Чуєш, гуси летіли у вечір у синій?
Сутінкова печаль в унісон їм вела.
Але ж гуси раділи своїй батьківщині,
То й печаль вже печалитися не змогла.
Був той голос небес перелитий по вінця –
Вечір келихом повним прозоро дзвенів.
В нім тонули комети, зірки і зірниці,
А зринали назад сріблом співаних слів.
Чуєш, гуси вже тут? Це весна остаточно.
Тому сніг – лиш рукопису новий листок.
Вечір синій – забарвлений у твої очі.
Очі – вирій далекий, хоч сам ти за крок.
24 березня 2016 року

Знову сніг. Знову березень зимний і зимний.
Чорні пАгони – білі пагОни на них.
Припинило сердЕнько свій стукіт нестримний:
Марципаном упало на вибляклий сніг.
Хтось його підбере. Хтось, хто любить цукрове.
Подивлюсь, як пригубить чи відкусить шматок.
Зафіксую останні судоми любові.
І зроблю в противагу агонії – крок.
Крок від себе, від серця, від страти під снігом.
Ось на руки сніжинка лягла. Їй я хто?
Вона дивиться пильно очима індиго.
Я вже сліпну смертельно. І я вже фантом.
Це весна чи зима… Це вже вічність настане.
Бо – як серця нема – ти без серця живеш.
Просто радість замовкне й не бризне фонтаном,
Досягнувши висот піднебесних і меж.
Марципани-серця на смаку мигдалевім
Губить березень сніжний – у сніг, не в траву.
Присмак вічності в роті – важкий, металевий.
Новий досвід, в якому по смерті – живу.
24 березня 2016 року

Коли вІрші відійдуть і стихне луна,
Ані звуку, ні сплеску їх серце не вхопить,
Я розсиплюсь дощинками - чорним ланам,
Напуваючи спогадом радості попіл.
Ти приходь на лани, випасай там коня,
Спи на травах пругких, між колосся ясного.
А край повені щастя і на заході дня
Ти вдихни вітер лану – до сліз, до знемоги.
Будеш коника попаски вести кудись,
Тихі роси ледь-ледь холодитимуть тіло…
Увесь діл, уся шир, увесь обсяг і вись
Огортатимуть вершника, мого Аттілу.
Коли, вже відпочивши, посядеш сідло,
Наостанок долонею лану торкнися.
Чи колись запитаєш: «А що ж то було?...»
Я у тебе була. Йди. Разок озирнися.
23 березня 2016 року

Леве-царю! Ти між люди вийшов.
Чи на полювання чи на кастинг.
Лапи твої мнуть плоди торішні.
Цьогорічні ще не встигли впасти.
Проте падають неначе стиглі фрукти
Всі киянки – полунички, грушки –
Падають у твої лапи-руки,
Мріючи про ложе і подушки…
Мда… Про що це я?.. Левисько йде бульваром!
Я упізнаю його по гриві.
Думаєте, він шукає пари?
Думайте пристойно й незлостиво.
Ой не заздріть, якщо пару знайде.
Та левиця буде королева –
І в людей, і в його дикім прайді.
Не будіть у цьому леві Лева)
23 березня 2016 року

Час минає швидко й байдуже.
Він не знає, що ми в нього є.
Ти так само минаєш, друже,
Як годинник забутий - стаєш…
У таловинах у шафранних
Погляд твій кілька днів горить.
Він пробуджує свіжо й рано.
Але й гасне чомусь за мить.
Скаже хтось: «То шафран розквітнув,
Обійди не ступи, не збав».
Я скажу: «Ні, то сум всесвітній
Із очей мого друга впав.
Але він не скотивсь сльозою.
Але він не замерз у сіль…»
Кличеш поглядом із Мезозою
З часу в безліч мільйонів миль…
Ти далекий. І час як відстань.
Очі знов опускаєш вниз.
Я вже бачу, як ніжно звідти
Крокус кольору неба проріс.
Час минає швидко, шафранно.
Ось цвіли вчора. Вже й нема.
І навкруг снігова панорама.
Ти пішов – повернулась зима.
22 березня 2016 року

Тихими лапками кішка-сновида
Мляво заходить у місячне коло.
Спиш ти глибоко, як Атлантида.
Киця торкається ковдри спроквола.
Ні, не прокинувся. Плаваєш далі
Снами-пірнаннями у невловиме.
Киця колошкає сни, як вуалі –
Ось-ось твій спокій із ковдрою зніме.
Киця самотня, в намощенім – пустка.
В тебе ж під ковдрою тихо і чорно.
Киця нечутно – м’яка і спокуслива –
Сон твій на себе настирливо горне.
Ти усміхаєшся там, в Атлантиді,
Ти ще відсутній, а киця – вже поруч.
Ти ще пірнаєш по перли чи мідії,
Киця лягає на сховане й хворе.
Знає вона тільки – Божим велінням,
Де в тебе рана, де в тобі стужа…
Гріється мовчачки сховано зліва,
Щоб ти прокинувся сильним і дужим.
Аби у кицю чорне зникало.
Щоб киця чорна білила твій настрій.
І непомітно до серденька клала
Знайдені в снах твоїх перли й піастри.
Киця-супутниця. Чемна. Розумна.
Тут у квартирі її територія.
Їй не буває по-нашому сумно.
Їй не прищеплено смутку і горя.
Але то наші шаблони і приписи.
Киця дарує себе безумовно.
Їсть – і не цямкає. Ходить – не рипає.
Трішки на меблях начіплює вовни…
Знає вона, що їй вибачать. Тулиться.
Зцілить-віддячить, господар не знатиме.
Спить її власник. Спить його вулиця.
Бач. Вже не чорно. Вже близько до п’ятої…
21 березня 2016 року

Тане сніг на твоїй долоні.
Чом зганьбилась рання весна?
Досі квіти в торговок сонні.
Досі справжня любов – мана.
Кроком пишеш свій спокій тіла.
Зачіпає гілка кашкет.
Лиш каштанова гілка посміла
Потривожити пієтет.
Усміхаєшся незвабливо,
Просто знаєш, що вже весна.
Хоча сніг заходивсь зрадливий
Заважати весніти нам.
Усміхаєшся всім. Але ж очі
Стережуть полохливий сум.
Хтось же весну таки зурочив,
Її сукню втоптав у тлум?..
Тане сніг. Але ще не тепло.
До кишені долоня лягла.
Многолюддя майдану – вертепне,
Сам-один – на людський кагал.
Миготить у турботах натовп,
Всяк несе – хто куди – серця.
Та й тобі нецікаво знати,
Для чого мозаїчність ця.
Може, сніг цей у березні пізнім
Більш промовистий, ніж чуття.
Ти ж, хоча і міцний-залізний,
Але теж тайних мрій дитя.
І тому тобі сніг цей вчасний,
Як жасмин чи тополі пух.
Що є щастям сьогодні, власне?
Цей спокійний крізь натовп рух.
Вийти в світ – повернутись із світу…
Чорну кицю тулити до пліч…
В переходах – ще сонні квіти –
Кольорів щастя і протиріч.
Та рука пам’ятає доторк
Снігу, що помирав у руці.
На смаки не буває квоти.
Любиш березень на молоці.
Чорна киця його спиває,
Чорнота її не страшна.
Свійська киця людей читає:
«Що? Любов? Все мана. Мана…»
20 березня 2016 року

Ти ось. Ти тут. Спокійний і всесильний.
Неначе світ увесь – в твоїх руках.
І жінка тулиться до тебе ніжно й щільно.
І слів не підбере, крім «ох!» і «ах!».
А слів, можливо, тут якраз і зайво.
Отак мовчи, як дощ: іде й мовчить.
Але по тому – райдуга і сяйво.
Адже по тому – є бажання жить.
Щокою – до його плеча чи ліктя.
Долонею – до серця і чола.
Він є, реальний у реальнім світі.
І ти у його світі побула.
18 березня 2016 року

Тримай оборону, вивищуй фортецю.
Стороннім – ні-ні! Несторонні? Їх мало.
У лати, у скриню заковано серце.
Воно відболіло. Воно відкохало.
Не варто стрибати: між скелями – прірва.
Уже не одна стала дном у каньйоні.
І жодна – не владна. Найкраща – не Пріма.
Ти лицар – у латах, в глухій обороні.
Лиш птах, що змагається в небі із вітром,
Згори може зиркнути в тайну між мурів.
Та птаху байдужа цікавість-гонитва.
Бо все з висоти – комашня, фурнітура.
Тримай оборону: стрільці і сторожа,
У серці – ледь тепло, в бійницях – гармати.
Ти ж на неприступного, ніби, не схожий.
Хоча так пасують блиск, твердість і лати.
Відкрийся. Відкрий вхід на північ і південь.
Хай пташка сідає сторожі на списа.
Хай входять у браму пихаті й наївні
Без пропусків, проби, урізаних списків.
Твоя оборона – несправжня корона.
Віддай трон голодним знервованим тролям…
Губами зірву із сердечного грона
Живу виноградинку – бубку пароля.
Ніхто не нашкодить – ні Мавка, ні Галя.
Вони – перетічні. Вони – перехожі.
Я в серці твоїм – ніби в чаші Грааля.
Живи! Не чатуй! То парафія Божа.
19 березня 2016 року

Сюди, де оком світить ФБ-чат,
Клади монетку або гривню слова.
Тут навіть кішечка твоя, неначе в сад,
Крадеться в чат, на віртуальні лови.
Отам – твій третій поверх і балкон
І капежі звідтіль – мені – столичні.
Але ж є митний кодекс і закон,
Й обмеження на речення окличні.
Я бачу в чаті твій – твій власний! – дощ,
Який стікає у твою долоню.
Ембарго на відвертість – від і до…
Вантаж – під санкціями – у транзитнім схроні.
Мій віртуальний світе, відчинись!
Щоб синява очей линула в нети.
Нехай «злетить» обмежень жорсткий диск,
Не візьме більше слів моїх монети…
Але зеленоокий чат мовчить.
Працює митниця – знов вантажі скасовані.
Ти написав, що в тебе дощ мрячить,
А я мовчу – тону у чато-повені.
Сліпе віконечко, як автомат в метро:
Ковтає гривні і тариф здорожчує.
Та будь хоч тут. Не в зоні, не в АТО.
Під чато-дощиком, та не в людинотрощі.
В квадратику балкону не зникай.
Віконечко у чаті не зашторюй.
Ти – жартівник, адреса – Власний Рай.
Раюй. Я помовчу.Good night. And sorry.
19 березня 2016 року.

Ідеш красивий. В спину: «Геркулес!»
Жінки здіймають очі й тихо мліють.
Ти ж серце рвеш. Це ж тротуарний стрес!
Такий козак! – плечима – до небес,
Але проходить курсом «мимо й мимо».
Ідеш, мов корабель. І даль земна –
Віддавна твій заметаний фарватер.
Ти, може, Кий, що зістрибнув з човна
На берег цей, осягнутий сповна,
Із розумінням, хто є другом, братом.
Упевненість – хребтом. У стегнах – кінь.
Такий наскрізно свій, тисячолітній.
Свій. І свої – кияни – твої діти.
Між берегів – Дніпрова хвиля й синь –
З твоїх очей забарвлені й налиті.
Ідеш. У обладунках, при мечі.
Майдан, Грушевського, жінки, каштани, липи.
Асфальт, бруківка, крові ж тут пролито!..
Великий – осягаєш далечінь.
Високий – чуєш янгольську молитву.
…Я йшла назустріч. Дрібним кроком йшла.
Піймала серцем чоловічий подих.
Щоб догукатись – піднялась на сходи
(Яка ж я метушлива і мала…)
Ти – ген! Я – тут. Звичайні антиподи.
19 березня 2016 року.

Звідкіль ці очі – неба два безмежних?
Звідкіль ця радість – іскрами зіниць?
Торкаюся блакиті обережно,
Бо там немає дна – зірвешся ниць.
Хоча в ті очі грішно не упасти –
Летиш-летиш, ускрізь погідний рай.
Ти хочеш щастя, хочеш крихту щастя?
Частіше в очі неба зазирай.
А він не дасть тобі втонути смертно.
Триматиме у радісному сні.
Жінка в його очах – це два портрети,
Помножена на сонце і пісні.
Овеснена, утішена в обіймах,
Ніколи не загублена в собі.
Сльозиночка – в його дитячих віях…
Такі вони ці очі голубі)
18 березня 2016 року

Хотіла б я прийняти твою гру.
Зневажила б шаблони і умовності.
Ти був би молодим моїм гуру.
А я – адептом чулості і скромності.
Ти відкривав би поцейбічний світ
В його новому сенсовому сяйві.
Скажи, гуру, а скільки тобі літ?
Чи підрахунки й порівняння зайві?
Цвіту – як лотос – біля твоїх стоп.
Ти ба! Душа також – священний лотос.
Але чекаю – як у зйомках – «Стоп!
Відзнято!» – режисерський хриплий голос.
Оце такий він, пафос зайвих мрій.
І ти скажи: чи ти моя релігія?
Чи ти мій космос, логос, сонцегрій?
Мій океан, в якому я – амфібія?..
У глибини – сто тисяч рук, очей.
Мені пірнати – зась! Я – берегиня.
І просто плавати не вмію, мій Еней!
Тим паче – морем Мрії. Бо поглине.
Хотіла б я і гру, і роль у грі.
Але ж я сплю і снюсь. Така Нірвана!
Збуде мене, як стане на порі,
Коли я з лотоса ізнов собою стану.
19 березня 2016 року.

На відстані печальної руки,
На віддалі нечутного мотору
Життя лягає в обриси ріки,
А обрій затуляють темні гори.
На відстані печальної руки…

На відстані покинутих узбіч,
На віддалі втонулого гукання
Життя фарбує горизонт у ніч,
І посилає в ніч тривоги каню.
На відстані покинутих узбіч…

На відстані невтолених бажань,
На віддалі обвиклої печалі
Мого життя сполоханий кажан
Від мене віддаляється ще далі.
На відстані невтолених бажань…

На відстані неспіваних рядків,
На віддалі і холоді розлуки
Життя запише інеєм, без слів,
Кардіограму, що кричали руки.
На відстані руки… ріки… віків…

3 серпня 2015

Ти хочеш мистецтва? Мистецтва забракло –
Готується рама чи рампа, чи тур.
Я вже не пір’їна в руках у Геракла –
Мистецтво не стерпить повтору тортур.

Ти хочеш мистецтва. А я невблаганна.
Я стомлена й чемна. І майже свята.
Хоч грала мистецьки, не знаючи гами –
Бо не розуміла, що то – висота.

То тільки тобі зрозуміло достоту,
Що я – Галатея – і задум, і плоть.
У власних очах я – вразлива істота.
В очах у митця – найкоштовніший лот.

Ти хочеш мистецтва. А я поламалась!
Банально. Як лялька, чи гаджет, чи план.
Для нас семи нот було ніби замало –
Ураз обезкрилів обіймів реглан…

Усе я вгадала. Усе ти прогавив.
Нехай не фальшивіє нота кінця.
Натхненно зіграли і пристрасть, і славу.
За це мені – волю, митцеві – вінця.

26 липня 2015

Маю душу кларнетну.
Я твій джаз.
Внучка старого корнета
У наш час.

Вся – доторкнись! – глісандо!
Розтіклась!
Ти у джазовій банді –
Контрабас.

Тіла мого, ой тіла!
Соло? Ритм?
Грати регтайм уміло –
Алгоритм!

Знаєш, душа кларнета
Мріє блюз.
Соло – ніщо! Дуету б –
Зізнаюсь.

Свінг? Контрабас безтямний:
Флажолет…
Млість. Синкопи. Регтайм.
Тактів лет!..

Джазові – тільки джазу!
Такту – такт.
Ноти мого екстазу
Чують так.

(корнет не той, що корнет Оболєнскій, а той, що інструмент)


23 липня 2015

Повернуся до тебе у зливу –
У тілі сльози упаду.
Я й вона – безпорадна, вразлива.
Як вона – мабуть, теж на біду.

Ти зітри мене рухом долоні.
Хоча б так хоча б раз доторкнись.
У долоні – в твоєму полоні –
Упізнаю омріяну вись.

20 липня 2015

Минає літо – маками згорає.
Світанок обпікається крильми.
І суша люта. Стежечку до раю
За рай обА хотіли б мати ми.

Минає цвіт. За цвітом – інша квітка.
Вінок мого чекання є вінець.
У плетиві його зненацька й зрідка
Зринає нам надії острівець.

О! він явА! Поява із нізвідки –
Прогалина між пагонів річних.
Кладу стеблину до стеблини. Квітка –
Закладинка непережитих книг.

Зникає він – спливає у нікуди.
Що я чекаю, вбрана у вінок?
Тривога – вдих – наповнюються груди.
Зневіра – видих – серденька танок.

Танцює літо. Серця колотнеча.
Світ обертом – тримаюсь за стебло.
Не літо – пекло. Не танОк – утеча –
Із лейтмотивом: все уже було.

13 липня 2015

Наші мрії – насправді спогади.
Наші зустрічі – згадка про нас.
У минуле бажання голодом
Гнані. Втрапили в Алькатрас.

Острів. Грати. Затяті мури.
Сотні миль – самоти моря.
У кайданках – моя фігура.
У лампадці – твоя зоря.

Наші очі – насправді сутінь.
Наші руки – насправді хрест.
Я боюся дістати суті.
Не для мене цей Еверест.

Краще буду кружляти в небі
Самоти. Чайка-крик-вода!
Наші мрії – чужі, далебі…
Руки, очі, вуста… Біда.

12 липня 2015

Звикає квітка до води з-під крана.
Звикає жінка до формальних див.
Колись мені ти стрівся надто рано.
Банально пізно отепер зустрів.

І ворожу я – диво чи не диво?
Звикати до минулого уже?
Щасливішати більше, як щаслива –
Звикати до потопів і пожеж.

11 липня 2015

Розмови втрачається нитка
Впустив її ти, потім я.
Єдиний взаємності свідок –
Тоненька її течія.

Замовкла нечутна розмова,
Думки у ефірі сплелись.
Тому ми позбавили слово
Занадто мережених рис.

Не треба душі інтернету.
Вона тебе чує ускрізь.
Поетка мандрує поетом –
У віршів його парадиз.

Бо знає: він не інтернетний,
Ні світ його, ані слова.
Долаючи серверів нетрі,
До тебе іду Я жива.

10 липня 2015

Спадає місяць. Синіє ранок.
Холоне лоно. Ятріють рани.
А сонце чуйне – ще за ворІтьми –
Чекає, поки загасим хіть ми.
Вдягнемо маски і в люди пІдем.
Блукати різно – зійтися нІде.
Розпорошитись в зірках-сирітках.
Роздатись росам. Лишитись квітам.
Далека зустріч – але настане
Серед зірок і квітів знаних,
Де ми удвох – на ніч, навічно –
Допоки місяць ще править вінчання.

29 червня 2015

Тепер,
Коли розбуджено потік
І прямовисно він летить зі скелі,
Коли у нім вгадався чоловік
Химерно й раптом поруч на постелі,
Я всю себе – під цей потік – бери!
Омий мене, мини мене достатком,
Дай мені все дарунками згори –
Щоб по тобі хоча б струмочком стати…

25 червня 2015

1 варіант

Під повіками – віки,
Діти сплять й чоловіки…
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Заблукала у твій слід,
Де цвіте колючий глід,
Де снують суниці тінь
З наших двоголосих млінь.
Моя втома між грудей
Стогоном дзвіниць гуде.
Огортає, мов спідниця
В цятках стиглої суниці…
Під повіками – неспокій –
Яснозорий, ясноокий…
Тільки глід об лікоть – чирк!
Страх настраханий, мовчи!

2 варіант

Під повіками – віки.
Діти сплять й чоловіки.
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Неодягнена, невзута,
Полишивши звичні пута,
Напівсонна і розкута
Побрела в любов туманом –
Бездоріжжям первозданним.
Заборони?
Забобони?
Що страхи?
І що ікони?
Бо вона іде на мрію,
Хоч несе хреста Марії.
Незворотній її крок,
Хоча пальці збиті в кров.
Мрія зводить, як стеблину,
В ній Марію й Магдалину.
Сплять віки, слізьми умиті.
Що епоха?
Просто миті.
Втома всіх тисячоліть
Бачить Мрію, то й не спить.

4 червня 2015

(Вона)
Не псуй мою сукенку. Обережно.
Не дай нікому приводу для сліз.
Бо он світляк яскравим тілом стежить!
Уже не стежить – соромно! – відліз…
(Він)
То не світляк! То іскри з тебе крешуть!
Та не тримай цю сукню – не вкраду!
І ці мережки – оборони рештки,
Коли нарешті з тебе опадуть?

(Червень волошковий)

Розбудив? То плати данину
Простирадлам, зігрітим під нами.
І губам моїм тільки губами
В розколошканім мареві сну.

Розбудив. Розбудилась уся.
Ворухнувсь між лопаток метелик…
Як ти ніжно рукою узяв
Мою грудь – переповнений келих!

Як надпив – не розлив ні ковтка!
Я ще більше набралась медами.
О як щедро помстилась рука
Першій Єві за грішність Адама!..

Перша декада червня 2015

Ти спустився з Парнасу.
Наче Бог. Наче кінь.
Чи поет. Чи Пегас.
Сонм жіночих велінь.

Мій володар і раб.
Муза пристрасті. Муз?
На мені так заграв!
Вдячно дай обійму!

У розкОші уніс.
На розкОші поклав…
А якщо ти Паріс?
Але раптом Дедал?

І тривожусь усе:
«Я ж бо хто – підкажи!»
«Що – не знаю – несеш,
Бо в йому ще не жив…»

перша декада червня 2015

Наче віяло – кинь пасьянс,
Розгорни мої варіанти.
Поки впала уся у транс,
Вигравай мого тіла гранти.
Карту карті клади на масть,
Попаруй всі можливі фігури.
Все, на що розшаровує нас,
Невситимості творча натура.
Ти – гравець, я – колода, мабуть.
Може, краплена. Може, чиста.
Роздивись, чи дволика суть?
Що ховає рубашка барвиста?
Лише пильним будь, бо таки
В кожній карті ми навпіл злиті.
Поки граєш, тобі не з руки
Поза грою ловити миті.
Придивляйся, як я лежу,
Як всі карти складаються легко.
Заздри власному куражу.
Ми зійшлися синхронно в камбеках.
Наче віяло – карти кинь.
Це розсипала Доля карти.
Тільки так і не навпаки.
Тільки мене пасьянс твій вартий.

початок червня 2015

Ми на одній землі і на одній подушці –
Щокою до щоки, зітханням до зітхань.
Хоч незворушний дощ терплячу шибку лущить,
Ми усередині. Але ми ніби грань.
Тремтлива грань чи пробіл між словами.
Заступиш у слова – перелетиш у вир.
Тож поки на подушці головами –
Живи і вір у мить. І їй одній лиш вір.
Дощ шибку не зіп’є, а сонце не пропалить.
На кладочці між слів зійшлись усі часи.
Хай котиться сльоза і світиться опалом.
Коштовностей своїх іще мені неси.

початок червня 2015

Не благай, не проси – не пущу!
Ці обійми стокрилі, сторукі!
Ти вдаєш, нібито не почув –
Вберегти мене хочеш від муки.
Я відмучусь не раз. І не раз
Градом літнім впаду і розтану.
Наша спека настала – пора!
Хоча й крига так само – настане.
І тому не пущу – не благай!
Відпущу, але просто не зараз.
Відлюби, відхочи, відбажай
До найглибшого ніжного жару.
8 червня 2015

Усе так просто в дикості своїй,
В первісності єднання тіла й тіла,
Коли він прагнув догодити їй,
Вона – дари приймала, бо хотіла.
І вся поезія не варта без цих тіл.
І музика не так звучить – не щиро!
Усе про те, як він її хотів.
Вона – також двобою, потім – миру.
8 червня 2015

У сніг мене веди, у сніг.
Далеко?
Вогонь між моїх щедрих ніг
Запеклий.
На сніг неси мене, на сніг.
На біле.
І біль, і крик, і спів, і сміх
Знесилять.
А сніг чи гріх? Розтане теж
Сніжинка.
Вогонь чи сніг – не мають меж.
Як жінка.

4 червня 2015

Бігають волошки краєм піднебесся
Голос мій охриплий як суха трава
Ти десь поруч де ти знаю поруч десь ти
А сама я теж десь
тут…
і ледь жива
Воля волошкова припинає погляд
Зупиняє шепіт й магму зайвих слів
Коли синька їхня випрямляє щогли
Під вітрилом неба куди й ти злетів
Ти мене тримаєш на струні польоту
Відпусти зненацька у купель без дна
Бо вже цілять в мене волошкові чоти
Й наскрізно ще в леті струмом б’є струна

3 червня реальність

Півонія пахне лячно.
Півонія пахне гостро.
У цвіт вибухає м’ячик
Бутона – на цілий острів –
Незвіданий острів духу.
На ньому тебе чекаю,
Допоки стихія вщухне.
Я, може, твоя Навсікая.
У пам’яті сплять циклопи…
Гаразд, повертайся в Ітаку.
Хоча я – не Пенелопа,
Хвилююсь за тебе однак я.
Хвилююсь від тебе, від цвіту.
Дух цвіту з тобою схожий.
Півонія – вибух літа.
Назовсім весну стриножує.
Півонія квітне. Піна!
Мій Одіссею! – кличу.
І то нічия провина –
То просто півоній звичай.
Будити-п’янити щедро
І островом полонити
Поки трутизна не щезне
Й настане ненаше літо.

29 травня 2015

Біля вогнища – вогнища тіл.
Тут печуться долоні і дички.
А пітьма така щільна навкіл,
Наче всесвіт – ми – два чоловічки.

Дві істоти – вогонь на вогонь,
Два метелики – тінями щастя.
Крильцем крильця торкаю твого,
А потому згораю нещадно.

Біля вогнища – ігрище іскр
Фонтанує незгасно: я хочу!
І мовчать всі пісні до тих пір,
Поки очі затоплюють очі.

Захлинаюсь очима, вогнем –
О які стиглі дички палючі!
Не рятує від пекла Едем.
Рай і пекло бажанням приручені.

Дрібна мить ось зірветься на зойк –
Моя лоном тамована пісня.
Цей рядок повтори ще разок.
Плагіат? Тут повторів не бійся.

травень 2015

Переведи мене у тишу через міст.
А хочеш – бродом поведи, струмками.
Уже замовк грозовий благовіст –
І навіть легшим став на серці камінь.

Переведи й на землю поклади –
На падолист торішній незотлілий.
І в тишу мого тіла йди і йди
Своїм наснаженим, проте голодним тілом.

У моїй тиші – потайні шторми –
Та є, щоб випірнути, піднебесна хвиля.
Спочатку ж лоно розітни крильми,
Щоб потім хвилю міряти на милі.

Чекаю і тривожусь. Нетривка
Дорога в тишу. Й вічність – швидкоплинна.
То біла лілія – а чи твоя рука?
То міст у тишу – а чи сну хвилина?

В моїх стегнах – історія світу.
З них – всі ріки, дерева і діти.
З них – печаль горизонтів розлита.
Перехрестя і стужі, і літа.

В моїх стегнах – твій вічний притулок,
Тайна гавань, до серця завулок.
Мої стегна – чи мушля розтулена –
Материнством чи хіттю розчулені?

Мої стегна – земля з болем плуга.
Мої стегна – твоя злітна смуга.
Заповіту життя вірні слуги –
Мої стегна. Самотність – наруга –

Без тепла, без торкань і без вершника
Недоспівані, незавершені.
Світу цього душа щонайперша.
П’єдестал моїх мрій, твоїх звершень.

травень 2015

Ворожіння на віях, що не бачили сліз –
Це блукання нічні у неходжений ліс…
Це ожини цупкої колюча струна.
Це у вересні соннім безлика стерна.

Ворожіння на віях німотних очей
Про байдужу твердиню незримих речей.
Заборола такого несила звести –
Квола я. В обладунки захований ти.

Не здригнуться, не мИгнуть, не зойкнуть либонь.
Не уразить їх біль, не поранить вогонь.
І таке ворожіння тлумачить одно:
Я не битиму серце об темне вікно.

Опівночі 5-6 лютого 2015 року

Іду збирати в сад покору й тугу,
Коли туманом набрякає ніч.
А погляд місяця – химерна жовта смуга –
Навпомацки горнеться моїх пліч.

Удвох із ним почнем блукати садом,
Де в’ялий плід медами капотить.
Тут ще чутно підмерзлим виноградом.
Квітневий спогад між гілок бринить.

І прогортаючи туману сірі шати,
Поволечки у ранок забредем
Разом покору й тугу куштувати,
Пізнаючи на смак нічний Едем.

Ось падалиця, росами упита,
Прив’ялена у вересневім сні,
Вже забуває мріяти і жити
В саду, де родять ще її пісні.

Жовтневий сад у тузі і покорі
Сильніше вабить шепотом зими.
Спить зібгана трава, заснуло Вчора,
Полігши ниць байдужими крильми.

Тсссс!.. В умиранні визріває внОві
Краса весни. І заселяє сад.
Остання ніч – або першооснова –
Щоб знову ми прийшли по виноград.

Пізня осінь 2014

Не пробуджуй болю,
Не торкайся рани.
Поки відстань – воля!
Полонитись – рано.

Не кажи ні слова,
Не моли цілунком.
Зближення – це лови,
Потрапляння в лунку.

Я ж не хочу піку,
Ти ж не будеш проти?
Хай не має ліку
Відчуття польоту.

Без кінця й початку.
Не в сюжеті прози.
Став трикрапок цятки.
В них нема загрози.

Де немає риску -
Рідкісні інфаркти.
Не підводьте риску!
Межі – це не жарти.

Хай блукає сяйво,
Хай лоскоче мрія.
Дотикання зайві,
Де чекання зріє.

Зріє десь поодаль,
Не перезріває.
Льотне – як погода
І само літає.

Жовтень 2014

Твоя рука була в моєму лоні –
Два теплих пальці марили у сні.
Бо в сон прийшло оголене безсоння
Бажань обох. Стихії навісні!

Твоя рука мені розповідала
Про мене і про тебе, і про нас,
І про зникомість миті, що спіткала.
Про наше ХОЧУ в профіль і анфас.

Твоя рука – а ніби зряча! – сильна
Заграла в мені музику твою.
А ти дивився просто і непильно.
Як я в цю мить над прірвою стою.

Як я зірватись можу в прірву жаску
І падатиму па… па… в іншину.
Але не впасти, мабуть, - це фіаско
Твого бажання і мойого сну.

Твоя рука зайшла аж у судини.
Крізь усе тіло – квітами, руном…
Та раптом задзвенів старий будильник,
Щоб повернути голод нам обом.

Тож цілий день блукала моїм тілом
Шалена зграйка збурених комет.
Тому (а чи хотіла, не хотіла)
В собі носила твій нічний бешкет.

Весна 2012- зима 2015.

Ще глибша сутінь навколо його сигарети.
Жарина у темряві креслить, наче комета.
Раптово її траєкторію буде стерто.
Та я видивляюсь її і сліпну вперто.

Він просто мовчить, бо знаю, ЩО буде в слові.
Бо темрява, мабуть, і є його рідна мова.
Отак чамріємо: вогник… думок полова…
Яку підпалити й спалити сама готова.

Він буде комету пускати собі й пускати.
Допоки накуриться і захоче спати.
Хоч космос - його обійстя й велика хата.
Мовчання – старий сторожа й надійні грати.

18 січня 2015 року

І
Сповідується яблуня стара:
«Цвіт опада, і він — мара».
А сповідальник-вітер шепче:
«Не гни свої жіночі плечі.
Дивися вітами угору,
Там завтра є, нема учора…»
А яблуня оплакує свій цвіт.
Бо їй на ньому — клином світ.
Тож вітер ще поворушив
Сумне гілля і в небо змив.
Йому ж та яблуня вродлива й молода,
Та в ній самій її біда.
Живе і щовесни цвіте —
Ото дівоцтво золоте!
«Мені ж бо лише ворушити
Чиїсь тіла, щоб хтіли жити.
Щоб відчували крону і коріння,
Щорічне молоде пагіння,
Плодами всіяне гілля,
Птахів, які вернулися здаля…
У них є тіло і душа,
Чого ж їх сум не полиша?
А я ж — лише душа прозора
Із гострим піднебесним зором.
Вони сліпі, та я безсилий,
Що їм їх цвіт стає немилим».
ІІ
«О, вітре! — стогне яблуня услід. —
Це ж ти забрав мій перший цвіт,
Це ж я тобі вбираюсь щовесни
Весільно й ніжно в цвіт рясний.
А ти летиш-летиш-летиш…
В мені ти день побув би лиш,
Коли я квітну і палаю…
Ти ж тільки небо й простір знаєш!
Та я корінням — у землі!
У мене ж діточки малі
Щороку віти долу гнуть.
То як же про тягар забуть?
Коли ж буваєш ти сердитий,
Дочасно гинуть мої діти.
О, вітре! Сну тривожний мій,
Постій, побудь, мить занімій
В моєму листі безборонно,
Стань піснею моєї крони…»
Та вітер десь майнув. Нема.
І знову яблуня сама.

Зависла спека на високій ноті
І проколола небо вістряком.
Щоб дощ упав на древ зомлілі плоті,
Шляхи лизнув голодним язиком…
Я у цю мить травицю теребила,
Закраплену пелюстковим добром,
Коли у хмару сповилось Ярило,
Зачувши блискавиць гучний погром.
Отак мене накрила майська злива,
Що я вросла, здивована, в траву.
І думала: я стала вже щаслива —
У щасті, ніби в човнику, пливу.
Я стала вже щаслива через тебе,
Щаслива за тобою, у тобі,
Бо повна врослих в мене твоїх стебел,
Озвучена крилом твоїх орбіт.
…Дощ натискав бажань клавіатуру,
Стрибали ноти краплями чуття.
Дощ розгортав наскрізну партитуру,
Щоб я втонула вся, без вороття.
Ти звідусіль пірнав у мої води,
Виловлюючи диво в крапельках.
На кожну крапельку даруючи свободу,
Із кожної видмухуючи страх.
Удвох зливались, змішувались в ріки,
Свідомість полишаючи на дні.
Всі пульси мої грали чоловіка,
Який здобув мене у лагідному сні.
Коли ж ущух шалений клопіт крапель,
Лишилось диво втіхи, як роса.
Стрімкий оргазм — всеспалююча крапка —
Упав на плоть і довго не згасав.

Коли я спатиму й гортатиму у сні
Прозорі, ще вологі акварелі,
Ти упадеш на моє тіло. — Сніг!
І вчиниш на мені вогню хурделю.
І сам затулиш диханням своїм…
І сколихнеш у ритмі наростання…
Кров загуде, як зірвані рої,
Слухняні у руках твого бажання.
Гарячий вітер лоно розітне,
Щоб я коню твоєму дала пити.
Кінь полетить крізь стоголосий степ,
В якому краю і не долетіти.
Мене засліплюватимуть палкі сонця,
Настріч летітимуть протуберанці і комети.
А ти торкатимешся простору кінця.
Не припиняючи міжзоряного лету.
Торкатимешся так, щоб досягти,
Але не захотіти перетнути,
Бо ця мета — не перейти мети,
Як над безоднею, понад метою — бути.
І потім, коли сон знов огорне,
Я в акварель зайду прозорим плесом.
Ти так відразу не тривож мене.
Дай барвами вберусь і знов воскресну.

Розчиняються враження, тануть дощі…
Я лягаю в спориш і стаю споришами.
Колихаюсь в твоїй чоловічій душі,
Укриваючись світло своїми віршами.
Змила з себе торкання-вдягання чужі.
Одягаюсь в твої поцілунки і спрагу.
Будьмо так на межі, лише там на межі,
Де шалене бажання росте із відваги.
Я вивчатиму клімати тіла твого,
Щоб на кілька хвилин оселитись і вмерти.
Ти поклич мене знову рукою агов!
І рукою скажи про бажання відверто.
Знов скидатиму втому, як лялечка кокон.
Знов ходитиму тілом твоїм до вершин.
І утомлена вічність утомленим оком
Слідкуватиме, як ми бажання звершим.
Розчиняються враження, ніби дощі…
Люба згадко моя про нездійснену мрію!
Ти дозволь мені бути в куточку душі,
Де я вічним бажанням в тобі зажеврію.

Сад осипає цвіт, а він — іржа.
Палюче сонце любить аж до смерті.
До серця дістає зірковий жар.
І білий сад оцим вогнем зітерто
Зі світлої картини… От і все.
Все — в цім сюжеті білого кипіння.
Вже є штрихи червневого есе
Про літній сад і його літні тіні.
Про сад тендітних схованих суниць.
Про сад шипшини й пахкого жасмину.
Про сад раптових жаских громовиць.
Про сад моєї пристрасті причини.
Ти справді так далеко, але там,
В моїм саду живеш, як дощ і вечір.
Чи птах, що приліта і відліта,
Й ніколи не сіда на мої плечі.
Яких зірок ти в небі сторожиш?
Яких вітрів вітрила направляєш?
Чи серед людських гамірних торжищ
Щось неземне на щось земне міняєш?
Мені ж бо треба трохи твоїх рук,
Твого чола у павутинці думки.
Чекатиму на тебе. Й кожен звук
В мені тобою озоветься лунко.

Зайди у білий сад — в нім оселилась спека,
І рясний цвіт горить, зроняючи меди.
І прикро мені так, що ти десь там — далеко.
Але я шепочу: прийди, прийди, прийди…
Нетоптана трава і в ній — фіалки чисті.
Чи знаєш ти, який фіалок аромат?
Від ніжної краси в очах стає барвисто,
А в тілі теж палають раптова спека й сад.
Щось дико колива кров, що загусла взимку,
І вже вона гуде стихією в мені.
А, може, я й сама насправді зовсім дика,
Тому в мені весна бджолино гомонить.
Ти якось забреди в мій сад збивати роси,
Допоки цвіт рясний від сонця не зчорнів.
Зустріну я тебе неприбрана і боса,
Загублена людьми і ліком тлінних днів.
Іди в мою траву, фіалками увиту.
Можливо, серед них є квіточка твоя.
Я проведу тебе крізь зиму і крізь літо
Садками, які вічно твої світи таять.
Вже стрімко кропива і бузина кущаться.
І ніде буде нам свій прихисток знайти.
Цих кілька білих днів посеред ріки щастя,
Де ми — два береги — роз’єднані світи.
Є дивний збіг життів, торкання берегами,
Коли і час, і простір викривлюються… Гріх
Лишатись у містах із штучних оригамі,
Якщо є білий сад незнаних нами втіх.
Я подумки тулюсь уже до твого тіла,
Куштуючи тебе руками і грудьми.
Душа моя вперед урвалась, полетіла.
А де твоя душа? Де опинились ми?

Останній цукор розчиняє чай,
Холоне чай і пити неохота.
Я образ твій у темряві потай
Ліплю і облюбовую. Робота!
Роблю ковток із думкою про хист
Гру з твоїм тілом сплавити в мистецтво.
А що насправді? Пише тобі лист
Естетка, яка бавиться в естетство.
Про що це я? Матерії сумні.
Сумнівні і на озір аж нещирі.
Холодний чай, але вже тепла ніч,
І я у ній засну-спочину в мирі.
А я засну, утішена в думках…
Так, ніби ти заснув тут, на постелі.
Пташина ночі робить кволий змах.
Зітерши ретуші фантазій невеселі.
Я, напівсонна, руку доторкну
До теплого твого плеча чи ліктя…
Це прагнення й бажання напівсну —
Енергія набряклого суцвіття!...
І якщо зможу твій збудити сон,
То зможу розбудити твою силу.
А потім те, що тільки в унісон
Буває вибухово і красиво.