Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Маркел Ориб (1976)

Інфо
* Народний рейтинг 4.425 / 5.43
* Рейтинг "Майстерень": 4.208 / 5.5
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.700
Переглядів сторінки автора: 12573
Дата реєстрації: 2009-12-13 01:17:31
Звідки: Донецьк
У кого навчаюсь: А. Рэмбо, М. Цветаева, В. Стус, Л. Сернуда, Р.М.Рильке, В.Г.Оден
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2015.12.19 15:47
Автор у цю хвилину відсутній

Найновіший твір
Українській переклад - з'єднання світів.
Нема потреби говорити про важливість перекладу як інструменту, який, власне, уможливлює певний діалог між різними культурами. Переклад можна визначити як один з видів мовної діяльності, який полягає в передачі думок, висловлених однією мовою засобами іншої. Іншими словами, переклад народжується на перетині двох різних культур, що починають взаємодіяти, зокрема, і за допомогою мов. Від духовної літератури, законодавчих і торгових документів і до філософської і світської літератури – всюди переклад становить важливу частину взаємопроникнення двох культур. Крім того, що переклад знайомить нас з іншими літературами, хороший перекладений текст неодмінно займає своє місце у системі творення національного тексту. Хіба «Пані Боварі» у перекладі Миколи Лукаша або твори Шекспіра у перекладі Дмитра Павличка не є невід’ємною частиною українського художнього літературного дискурсу? Тому переклад – це не тільки знайомство з іншим, але й творення свого власного.
За способом виконання переклад можна поділити на усний і письмовий, а в XX столітті поширюється автоматизований і машинний види перекладу. Функціональна спрямованість поділяє переклад на художній, суспільно-політичний та спеціальний. Усі види перекладів мають свої критерії якості і засоби виконання.

В цій статті ми розглянемо, а радше накреслимо загальні обриси сучасного письмового перекладу, а саме його художнього різновиду. Поетичний переклад можна вважати найскладнішою частиною художнього перекладу.

Стан перекладацької справи в Україні буде важко зрозуміти без врахування історичних чинників, в яких, власне, й закорінені проблеми сучасного письмового перекладу.
Початком українського перекладу можна вважати переклади духовної літератури з давньогрецької і латини, які перекладали ченці Київської Печерської лаври. Перекладами займався Григорій Сковорода (перекладав Плутарха і Цицерона), Котляревський, Квітка-Основ’яненко. До так званих перекладів-травестій або переспівів належали «Енеїда» Котляревського і «Жабомишодраківка» (1859) Костянтина Думитрашка (який уперше взявся і за переклад «Фауста» Гете). Левко Боровиковський створив переспіви Горація і віршів Пушкіна (1830-ті роки).
Тарас Шевченко теж займався перекладами – йому належать переспіви сучасною йому українською мовою біблійних текстів.

Але XIX століття позначено не тільки розвитком українського перекладу, але й важким періодом напівпотайного існування.

Спочатку у 1863 році Валуєвський циркуляр твердить, що української мови як такої не існує і обмежує друк української літератури лише художніми творами, зупиняючи друк учбових матеріалів і духовних текстів. А вже у 1876 році російський імператор Олександр II підписує сумнозвісний Емський указ, який накладає подальші жорстокі обмеження на використання української мови в усіх галузях суспільного життя. Зокрема заборонявся друк оригінальних творів або перекладів за винятком історичних пам'яток і художніх творів, які, проте, повинні були друкуватися за правилами загальноросійської орфографії та за умови отримання відповідного дозволу. Відтоді перекладацька справа в Україні опинилася поза законом і хоча згодом були надані розширені можливості для друку художніх творів, переклад наукової і учбової літератури залишався під забороною. Лише в 1905 році, після видання «Маніфесту громадянських свобод» імператором Миколою II, Указ втратив чинність, хоча й не був офіційно скасованим.
Саме у такі скрутні для української літератури часи починається серйозний підхід до перекладу, у витоків якого стоїть Іван Франко, у перекладацькому доробку якого українською заговорили Шекспір, Байрон, Гайне. Він не тільки перекладає «Божественну комедію» але й дає детальний історичний коментар щодо творчості Данте Аліг’єрі.
В ці часи у галузі перекладу працюють Пантелеймон Куліш, Степан Руданський, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Леся Українка. Завдяки їхній праці з’явилися переклади Шеллі, Байрона, Бернса, Лонгфелло, Гюго тощо.

Після Жовтневої революції умови для розвитку українського перекладу можна лише відносно назвати сприятливими. На відміну від часів Російської імперії, нова радянська імперія намагалася якщо не знищити, то знівелювати українську мову, скаплунити її, зробити з неї мізерну подобу російської. Вичищали не тільки лексику, з якої викидали якомога більше питомих українських слів, але й намагалися змінити саму структуру мови, її граматику, орфографію і синтаксис, чого не було навіть за часів царизму. Оскільки політична кон'юнктура вимагала від письменників писати у дусі соціалістичного реалізму, а винищення багатьох талановитих літераторів взагалі на багато років знекровила українську літературу, саме перекладачі взяли на себе тягар збереження українського слова через переклади, в яких вони змогли зберегти усе багатство нашої мови.

Вражає велика кількість перекладачів, а також розмаїття мова і літератур, перекладених українською мовою: Павло Ріттер – переклади з санскриту (гімни Ріґ-Веди, Калідаса), поезія і проза Рабіндраната Таґора; Агатангел Кримський – переклади Хайяма, Сааді, Гафіза, Фірдоусі. Максим Рильський – роботи з мовознавства і літературознавства, переклади Міцкевича, Вольтера (Орлеанська Діва), Шекспіра, Пушкіна (Євгеній Онєгін); лідер неокласиків Микола Зеров, який займався перекладами античної поезії.

У 60-70-ті роки ціла низка молодих перекладачів з різних мов творить новітню добу українського перекладу.
Євген Дроб’язко – перший повний переклад «Божественної комедії» Данте. Також переклади поезії Лорки, Словацького, Маяковського, Грибоєдова (Лихо з розуму);
Василь Мисик – переклади Роберта Бернса, О’Генрі, Джона Кітса, Лонгфелло, Уїтмена, Гельдерліна, а також східної поезії – Гафіз, Рудакі, Омар Хайям, Фірдоусі;
Григорій Кочур – статті з теорії перекладу, переклади з близько 30-ти літератур від давньогрецької поезії до сучасних поетів;
Микола Лукаш – Флобер, Сервантес, Боккаччо, Верлен, Лопе де Вега, Гете, Аполлінер.
Ярема Полотнюк – перекладав з перської та арабської мов;
Анатоль Перепадя – переклади з романських мов (Бальзак, Моріак, Сент-Екзюпері, Камю, Моравіа, Челліні, Амаду, Пруст, Петрарка, Кортасар, Рабле, Паскаль, Монтень);
Дмитро Павличко – повне зібрання творів Шекспіра, а також Бодлер, Луїс де Камоенс, Ґете, Гайне, Рільке, Ібсен, Ередія, Лорка, Петрарка та інші.
Іван Дзюб – переклади Джанні Родарі, Кендзабуро Ое, Акутаґава, Кобо Абе, Кавабата, Муракамі.
Андрій Содомора - переклад давньогрецьких авторів (Менандр, Арістофан, Софокл, Есхіл, Евріпід) і латинських творів Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки, Верґілія.
Михайло Москаленко – переклади уривків Біблії, твори Гюго, Меріме, Бодлера, Рембо, Малларме, Валері, Елюара, Еліота, Рільке, Лорки, Неруди, Тувіма, Ахматової.
Іван Бондаренко – переклади японської поезії.

Оскільки мова – це жива істота, яка росте, трансформується, збагачується, відбиваючи життя суспільства, в якому вона, власне, і функціонує, так і переклад (як взаємодія двох мов) не є чимось статичним і незмінним. Як це не дивно, але переклади можуть старіти. Саме це й зумовлює множинність перекладу. Настає час, коли перекладений твір потребує оновлення, нового бачення оригінального тексту. Множинність перекладу стосується або великих творів, так би мовити – канонічних, або поезії. Так ми бачимо нові переклади «Божественної комедії» у виконанні (як у музиці!) Максима Стріхи, «Гамлета» і «Ромео і Джульєтти» Юрія Андруховича, нові переклади Рільке Мойсея Фішбейна. З поезіям навіть ще більше – існують цілі збірки, де твори визначних поетів сучасності чи минулого постають у кількох перекладах одночасно. Який краще? Чи може читач зрозуміти, який переклад Одена чи Кавафіса кращий, якщо він не знає ані англійської на належному рівні, ані, тим пак, новогрецької? Саме тому перекладач несе величезну відповідальність за свій текст; він не тільки повинен майстерно володіти засобами своєї мови й мови оригіналу, але й відчути душу твору, його внутрішній пульс, бо саме через переклад більшість людей однієї культури сприймають думки й сподівання представників інших культур.

Новий період українського перекладу починається від 1991 року зі зникненням Радянської політичної системи. Перші роки були позначені кількома прикрими явищами, які можна частково виправдати радянським минулим України і загумінковим станом її літератури. Розгубленість суспільства, намагання якомога швидше наздогнати у видавничій справі «північного сусіда», псевдопатріотизм призвели до зниження якості перекладу, поширення практики опосередкованого перекладу з російської мови, а не з мови оригіналу. Але за будь-яких часів знайдуться митці, які робитимуть свою справу з гідністю. В галузі перекладу працюють багато відомих письменників: Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Софія Андрухович, Сергій Жадан.
Поступово видавнича справа починає одужувати попри усі економічні негаразди в країні.
Кількість перекладених видань зростає, розширюється діапазон авторів і мов. Видавництва збільшують долю перекладної літератури у своїх бізнес-планах. Згідно з даними Державної наукової установи «Книжкова палата України імені Івана Федорова» кількість перекладних видань за період з 2007 по 2011 збільшилася з 385 до майже 600 найменувань. Найбільше перекладають з англійської, російської, німецької, французької мов, але за той саме час суттєво збільшилась кількість перекладів з польської і італійської мов.
Лідерами щодо україномовних перекладів є «Клуб сімейного дозвілля» і «Фоліо», за ними йдуть «Видавництво Старого Лева», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Кальварія». Крім цих видавництв, які мають цілі програми з перекладної літератури, є багато інших видавництв, які час від часу звертаються до іноземних перекладів.
У 2015 році пройшов п'ятий міжнародний фестиваль Книжковий Арсенал. За словами кураторки української програми фестивалю Ірини Славінської на Книжковому арсеналі 2015 українські видавці представили рекордну кількість новинок, в тому числі й перекладної літератури, відбулася широка балканська літературна програма, а, відповідно, було зроблено переклади з мов Балканських країн.

Можна наводити силу-силенну статистичних даних, за якими не чутно голосу тих, хто безпосередньо причетний або до перекладацької справи – перекладачі й редактори художньої і наукової літератури, а також тих, кого можна назвати аналітиками літературного ринку - літературні критики. Свої коментарі щодо сучасного стану українського перекладу нам надали Оксана Думанська - письменниця, перекладачка; Роксолана Сьома - журналістка, редакторка, письменниця, перекладачка; Іван Рябчій - перекладач, письменник; Олексій Сокирко – кандидат історичних наук, доцент КНУ ім.Т.Шевченка, редактор наукового перекладу; Євген Стасіневич - літературний критик, літературознавець.

Ви – письменниця, редактор, перекладач, знавець української мови. Чи доводилося Вам редагувати українські переклади з іноземних мов, зроблені іншими перекладачами? Яка ваша думка щодо якості таких перекладів з точки зору суто української мови?

Оксана Думанська:

Забагато компліментів – у мене досвід скромний проти Негребецького чи Бондаря… чи Наталі Іваничук. І перекладаю я з російської переважно дитячі книги (наприклад, усього Сєргєя Козлова з його Їжачком, Катю Матюшкіну та ін.) Хоча починала з «Тараса Бульби»))))

Доводилося. В ідеалі редактор мав би володіти іноземною так добре, як і перекладач, щоб упіймати його там, де він схибив. Але це колись буде – в прийдешньому. Як виросте зміна успішних українців. І я на це сподіваюся. В моїй же особистій практиці редагування перекладу мало чим відрізняється від редагування українського тексту. Правда, не потрібно стежити за проваллями в сюжеті чи пропонувати скоротити теревені персонажів))) Перекладені тексти мають ті самі неоковирності, що й українські: «від нічого робити», «зробив вигляд», «робить успіхи», «зробив ковток» -- замість знічев’я, вдав, досяг успіхів, ковтнув… А «проводити час» чи «мати привід»? Це ж скальковано з «проводить время» та «иметь повод». Слово «привід» -- то для автомобілістів, а на інші випадки – причина й підстава…
Таке враження, що текст спочатку перекладений російською, а вже далі – сяк-так українською. Або, наприклад, слово «затребуваний» -- копія російського: чому не уживається «запотребований»? Я вже не згадую дієприслівників на –уч-юч: летючий (корабель), а не літаючий!
Звісно, дається взнаки те, що перекладач ( а це апріорі людина освічена!) начитався російських текстів і переносить в український переклад невластиві нашій мові звороти: «рядом с» в російській не відповідає «поряд з» в українській, коли йдеться не про особу, яка йде поряд, а про розмаїття чогось: «поряд з вечірніми сукнями були потерті джинси, давно немодні спідниці до колін…» А як це українською? Хтось прийшов у вечірній сукні, а хтось у потертих джинсах чи немодній спідниці… Бо ж перекладається думка, а не слово.

Роксолана Сьома:

Переклад художніх творів – тонка й відповідальна штука. Я перекладаю з російської. Але робота над перекладом навіть, здавалося б, із такої простої для нас мови, як російська, потребує від перекладача неабияких зусиль, бо він передовсім має знатися на тонкощах рідної мови. Жоден редактор не зарадить, коли перекладач, наприклад, зробить прямий переклад якогось мовного кліше чи фразеологізму, а не знайде відповідник. Чим зарадить редактор, якщо не розумітиме, що це – усталена конструкція?
Якось мені запропонували редагувати переклад роману німецького письменника ХХ століття. Я відмовилася з певних причин, зокрема й тому, що це було б безвідповідально з мого боку. Бо як можна редагувати перекладений текст, не володіючи досконало мовою оригіналу? Теоретично можна, звіряючись із словниками, чи консультуючись із філологами, але це вже виходитиме колективна праця. Я звикла покладатися на себе.

Якщо порівняти стан українського перекладу за радянських часів з роками незалежності - що змінилося в галузі художнього перекладу?

Оксана Думанська:

Краще не згадувати, адже перекладали переважно тих авторів, що були в ідеологічній близькості з «інженерами людських душ». Росіянам дозволялося більше волі, тому ми полювали за журналом «Иностранная литература», хоча «Всесвіт» за головного редактора Дмитра Павличка також був цікавим. Перший роман Ернеста Гемінґвея (тоді він був Хемінгуей)))), який я прочитала в українському перекладі – «По кому подзвін». Це було в кінці 60-х, переклад Мара Пінчевського. Несамохіть оминаю поезію, бо ж неможливо осягнути неосяжне…

Іван Рябчій:

Дивлячись що розуміти під словом «стан». Звісно, падіння радянського режиму уможливило переклад творів, які не могли з’явитися друком в УРСР – скажімо, епопеї Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу». З іншого боку, якщо раніше могли виходити зібрання творів класиків світової літератури у кількох томах (скажімо, Анатоля Франса й Ґі де Мопассана) – на жаль, не в такому обсязі і не з таким системним підходом, як це робилось у російській частині Союзу, – то зараз це, вочевидь, неможливо (винятки настільки рідкісні й дивовижні, що радше підтверджують цю закономірність). Сподіваюся, що це тимчасове явище.
Перекладачі стали вільніше почуватися з мовним матеріалом. Вони не змушені використовувати русизми. Їх не критикують за «архаїзми» (за це тривалий час цькували Миколу Лукаша). Проте… їх узагалі не критикують. Повністю відсутній апарат критичного сприйняття їхньої (нашої) праці. І це, на мій погляд – вельми погано. Бо від людини, яка мене справді цінує, я завжди чекаю на конструктивну критику, а не на лестощі й похвалу…

Євген Стасіневич:

Це може бути досить спекулятивне порівняння, адже за радянських часів перекладалося багато і навіть неймовірно багато, але треба дивитися чого саме: література «братніх народів», друго- і третьорядні європейські письменники, автори з соціалістичних країн. Так, була й класика, але зараз все сильніше лунають голоси, що не погано було б переглянути ті переклади і зрозуміти міру їхньої точності і адекватності, бо ж з погромом у 30-х роках «буквалістів» переклад став «вільним і творчим», його часто допасовували до потреб моменту. З іншого боку, дійсно вартісні – і сучасні як на той час – речі також виходили, але наклад автоматично зменшувався на порядки, і ті видання чи окремі числа «Всесвіту» було просто не дістати. Тому великі проблеми були і тоді, але серйозні проблеми є і зараз.

Як ви оцінюєте динаміку якості художнього перекладу за останні 10-15 років?

Іван Рябчій:

Скажу чесно: я не фахівець у цьому питанні. 80% того, що я читаю – це оригінальна франкомовна література. Ще 15% - це оригінальна українська література, половина з якої – це класики, яких перечитую. Оцінити діяльність колег-перекладачів з французької мені важко – бо все те, що вони перекладають, я вже читав в оригіналі. А оригінал у 95% випадків кращий за переклад.
Гадаю, за останні два роки інтерес до перекладної літератури значно зріс. Переважно за рахунок падіння інтересу до сучасної української літератури. Але це моя особиста точка зору, яку я нікому не нав’язую.

Євген Стасіневич:

Навряд можна говорити про якусь динаміку, радше про очевидні риси системних проблем: наприклад, багато мали і маємо перекладів з польської, але як тоді, так і тепер геть не завжди пристойних – мовляв, мови он які схожі, тут будь-хто впорається. От і пораються. Правда, раніше перекладів було таки менше, відповідно і кількість халтури була меншою, а зараз продукції виходить більше, але, здається, що навіть у відсотковому відношенні відвертого непрофесіоналізму також побільшало. Все більше перекладається з російської, все більше це роблять якісь студенти філологічних відділень, готові оперативно попрацювати за малі гроші.

Якою є найбільша проблема сучасного художнього перекладу? Відсутність фінансування? Якість перекладу? Авторські права? Наявність російських перекладів?

Оксана Думанська:

Мені важко визначити… напевно, тут комплекс проблем, але наявність російських перекладів відіграє велику роль. Видавець подумає: навіщо мені витрачатися, якщо ця книга є на ринку російською мовою?! Адже читачі у нас переважно білінгви…

Іван Рябчій:

Що значить «відсутність фінансування»? Хто що має фінансувати? В ідеалі все має «фінансувати» видавець, який видає книжку і потім «відбиває» витрачені кошти шляхом її продажу. На жаль, із продажем книжок в Україні справи кепські, тому переклади виходять – у 99% випадків – лише за наявності фінансової підтримки з боку країни, до культури якої належить автор оригінального тексту. Зрештою, це нормально – так відбувається в більшості країн світу.
Якщо мова про те, що держава щось має фінансувати, то держава мусила б давати кошти на переклад українських авторів іноземними мовами – але не вітчизняним видавцям, а зарубіжним, а ще – за умови ретельного експертного огляду досьє кандидатури на переклад, аби покручі масліту, яких важко назвати письменниками, на отримували державного фінансування.
Якість перекладу… Усе залежить від самоповаги перекладача і від намірів видавництва. Для мене взірець видавця – це видатні Ґастон Ґаллімар (засновник «Gallimard») та Гюбер Ніссен (засновник «Actes Sud»); для них ішлося не стільки про гроші (авжеж, ясна річ, що й про гроші теж), скільки про літературу. Вони мали амбітну мету – зібрати навколо себе Митців Слова, зробити внесок в Історію. Чи хтось із наших видавців має подібну мету? Сподіваюся, що ті кілька людей, про яких я щойно подумав, не розчарують мене у майбутньому… Звідси й ставлення видавця до перекладача – не терміни, а якість, не знущання у вигляді копійчаних гонорарів, а гідна праці оплата. Пишу це і з сумом усвідомлюю, наскільки це утопічно… Щодо самих перекладачів… Якщо ти не хочеш, щоби через двадцять-тридцять-сорок-іт.д. років про тебе відгукувалися зі зневагою, пильнуй якість. Інакше – ти порожнє місце в Історії Літератури. Бо оцінюєш не ти, не видавець, не твій приятель-критик, оцінюють читачі, покоління читачів…
Проблеми з авторськими правами не бачу. Про це має турбуватися видавець, а не перекладач. Ситуація, коли перекладач робить усе – домовляється з автором, стежить за редактурою, версткою, bref – за всім процесом підготовки книжки – є ненормальною. Це обурлива експлуатація перекладача.
Щодо російських перекладів. Для мене наявність російського перекладу книжки, яку я перекладаю, нічого не змінює. Я не братиму її до рук. Бо не розумію, навіщо. Навіщо мені не-оригінал, якщо маю перед очима оригінал?! До того ж, я точно знаю, що зроблю краще. Українська мова придатніша до перекладу, ніж російська. Я міг би перекладати й російською, але мені значно цікавіше робити це українською.

Олексій Сокирко:

Думаю, все ж таки фінансування: це справа вибору. Видавець перекладної літератури повинен не задовольняти смаки читацької аудиторії, а тягнути її до вищого рівня, а це надто непросто. Відповідно, це справа витратна. Перекладачі й редактори, котрі готові цю вищу планку запропонувати, в нас є — точно знаю).

Євген Стасіневич:

Проблеми є – і давно були - у всієї книговидавничої галузі, а не лише у сфері перекладу. Погані дистрибуційні мережі, паскудна підтримка (а точніше її відсутність) держави, але й персональний страх видавців, неготовність хоч трохи ризикувати і виходити з зони комфорту (яка означає виживання, та все ж). Гостро відчувається банальна нестача критичної маси харизматичних людей у цій галузі. Ну а конкретно проблема перекладу (хоча, знову ж таки, не лише нього): катастрофічне падіння рівня професіоналізму і відсутність базової ерудиції як у видавців, так і в перекладачів, які б знали світовий літературний процес і вміли б навіть по своїм скромним фінансам вибирати достойні речі. А це можливо, повірте.

Останніми роками деякі видавництва, за свідченнями самих перекладачів, «заощаджують» на хорошій редактурі, тобто перекладач, окрім безпосередньо перекладацької діяльності, є одночасно редактором і коректором зроблених перекладів. Як ви ставитеся до такої практики?

Оксана Думанська:

Той видавець – не фахівець. Він не дбає про якість свого «продукту». Свіже око потрібне завжди: редактор виправляє своє, а після нього коректор вичитує тексти, шукаючи одруківки, неправильні переноси тощо. Проте, не забуваймо, що й редагування часом буває формальним. Одного разу в приватній балачці Андрій Содомора, один із найкращих знавців древніх мов, поскаржився, що до його тексту підійшли, перепрошую, « з холодним носом», як кажуть художники: скрізь повиправляли « в ріці» на «у ріці», бо тут, бачте, слово починається на приголосний. А Содомора – то ж який умілець ритмізувати прозу! Оте маленьке «у» ламало всю тональність.
Щоправда, часом автор ставить певні вимоги до редагування перекладу: от Патріку Оуржеднікові хотілося, щоб збереглася пунктуація в його «Європеані» і єдинопочаток речень з А ( «А німці винайшли…»; «А британці…»; «А в той час…»), тому він наказав перекладачеві Алексу Севруку за цим простежити.

Роксолана Сьома:

Негативно. Бо за кожен етап створення будь-якого продукту повинен відповідати фахівець. Коли перекладач – і швець, і жнець, і на дуду грець, то виходять книги з купою неточностей та елементарних помилок. Яким би освіченим і грамотним не був перекладач, текст мусить вичитуватися кількома людьми, бо одна не виловить усіх «мух». Це ж стосується видання текстів у «авторському редагуванні». Тому на книжці економити не можна. Це – репутація видавництва. Коли вона підмочена, то жодна економія при виготовленні книги не виправдає втрат від зменшення кількості читачів й, відповідно, обсягів продажів.

Іван Рябчій:

На жаль, таке справді трапляється. І я ставлюся до такої… ні, не практики… невігластва і нахабства з обуренням! Такого бути не повинно! Текст після перекладача має пройти через редактора і коректора. І тільки після цього верстатися (потім перекладач – принаймні так роблю я – перечитує верстку) і йти у друк. Інакше – сміття і халтура.

Можна досить часто почути твердження, що, мовляв, «яке фінансування – такий і переклад». Чи може це, на вашу думку, бути виправданням зниження якості перекладу?

Оксана Думанська:

Не може. Якщо ти берешся за роботу – виконуй її якнайкраще. Вважаєш, що тобі мало заплатять – не берися. У мене були випадки, коли видавець казав: можу заплатити стільки – і ні гривні більше. Але твір цікавий, тому погоджувалася. Хтось же повинен відпрацювати «для загального добра». Не все вимірюється гривнями, є ще задоволення від виконаного.

Роксолана Сьома:

Чи то перекладач, а чи редактор, який поважає себе й дбає про своє добре ім’я, ніколи й не подумає виправдовуватися таким аргументом. Хоча мені, щиро кажучи, не раз давали такі «рекомендації» родичі-знайомі, коли я нарікала на низьку якість тексту чи замалий, на мою думку, гонорар. Я не можу дозволити собі «халтурити», бо це – удар уже по моїй репутації. Помилитися, проґавити щось, звісно, може кожен, але навмисно недопрацьовувати – явне шкідництво.

Іван Рябчій:

Ні. Треба поважати себе. Я поважаю себе. Я взагалі егоїст. Обожнюю себе! І хочу, щоби моя робота викликала захват. А поганий переклад – це злочин проти Літератури і Читача.
Якщо тебе не влаштовує фінансування – не берися за цю роботу. Перекладай протоколи судових засідань та інструкції до побутових приладів – це оплачується значно краще.

Євген Стасіневич:

Категорично – ні. Якщо вже ти берешся за цю справу, то всі «фінансові ризики» ти розумієш: і як видавець, і як перекладач. Берешся – будь добрий робити це достойно. Книговидання тут віддавна не надто прибуткова справа, і переважають в ній радше культуртрегери і люди зацікавлені, а не зубасті підприємці. Швидких грошей тут практично нема - так, раз можна паскудно зробити і втюхати, але ж клієнтів розлякаєш на роки вперед. Тому з двох тверджень «краще хоч якось, але зробити» і «краще ніяк, ніж погано» я притримуюсь другого. І це нормальна – правильна, здорова - установка.

Як ви ставитеся до ще досі поширеної практики опосередкованого перекладу, тобто перекладу не з мови оригіналу, а з наявного російського перекладу? Така практика існувала за радянських часів через певні й досить зрозумілі причини. А сьогодні, чи може така практика становити загрозу для якості перекладів?

Оксана Думанська:

Та ні – перекладати треба з оригіналу. Я колись задля цікавості прочитала «Тіні забутих предків» російською і нарвалася на слово «полотенце» в значенні «рушник». Кому належить це слово – можна посперечатися, бо ж вікно – віконце, відро – відерце, полотно – полотенце. Але назви реалій не перекладаються! Тобто мав би бути РУШНИК. Та він став «полотенцем». Уявімо, що британці чи німці перекладають з російського варіанту – і шукають відповідник цьому слову, яке вже само по собі – хибне… Якщо видавець себе поважає, він на таке не піде.

Роксолана Сьома:

Опосередкований переклад – такий самий рудимент, як і радянська школа перекладу. У сучасних реаліях – це ганебне явище. Через нього й з’являються такі «перли», як «автобус-бус-намисто» в уже славнозвісному перекладі Кінга. Мене єдине дивує: невже перекладачеві не соромно, що його ім’я буде вказане у вихідних даних? Я б не наважилася на таку авантюру.

Іван Рябчій:

Моє ставлення – вкрай негативне. Навіть не знаю, що тут іще можна додати…
З іншого боку, в низці країн світу зарубіжні видавці можуть отримати фінансування на переклад творів тамтешніх письменників не з мови оригіналу, а з англійської мови – скажімо, у Норвегії та Єгипті. Певною мірою це можна зрозуміти – чи багато перекладачів художніх текстів з арабської ви знайдете в Україні? А арабомовних країн – сила-силенна. Проте, звичайно, в таких випадках англійський текст (підрядник?) має бути прочитаний і затверджений автором.

Євген Стасіневич:

Вона не просто може – вона становить цю загрозу, результати такої практики на лице: гляньте на сумнозвісне видавництво «Фоліо» з їхньою серією «Карта світу», де вийшла купа прекрасних авторів (Кутзеє, Пітер Кері, Сарамаго), але ці книги просто неможливо читати: більшість із них, вочевидь, перекладена з російської, до того ж перекладена людьми, тугими на вухо, які навіть в такому «форматі» хоч скількись притомно зробити це не можуть. Плюс – вони фактично перекривають можливість нормально видати ці тексти і цих авторів іншим видавництвам. Без сумніву, є випадки «опосередкованого» перекладу, які цілком гідні прочитання: так, прекрасний перекладач Максим Стріха, страшенно захотівши подарувати українському читачеві тексти угорського письменника Шандора Мараї, переклав їх з англійської, бо купа українських перекладачів-славістів чогось цього зробити не захотіло. І зробив це добре. Тому в якості винятків і у форс-мажорних обставинах я такі речі допускаю, але як видавничі стратегії і головний напрямок роботи над перекладом – боронь боже. Це дурна, малосимпатична і майже нікому не потрібна тут практика. Посполитий читач же ж не геть дурень, та й партачів здалеку видно.

Ви самі обираєте тексти для перекладу чи є певне замовлення? Що таке – бути перекладачем художньої літератури на сучасному українському ринку книги?

Оксана Думанська:

Не я обираю – мене вибирають))) Десять років тому мені запропонували перекласти «Тараса Бульбу» для видання, яке замислювалося задля того, щоб показати живописні полотна Ярослава Пстрака, на той час забутого художника. То не були ілюстрації як такі – Пстрак написав кілька полотен на тему цієї умовно історичної повісті. І в часи скрути віддав їх в заклАд, по-моєму, у Мюнхені, на початку минулого століття. Дивовижним способом вони повернулися в Україну—отож видавець хотів додати до них цілком новий переклад Гоголя. А потім почалася співпраця з видавництвом «Махаон-Україна», яка триває й до цього часу, і співпраця з Видавництвом Старого Лева: мені пощастило брати участь у першому двомовному проекті, редагувати російський варіант книги і перекладати українською Зою Казанжи. От восени має вийти переклад – книга оповідань Поліни Жеребцової «Тонка срібляста нить». Ще один рукопис – в стадії активного перекладання. Мені пощастило, що пропозиції відповідають моїм естетичним смакам. Якби не відповідали – не бралася б за роботу.

Іван Рябчій:

Буває по-різному. Мішеля Уельбека і Патріка Модіано мені замовляли, на п’єсу Ясміни Рези та на романи Жоржа Екаута і Анрі Бошо я натрапив сам – і запропонував. Як на мене – це не суттєво. Перекладач повинен весь час в курсі того, що відбувається в світі літератури тією мовою, якої він перекладає. Тільки тоді він «виживе» на ринку. Я кажу зараз про професіональних перекладачів, а не про людей, які випадково опинилися у цій ролі. Для мене є обов’язковим читання всіх літературних ЗМІ Франції – інакше я себе не уявляю.
Перекладач повинен знати собі ціну, щоб не стати легкою здобиччю в руках деяких хворобливо жадібних українських видавців. Це вкрай важливо – збагнути, скільки коштує твоя праця. До останнього цента. Тільки тоді можна починати працювати.

Чого вам, як перекладачу, бракує на сучасному ринку художнього перекладу?

Оксана Думанська:

Мені останнім часом нічого не бракує, можливо, тому, що я доволі консервативна особа з минулого століття. Чесно кажучи, тут би встигати за українським літпроцесом. Що ж стосується моїх онуків, які вже стають читачами, то їм пропонують добрий репертуар європейських авторів. От, наприклад, видавництво «Урбіно» забезпечує перекладами з англійської, німецької та польської. ВСЛ – зі скандинавських мов та італійської. «АБАБАҐАЛАМАҐА» -- з багатьох мов. Пам’ятаю, вінницька “Теза» успішно видавала переклади з німецької.

Іван Рябчій:

Я мрію про велику і яскраво брендовану серію справжньої якісної літератури, класики. Про власну серію. Мрію про переклад і видання коміксів, про арт-буки, багато про що… Але я завжди здійснюю свої мрії. Тому все це буде.

Які ще чинники можуть впливати на якість текстів, перекладених українською з іноземних мов?

Іван Рябчій:

Загальна культура перекладача. Перекладач повинен мати енциклопедичні знання. Тільки тоді він може дати адекватний відповідник рідною мовою. І звісна річ, перекладач повинен бездоганно знати українську мову й постійно її вдосконалювати, переважно шляхом гортання словників та перечитування класиків.

Який ваш прогноз щодо художнього перекладу в Україні?

Оксана Думанська:

Оптимістичний – прийшла молодь, освіченіша за нас. І навіть якщо вона часом не дуже ретельна, згодом доросте до того, що дбатиме про своє ім’я. Як там у класика: «Служити музам слід без суєти»?

Іван Рябчій:

Усе буде добре!

Олексій Сокирко:

Наші перекладачі, нарешті, захистять свої дисертації, а читачі стануть багатомовними!

Євген Стасіневич:

Знову ж таки, я б розглядав це комплексно – переклад укупі з усією книговидавничою галуззю. Я продовжую наполягати на тому, що без притомної – системної, не «на відчіпного» - державної підтримки серйозних зрушень у цих галузях найближчим часом чекати не слід. Щось десь, звичайно ж, виходити буде, але такі речі можуть вдовольнити хіба геть середнього і неперебірливого читача. І доки так буде, буде й великий попит на російські переклади, і я переконаний, що говорити в даному випадку про підтримку продукції країни-окупанта просто ницо: зробіть правильні умови для розвитку свого ринку, і читач буде вести себе по-іншому. От подивитесь.

Що спільного, на вашу думку, між науковим перекладом і художнім перекладом? Тут йдеться переважно про переклад в галузі гуманітарних дисциплін.

Олексій Сокирко:

Перш за все, йдеться про амбівалентність. Насправді, вважаю, що текст має бути зрозумілим фаховому читачеві без огляду на його спеціалізацію. Наприклад, зараз мене як історика цікавлять політичні реалії, завтра — мовні, післязавтра — побутові. Переклад має передавати всі ці нюанси. Для шанувальників автора, або тематики най буде адаптований переклад/переказ.

Якщо порівняти радянські часи і роки незалежності - що змінилося в галузі наукового, а зокрема - історичного перекладу?

Важко відповісти, бо, наприклад англомовних авторів тепер намагаюся діставати в оригіналі. Очевидно, що 30 років тому їх перекладали в урізаному вигляді. Наскільки? Запитаймо в редакторів радянських видавництв. Думаю, що й автори, обрані для перекладу були не випадкові. Але це не принижує їх значення для науки та й взагалі інтелектуальної публіки. Чимало перекладів, виданих у 80-90-ті й досі рекомендую своїм студентам.

Як ви оцінюєте кількість наукових праць, перекладених за останні 15 років?

З цим сумно. Перекладають здебільшого класику, котра перекладена-переперекладена. Це означає, що ми не маємо перекладів робіт, котрі стали знаковими зараз — протягом останніх 5-7 років. Саме вони є пульсом науки, або ширше — інтелектуальним пульсом. Переклад, се не лише передача інформації — се діалог, контактерство.

Хто переважно займається подібними перекладами в Україні?

Одержимі. Люди, котрі віддані не лише мові, але й тематиці перекладу (трохи приватно: вони всі трохи письменники).

Чи є в галузі наукового перекладу, зокрема - історичного перекладу, теми, праці або мови, не представлені або майже не представлені українською мовою?

Мова чемпіон — російська. Практично нема перекладів з романських мов. Щодо тематики, то, якщо говорити про фундаментальні праці, в нас чомусь оминають “правих” істориків. Геть немає перекладів добрих, з професіональної точки зору, національних історій.


Щодо насиченості українського ринку перекладної літератури Євген Стасіневич дав свій коментар.

У своїх статтях та анонсах новинок книжкового ринку ви часто згадуєте авторів, які перекладені поки що тільки російською. Чи можна вважати, що українській переклад потрапляє до нас із запізненням і не встигає за російським перекладом нових авторів?

Він дійсно до нас потрапляє – якщо потрапляє - з катастрофічним запізненням, і мова не про рік-два, що зараз й так є недопустимим з точки зору вигоди і певної актуальності, а про п’ять-десять і більше. От дивіться: навіть такий вкрай сумнівний з художньої точки зору бестселер як «Атлант розправив плечі» - книга написана бозна-коли, в Росії вистрелила ще років шість тому, а у нас от тільки-но виходить. І це ж те, що з огляду на запит читача точно буде купуватись. Й то у нас оперативно не спрацювали, побачивши ажіотаж у «братній» країні. Страшенна «тугодумність». Так, американці зовсім не дають грошей на переклади своїх книг, але ж зараз, в непрості часи, якось це змогли видати, а от п’ять років тому, бачте, не спромоглися.

Наскільки повно сучасні автори іноземної літератури представлені на нашому ринку в українських перекладах? Іноді кажуть про повну випадковість при виборі того чи іншого автора для перекладу українською мовою. Чи відображає він новітні тенденції в художній літературі, чи українському читачеві судилося ознайомитися з ними вже тоді, коли ці автори стануть «класикою» своїх літератур?

Все правильно – домінує випадковість і факт можливості купити недорогі права. Перше зумовлене другим. Наша літературна картина сучасного світу не просто неповна – вона неймовірно фрагментарна, пошматована і принципово не репрезентативна. Ми майже нічого не знаємо про новітні американську і британську літератури – чи не найцікавіші світові літератури, в яких більшість тенденцій і оприявнюються. Так, установи тих країн фактично не підтримують видання своїх книг – мовляв, такі речі й без підтримки мають себе окупати. Неприємна практика. Але і з інших літератур до нас доходять якість абсолютно випадкові, химерні, а часто й просто прохідні речі. Навіть за польським літературним процесом – за посередництва наших перекладів - ми в достатній мірі не можемо слідкувати. Про переклади книг-лауреатів найпрестижніших премій типу Букера, Гонкура чи премії Бюхнера й взагалі мовчу. Отримали, правда, українського «букерівського» Барнза, але ж де інші – кращі, більші, важливіші – його романи? Правильно – вони вже давно перекладені російською.

Звідси, між іншим, і проблеми у нашому літпроцесі: російською багато хто читати не хоче, іноземними мовами не володіє, от загальний культурний бекграунд і вганяє у все більше тугу і просто не здатен провокувати плідні дискусії і розширювати межі – і власного світогляду, але й текстових стратегій як таких.

Як ви ставитеся до твердження, що модна перекладна література – це якісна література?

Наївне і смішне твердження. Нема чого і говорити. Буває, що модними стають дійсно хороші книги – Тартт (хоч і не без застережень), Хоссейні, Флінн – але ж, як правило, під цю категорію потрапляють усілякі «Шантарами» з Річардами Бахами вкупі, і нема на то ради.

***

Попри усі проблеми й прогалини, що існують в галузі перекладу, маємо певний оптимізм щодо майбутнього. В Україні існує кілька престижних премій для перекладачів - премія імені Рильського, премія Ars Translationis (Мистецтво перекладу) імені Миколи Лукаша, літературна премія імені Григорія Кочура у галузі поетичного художнього перекладу, Metaphora – премія для перекладачів поезії й есеїстики. Все більше молодих перекладачів долучається до важливої справи з’єднання світів, щодалі збільшується якість текстів і зростає попит саме на перекладну літературу, а це, в свою чергу, все глибше вкорінює українську літературу в світовий літературний процес, оскільки, як ми вже казали, хороший переклад завжди стає частиною системи побудови національного тексту.