Цілуй мене під парасолькою —
хай злива колом обведе,
а блискавиця в серці зойкує.
бо ми раюєм аби-де.
Цілуй мене між сліз плаксивиці-
негоди й заздрощів людських.
Калюжа бризкітками гривиться
навколо наших змоклих ніг.
А ти цілуй і знов зохочуйся.
Не руш мовчання. І тримай
за руку й ручку позолочену,
поки пливе дощем трамвай.
Зійдуть цілунки з вуст обвітрених,
переколишеться капіж.
А якось треба вічність витримать
цілунків і бажання між.
Цілуй мене під парасолькою.
Наш світ маленький тет-а-тет,
де пристрасті взаємне соло
співає протиріч дует.

Я вже тобою перехвОріла,
і вже хвороба відмира.
І час із свистом одноколірно
летить крізь мене, бо діра —
де дихала душа.
Пропаща!
Але жива. Німа але,
Діра в душі — безмовна паща.
Лікую справжнє і мале.
Я перехворіла смертельно,
смертельно вижила.
І край!
Крізь отвір в грудях крізь пекельний
видніше ниньки буде рай.

1(з іронією)
Я тебе покину в авантюрнім стилі,
поцілую ще раз у вуста безсилі,
доторкнуся ще раз поглядом до думки,
на плече накину шарф, дорожню сумку
і скажу у дверях, напівобернувшись:
— Електричка скоро,а точніше — у шість...
Стрепенешся — каву розіллєш на "Ньюс-уїк",
навздогін пожбуриш гарний черевик.
Утекти устигну — слова не злетять
в піднебіннім склепі здушені затято...
Вчасно ліфт холодний замикне обійми —
хочеш — доганяй — з відчаю убий!
...Я плечем твоїм вчора гріла скроню,
Бог мені за це подарує доню.
Річ ясна — колись повернутись треба,
врости, як годиться, в Адамове ребро.
І щоночі прокидатись від того, що коле
в сонні груди підборіддя не голене відколи...

2 (зі слізьми)
Кричала, у груди од відчаю била.
Що чорне ще вчора — сьогодні вже біле.
Хапала за руки, за лікті байдужі.
Та рвалися навпіл розлукою душі.
Не чув ні благань, ні молитви одчаю:
"Я кожну помилку тобі вибачаю,
але не іди, я без тебе — не я!
Вже ось під ногами гординя моя".
Та він затулявся від неї дверима,
бо пісні цієї вже витратив рими.
Сказати нічого не міг, не хотів —
крізь душу спустошену вітер свистів.
І сам не збагне, чом цієї любові
уже не бажав ні у якій обнові.
Останнє зосталося: жалість і жаль
і пам'ять із тисяч, із тисяч проваль.

3 (резюме)
Не опирайтеся розлуці —
вона корисна деколи,
щоб вам на ваші крила куці
біль наростили янголи
страждань — очікувань — терпіння.
Любов пішла в свої світи,
де квіти стелять білопінно
для мрій чужих нові мости.
Розлука — болем порятунок
нас від занепаду сердець.
Розлука — плата за дарунок,
що переводим нанівець.

Останні вишні в дощ убрались
і виплакали липня жар.
Усе минулося і сталось.
Дороги теплий п'ють узвар,
на пшеницях і на ячменях
настояний. Он яблук тьма —
у втомлених у липня жменях,
на плечах його — повно хмар.
Стежками нашими розбіглись
останні радощі. Кудись
грім, почуттів гучний невіглас,
пропав і тишею укривсь.
Ще серпень мовчки позирає
і терпить: йти чи почекать?
Ми, мабуть, обоє неправі
останні вишні треба рвать.
Природа запитати хоче,
чи доточити літа нам.
Куди там! Дощ обох зурочив —
вишневий дощ. Липневий злам.
Усе до стиглості доходить,
а стиглість, дивишся, терпка.
Нові плоди, як сонце, родять,
і роси сиплються в рукав,
коли я гілку нахиляю...
В садку мої й мої стежки.
Є груші, яблука. Немає
вишень із твоєї руки.

1999

А час ішов кудись управо
діагоналями причин.
Шукав зіркової оправи
останній сон.
А Божий Син
все ніс хрести — все на Голгофу,
щоб нам отямитись потім.
...Ми бачили свій спільний профіль
і свою потойбічну тінь.
Розтягши погляд до галактик,
торкались вічності шляхів...
Ти мій терзав тонкий халатик,
бо краще знав, чого хотів.
А я тебе за душу брала
і припинала до зірок,
щоб профіль наш не розірвало...
Та не минув і нас оброк
страждань, спокуси і спокути.
Все повернулося у нуль.
Я — знов розкута, ти — закутий.
Отак нас безмір осягнув.

2000

Вже берег, любий... Човник у траву
нехай кладе натомлені рамена.
Я сном до тебе краще припливу,
а ти пливи ізнов у сон до мене.
Давай поглянемо, як зорі поміж верб
ховаються від Місяця і Ранку,
як річки хвилями увитий нерв
тремтить від ніжності русалки-бранки.
Я лагідно тобі над серце вир
кладу долоню поцілунком долі.
Ти чорним тіням-шерехам не вір —
в мій сон любові поринай поволі.
Щоб серця мого жар не вистигав,
вустами з серцем випий ранню стужу,
аби у сні і у дорозі знав,
що й поруч тебе за тобою тужу,
що ти у світі — першочинний світ,
душа тобою щовесни вагітна.
Я — стежка, на якій твій легкий слід
услід тобі завруниться й розквітне.

1996

Навіщо нам ця пристрасть миті,
навіщо спогадів мара?
Ми вже не так до болю злиті,
хоч кожен в кожного украв
назавжди половину другу,
оба розтерзані живем
по різні боки тої смуги,
що долею своєю звем.
Ця пристрасть миті нам навіщо?
Пройшло. Віддайся іншим снам.
Я ж спогади звабливо грішні
назавжди вітрові віддам.

2000

Нам важко думати про нас,
але й не думати не можна.
Заховані у ніжний вальс
ведемо погляди тривожні.
І вгадуємо кожен вдих
і кожну думку... Не судилось.
І слів не боячись "не тих",
не про себе говорим сміло.
А про себе — в думках. Та й то
напівшепочучи думками.
Німуємо. Аби ніхто
не знав, що сталося із нами,
що є взаємне — "буде так",
що будем разом лиш в уяві,
і погляд твій — взаємний знак,
як дотик незнано-ласкавий.
Нам важко думати про нас,
не думати — зовсім нестерпно.
Складаємо сумний романс
із слів завжди прощально-терпких.
— Не думай!
— Думатиму я!
— А ти забудь!
— І ти не згадуй!
— Прощай, моя і не моя!
— Прощай, не мій-мій щирий ладо!

1998

Не говори мені про мене
ні слова;
що вчора ще було зелене —
полова.
І так люби, щоб здогадкою я
втішалась,
Бо заздрощів чужих змія
ужалить.
А я не знатиму і знатиму —
так легше.
Чекати — почуватися крилатою —
як вперше.
Впечеться серце знову мрією.
Побачиш —
птахи не встигнуть з вирію —
пробачу
слова неправди. І ні вдиху
без віри.
А заговориш — тільки тихо
і щиро.

2000

Я прокричу в порожнє серце дому:
люби мене, бо я іще жива!
Бо, не здолавши передчасну втому,
згублю тобі призначені слова.
Люби мене трав ніжним колиханням,
люби, вітрами ваблячи мене.
А не любитимеш — ураз мене не стане.
Все, Богом дане, грішно промине.
Люби мене, цілуй душі вустами!
Душа жива — і небеса цвітуть.
В кохання все раптове і останнє.
Люби мене, бо зорі упадуть.


2000

Дай перевести дух, щоб не зомліти,
щоб серце не розбилося в польоті...
З очей твоїх — то холод, а то літо.
Люблю тебе, та ще не знаю — хто ти?
Долоні у долоні угортаєш —
ув'язнув — вже мені не утекти
і, повен пристрасті, цілунком починаєш,
щоб я не встигла здогадатися, хто ти.
Ще струм від дотиків не згас у лоні тіла,
а ти вже інший і бентежиш. Знов
я поглядом запитую несміло:
"ти — цей" підеш, як "ти — отой" пішов?..
І скільки у тобі облич таємних?
Яке із них кохання осія?
Ти стомлений, щасливий... Вікнам темно...
Ти не тривожишся, не думаєш: хто я?
А притча давня про дві половини
для нас не матиме щасливого кінця.
І що багатоликий — ти не винен,
не винен, що усе кінчається.
Нехай... Бо це сум'яття теж солодке.
Не певна, чи готова я знайти
всі відповіді — знать на сто відсотків,
хто я для тебе, хто для мене ти...

Знов буде дощ, і сум, і тиша,
хтось знову музику напише.
Хтось пробіжить без парасольки,
під тином вигулькне квасолька.
Я ж за віконцем одиноким
плекатиму свій спокій.
І знов чекатиму тебе.
Скло, від краплиночок рябе,
дощу розмову розкодує.
Потім свій светр старий знайду я.
Під дахом втомленим постою
поруч з дощем, а не з тобою.
Знов пройде дощ, і сум, і тиша.
І ніч. Та ти не прийдеш лише.

1995

Поговори зі мною. Вечір.
Сонце згасає, не пашить.
Поговорім про неважливі речі
і чи без них прожить?
Пахучий горошок повився тином.
Он глечик почепився на кілку.
Що неважливе? Що за часу плином
лишається на власнім острівку?
Мою потримай руку — захолола.
Ця тиша і студена, і п'янка.
До рук твоїх вібруючого кола
моя любов серденько приторка.
Цю яблуню, ці трави, матіоли
від тебе вже ніяк не відділю.
Що ж неважливе? Не скажу ніколи,
бо все, як часточку тебе, люблю.
Поговори зі мною. Місяць
за нами оком водить з висоти.
Усе важливе, бо усе на місці, —
птахи, дерева, я і ти.

1996

Тривожно, як перед смерканням,
безпечно, як у снах дитячих,
і ясно, як під сонцем раннім,
і легко, перед смертю наче.
То образ твій мене тривожить,
то твої очі обіймають,
на сонце твоє серце схоже.
Жива чи вмерла? І не знаю.
Перлини чорної ожини
даруй цілунком необачним.
З початку світу я — дружина
твоя усім чуттям гарячим.
І ліс, що нас так пригортає,
без слів допомагає бути.
Ще звуки зріють у гортані,
а з вишини вже пісню чути.
Барвінком стежки перевиті,
полон бентежить і тримає.
Одні в цілісінькому світі.
Адам і Єва в Новім Раї.
Прости, що яблуко таємне
я піднесу тобі так само.
Мені простиш усе, напевно,
єдиний крізь віки, Адаме.

1996

Я — вторгнення у твій сердечний спокій,
я — вітер, що ламає сухостій,
я — пісня на останній і високій,
високій ноті піднебесних мрій.
Не проганяй, не зраджуй — подивися
туди, куди мій погляд полетів.
Далекі лише тут. У синіх висях
удвох ми. Ти ж завжди цього хотів!
Чи ми птахи у небі, чи хмарини,
чи промені? Слів для цього нема.
Твоя єдина. Ти мені — єдиний.
Не бійся, що обох уб'є зима.
В одному погляді, цілункові, хвилині
любов встигає народитись і згоріти.
Не закривай душі глибокосині
кохані очі, що не розлюбити,
не погасити ні буденністю, ні страхом,
не розчинити сірим небуттям.
Ми — двоє голубів під чистим дахом
поза людським заземленим життям.


1998

Стікає з парасольки дощ,
і пахне сумом плащ.
Ось двері проскрипіли "до"...
Ось кожен звук, як плач.
Хтось не боїться ні дощу,
ні сліз, ні "Прощавай!"
А я боюсь, але прощу
оте "Не забувай!"
І скільки вистоять іще
даровані квітки,
то стільки йтиме за дощем
по тобі сум легкий.
Так само легко пропаде,
веселкою майне.
І тільки, може, де-не-де
як сон, торкне мене.
Вікно прочиниться — то "сі"
підніметься увись.
Почую, як в рясній росі
всі ноти розлились.
Який би сум не перебіг
стежинами судин,
він би не смів, він би не зміг
там панувать один.
Але прощу... Бо дим, бо зник —
"Бач, не судилось нам..."
Туман в усі кутки проник
із східного вікна.

2000

Усе сказала. Йди — не озирайся.
Мережиться зоря у сутінках думок.
Зника кислинка на вустах
від яблук райських.
Мовчиш і тчеш цигаркою димок
у довгій-довгій тиші. А розлука —
таки розлука, хоч не віриш ти.
І кров у тихий світ по скроні стука.
Комусь же треба першому піти?..

1999

Ромашки: жовте, біле і зелене —
гаряче, чисте і живе.
Вітрильником тобі від мене
веселе полечко пливе.
Ти ж маяком на волошковім
чатуєш березі стрічань.
Той синій шал, та біла повінь
двох непоєднаних кохань!
Та не зіллємось воєдино,
щоб нові фарби віднайти.
Гіркопечальним терпким димом
пливе хмаринка самоти.
Отак своє насіння впустить
мій білий смуток, твій синій жаль.
І закує осіння пустка
блакитне й біле в сіру даль
дощів. Поверне вітер біле
вітрильце — марево легке.
Ще твій маяк пошле несміло
мені проміннячко м'яке —
прощальну синь волошок. Любий!
Ми ще зустрінемось в полях!
І мій вітрильник не забуде
до маяка щасливий шлях.
І знов розлука біле й синє
у різні долі роз'єдна.
Пора оплакана осіння,
де ти один, де я одна.
Це й так багато: бути поруч,
торкатись берега твого.
А в дощову розпуки пору
від маяка святий вогонь
мені надію подарує,
щоб пережити безліч зим.
Як повінь біла завирує
наперекір законам злим!

1998

Опадає листя.
Випадає сніг.
Розірвеш намисто —
упаде до ніг.
Для кохання — мрія.
Для розлуки — вік.
Скронями сивіє
Чужий чоловік.
Не торкнуся скроні,
вуст не притулю.
Не в мої долоні
пошепки — "Люблю!"
За чужі пороги —
долі слід.
Осені дороги
замітає сніг.
Виблякло намисто,
нитка — трісь.
Заблищали чисто
намистинки скрізь.
Боляче питати:
"Доленько, чому
не дала ти стати
близькою йому!
Доленько-мовчунко,
як він міг?"
Падає так лунко
сніг...

1999

Хіба ти знав мене, хіба любити вмів,
коханцю мій далекий, відлетілий?
Замкнули світ полотна тих дощів,
крізь сум яких пройти ми не хотіли.
Ми не хотіли жалю пустоти.
Я боронилась, ти не вмів і цього.
Була любов, а в тій любові — ти,
невмілий, але рідний до малого.
Приспів: Соломоне мій одинокий
із зламаними крильми.
Пісня суму — затихлі кроки
кроки... кроки... із пітьми.
Супроти бід не мав в душі броні.
Кохання відцвіло і розвітрилось
у спогаді, у мареві, у сні...
Ти був, це так, та щастя лиш приснилось.
Чи не болять поламані крила?
Чи круки не радіють над тобою?
Яка любов дарована була,
а ми її не вберегли обоє.

1996

Не займай долин квітучих пам'яті далекої,
не буди духмяних літ... Чистою лелекою
із своїм коханням росним відлетіла мрія.
Порожнеча, безнадія димним вітром віє...
Ти і сам десь там на денці випитих зіниць,
вилюблений вже дощенту. Тільки горілиць
я у травах незів'ялих у обіймах сну.
Ти мене іще цілуєш... А тепер одну
вимальовує осінній пензлик із дощу...
Для утіх себе в спогади впущу.
Але ти не смієш цього. Не займай.
То для мене поцілунковий розмай,
жадоба долонь твоїх на безмежжі тіла.
Й чорна, чорна, чорна ніч
від зірок аж біла.

1995

Чуєш, кличу тебе — відлітаймо удвох!
Поки люди сліпі, не розгнівався Бог!
Ти півсерця украв, то усе відбери!
Відлітаймо, допоки попутні вітри.
У зворотні шляхи дощ веселку кладе...
Ніж отам, затишніше не буде ніде, —
ніж отам — у прозорому леготі сфер.
Поки кличу тебе! Поки клич не помер.

2000

Я малюю тебе пензлем втрачених весен,
бо знебарвлена даль вимиває дощами кров.
Я малюю тебе в рамі райдужних перевесел
і роблю за ту раму зворотній крок.
В перші хвилі мальованого потойбіччя
вщент тону, але ти для рятунку є.
І хапаюсь очима за контурів скреслих обличчя,
і в обличчі життя потихеньку витинькує.
Я не знаю вже назви фарб утрачених марень,
на екзотику схожа пам'ять власних бажань.
Важчі нинішніх втрат легкі минулого хмари,
в тому світлі себе теперішню ще більше жаль.
Упірну-повернусь у вечірню зажуру — в сьогодні,
і укину до рами пензля марних спокус.
Про минуле мріяти, мабуть-таки, природньо,
але я і природності тої, таки, боюсь.

1998

А знаєте, узимку теж
цвітуть троянди: в спогадах і мріях.
І ти між них окрилено ідеш,
і серце у тебе неначе зріє
трояндовим бутоном. Трошки ще
і — квіткою на світ весь озориться.
Та перед цвітом жах його впече,
бо зацвіте і — перестане биться.

2001