розчин із ніжності, розпад тканин
по видноколу танцює черва
будь ти одразу хоч з чотирма
все ж не позбудешся… однини

обриси тіл, геометрія тла
висіяв Бог міріади зірок
корчаться люди — по них плине ток
їх сповиває розхристана мла

візії гаснуть немов ліхтарі —
світло виходить з них ніби душа
скільки б себе ти не причащав
все ж зостаєшся у ролі старій —

ранок приходить, стинаючи дим
ти випливаєш із озера снів
в озеро побуту — ніби крізь злив —
(черви танцюють навколо) один…

(добрі назви річок... їх зла каліграфія
непідвладна звукам в старому радіо...)
дєд мароз трясеться всередині "рафіка" -
в вишні села Карпат де йому не раді

там не знають пісень про маленьку йолачьку
(якби й знали - забути воліли б чимшвидше)
дєд Мароз проїздить наскрізь Сасів і Золочів,
у Підлиссі - Шашкевич шепоче вірші -

замовляння для зникнення зла морозного...
(дєд мароз лютує - у "рафіку" холодно)
а навколо сніг замітає все - й хтозна -
чи дорога не скрутить маршрутці голову

як язик добрі назви річок закручують...
(ця історія може ще й досі тривати:
далі - дєд зрозуміє що він вже зсучився
далі - сніг розтає. і сніг розтаватиме)

2010

небо – чашка із вибитим дном
сніг заламує руки деревам:
сад зимовий говорить до
обгорілих будинкових ребер:

«все навколо – лише кістяки
плоть спливає як сніг при відлизі.
смерть минуща: дається взнаки
часопростору вічна тиснява»

ребра мовчки сприймають це
мерехтіння контролю й надії:
їх лоскоче прозорий корсет
снігу й вітру, отож – сніговію.

небу – чашці із вибитим дном –
цій безодні, оберненій вгору –
саду квилення слухати влом
тож воно горлом сонця говорить:

«все навколо — холодна імла —
плоть її — слід у талості снігу
смерть виконує функцію тла
часопростору вкутого в кригу»