Днями повернулася із поїздки до Сан-Франциско малинчанка Ольга Гура – громадська активістка, поет і музикант. «Відкрити для себе Америку», зокрема – Кремнієву Долину, Ольга мала можливість, отримавши заохочення за перемогу в конкурсі. В травні 2014 року компанія «Нестле» визнала найкращою ідею екологічного спрямування, автором якої є наша землячка. Ідея – посил екологічного майбутнього, яке у такий новаторський спосіб Ольга, так би мовити, і наближає. А суть ідеї в тому, що кожен товар має свою екологічну ціну. Цей термін, як і його тлумачення, належить власне Ользі. Можливо, згодом, знайшовши практичне втілення завдяки ентузіастам від економіки, екологічна ціна стане обов’язковою складовою штрих-коду на товарній упаковці. Тобто, підійшовши до прилавку і взявши в руки товар, ти зможеш в лічені секунди за допомогою спеціальної програми і гаджета дізнатися, які природні ресурси затрачено на його виробництво. Якщо вони дійсно великі й виснажують наше природне середовище, ти як покупець надаси перевагу іншому товару, виробник якого вже дбає по майбутнє природи та людства, заощаджуючи й не витрачаючи бездумно.
Отож завдяки своєму екологічному мисленню Ольга потрапила до країни, яка намагається наблизити втілення всіх кращих сучасних ідей. А Кремнієва Долина – саме те місто, де найбільше і зосереджено носіїв таких ідей, особливо ж у сфері ІТ-технологій.
Наша розмова присвячена враженням Ольги від поїздки до Сан-Франциско.
- Ольго, які найперші здивування й відкриття подарувала Америка?
- Америка почалася вже в літаку. Ти миттєво потрапляєш вже в інше середовище. Природна розкутість, максимальний комфорт, стиль спілкування… Перший погляд на американців в аеропорту Сан-Франциско говорить про зовсім інше середовище. Це можна визначити так: манери, настрій, поведінка американців говорять про впевненість у собі, у своїй країні, у своєму майбутньому. Цим просто просякнуте повітря.
- Які краєвиди відкрилися українському окові?
- Широкі дороги, великі авто, прості форми. Очевидно, свою природну простоту і відкритість американці найбільше демонструють у формах. Однак люди вразили найбільше. Я знайшла для себе пояснення загадки американської посмішки.
- Поділишся.
- Секрет простий. Посмішка – найдешевший і найпростіший , найраціональніший спосіб уникнення будь-яких конфліктів. Адже вона нічого не коштує, ні до чого не зобов’язує, але відразу міняє на краще ситуацію й настрій людини. В Америці я відчула, наскільки ми, українці насправді ще скуті й закриті в собі. Це можна умовно порівняти з аутизмом. У Сан-Франциско, варто було мені з кимось випадково зустрітися поглядом, я відчувала хоча б секундну увагу – до мене посміхалися й кивали на знак вітання.
- Тобто, посмішка є ключем до розв’язання суспільних проблем?
- Так. І цей американський винахід насправді дуже цінний. Хоча Америка має теж певні суспільні проблеми. Однак ставиться до них з розумінням. Скажімо, мене неприємно здивувала велика кількість безпритульних на вулицях міста. Я навіть в Україні стільки не бачила.
- Чим це пояснюється?
- Америка, як вона сама себе позиціонує, вільна країна для вільних людей. Кожен має право обирати, як він житиме. Гід зробила екскурс в недалеке минуле США і дала нам пояснення, чому саме в Сан-Франциско так багато «бомжів». Коли закінчилася холодна війна між Заходом та СРСР, закрили дуже багато військових баз. А їх території віддали під парки. Також було звільнено дуже багато військових. Значна частини їх так і не змогли реалізувати себе в іншій діяльності, в інших сферах. Але в Америці й ці люди – соціально захищені, адже допомогу від держави отримують. Це 1,5 доларів. На цю суму житло в Сан-Франциско не винаймеш (потрібно мінімум 2,5), але голодним і голим не будеш.
- Це якась особлива каста безпритульних…
- Є ще одна грань цієї проблеми. От, скажімо, у нас традиційно хлопчиків виховують як майбутніх вояків-захисників – хоча б на словах. Ми це звикли чути. В Америці такого виховного стимулу немає. Армія – контрактна. Здебільшого до неї йдуть служити з не дуже заможних сімей. Але ж не секрет, що армійське середовище – важке випробування для багатьох і не лише в Америці. Ламаючи себе під армійську муштру, деякі люди, вочевидь, ламаються і самі… Безпритульні – наслідок такої колізії. А от жодної безпритульної тварини там не побачиш, хоча ніде немає загорож…
- Так вже й ніде?
- Хіба що у зоопарку! І то тварини там відгороджені для їх безпеки насамперед. Адже йдеться про унікальний звіринець. Там зосереджено 250 видів тварин, які в дикій природі є зникаючими. Тому й паркан стоїть. Однак довкола – парк відпочинку, зелена зона, де повно людей, дітей, бо там створено всі умови для комфортного відпочинку. Всі парки – муніципальні. І держава про них дбає також. До речі, в одному лише Сан-Франциско дві сотні парків, озера, водоспади – суцільна краса. І все це на відносно невеликій площі. Дві найвіддаленіші точки міста – на відстані всього 10 кілометрів. Земля там дуже дорога, все в місті розміщено компактно й щільно.
- Місто чимось ще особливе?
- Таких родзинок чимало. Починаючи від природи з її різноманіттям – можна побачити дерева й квіти різних кліматичних широт: пальми й чудернацькі суцвіття (місто просто потопає у барвах весни, яка тут практично весь час, від’їдеш на сотню кілометрів, потрапиш у пустелю) і закінчуючи мультикультурним людським різноманіттям. І всі мирно уживаються. Хоча в інших країнах національне різноманіття стає причиною конфліктів, іноді кривавих. В американців, очевидно, варто вчитися знаходити порозуміння. Хоча б такий приклад. Ті ж самі китайці в різних країнах поводяться по-різному. Китайці в Росії – це не китайці в Америці…
- А українців довелося там зустріти?
- В Кремнієвій Долині їх дійсно чимало. Відомо, що наші вчені, зокрема програмісти – надзвичайно талановиті. Але зустріти не довелося. Росіян бачила. Присутність їх теж відчутна. Скажімо, ось православна церква, а через дорогу – оголошення на ресторанчику, написане від руки: «Заходите, у нас сегодня блины!».
- Якісь особливі речі характеризують людське середовище в Сан-Франциско?
- Так. Дуже багато людей займаються фізкультурою і спортом. Скажімо, Європа їздить на велосипедах, Америка ж бігає.
- А традиційних американців-товстунів багато?
- Ні. За час перебування бачила 2-3, мабуть.
- Як щодо харчування?
- До їжі там, звичайно, треба звикати. Наша кухня інща, хоча б тим, що вона дійсно є. В Америці кухня характерна для ресторану, хочеш смачно поїсти – йди до ресторану. Вдома практично не готують. Поняття гарячої рідкої страви відсутнє. Від страв я не в захваті. Як і від ресторанної ціни. Тому там харчувалася здебільшого фруктами, купуючи їх на розкладках. Яблуко коштує 1 долар, банан – 5- центів. А от тарілка супу, так звана «Хлібна миска» - 6 доларів.
- А як самі американці адаптовані до недешевого життя?
- Нормально. Якщо людина має стабільну роботу, вона вкладається в бюджет. Найменша зарплата там – 60 тисяч в рік, тобто – 5 тисяч щомісяця. Половина йде на оренду житла чи сплату іпотеки. До речі, соціально доступний будинок коштує 1 мільйон. Житло тут дороге суто через присутність високооплачуваних фахівців ІТ-галузі. Будиночки звичайні, дерев’яні (бо сейсмічна зона), стоять стіна при стіні. Міські площі під забудову використовуються дуже економно.
- А елітне житло є?
- Є, однак воно не дуже відрізняється. Трохи більше, але доволі скромне зовні. Немає хизування розкошами й надміру чогось. Однак ціна на житло в елітному районі, де живуть заможні люди, різниться суттєво – 20-30 мільйонів: престижний район, престижний статус тощо.
- І теж відсутні паркани?
- Так. Ніхто не відгороджується. Навіщо? Всі дотримуються законів. Ускрізь – поліція. Вона поводить себе ненав’язливо, але свою роботу знає. Скажімо, ми з іншими гостями з України під час прогулянки зупинилися перед переходом і розгорнули карту, щоб зорієнтуватися, куди рухатися, поліцейський поруч зосередив на нас увагу. Це було помітно. А рацією передав іншому черговому, щоб пантрував наш гурт. Ось так. Нам пояснила гід, що нас могли прийняти за представників «Грінпісу», які поводяться доволі агресивно (штаб квартира цієї організації теж у Сан-Франциско).
- До речі, там дійсно багато інших штаб-квартир?
- Так. Ми навіть стояли поруч із будівлею, де засідають масони. Екскурсовод-білорус дотепно підмітив, що ця штаб-квартира схожа більше на будинок культури залізничників радянського зразка.
- Хто ще прописаний в місті?
- Це відомо, але нагадаю, що там «живуть» «Гугл», «Фейсбук», «Йо-хо!», «Майкрософт» та інші відомі компанії.
- На екскурсії хоча б в одній побувала?
- Так. Ми прогулювалися вихідного дня у дворі «Гугла». Офіс було зачинено, звичайно. Однак і так багато цікавого побачили. Навіть покаталися на велосипедах працівників компанії, які вільно стоять там. До речі, офіс компанії – абсолютно автономне інженерне утворення. Само себе цілком забезпечує всіма ресурсами для підтримки життєдіяльності – такий собі будинок майбутнього без шкоди для середовища, що виробляє електроенергію, очищає воду тощо. Компанія взагалі підтримує всі екологічні ініціативи. Навіть заохочує своїх працівників п’ятьма тисячами доларів, якщо ті купують авто-гібрид, автомобіль з електродвигуном.
- Сама бачила такий?
- О! Тут здійснилася моя мрія. Я побувала на заводі електромобілів «Тесла», зокрема в салоні готових авто. Навіть посиділа в такому. Хоча ця машина навіть для американців ще дорога – а це 85 тисяч доларів – однак за ним майбутнє. Також ми побачили автомобіль, який для компанії «Гугл» робить по всьому світу відео зйомку. Їздить ускрізь, керований дистанційно, а отриманими фото компанія й ілюструє представлені в інтернеті карти.
- Побувала ще у яких музеях?
- Хочу зупинитися на музеї «НАСА». Невеличкий заклад – безкоштовний. Хоча не витрачає й копійки державних грошей. Утримується за рахунок благодійників, а його засновники проводять екскурсії на громадських засадах просо задля того, щоб люди могли познайомитися з унікальними речами. Ми побачили капсулу. В якій космонавт повертається на землю, орбітальну станцію і безліч винаходів, які призначалися для космічної галузі і потім знайшли застосування в побуті чи медицині.
- А були у вас якісь суто приватні контакти?
- Здебільшого з російськомовними людьми. Я відчула там, як не вистачає гарного знання англійської. А щодо спілкування… американці мало знають Україну. Але ті, які таки знають, переймаються ситуацією в нашій країні і щиро бажають вирішення її проблем.
- Вас може впізнавали за жовто-блакитною символікою?
- Аж ніяк. Щоб ви знали, там жовто-блакитна стрічка означає зовсім не українську тему. Такі стрічки мають на собі діти із синдромом Дауна. Тобто, для їх же комфорту, вони видні для решти.
- Що цінного ще з американського способу життя запозичила?
- Звернула увагу, як там люди вміють дати собі раду. Впало в око, як одна жінка вигулювала 7 собак, які поводили себе зовсім неагресивно. Бо тварин там так виховують. А та пані за вигул має кругленькі гроші, бо 1 година такої послуги коштує 10 доларів. От і порахуйте.
- Не всі ж вигулюють собак…
- Якщо людина в Америці працює і не має проблем із законом, то вона насолоджується життям. У нас же навпаки. Якщо у людини немає проблем із законом – це ознака низького соціального рівня і убогості. Чи не так? А в тій країні, якщо виявляєш наполегливість, то маєш багато можливостей. Хоча все дається теж не без зусиль. Хочу розвіяти міф про легкість ведення бізнесу в США. Так, ти можеш легко відкрити свою справу, тобі всі закони сприяють. Однак із 100 початкових проектів виживають лише 20, тому що ринок з високим рівнем конкурентності здатні витримати найкреативніші й найдоцільніші види діяльності. Попит диктує правила. Якщо ти не знайшов застосування й тих, хто купить твій товар чи послугу – бізнес не піде. Але мати свій бізнес – дуже престижно.
- Люди там освічені?
- Це ж особливе місце. Тут поруч Стендфордський університет – ціле місто! Ми встигли обійти лише 3 відсотки його території. Навчатися там – мрія багатьох молодих людей. Але стартова річна сума навчання – 60 тисяч доларів. Дехто навчається за рахунок благодійників. Хочеш навчатися – спосіб знайдеш.
- А як щодо середньої освіти?
- Державних шкіл у Сан-Франциско немає. На одну дитину в рік треба витратити 25 тисяч доларів. Хто не має такої можливості, віддає дітей до державних шкіл в ближні міста. Це не проблема.
- Таки дороге життя!
- Білорус, який нас супроводжував, живе там вже 20 років. Він адаптувався і пояснює так: розрив між зарплатою і цінами на товари першої необхідності в Америці такий, що людина може вижити і жити. Катастрофічної бідності немає! Цим Америка і приваблива. Крім того, там вже сьогодні дбають про майбутнє. Можна без страху за здоров’я напитися з-під крану води. Повітря дуже чисте. Живи й радій! Самі американці кажуть: нам байдуже, хто у нас президент, аби не заважав жити і працювати.
- Хотілося там залишитися?
- Аж ніяк. Додому тягнуло. А дім, правда, вже в літаку відчула, коли пересіли на борт вітчизняних авіаліній. От ніби й увага є, і турбота, а різниця відчувається. Коли нас обслуговували на іноземному борту, увага персоналу постійно зосереджена на пасажирові. Наші ж дівчата дивляться на тебе, але в твої потреби по-справжньому не поринають. Тому нас швидко реальність повернула додому ще у повітрі. Вода безкоштовно, все інше – за гроші. Коли ми запитали, що ще можуть запропонувати безоплатно, нам відповіли: «Лише нашу гостинність!». Але, гадаю, таким український сервіс та українська дійсність будуть не завжди. Багато можна спробувати змінити. Особливо ж, коли відкрив для себе Америку.

Аналогії

Журналісту іноді доводиться кривити душею. Чуєш правду, а донести її до людей не можеш.
Так було й після квітневого мітингу, присвяченого 27-й річниці чорнобильської катастрофи. Працюючи у провладній газеті, я могла констатувати побачену подію в її офіційному і безбарвному репортажі. Особисті людські ж враження лишила при собі – у вигляді неформатних фото та запису «із перших вуст» на диктофон. Однак про це пізніше.
Зрозуміло, що цей грудневий мітинг, яким держава вшановує ліквідаторів, знову пройде шаблонно офіційно… А неофіційно все виглядає так.
Коли я 25 квітня цього року фотографувала перебіг заходів у великій залі РДА, мимоволі порівняла із різноманітними заходами радянської доби. Вшановують і пам’ятають. Та якось не так. Ніколи (рада буду почути заперечення) не запросять ветерана-ліквідатора, як ветерана Великої Вітчизняної війни, на виховну годину до школярів. Ніколи сучасні «тимурівці»-скаути-пластуни не провідають хворого учасника наслідків аварії на ЧАЕС, або вже лише його вдову. Ніколи учнівський загін чи бригада не візьмуть собі наймення будь-кого із земляків, котрі, як і вояки другої світової, виконували свій святий обов’язок – захищати батьківщину й народ від ворога. (Ця тенденція з’явилася і згасла у перші роки після аварії на ЧАЕС і стосувалася лише бригади пожежників, яких безглуздо кинули у полум’яне пекло розверзлого реактора). Ніколи іменем котрогось із ліквідаторів не буде названо у Малині вулиці.
Ніколи не буде пережито, у зв’язку з чорнобильськими датами, шквалу радості й торжества, того особливого весняного настрою, яким позначався День Перемоги 9 травня – перемоги над злом і смертю. Хоча ліквідатори зробили для народу й України (і не лише України!) не менше – не треба бути й аналітиком. Але не завжди там, де велика жертовність, є велика Перемога.
Не стане ліквідаторів – не стане й події (до нового вибуху, нової аварії?..)
Але не буду фантазувати про чорне. Є фарби реальності, і їх слід використовувати, поки не засохли й не вицвіли. Щоб потім школярі, які писатимуть МАН-івські роботи з історії, або науковці, котрі прітимуть над монографіями про достеменність подій навколо ЧАЕС, не ходили по старожилах та не збирали факти, щоб реконструювати правду. Це вже проходили: голодомор, національно-визвольний рух – ходимо, по крупинках збираємо, що баба-дід скажуть. І, як ведеться, кажуть вони мало, бо пам’ять зраджує. А здебільшого й казати нічого – більшість уже в іншому світі. Отож і виходить офіційна історія – багато пафосу і жменька істини або й повна її відсутність.
А історія події живе й помирає разом з її учасниками. Тому прикро, що на урочистостях ми слухняно слухаємо рядки стандартного сценарію, виступи офіційних осіб, депутата Журавського і йому подібних. От якраз ці шаблони успадкували радянської влади один до одного. Неформат і сьогодні не потрібен. А коли й говорить котрий ліквідатор, він лишає, ховає в собі найболючіше і найправдивіше. Він знає, що його сповідь зачепить лише емоції присутніх, а держава вже не дасть більше, ніж дала. Забрати може, а додати – навряд чи.
Тож збирайте, юні пошуківці й чесні історики, факти, які ще носять їх свідки. Підкидаю вам підказку, повертаючись до матеріалів, котрі мною ніде не були використані.
Отож про те, що згадала на початку. Підійшовши до учасників зборів 25 квітня цього року, поцікавилася, яку ж допомогу роздають у конвертиках разом із гвоздичкою? Чоловіки-ліквідатори, що сиділи в останньому ряду, показали начиння конвертика. Фіксуйте, майбутні чиновники й історики, майбутні вчителі й учасники майбутніх подій! Фіксуйте традицію сьогодення. Щоб потім могли або пишатися цим, або могли виправдати, або здивуватися чи зневажити.
Зауважте, я не роблю власної оцінки – вона ж бо надто суб’єктивна. Я не знаю, добрі чи недобрі ці 100 гривень. Чи допомагають, чи ще більше принижують? Просто дарую фото до вашого власного підручника історії.
Того ж квітневого дня учасники зборів у РДА були підвезені на мітинг до пам’ятного знака жертвам аварії на ЧАЕС. Знову – ті ж офіційні слова, жалобна музика, інші старі й нові ритуали. Хто ж скаже, що це погано, що цього не варто робити? Варто.
Але чому ж дехто з ліквідаторів не хоче лишатися на мітинг та слухати слова й промови? Бо він учасник своєї історії, а не офіційної. Бо там немає місця його словам – незручним словам, які записані мною на диктофон і не використані вчасно.
Чоловік (на фото) поклав свою гвоздичку до чорнобильського дзвону, вклонився і пішов геть, не чекаючи мітингу. А на моє запитання, чому йде, відповів:
– Я мусив доводити, що був учасником ліквідації. Держава вимагала то одну, то іншу довідку. Кажуть в установах, що ти маєш довести погодинно, де і скільки працював там, у зоні, біля станції. Не можеш довести свою правду, шукаєш у архівах, щоб із тебе дурня не робили, щоб тобі повірили. Найшов, що зміг, бо архів у ті роки зберегти ніхто не намагався: підприємство одне ліквідовувалося, на його місці виникало інше, а документи шукай сам. Частково добився правди. У них для нас, бач, грошей немає. А тому синку президента, який за рік декларує багатомільйонні доходи, нічого доводити і довідок шукати не треба… Я не хочу лишатися на мітинг і слухати. Що тут можуть мені сказати?
Чоловік міг би ще говорити. Якби ж я пішла з ним і вислухала його історію від початку до кінця. Запитати, скільки його побратимів було у квітні 1986-го там і скільки їх у квітні й грудні 2013-го тут? Хто з них солідарний з ним і не хоче присмаченої жалобною мелодією офіційщини? Хто з них покинув цей світ? Скільки зробила чи не зробила держава для своїх рятівників? Повірте, це цікавить не тому, що журналістові так і хочеться піддати критиці, запереченню чи сумніву кожен факт. А тому, що відсутній сам голос справжньої історії.
Нехай знають прийдешні покоління і про отримані пенсії та квартири, щоб пишатися державою; і про зневажені права ліквідаторів, щоб соромитися держави.
Знаєте ж, що є «свідчення» учасників Великої Вітчизняної війни, котрі ще пішки під стіл ходили, коли справжні учасники святкували Перемогу. Бійтеся, щоб і наша історія ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, писалася зі «спогадів» псевдо-ліквідаторів, котрі не мали права, але мали й мають можливість хизуватися своєю участю у своїй історії.
Вибирайте пам’ять. Вибирайте історію.

P.S.
Ця стаття була написана у грудні 2013 року про переживання й враження по подіях вшанування у квітні цього ж року. Тобто минуло 8 місяців. Коли вийшло число тижневика з цією публікацією, підійшла до мене чиновниця з «чорнобильського» кабінету: «Ти, Ірино, перш ніж писати про людей, поцікавилась би, хто вони, як вони. Ти от написала, а не знаєш, що вони влітку один за одним померли…». Потім був ще діалог, бо виходило, що за мною якась моральна провина. Але ж річ не в моїх професійних суперечках, а в іншому. Ви хоча б розумієте?
P.S. – 2
Господи! Це ж із новітніми «ліквідаторами» в АТО так буде?????????