто тремтять
Ти сказав мені неправду… взяв і сказав так легко і невимушено… так ніби побажав чогось… сказав неправду…
Для чого мені то знати… Боже, для чого…
Цілу ніч…я бачу як твої руки сповзають від її шиї до її грудей… ти пестиш її, пестиш, так як колись пестив мене, вона розчиняється в твоїх руках, так як це робила я.... ти говориш їй яка вона особлива, едина, неповторна... І вона вірить, вірить так, як я...…
Цілуєш
Звідки ця картина перед очима, звідки?... закриваю очі і якась… чортівня пробую заснути… пробую… пробую… клятий сон
Для чого ти сказав мені неправду?
Ти забув, як сильно я тебе відчуваю… кожен твій подих… кожен… просто мовчу відчуваю і мовчу… бо надто вже кохаю… Камінь у формі серця... в коханого в грудя...
Тихо... Буде тихо зовсім скоро падати сніг... І буде так біло-біло... моя самотність розчиниться в кожній крижинці... стане нею... І буде падати сніг... Холодно
Я вчора купила тобі маленький будиночок, з такими акуратними віконцями, з таким красивим фасадом… В той будиночок можна ставити ароматичну свічечку і буде дуже красиво…, мало бути дуже красиво… але чомусь є ніяк… Ми мали холодними вечорами грітись від світла і тепла в тому будиночку, який створений лише для двох, для мене і для тебе, для Нас…
Я залишилась в тому середньовічному замку сама… тут химерно і холодно, літають кажани… вікна поросли мохом… риплять сходи по них ходить мій страх залишитись без тебе…
Але так воно і є…
Де ти???
Де?
А нема тебе, нема!!!!!!!!!!
Звідки той весь кошмар?
Про твою неправду я ж дізналась тільки зранку… бачив би ти мене, у мене руки тремтіли… голос тремтів…, але я так переконливо ставила запитання і , о Боже… я отримувала відповіді… зовсім інакші від того, що говорив мені ти…
Зараз ти маєш сказати яка я юна і малодосвідчена … ну кажи…
О, ти про це думав…
Не варто … тільки правда…, а так звісно ти це вигадав, щоб перевірити який в мене характер… перевірив…? мабуть надто сильно тебе кохаю… ти вибач мені звичайно за цей гріх… вигадав гру щоб подивитись, як я зреагую… відчуваю себе Іграшкою… подивився як я себе повела…
Ти ж боляче мені зробив… розумієш? своїми суто чоловічими мізгами… Ти мене розумієш… ? Ти просто зрозумій , отой гордий і безстрашний мужчина, ... ти ж бо саме такий... Я не знаю як з своїми дурними думками дожила до ранку… Так, зараз я знервована бо спала мало… майже мало, тобто хвилин з тридцять… ти ж ще один мужик, який переконав мене в грубошкірості і твердолобості тої частини людства, що так гордо називається ну… Тіпа «мужчини»
Не треба….
Просто не треба…
Як гарно ми побавились…
Забери свій будиночок, забери мій оберіг самотності, що мав бути нашим оберегом тепла і затишку ЗАБЕРИ…
Я визнаю те що ти зробив мені боляче… зрозумій тепер це і ти… може ще щось нове вигадаєш, Можу позичити фантазії, навіть подарувати коли дуже треба, бо маю в голові вже підбірку твоїх версій «на тему»…
Скажи правду…
І пам’ятай, що я тебе відчуваю… просто мовчу
Кохаю…
Не треба…
Холодно…
Боляче…
Так народжуються вірші, так помирає віра в прекрасне і саме прекрасне зрештою також від цього помирає.
Пальці тремтять над клавіатурою… натягнулась нитка, по якій я буду танцювати цілу вічність… нитка так схожа на лезо…
Не треба…
Холодно…
Брехня. Що ти? Тебе7 брехуном? Я? не називаю НІКОЛИ… це все такі банальні факти… створюючи гру попереджуй бодай про правила…
Не треба…
Холодно
Скажи правду!
Почнеться вечір почнеться як завжди... розмірене чаювання і кавування, посмішки, макіяж...відсутність неба... квітка без щастя, соте дно з напругою 220, потяги щастя, грішна Єва, останні ночі з яких стікає спілий сік, відсутність Нас, пальці, які доберуться врешті до струни, емоції якими я замандрувалась, смерть гордих... легка розмова про любов, порожність плящин... і місто таке все з бруківки кольору Вигнання... богато кольоровостей у розібраних LEGO і хмаринки в подертих сорочках, і ті вуста яких я ніколи не цілувала, ніч що ховає кохання дійсності... вода з крана... стиснутий в кулак світ, твоє незнання мене і величезний потенціал до впізнавання, і хворий світ, і навіть білий біль, причини білості якого я згодом поясню комусь, навіть остання петля мого життя, янгол, який прийме дотик смерті... і світ за яким божевілля і вулиця... по якій ти пройшовся транзитом... ніч що бере в обійми коли починається зимова депресія... а ще неодмінно кроки у цій тиші і моє голосне Здишу, благання щоб ти наснився...на дорогах, що не ведуть до дому....

ось він оберемок мого світу...
для чого мені неправда?
гра?
ти ж бо мужчина гордий і безстрашний... адресую тепер ці слова усім особям чоловічої статі... тим, що витирають ноги...

аплодисменти... Ти подивився який в мене характер...
Кохання воно не має якихось чітко означених форм і характерних ознак... воно божевільне і здатне на все... бо такою є його природа, я так хочу щоб ти зрозумів природу мого кохання, зміст мого життя для тебе і тобі..., а ти сказав неправду...

Обережно! Двері зачиняються.
Так-так, саме зачиняються усі двері, усі вікна та усі інші метало пластикові конструкції. Зачиняються усі замки, і моцно набиваються герметичною ватою усі щілини… Я Вас не бачу, не чую… Вас нема і мене для Вас також нема…
Облиште мене…
Двері зачиняються…
Звуки… Дотики тиші до вух опадають на серце осіннім листям звуків. Насичуюсь цією осінню, впиваюсь нею, захоплююсь і врешті живу. Дощ мого болю смичком диригує по зачинених вікнах моєї душі. Ноти скрапують в калюжі мого настрою, а погляд залишається десь там… на одному з сузірь моєї відсутності. Я відчуваю як Ти говориш мені приємні слова, саме ті які мені зараз так потрібні… Я вигадала тебе тут що б провести з тобою діалог розповісти, як Ти мені потрібен, зрештою відчути Тебе на присутність
Телефонний дзвінок… Клята мобілка витягує, виймає мене своїми вібраціями з нашого діалогу… Але це телефонуєш Ти, мій містер «К». Розмовляю холодно і байдуже, згадую, що вийшла на цю темну і зимну вулицю за хлібом (подумки дякую, що подзвонив). Ти довго випитуєш чи біля мене хтось є, говориш, що відчуваєш присутність «когось». А таки любий мій у сю хвилину, що ти зворушив наш уявний діалог реальним біля мене таки були Вони…
Думки, страх, біль і моя власна незначущість. Мені щойно про них нагадали. Щойно мені в обличчя полетіли усі ворони слова «НІХТО». Тепер вони скльовують залишки мого оптимізму, моєї радості, моїх мрій, моїх сподівань… залишки мене. Я все чудово розумію.
Ніхто так ніхто, ради Бога
Обережно. Двері зачиняються!
І не треба пробувати до мене у гості , і не запрошу я Вас на уродини, іменини, Різдво, Пасху… Не запрошу, бо може в мене зачинені двері УСІ. І напрошуватись також не варто, принаймні з Вашого боку смішно… Ви навіть якщо і отримаєте ключі від усіх підземель, усіх брам, та усіх дверей… Та все одно Ви зроду сих замків не повідкриваєте, навіть не при відкриєте, навіть не знайдете отвору у який слід вставляти ключ, навіть не…
Облиште мене…
На балконі таки холодно, засинаю під сей холод, ховаюсь у сей холод. Тепер я холодна і ніхто, чуєш клятий світе,(!) НІХТО мене не зворушить, навіть цей хлопчик з ясними очима.
Мій кокон набуває вселенніших масштабів, розростається…
А таки клятий мобільний зв’язок… О ні, благословенний мобільний зв’язок. Це телефонуєш ТИ… Що тобі сказати, як збрехати, що у мене все чудово і я просто виморена і хочу спати. Ти у мене такий чутливий, ти все знаєш, ще до того як я роззявлю рота…
Знову холодно…
Хочу тобі подзвонити, розповісти про усі безмежності свого кохання, про те, що ти у мене найкращий, найпотрібніший… Як би ти тільки знав як подекуди хочеться просто відчувати себе потрібною, свого роду незайвою принаймні… Хочу пригорнутись до тебе і заховатись від них, від усіх.
Обережно! Двері зачиняються…
УСІ.
Простягаю до тебе руки… Відстань… Зустрінемось в сні, якщо звичайно зможу заснути
Я кохаю тебе… І це найкраще, що є в моєму житті…
ТИ і кохання до тебе!
Я не знаю звідкіля ти виник і чим се закінчиться, але мені достатньо того, що ти Є.
Дякую тобі за те, що ти Є! Я кохаю тебе, і живу тільки тому, що є Ти…
Облиште мене усі решта... Сіризна, увесь спектр сірога на форматі мого існування... Можливо я психічно хвора сьогодні... невиліковно, невідворотньо, неіснуюче, не тут...