Пам’яті доньки

Мій первоцвіте, донечко ясна…
На віях сніг, і на хресті, й на слові.
На що не гляну – знак про тебе й знак,
Відлунням невичерпної любові.

Якби ж то виплакати можна аж до дна
Твоє ім’я і все життя з тобою.
Бо подих твій, і голос твій однак
Час не забрав, а навпаки – подвоїв.

Ось забуваю раптом і гукну,
А як згадаю – вмерла! – то німію.
Тебе, живу, із лагідного сну
Так хочу в день повести і у мрію…

Княгине Ольго… жартували ми,
Що будеш мудро направляти долю.
Тепер же тільки янгола крильми
Прошелестиш. Сваволя. Воля. Оля.

Пробач. Стривожила, гойднула гладь небес,
Лети! Лети, крилатий первоцвіте!
Як добре, що твій світ в мені воскрес,
Щоб я могла хоч пам’яттю радіти.

Напевно знаю, що й оці рядки
Продиктувала ніжно і терпляче,
І відтіля не перейшла ріки,
Хоча, здалося, ось була неначе.

Мій первоцвіте, у душі цвітеш.
І може, то не сніг, а привітання,
Що ти була, ти є і будеш теж
Моїм віршем ніколи не останнім.

27 січня 2015

(балада)
Коли ми діда виряджали в світ,
з якого він не вернеться додому,
родині довелось строїть обід,
бо куховарка теж в селі другому
варила похоронний борщ...
І обряджальниці, на лихо, похворіли...
Тож поки йшов селом байдужий дощ,
рідня сама рядила рідне тіло.
Ніхто тоді не смів заголосить,
бабуся наче приросла до тиші.
Пішла у вічне небо тяжка мить
крізь сволок, дах й над дахом —
голі вишні.
Коли я дідові на лікоть одягла,
осінчака, що він любив, рукавчик,
то раптом серце паморозь взяла
від того, що у пам'яті побачила.
Це я аж ниньки дожила нужди
узяти діда руку в свою руку!
Проте живій і мертвому куди
не йти — не обійти розлуку!
Я ж сотні стежечок за ним ішла!
Ще кирзяки його мені у пояс
були, — "Агов! Яриночко мала!
Ходім бичечка припинать у поле!"
А потім діти вже мої такі
по стежці лопотіли за прадідом.
Він їм зроняв веселі і м'які
слова. Вони ж тому раділи
і довіряли дідовим слідам,
старому лісапетові і... скибці
із медом. Може, тому, діду, вам
тепер спокійно й безтурботно спиться.
Ось тільки не прощу своїм рокам,
що діда рук живих не потримала.
Якби не цього піджачка рукав,
то і тепер руки б його не мала.
А в ній заснув великий дідів труд.
Лише торкнулась і збагнула силу
того дідівства... Й видихнули груди,
і вдячні сльози рученьку зросили.
А потім після всього ув обід
прощальне коливо ходило між столами.
Мені ж, неначе, у куточку дід
підсьорбував борщем разом із нами.
Та, жаль, я не помітила, коли
він повз мене пішов отак навмисне,
щоб не помітили. А правнуки малі
попростягали — "Хочем каші!" — миски.


1992

Христе моя, моя тиха прабабцю,
як ти далеко! Іздалеку сниш.
Можна спитаю, чи внучці пробачиш,
що не торкнулась колись
ручок твоїх, що на костур спирались,
сивеньких кісок твоїх,
спечених вуст, що так чисто співали
пісень, молитов святих.
Вітер тебе, бадилинку віджилу
гнув, знову гнув — аж ламав.
А ти всміхалася — волю двожилу
Бог тобі з долею дав.
Житка така!.. Чи хтось інший би вижив?
Сліз!.. Та ти їх берегла.
Мабуть, то ти усміхаєшся з висі
синяво — цим берегам
ніжної Унави, правнукам-квітам —
притулку гріхів не клянеш...
Може, хоч чистою слізкою звідти
до мене на щоку капнеш?

1991

Уклякнув час, хоч і всесильний він,
уклякнув в чорно-білім простім фото;
попід верандою серед жоржин
дідусь з бабусею стоять — навпроти
життя. Уже не бачачи мене?
Та я їх погляд часто зустрічаю:
в нім і дитяче, і збентежене, й сумне
серед квіток осіннього розмаю.
Мої старенькі несміливо обнялись,
запрошені для знімку, щоб онуки
дивилися на карточку колись
і не боялись вічної розлуки
із рідними, що вже пішли за час,
де чорно-біла пам'ять знає точно,
хто нас любив і жив заради нас,
хто звідти дивиться то ніжно, то пророчо.
І знов підкажуть щось мені тепер
мої невтомні життєохоронці:
— Хай Бог і доля бережуть тебе,
і щоб собі себе знайшла під сонцем.

1997

Я його не бачила у смерті.
Бачила по смерті — неживим.
Сиві крила муки розпростерті,
батьку мій, над обійстям твоїм!
Став маленьким, висох і здитинів.
В пелюшках соснових спати ліг.
Покидати не хотів, але покинув,
бо життя вже витримать не міг.
Попрощатися я мушу. Ти ж — не можеш.
Все завмерло: кроки, стогін, пульс.
Диханням безсилим не стривожиш.
А твоєї смерті ще боюсь,
ніби ще вона тебе чатує,
хоче визбирати по краплині все твоє,
ніби в моїм серці тебе чує...
Вже зозуленька тобі не закує...
Поросте весною молодило.
Павучок стежок не заплете.
Я ходитиму до тебе на могилу:
я прийду, любов моя прийде.
Вже сороковини наступили,
і наступить рік — без тебе весь.
Батьку! Хоч в землі ти, у могилі,
болем серця ти в мені воскрес!

1997

І посадили хрест на батьковій могилі,
слізьми полляли і пішли додому.
Життя вляглося в серці відболілім —
його не чути ні мені, нікому.
Засклили квіти від морозу душу.
Вже груддя трохи осіда на груди.
Повторюю — він вмер. Я вірить мушу,
що він пішов, що вже його не буде.
Все думала: біль пройде, не заплачу.
І буду згадувать про батька легко.
Тим думам не до вирію одначе.
Вони в мені зимують — не лелеки.
Вони ж бо! На крилах тримають смуток
і на хресті в'ють гнізда в завірюху...
Але хіба для болю є закуток?
Біль — ніби батько сам. Чи стане духу
його прогнати в сутінки спокою?..
Я молода, жива, але з тобою,
мій батьку! Жаль у серці не втихає.
Мені весь світ болить. Бо де ж тебе немає?..

1997

Мій батьку, друже мій далекий,
в незвіданих світах...
Чи бачиш зблизька лет лелеки?
Чи вже пройшов крізь жах?
Чи маєш спокій і блаженство?
Чи добре там тобі?
Чи вже оплакав світ скажений?
Чи ще тут у юрбі
блукаєш — не знаходиш тиші
утомленій душі?..
Із-за плеча мого читаєш
мої вірші?..

1997

В димах густих, убраная монашкою,
до тебе осінь на могилу забреде,
останньою іще провіда пташкою,
а потім далі простором піде,
залишивши на спомин темні трави
своїх слідів.
Лине іржавої отрави
на хрестики покинутих дідів.
І заплете у свої коси спокій
до суму, тиші, безпробудних снів.
А сосни, виструнчені часом, сонцеокі,
торкнуться крил і пісень журавлів.
Ця осінь кладовищенська затишна
поверх вбрання монашки одягне
вінок останній: вишукано-пишний...
Чи кожен серцем цю красу збагне?


1997

Розкрита книго скошеного поля,
пошерхлі сторінки і забуття!
Як над тобою розчахнулась доля,
і в зернах згублених зіщулилось життя!
Повигорала, посіріла нишком.
Де сила травнем сіяних рядків?
Злив, бур'янів, знічевленого — з лишком
серед стерні покошених років.
Не наступи на колосок згасання —
в нім жевріє любов і божество...
Просіється й воно квітневим ранням —
оптимістичне і живе єство.
А зараз сторінок не перегорнеш,
трима стерня колюча фоліант.
І тиша-пустка туманцем огорне
набряклий осінню сердечний діамант.
Ходи! Шукай написане і тлінне.
До болю ноги впертістю втоми.
Адже надія все одно полине
у весну нову крізь стужінь зими.
Розкрита книго! Виживи, проростай!
Не бійся бурі, сніговиць і злив.
Читаю і читати все не доста, —
тут Вічний Бог свої рядки лишив.



1992