Електричко, лети! Я не хочу перонів!
Вікна кадрами блимають до сліпоти.
Вікна ловлять осінній золочений промінь,
Щоб прозорість свою у печаль одягти.

Тягне потяг собою засукану нитку.
І не рветься вона, їй немає кінця.
Нитка тонко зметала зі спогадів свитку,
Кожну мить врятувала від ножиць кравця.

Шиє стукіт коліс, затверділих від руху
Об такі ж загартовані рухом прямі,
Тонкошовкий мій шлях мимо снів завірюхи,
Щоб оздобити золотом викуп зимі.

Електричко, лети! Обрій швидше літає,
Коли ляже стібками на крила птахів.
Дожену і нитками доріг заметаю
І сорочку блукань, і мереживо днів.

Електричко, лети…

3 серпня 2015

Іду поговорити із дощами:
Де ви були? Тут суша, самота.
Тут сонце нашаманило тамтамом –
Згоріли очі, квіти і жита.

У вибілені очі видивлялась
Від вас бодай хмариночку одну.
Спекоти пекло. ВоронЯчий галас
Ножем щербатим зливу обітнув.

Криниці спорожніли і похрипли,
Джерельце пальці попекло на скло.
Дощі обходять стороною липень,
Вони забули, що вони циклон.

Іду поговорити – не тікайте!
Коли ж оаза очі оживить?
Віолончелі ви мої та альти!
Без вас моя поезія мовчить.

3 серпня 2015

Гарбузи покотилися в тінь,
Від мотУзища рвуться смертельно.
Сонцю хмарку накинути лінь.
Перегріта порожня пательня.

Подуріли усі качани,
А бадилля на хрускіт потліло.
Пригоріла душа до спини,
Попекла ізсередини тіло.

Урожай вогняної ходи!
Оце спадок чекання й надії!
Позбирай хоча б спеки плоди,
Бо вже інші плоди не намріють.

3 серпня 2015

Сосни настрУнились – позамовкали.
Вечір … стострунно мовчить.
Тиша складає екзамен вокалу –
Може зірватись на стогін за мить.

Сосни мої! Золоті недотОрки!
Як же заграти на вас темну ніч?
В сутінках двоє – гітара і Лорка –
Разом злилися в струну протиріч.

Раптом в поліських пісках – Еспаньола!
Острів – не острів! Образ. Міраж.
Сосни наструнчились, вийшли у коло.
Тихо. Так тихо, що голосно аж!..

27 липня 2015

…і то нічия провина,
що зріють літа і вина,
глухішають душі, спини
незмінно-незмінно-невпинно

шукають вини каліки,
винують калік базіки,
вживають без ліку ліки,
а я натискаю «кліки»…

я «лайками» світ чудую,
без вдаваного «what do you…»
живу собі! алілуя!
живу я! живу я! живу я!

24 липня 2015

Мій Острове, світе безлюдний,
На мапі глибокого сну!
Лягли йому води на груди
І думають думку одну.

Зачавлена повінню пісня –
Розмита-розмилена мла.
Був Острів – зробився недійсним.
Ген плесо. Немає села.

Немає слідів, нема колій.
Не йде череда у луги.
Омиті рамена від солі.
Ріллю не цілують плуги.

Води наковталися вікна,
Теленькають клямки ледь-ледь…
Моє родове! Моє зникле!
Вода! Шелестить очерет.

Проектів сухі розрахунки…
Село – проти сили ідей?
Складались пожитки у клунки
На спиноньки гнаних людей…

Свій корінь рвонули щосили,
У жменю сховали жужмом
І слізно прощЕння просили
У свого села всім селом.

Услід закипіла робота –
Край світу раптово настав!
Обійсть незагоєні соти
Загоїв до смертоньки став.

На сотні гектарів розлитий,
Сховав у глибини село.
Було воно світлим і світом.
Та в тому й біда, що БУЛО.

Бо й маючи назву містичну,
Утратило свій оберіг.
Бо склалося так історично,
що й Бог врятувати не зміг.

На дні воно денно і нощно
Гойдає услід течії
Покинутих спогадів ношу,
Затоплені сни нічиї.

Там щуки вишукують хижо,
Рачкують у сховок раки.
А човен гладь лагідно ріже
Вздовж спогадів русла ріки.

Русалки несправжні і справжні
Лоскочуть одвірки чужі,
Пірнають в глибини звитяжні
Лякають села міражі.

Водоймі величній байдуже,
Що в неї в утробі лежить.
У неї душа – від калюжі,
Калюжу ніщо не гнітить.

Лежить у оточенні лісу
Зробилася з часом своя.
Епохи минулої риси
Замила Ірші течія.

Сичевські, Купневичі всюди
У світ звідтіля побрели.
Мій Острове! Де твої люди?
Чи справді вони там жили?..

14 липня 2015

Життя іде мов пішохід
доволі чемний – тротуаром.
А я обрала чорний брід –
Дороги. Наче і не пара?

Чом же не ладиться дует?
Воно окремо, я окремо.
А хто кому авторитет –
То не його, моя дилема.

За руку хто кого візьме
І поведе на зебру вчасно?
Життя іде собі німе,
Із вічним статусом – прекрасне.

Сигналю йому – фа-фа-фа!
Вищу на віражах машинно.
Йому не вадить. От лафа!
Відсутні вади і причини.

Іде собі – хоч стій, хоч скач –
У нього тих доріг як лиха!
І бездоріжжя, і невдач.
І сліз, і роздумів, і сміху.

Воно собі протічне тло,
Ні підступів, ані користі.
Іде собі – і не на зло.
І не на зло стоїть на місці.

Чого ти випав на асфальт?
Чи на грунтівку? Чи на щебінь?
Ні реверансів, ані сальт
Йому випрошувать не треба.

Синхронність з ним чи унісон
Даються без мистецтва й дива.
Шляхом чи тротуаром он -
Без сумнівів і рецидивів

Іди у ногу за життям,
Іди йому настріч – як хочеш!
Дорожні знаки хиб, звитяг
Завжди потраплять нам на очі.

Дороговказів не знайдеш
З питанням – «До життя готовий?».
Іде воно. І ти ідеш.
А ПДР – всього основа.

початок липня

Ходять маки під зливою,
Мокнуть ніжні шовкИ.
Хилить відчай напливами
Їх щока до щоки.

Душі чуйні розпатлало!
Тишу макових вій
Злива реготом шматає,
Загортає в сувій.

Ночі й зливі – не вилитись,
Маку – вже не звестись.
Тільки блякнути й квилити
Личком, листячком ниць…

Та припиниться лЕтиво
Навісних ручаїв .
Осягнеться поетами
Злива – купкою слів.

Маки стеблами-нервами
Оживуть. Заяхтять –
Пелюстками червленими
Ранку вишиють гладь.

Ніч дощу піде коренем
В глибину – на той світ.
А живим, невпокореним
Маків явиться цвіт.

2 липня вночі

Перехресна рима
Хрестиком незримим
Вишиває долю чорним у рядок.
А поміж рядочків – віють снігом зими.
А мені б квітучий бачити садок.
Щоб у ньому Доля
Колисала Волю.
Щоб у ньому стежка проганяла страх.
І ніякі болі,
І ніякі ролі –
А лише чекання лагідна пора.

30 червня 2015

Сонце в кроні кальвілю заграло.
Ноти мацав проміння смичок.
Вже вчувалося срібло хоралу,
І душа подала голосок.

Стовбур теж зазвучав – обертони –
Виривались на волю – фагот!
Одяглася в симфонію крона –
Кожна гілочка прагнула нот.

Достигали дочасно кальвілі.
Сонце гнало від обріїв сон,
Опадали октави незрілі
В сутінковий м’який баритон…

30 червня 2015

Допомогти повірити – а як?
Що – силоміць повіки розтуляти?
Нехай повзе долівкою слизняк –
Йому я не супутниця й не мати.

У нього шлях: наприповзки в траву,
У нього ціль: від грудки до стеблини.
І якщо я не так, як він, живу,
Хай він повзе. Я ж маю шлях людини.

Але коли межи людських підошв
Побачу його рух слизький в нікуди –
Пройду природно мимо – ніби дощ –
Однак чавити слизняка не буду.

31 січня 2015 року

Упала зірка.
У небі – дірка.
На серці гірко.
В повітрі – сірка.

Нечистий ловить.
Ховаю слово.
Гублю підкови.
Втрачаю мову.

І всі усюди
Німіють люди.
Очам – полуда.
Порожні груди.

Не крикне й птаха.
Душа – комаха
Під власним дахом.
Бо совість – плаха.

Політ зітерто.
Мо’ я вже мертва?

31 січня 2015 року

Поплач зі мною, мріє. Ти була.
А нині – у поезії лиш кома.
Затрачена на зльотах і балах –
Усім знайома і однак зникома.

Плеча, чола, руки або струни
Торкаєшся з надією – вернутись.
Та все отут із контуром труни:
В труні на мрію ніде озирнутись.

Ходи – он іще протяг і вікно.
Самітнице, вертайсь, хіба, до Бога.
Хай заплете у білий свій вінок
Твою ніким не пройдену дорогу.

опівночі 31 січня 2015 року

О першій ночі вимкнули ліхтар.
Його щоночі вимикають справно.
І сніг летить вже на німий вівтар,
Бо світло припинило службу править.

Погасло. Відбуло належний чин,
Жовтаво бавлячи діагоналі лету.
Тож сніг іде у темряві один
Настріч землі й безсонному поету.

Але не вистачає ліхтаря
Для мізансцени а чи терапії.
Усім нам треба хоч якась зоря.
Комусь – освітлення. Мені – надія.

21 січня 2015 року

До кави додам кориці.
Мені так смакує просто.
Моєму натхненню й амбіціям
Сприяє. І творчому росту.
Звичайна кава – аркуш.
З корицею – вже рукопис.
Це мій поетичний фільварок –
Віршів полукіпки й копи.
Парує кава ізбоку.
Кориця пахне віршем.
Моя господарка нівроку.
Їй-Богу, аби не гірше.

14 січня 2015

Пісок піддавсь упевненій ході,
Хоча ступня і потопала в ньому.
Вже не юнак, але іще не дід
Вертавсь надвечір неквапом додому.

Ще був не час, але таки пішов.
З собою не узяв речей в дорогу.
Він стежку клав до первісних основ –
У цю поліську землю і до Бога.

Не озирався, хоча тут ще є
До кого озирнутись, прихилитись.
Повільно й вільно слід снує, снує,
Щоб з горизонтом цього світу злитись.

«Я був. Пізнав і жаль, і гіркоту,
Але до мене й посміхнулась доля.
Я вам залишив по собі отут
Кошіль хлібів і меду глек, і солі…
Сам научався – потім научав.
І розказав про себе і про люди.
Коли ж на мить до лежака припав,
Так і зостався плисти в нім у грудень…
Та у прикметах всіх календарів
І на сторінках всіх моїх тлумачень
Я мандрував, я прямував, я брів.
Ба і тепер – живий і не ледачий.
Відкрий мене – там я і мій народ.
В рядку і між рядків співає вічність.
Бояв Боян і свідчив Геродот…
За мною ж, Василем, тут ставлять свічку…»

Стікає віск у лагідний пісок –
Його хода у такт молитви світить.
Комусь він – читанка, а для когось – урок,
Щоб не цурались свого пра-пра… діти.

Пісок піддавсь упевненій ході,
Хоча ступня і потопала в ньому.
Поліщуки, не загубіть слідів
Того, хто став поводирем додому.

31 жовтня 2014 року

На камені, торованім углиб,
Бог притулив тендітну квітку незбагненну.
І жуючи терпіння черствий хліб,
Всесильний сторожив її щоденно.
«Я вклав на неї вже чимало ер!
Таки тепер, панове, далі рушу,
Але, щоб Божий задум не помер,
На квітці надламаю болем душу.
І уперед на міріади літ
Світ втримає незрима рівновага.
Оце і є мій Новий Заповіт,
А не в конторі писана бумага.
Тож я — у даль, а квіточка — отут,
На камені. Дві речі протилежні.
Це — рівноваги життєносна суть,
Це — мій Закон (не ваше дишло!) — стержень.
Що каменю? Він глибоко в землі.
А квітку необачно можна вбити.
Тепер чатуйте, людоньки малі,
Натомість мене, якщо воля жити.
Велику глибину вінчає цвіт.
О, цвіте, бійся втратити твердиню.
Бо нащо ж людям дано Заповіт?
І нащо камінь? Нащо цвіт людині?
Багато тверді начебто ускрізь.
А скільки ж треба квіточці маленькій?
Та скільки втрачено твердині й скільки сліз
Заплачено за людські витребеньки!
Отож, чатуй! — гукає Бог здаля. —
Як хоч — почуй. По-божому подумай.
А я вже стільки довго не гуляв,
Бо через людство був у вічнім сумі.
Тепер на людство вічність переклав.
Нехай саме себе урівноважить.
А я подивлюсь з висоти вистав.
Не тільки хліба прагну, а ще й вражень».

2008

Cамотність має смак гіркого клена.
Самотність має дух дощу вночі.
Лише вона ночує-днює в мене
Й нечутно на весь світ в мені кричить.

Крик самоти рве слизову гортані,
Але нікому чути я не дам,
Як викрадає силоньки останні
Самотність... Бо немає діла вам

До того. Бо зарадити не здатен
Цей велелюдний світ, що я одна.
Самотність – моя церква й моя хата.
І, мабуть, прірва, бо не має дна.

До церкви самоти заходять люди,
У хаті самоти живуть коти.
Самотність мені подругою буде,
Бо другом бути не спромігся Ти.

Самотність обвінчається зі мною –
Ця двостатева і дволика суть.
Самотність буде вічною зимою –
Усміхнено-ожеледіла лють.

Ти теж самотньо й безпорадно в світі
Блукаєш, половиночко моя...
У самоти міцні і темні сіті...
Але іще гукну: вертай, це я!

Гіркого клена смак – самотність, любий...
Самотній голос мій, самотній твій.
Мовчать холодні занімілі губи...
Почуй. Прийди. Надією зігрій.

2009 р

Господи! Помилуй і спаси!
Господи! Провітри мою душу.
Якщо ти в мені іще єси
А чи споглядаєш? А чи скрушно
З висоти зітхаєш під плачі?..
На мене, комаху, сиплеш зорі.
Не забув мене. Забув а чи?
Хто ж то щойно: «Горе моє, горе…»
Господи, драбиночку тримай.
Я пишу драбиночці щаблини.
Хай поезія про мене мріє. Рай?
Теж хай мріє про вірші Ірини.
Господи, помилуй і спаси!
Дякую за дар, удар – тримаю.
Молитов майбутніх голоси
Цілі хори. .. Але я встигаю.

27.02.2010

Пишу тобі листа. Читай і слухай.
Читай рядки. А слухай – між рядками.
Цей лист – промінчик на шляху до злуки.
Цей лист летить голубкою між нами.

У твої очі сині заглядаю,
Банальні рими сиплються в рядки.
Лист недописаний голубкою літає...
Та не іде голубка до руки.

Пишу листа. Пишу вже, чуєш, вкотре?
Я шепочу листа, я шепочу...
А ти листи скидаєш у непотріб.
І я з непотребом до кошика лечу.

Моїми сокровенними думками
Живитиметься міль!.. Укриє пил.
Читав рядки і слухав між рядками...
Почути у тебе не стало сил.

2009

Все, що ти можеш зробити —
Це померти в моїй душі.
Сльози — як сталактити —
Пам’ятник завершили.

Осінь така доленосна.
Осінь така ясна.
Віриш у слово ДОСИТЬ.
Більше не віриш снам.

Випаде сніг на Покрову.
Вимерзне радість тепла.
Більше ні слова. Ні слова,
Що я любити могла.

2008

Холодний вітер угортає плечі.
Осінь листям лине до лиця.
Стають коштовними прості й буденні речі
Й пророчими уживані слівця.

Шепоче вересень дощем мені у спину.
За тебе поглядом тримаюсь зусюсил.
Та твої очі — випалена глина.
Дай Боже, щоб не взяв їх собі син.

2008

Осінь.
Сосни.
Серед них —
Клен, гаряча жовтня свічка.
Вір-не вір, а буде сніг.
Свічка пропаде у нічку.

Але покіля горить,
Поки гріє і тривожить.
Хай горить. Горіння мить
На бажання жити множить.

2008

Ніч мене витрачає.
П’є мої сни, як вино.
І над схололим чаєм
Темно холоне вікно.

Я ж так живу необачно.
Дні наче ночі стають.
І прокидатися лячно.
Ранок темний, як лють.

Снами… Снами у постіль.
Спати про всіх, про все…
Може колись, як постріл,
Щось таки воскресе…

2008

Крізь голу яблуню — іще голіша даль.
Вразливе неприкрите небо плаче.
Грім розірвав напиняний перкаль,
І дощ линув безжальний і незрячий.

А я не встигла заховатися. І де?!
Ускрізь оселя осені і смутку.
І дощ іде. Й моє життя іде.
І вітер в почорнілу плаче лутку.

Оселя похлинулася дощем.
А яблуня — як думка — в сутінь кане.
Невже у цьому ТЕМНОМУ іще
МОЄ врятується й світанками настане?

2008

Чорним по білому. Білим по чорному.
Як ти не зробиш — усе навпаки.
Легким несправжнім, з листа твого, човником
Я опиняюсь посеред ріки.
Чорним по білому… човник рукописний…
Білим по чорному:«Милий, прощай!»

Може, іще добіжиш, може вхопишся…
Скорше не встигнеш і зрониш:«Нехай!»

2008

Опівдні Київ у метро ще позіхає…
У підземеллі жебрає баян.
Над ними вікна й стіни занехаяні —
Фасад у квітах, а в душі бур’ян.
Але як добре, що в неділю вранці
Столиця тиха, втомлена… Як я.
Повз мене «лексуси». Повз мене голодранці.
Бруківка піді мною, як змія.
Мудра змія. Де голова — не видко.
Терпляча — то з хребтом, то без хребта.
Я в Києві. Поліська дика квітка.
Тому в столиці сонце — не сльота.

2008

Я перейду на новий стиль
І не свої завчу манери.
Сховаю душу в темний шпиль
До настання нової ери.

Буду чинити грішний глум
Над Божим паростком мистецтва.
Який-бо сум, який-бо сум
Триматиме в лещатах серце!

Але не час. Але не час
Сонцям розверзти свою душу.
Час із назбираних прикрас
На сльози порох струшувать.

2008

Колихала груша
В зимньому безмежжі
Облетілу душу
На тоненькій вежі
Пагона річного
З бруньками надії…
Мерзла до знемоги.
Інеєві вії
Не давали кліпнуть
Проти блиску снігу.
Так далеко липень
Відійшов за кригу!
А душа бентежна
Вже дзвеніла тихо,
Що тоненька вежа —
Найсвітліша віха.
Що великі груші
Ляжуть у долоні,
В людські спраглі душі,
Такі ж медозвонні.

2008

Подаруй мені ранок утоми
Після ночі пекельних трудів.
Повернімося разом додому
Поцілунками, крихтами слів,
Що згубили ми пристрасті танцем
На галявині щедрих суниць…
Не згадаю — чи так, чи не так це —
Зорі поруч попадали ниць.

Або, може, нас хвилі здіймали
Аж під зорі: грудьми і лицем.
Де були уночі — ми не знали.
Лише чули: поквапливий щем

Розливався по тілу і знову
Повертався потоком до губ.
Ніч знімала покров за покровом,
Час у крові ракетою гув.

Коли ж вибух останній розкидав
Скалки серця на відстань планет,
Ми по слів непрочитаних сліду
Повернулись до звичних тенет.

2008

Уже не буде складено казок —
Їх роздано усі — на кожен нарід.
Казки нанизано коралями в разок
І на лихому продано базарі.

Хай мудрість метикує про цей гріх:
— Казок не буде! Зло перемагає!
Добро ховається червивкою в горіх —
Тому людина писок одвертає.

Уже не буде дива й диваків,
Бо то ж вони казки у торбах носять.
Тепер політики, магнати й чуваки
Казки купили. Диво — безголосе.

2008

Камея. Інталія. Тінь.
Обличчя моє, як видіння,
Чутливе до інших видінь
З відбитком обвітреним синім.

Читаю із власних долонь
Я доторки вуст, підборіддя.
Холодний і збляклий вогонь,
Розчинений дзеркалом, рідне.

Моя миготлива краса,
Не вловлена пучками пальців.
Відкриюсь, щоб промінь скресав
Розквітлого інею кальцій.

Камея. — Інталія… Де
Розгойдана долею врода?
Тінь суща — була і гряде.
Камея. Інталія. Холод.

2008

Торішня тиша — у стеблі сухому.
Торішній сум — притоптані сліди.
Великий простір у маленькій комі
Стиснув кавалок людської руди.

А я стою і до і поза болем,
Велика й світла, наче небеса.
Майбутнє пташеням безперим кволим
Літає у несаджених лісах.

Але в мені тривога збудить радість:
Торішні стебла викинуть листки.
І я прощу собі торішню зраду.
У віршах світ на прощення місткий.

І коли ти, читаючи з нудьгою,
Натрапиш на оці мої рядки,
Вже смерть в мені мої зірки загоять —
Я ж бо вже стала помахом руки.