про тебе думаю
і проростаю
квітами ливанськими
в мовчанні знищуючи серце
і вдаючи
що весело шумить
ріка гіркого сумніву
я посміхаюся

а думка
рветься диким вепром
до плоду твого слова
із ароматом
солодкавого
горішка
кедра

Піти чи залишитися? Не знає день.
Колишучи в долонях світло світу,
до сну готує Сонця жовту кулю,
що в неба безмірі поволі гасне.

Мереживом тонким останній промінь
стікає густо по стіні холодній,
прозоро, в’язко медом омиває,
самотню діву, що тепла не знала.

Минає. Тихне. Гасне. Витікає
крізь пальці тінь імен забутих.
Вже більше не шукаю суті.
Мовчу і слухаю майбутнє,
складаючи думки в молитву
до неба сонного:

“Пошли любові справжньої...
Хоч крихту...”.

я сон у човен тихо покладу
і хвилю відгорну руками
щоб утопити у глибинах моря
нічного марева печаль холодну

повиснуть мокро руки вздовж
німого тіла що забуло дотик
густою фарбою стікатиме по них
змертвіла синява води морської

заплаче вечір заголосить вітер
і я сльозами сумно заридаю
щоби наповнити велику хвилю
яка нарешті сон важкий утопить

і стане тихо і сухим камінням
заблиснуть очі спокоєм порожнім
самотня чайка зазирне у вічі
німим питанням — ти тепер щаслива?

Ті бубни
били по мені навідмаш.
Тріщали скроні,
децибелами поорані.
А серце, міцно
звуками обплутане,
здригалось
змучено
в
передчутті агонії
музичної…

Так захотілося
мелодики ліричної!
З акордами химерними
і дивними.
Такої
ніжно-любо-павутинної,
щоб тихо гладила
весни волосся,
а вітер розвівав фіранку
на вікнах ледь
прочинених
у літо.

давай заховаємо
неспокій у кімнаті
з відчиненими вікнами
може відлетить
а потім розчинимося
в оксамитовому дотику
протяжного саксофону

час поллється
тоненькою цівкою
піскового годинника
а ми обгорнемося тишею
як теплим коцом
і
будемо вдихати
повітря ніжності

притишимо серця щем
накриємо його сміху
дощем
і разом займемося...

безтурботністю

Голос б’ється об скроні,
блудить струнами серця,
душу бере в долоні,
дихає теплим скерцо.

Вже не лякає тиша,
ніч заплітає звуки
в коси. І тихо дишать
доторком рідні руки.

Тембром повитий розум
змістом поснить до завтра.
Легкість твого аріозо -
вічної музики мантра.

танцює
немов одаліска
душа
у пошуках рими
повз неї
повільно проходить
життя
ногами важкими
покірно
вона підлаштує
строфу
до ритму чужого
аби тільки
музику слова
свогО
вберегти від лихого

:о)

як вигадати
слово,
щоб стало воно
тихою
рапсодією
щастя,
увінчаного розуміння
взором?
щоб зазвучало
пристрасно акордом,
у суголоссі
з нотами
твого мовчання,
любий?

як володіти
думкою?
вона до тебе
лине,
немов
метелик
білий
в кригу ночі,
шукаючи вогню
бажання
в просторі
примхливо-ніжних
рук
твоїх
ліанних.


я хочу щастя...
прагну
опасти
інеєм
на сумніву
печаль вологу,
щоб заясніла
вона
усміхом
повернення
у
вчора.

клубочком у горлі
несказане слово
ладунок тротилу
у власному тілі
блукаюча куля
у пошуках цілі
сльозливої солі
кусок скам’янілий

ковтати клубочок
згорнути неспокій
осіннього сумніву
викласти гори
палити і димом
пускати у вирій
багряного болю
хмаринки прозорі

Феніксом,
Феніксом,
Будь собі, дівчинко,
З крилами-мріями
Геть обгорілими.
Із ассирійською
Вдачею блудною,
З духом безсмертя
І дивною формою
Полум’я вічного.
Будь собі, дівчинко...

Перемовчу своє "але",
Переболю твоє "навпроти",
Куточком усміх упаде
І зазвучать печалі ноти.

Сторуких буднів німота
Прикриє подивом мовчання,
А тиша довга, як сльота,
Наповнить мудрістю чекання.

Не поскладаються слова
У рамки, створені не нами.
Для вічності, що промина,
Душа напише епіграми.


28.11.09.

гулко
чітко
швидко
б"ється серце

йду
біжу
лечу
спішу до тебе

жовто
тепло
літньо
світить сонце

відкрива
свої обійми
небо

банальна рима не лягає на папір
душа співає прозою верлібрів

У невідомому майбутньому
Шукайте радість в незабутньому.
Хапайте миті послідовності
В нудній непроханій дорослості.

Живіть життя один для одного,
Дивуйтесь дивом невідомого,
Хваліться мудрістю щоденною,
Хай тиша буде небуденною.

Хай буде “лЮблено” і “кОхано”,
Хай буде “чЕкано” і “прОхано”,
Хай все життя бринить, мов музика
Для неї твориться акустика...

Голубить сонце жовтаве листя
Своїм проміння,
Стікають барви до падолиста
Німим молінням.

Минає літо, триває осінь,
А я чекаю...
Прихильно небо дарує просинь -
Ворота раю...

Маленьку мушлю в руках тримаю -
Вона зігріє:
Кому розрада у дні одчаю,
Кому – надія.

По-філософськи, просто так, по-мудрому,
Діалектично-правильно довершена,
Стою собі серед юрби опудалом -
До мінімуму суть моя применшена.

Зліпила собі казочку, як прихисток,
Уявний світ малюю в підсвідомості.
Тавром на серце ліг печальний відбиток,
Душа шукає стану невагомості.

Не треба слів - лиш музика і дотик...
Бринить душа тоненькою струною.
Свої думки я поскладаю в ноти -
Хай заспіває потім хтось зі мною.

Хай хтось зі мною думає і мріє,
Радіє дням нанизаним на вічність.
І яблуками небо хай засіє,
Бо все що є в нас - це лиш часу плинність.

Хай хтось зуміє так, як я сміятись
З чиєїсь фрази, зроненої в тишу.
Не хочу сліз, я вчуся не боятись,
Невпевненість в минулому залишу.

Розквітне мить, окриляться бажання,
Мелодію гітара прошепоче...
І знаєш... я втомилась від змагання...
Я просто так... Твоєю бути хочу..

В горнятку спить зелений чай з мелісою,
У кошичку зефір лежить неторканий.
Щось сховане за радості кулісою,
Вогонь в серцях палає неприборканий.

Мереживом зітхання вечір витканий,
Хтось стукає у стіни, наче з розпачу.
І місяць-князь, здивовано-розхристаний,
Вдивляється в зіниці аж до несхочу.

У сни приходять з"яви - я милуюся
Уяви власної творіннями прозорими.
Що сніг у жовтні - зовсім не дивуюся:
Розв"язую рівняння з невідомими.