Орля лежало у кружалі
від пасом сивого дощу...
То як згадаю - знову жалем
Душа наповниться. Пущу,

я тій душі пущу повіддя,
бо зблиск його очей горить
в мені нестратно. Я повідав
лиш матері печальну нить

моїх думок, мого сумління:
- Послухай, мамо, сталось чом
таке страшне переплетіння?
Свободи хочу - б'ю чолом

ярму і путам?
Ні! Кайданам!
Неволі море розлилось
Й мене купають в ньому, мамо...
Ні! Це не дощ на длань колось...

Крило орляті перебили
мисливці - влучним постріл був.
Упало на прирічні брили...
Я розгорнув там ковилу,

хотів підняти, поміч дати,
перев'язати, кров спинить,
воно ж відкрило дзьоб й сичати
на мене стало - не болить,

мовляв, іди собі, людино.
На спину кинулось. Свої
відкрило пазурі. Без спину
готове на страшні бої.

А очі!
Очі, мамо! Очі!
Який той блиск! І що у нім?
Гордині Боже позолоччя,
чи гніву розколовся грім,

чи - віра в небо у високе,
чи - волі дикої сурма?
О, як горіло чистим око
вогнем, що душу проламав

мені і серце з неї вийняв
і спопелив її до дна.
Ні!
Не вогонь! Вогненний ливень!..
Орля і воля. Лиш вона!

Готове кігтями вчепитись,
готове розклювать того,
хто лиш насміливсь нахилитись
до крил поранених його...

Бажала, мамо, ти щасливих
мені у світі довгих літ,
бажала діток галасливих...
Лиш не сказала про політ,

що є політ орляти в небі,
що є вогонь в його очах.
Що воля є! Цінніш не треба
чогось у довгих тих літах.

Чому той блиск до віч дитяти -
моїх очаток не влила?
Чому покірність лиш на чати
поставила? Не змах крила

Почув я, мамо, біля ніжних
тих молодих твоїх грудей...
І не дала у світ цей грішний
Нести орлятко молоде...

Стояла мати у зажурі,
Хилилась сива ковила,
Сказала важко - зорі чули:
- Ох, не дала...

Не понесу на батькову могилу
ні зір на постаменті, ні хреста.
Вона дорожним припадає пилом,
ковші на ній вколіно вироста...

Бо як же ті - Петро і тітка Векла?
Чи пам'яті про них вже зупинився лет,
чи пам'ять та уже й зовсім посмеркла?
Хто їм до зір поставить монумент?

Я в цьому добре поварився пеклі -
тож можу щось, бо заплатили гріш...
А як же ті - Петро і тітка Векла?
Чим їх стежина батькової гірш?

Вони із батьком зорі ті ж лічили,
однаково бузок їм матусівський пах,
і шиї - у ярмо, і напинали жили
на цих чорноземах, що в них у головах.

Бо як же ті, що впали в тридцять третім?
Он горбик. Лиш. Й западинки рясять,
й над ними клен схилився чорним крепом...
Де їм синів і внуків, де узять?

Щоб чаєнятами злетілись до могилок,
щоб простелили вишитий рушник
й за упокій хоч чарку прихилили...
Та до западинки не прийде внук-боржник,

бо - не народжений, як не родивсь і батько
від батька юного, що й дівки не пізнав...
Не стали ще й батьками їх багацько
І юнок не торкавсь ще материнський знак...

До інших йдуть через горбок забутий -
у нім - Петро чи тітка Векла там,
вони лиш чують, як пасхальним гупом
до інших йдуть - батьків, братів і мам...

Тож - не прийдуть. Прости, душе, й помилуй
за цей ковил, що рясно вироста...
Не понесу на батькову могилу
ні зір на постаменті, ні хреста.

Матусівка. Літо 1973

...І сіли з сонцем* ми за стіл.
Отак - воно, так я - навпроти.
Хлібина - навпіл й промені навпіл
окрайця аромат і жару дотик.

Шановне всілось - пан чи сер,
округлість ручкою підперло,
і вже не встать мені тепер —
мертво.

- Оце, - кажу, - твої дари
із рук моїх так щедро звисли...
І я почув тихенький скрип -
засовалось шановне в кріслі.

- Дивись, - кажу, - твої дари!
Поклав я свіжі паляниці,
і мов дівочі пишні лиця
засяли знадної пори.

- Це як сміялось ти і гріло,
як руки наші ти жаліло.
Так радісно тоді було.
Усе росло, немов двигтіло,
сміялось дальнє аж село.

А сонце!
Од сміху бралось за живіт,
аж капав піт,
не піт, а краплі золоті
на довгій сонячній фаті...

-1 це, - кажу, - твої дари,
поклав миршавий огірочок.
Це той пожовклий той рядочок,
що ти спалило ізгори.

Як - заховайся! - ми просили!
А ти палило...
Ось - сіль тобі, ось - ніж.
Ріж.
їж.

Шановне - бачили б! - скривилось,
великим оком подивилось.
Почувся ляс, почувся тряс,
і громовиця понеслась.

Лише одвірки затріщали,
як вирвалось воно з дверей
і до зеніту знов погнало
своїх коней...

Хоч раз, можливо, за сторіччя
сказав йому я правду в вічі,
а чи на щастя, чи біду -
я суду жду.

* Тут - не світило, з яким грішно мені було б сісти за один стіл. То є алегоричний образ рідної держави.

Ходіть, ходіть на кладовище,
де вдень - німота, ніччю - сич,
де між гробків лиш вітер свище,
шукає привидів-облич,

щоб їх лизнуть, бо він товариш
їх тут єдиний. Стереже
супокій душ і трун отари,
і кістяків земний ковчег...

Оце і все, що тут зосталось
від загребущості й надій
на гаман повний з п'єдесталом.
Так смакувалося тоді

маєтним, шелестким огромом,
як золота звивалась нить,
що навіть матір вигнав з дому:
не заважала щоб лічить

його солодкі й ситі статки.
І ось. Могилка. Три на два
землі святої скромна латка
та камінь й напис - в головах.

І більш нічого! І не буде!
А він же так душив усіх,
що ціпеніли з жаху люди:
- Це що? Його обходить гріх?..

А він тягнув, хапав і нищив
і чув лиш гамановий клич...
Ходіть, ходіть на кладовище,
де лиш - німота, й лише - сич,

щоб ви, лукаві й ненаситні,
згубивши душу не одну,
приміряли біля бузку і вишні
собі і шир, і довжину.

Кіровоград. 1968