Виявляється біль вміє бути красивим…

Думала завжди, що він потворний,
чорний…
А він красивий і білий-білий,
як біле небо у білих хмарах,
але без сонця…
А сльози бродять десь там, далеко,
у лоні серця
і… не виходять так просто,
тільки тривожать душу...
А я виходжу, іду на люди, -
всміхатись мушу, до свого болю…
Може то карма?
А чи то, може, за мої власні гріхи покара?
Така швидка, така правдива,
ще тут, ще нині, на цьому світі,-
мені б радіти…
А я не вмію, а я не хочу – зрослася з болем
із білим-білим, як біле небо
у білих хмарах і геть безкраїм,
глибоким морем в міру солоним,
що серце крає…

2012р