Вдача твоя темно-синя, і врізається в небо
артерія відчаю - витікає в Сонце.
Усе, що ти маєш, те ніколи не треба ,
допоки внутрішній вибух ,
і стронцій -

назовні.

Ми - це ж навіть не втрачене покоління,
тільки помилкове віддзеркалення пустки,
що наче в театрі , де грають лиш тіні,
обличчя виказувати ніхто не змусить.

Голкою висвердлити у скронях світ,

щоб відчути ,
як воно твоєму богу,
хто напившись інформації ,за бітом
біт,
падає просто під ноги

песика Пушка на вулиці
Індустріальній.

дощем

Любов - це вервечка вище над головою,
Трохи підростеш і потрапиш в петлю ,
Я уярмлена, я знесилена знову тобою.
Таке нестерпне, що тіло терпне,

/люблю/

Наші дні, наче вафлі, перекладені.
Перекладені , як мною чужа поезія,
Я дихаю–не дихаю повітрям - ладаном,
Мене знову вбиває зимова депресія.

Наші дні, наче вафлі, змащені ніччю,
Мене переслідують чи я їх, ймовірно.
Мене нікуди тепер вже не кличуть,
Я ж бліда, брехлива і ,певно, надмірна.

Я порпаюся в інших за давньою звичкою,
Тому мене уникають навіть трикутники
В куточку увімкненого телевізора.
Скоро я згублюся, стану забутою,
Ніхто і не знатиме, що я дуба врізала.

Ножицями залізними перерізуй,
Пальцями холодними мене души,
Тільки ніколи не аналізуй,
Чому я тебе тоді залишила.

написати б тобі панегірик ,
почуття, законсервоване холодом.
ти мав необережність - повірити,
що я лишилась комусь заборгована.

коли твої очі витечуть - разом із
снігом, який тане по горизонталі,
тоді моє ім’я таки витчуть ,
вперше не помилившись. а далі

буде у нас любов. знову. почекай,
як мине «тепер», зоглядаючи на погоду.
і тільки не торкайся моїх плечей,
бо знаєш, що матимеш таку нагоду.


пост
якщо дістати твоє серце, і перекидати
його з руки в руку, а потім мати таку
необережність впустити й наступити,
то лишиться тільки червона рідина,
яка навіть чимось нагадає кров.


зима 2010

Відчувай мене на відстані, брате,
Із солодкого місяцю вичавлений.
Торкайся мене, щоб не бачили,
Говори мені ,щоб без свідків.
Не пускай мене із своєї клітки,

Щораз, як намагатимуся тебе
Запаморочити корицею слів своїх.

Спокутуй за мене мій гріх.
Знаходь,як втечу,наосліп, чуй мене,

Як мантру індійських брахманів,
Я буду поряд, доки ти геть не очманів.
Я бурштином засиплю тебе – словами,
Я вип’ю тебе, впившись міцно у шкіру
Холодними пухкими вустами.

Навчися мене заспокоїти,
А я навчуся тебе збудити.
Тоді не вдасться нам нічого накоїти,
Інакше зникнемо
несамовитими.

що тобі б нагадали його судини?
це як червоні канати в цирку.
не вгадаєш :чи був він людиною,
чи мав він обидві нирки.

впевнено тільки скажу:

від нього час тікав -
у підвали.
його шкіра тоненький велюр.
скільки не увірвеш
а мало.

от тільки
осінь наздоганяє мене
десь між півднем його обличчя
десь між аркушів з Омаром Хайямом
кров замовкає – не кличе
витікаючи з вен
у яму.

усі мої зруйновані звички
уся моя вічна знетямленість
-
він.


2.11.10

Скажи, що тримає нас в цьому місті?
Загнуздана осінь,
яка лиш зрідка затікає в порубцьоване тіло
вулиць?...

Якби ми вчора впали обличчями в ту калюжу...
...якби ми мали обличчя.
може , тоді б повернулись.

Щось змушує нас бути його легенями.
Напружуватися щораз для вдиху,
Вірогідно,що скоро той сивий дідо
Сховає нас в кишеню собі на лихо.

Якась жінка, що нещодавно втратила
чоловіка,
застібне нас у гаманці.
Знаєш, навіть
якби нам лишили щілину або
покликали,
то нізащо б вже не замкнулися двері ці.

Ти ще памятаєш це відчуття,
коли вся шкіра наче пече або

судомить якусь кінцівку,

звісно це все не найгірші симптоми хвороби-
людське життя.
Та все ж ми маємо чим пишатись,
бо не тримали в руках
гвинтівки,
вдавали бувалих двох пацифістів,
надсилали батькам вітальні листівки,
і, як завше, вони нам - доларів двісті.

Ти віриш у нашу країну?
Чи зможе вона без нас (...)
Насувається темно-синя стеля,

наче їй хтось голосно крикнув:
"Фас!"


2010

я покладу тебе.себе на плечі
осені. зав*яжемося вузликом,
стиснувши шию цій брутальній порі- маніячці..

через неї я зникла в собі . ще й застуджена.
відбулася внутрішня конфіскація
усього, що дає натхнення,
чи навіть того, що йому передує.

впевнена, зараз спростуєш
і виставиш мене за хвіртку
свого існування,

із надією,

що я почну жити.

10.10

панна Дана читає Достоєвського
панна Дана планує власний злочин
спека в’їдається їй в передсердя
співчутливими літніми ночами

вона чотири дні не бачила світла
не їла, не думала , не пила
під серцем оселилася гідра
гідра твоїх зрадливих лап

чотири дні вона боролась з повітрям
і кров бігла, як їхала автостопом
Дана лиш ковтала сльози літрами
доки у двері хтось не постукав

запропонували місце на кладовищі
акція від мерії: два зі знижкою
чому ти нереальний, хоч духовно нижчий
наче втілений якоюсь книжкою

дихаєш-зраджуєш, живеш, тікаючи
вона читає про іншого не про тебе
додумує власний фінал вражаючий
у якому задовольнить чужі потреби.


червень 2010

коли на місто опускаються руки
світових релігій
збирається на дощ
музики у вагонах метро доспівують
відчиняються двері
аби випустити і впустити
людей холод життя
усе це топиться в табаці та естері
губиться на чиїхось долонях

засипається піском у пустелях
тікає на породистих конях
до хмарочосів до капличок до келій

сонні
виснуть на стелях чи лягають на
підвіконні

падає
залізобетонна плита
на будівництві

стікає кров’ю понівечене тіло
немає обличчя

країна хотіла футболу
інвестицій хотіла столиця

вночі

на цьому полі
обгородженому зеленим парканом

таке станеться вдруге і втретє
вони припаркують смерть своїми

руками

вони її мацатимуть за груди
братимуть міцно за плечі

поки її
ненаситні очі не допустять жодної

втечі

не дозволять цієї ночі


так само висітимуть
і стискатимуть туго
стіни повітря й портрети


співатимуть ті самі люди
стоятимуть у наметах


музики їстимуть український хліб
музики гратимуть у вагонах
литимуть алкоголь в горлянку
сипатимуть сіль заборонам

до останньої смужки асфальту

до останньої хвилини ранку


червень
2010

Одна. Одна. Одна.
Глибоко в’їдаються кольори у свою потенційну жертву,
а ти говори - говори - говори,
аби відчути, що живеш , що не мертва.
А ти все терпи , терпи, терпи,
як плетиво просмаленої ніччю осені
змінює клапті твоєї шкіри,
як дошки на вулицях знайомлять з новими
христосами,
і ти ще не знаєш , в якого з них треба
вірити.





2010

вона прийшла до тебе розхристана впевнена у собі
розплітала речення як дитячі кіски
насправді
вона так і не сказала жодного слова тобі
вперше просто мовчала аж надто близько

її очі бігли за літерами чужих газет
її губи торкалися чужих філіжанок
і розмови з друзями що варто дивитись вперед
ти лишав зачиняючи двері в наступний ранок

стіни тримали емоції за собою - ти стримувався
кухонними ножами колов внутрішній лід -
ледве тримався ховаючи думки у сувої
та експортуючи їх на далекий схід

- Бог з тобою, іди під три чорти від:

мене, моїх думок і мовчання, яке без тебе

чомусь, віриш, ділиться на склади.

не завжди те що втрачаємо

хочеться після

знайти

- Бувай.



червень 2010

Коли Схід у твої очі крадеться,
прянощі – любов моя,
ти на порозі зламу, я –
за порогом. Кароока банальність,
що стихає, наблизившись до фіналу,
так і не визнавши миті сакральності.
Часто буває життя замало,
аби з’явившись, навчитись зникати.


Чому вкотре гублю тебе


в тижні,

як рештки заробітної плати?



вересень 2010

він увесь із диму, іде чиїмись словами,
загорнений в тишу, газети і місто,
я відчуваю, як вночі у Словаччині

замішують у пекарнях солоне тісто,
як грають зниклі у часі Лед Зеппелін,

перегукуючись з продавцями в крамничках,
і ,Бог його знає, чи то був він, та Бог
його знає тепер з попільничок.



26.09.10

Південно-західна природна межа з боку Угорщини
Утворила Карпатський хребет між нами,
Я розбиваюся, я розбиваю об інших горщики.
Забезпечую комусь порятунок човнами
А сама
З
Н
И
К
А
Ю
Тону і реву, як розлючена осінь.

Найнестерпніше те, що
Він більше не просить
Існувати.
Ні про що не згадує.
А я день за днем боляче

падаю.

Востаннє говорила уже без закінчень,
Перегортала себе, усе далі від змісту.
Давай мовчки дні трохи полічимо,
Я стану доноркою, ти букіністом.

Я поїду в Австралію, куплю будинок,
Знайду собі когось чи комусь знайдуся.
А хтось напідпитку та в білому буде
Називатись моїми уявними друзями

шукаю свого пастора там
де напис « пастеризоване молоко»
усвідомлювала до вчора не дуже чітко
де мій основний прокол

«протокол час складати про крадіжку на складі»

у районі метро Арсенальна
все відбулося провально
фатально для мене

не звинувачуй

наблизився першим як годинник пробив першу
зніяковіла спершу
першою привіталася вперше

неочікувано посипались звинувачення
.....................................................пасторе!
ти ж сам призначив побачення...

то й що

чорт би вас побрав зрадливі люди

то й що

у правій кишені індульгенція
нічого ж від того не буде

....................................................пасторе!
сьогодні це як хліб купувати
торгує навіть спеціальна агенція...


приходь може
ще пробачиш десь до обіду
зараз на допиті у слідчого
він викликає неймовірну огиду


телефонний дзвінок
...............................................ПАСТОРЕ!
зачекай хвилину!..................................
...............................................
ковтну останній... кадр... з кіно
Тарантіно

2010

вони кохали одне одного так
що аж у Бога від того кохання боліла печінка
тільки про це іншим не варто знати
бо він чоловік а вона ще не жінка
та й Бога не треба здавати

їх часто відрізало кілометрами асфальту
тоді скло в її руках червоніло
він публікував на перших шпальтах
рядки про те що йому боліло

кров у обох збивалась у тромби не рідко
так само часто судомило тіло

вони говорили мовчки
про те як обом їм важко
дихати і говорити
проїхати
і забути опісля як трохи понити
взуття зняти та знову взутись

останні молекули твердого кисню
штовхалися десь у нервовій системі
її завжди дратувала ця тиснява

[наче на якомусь літературному слемі]
він підвівся і бовкнув
«таку по зевсівськи могутню і по вангогівськи жовту
цю нитку треба рвати к бісу!

будеш шукати
я партизаном до волинського лісу
щоб не знала і мати»

«мені теж певно треба»
випалила вона після хвилини тривалістю в три години
«можеш хоча б десь на схід там небо»
мовив він як напрочуд байдужа людина

можливо після вечері (у воді у ванні)
чи на цьому перехресті із самого рання
лягло на рельси наче зрадниця Анна
їхнє велике небесне кохання

[..чого]

бо в неї просто нічого немає
окрім того що колись вже було
жоден атом тепер не тримає
звичайний знецінений лот

[я знаю]

лишається чорною ниткою
викотитися на найближче шосе
штовхатися кожним нервом
обличчям до обличчя з кожною плиткою
от воно яке виявляться
{ВСЕ}

[порожньо] у якій вбиральні тікала кров
грійся сонце апельсинами й вірою
а далі падай і охолоджуся знов
дійсністю глевкою та сірою

[хтось таки мусить знати]
коли проклали ці рельси
називаючи венами артеріями
потяги їздять у скронях

таке життя не варте фальшивого пенса
брешуть лінії на обох долонях

[розплутаюсь] випростаюсь і встану
всласна смуга єдиний вихід
малюватиму вголос вустами

лиш ніхто б не впізнав

[непомітно

тихо]



квітень 2010

це покоління росло на історіях про супермена
розкладаючи себе на полички
в будиночках барбі

тепер

вітер лоскоче обличчя
п*ятнадцятирічної дівчинки
серед чорних хащів її перепалених пейсів
визирає пасмо рожевого волосся

ти пам*ятаєш як колись просила в мами
про те
що ніяк не збулося?

ви тоді жили в іншому місті
де говорили іншою мовою

хоч одна країна
потім нелегко звикалась з умовами -
життя ставило на коліна
зміна смаків
зміна квартир
зміна денна
денна зміна
синці на руках
збиті до крові коліна
то скільки тобі кажеш ? п*ятнадцять
маєш вигляд вже геть дорослої
тьоті
так. пятнадцять
я народилася в незалежній країні
в болоті мала
ти народилась насправді в болоті


2010

Життя – форма існування така, що часто

хочеться коригувати.

ЇЇ слово - не завжди останнє. ЇЇ - геть малою

покинула мати. Та тепер , коли погода осіння,

коли та пора чіпляється навіть за черевики,

а чиїсь стривожені голосіння, такі проникливі

і водночас дикі, пропливають у шхунах,

підхоплені кров*ю, вона йде, переплітаючи

думки беззмістовні, дешифруючи мову дерев

і міста, штовхаючи незнайомців пригнічених, злісно

хтось кидає на неї око. А втрапляє у дуже

холодну , у блакитному, стомлену і

глибоку.

2010

Коли вода у чайнику майже кипить, я майже йду,

майже зачиняючи за собою «майжедвері» - залізну бляху.

Я майже кричу крізь мовчання , прикриваючи голос за страхом.

А ти відчуваєш у рипінні старого чорно - білого телевізора вигаданість якихось імен,

моє серце говорить ( тобто мовчить) про те, що я дуба врізала. За дверима тепліше, там літо розмальовує балончиком стенд,

хоч слова тут менші й гостріші, їх доводиться купувати, аби бути ближче до того, хто щасливіший у брутальному світі.

Я кажу в повітря , що добре б дощу, і шукаю у спеці вітру,

ти кроків моїх не чув?.. Твоя думка, як жінка вагітна, поважна і надто чуттєва.

Але кавою наркоманить , когось обманює, марить Славою - вокалістом,

та зустрічає щоразу басиста, і кричить під дверима десь триста

разів, ковтнувши триста , зникає миттєво: « ви , як жінки декабристів,

ідете за кимсь, а я йду від когось!!!»

Ті, хто мені наснились, не вірять у рай і Бога, просто не вірять. Коли майже стемніло, і майже ніч вкрила чужі тіла, хтось покликав до того, кого ти хотіла. І ти бачиш якісь коридори, якими у дитинстві йшла я, розглядаючи вказівники, у старому телевізорі немає режиму повтору , ти не лишаєшся навіть на плівці, а під ногами путівники з інших міст лежать на бруківці . Коли вода у чайнику майже холодна, тоді я майже прокидаюся,

майже розплющивши очі, бачу Майжетебе.

Заберуть

вона твоє все: твої ліки, твій цукор у чаї,

навіть, коли ти вкотре її втрачаєш,

вона прийде вранці, змокне під жахливою зливою

та не читатиме нотацій про те,

якими ви б могли бути щасливими.



Просто розсуне штори, наллє мінералки,

назве тебе «чортом» і «горем»,

тоді міцно поцілує в чоло. І уламки

посуду від спільного моря

поки не викидати у смітник.

Якби ж наступного тижня ти тільки

з тієї квартири не зник.

2010