Скільки у нас потреб -
Стільки у нас турбот.
Чуємо ми вкотрЕ:
Прапор - то є народ!
З ним ми - до перемог,
З ним - у борні, в трудах.
Він для Вітчизни - Бог,
Сила і міць тверда!
Щирі послухай ти
вже не нові слова:
хліб на нім золотий,
неба синь-синява.
Серця у нім вогонь,
воля, земля сама.
То ж піднімай його
і не кидай - тримай!
Аби нас світ пізнав, -
свідчать любій порі
про незалежний час
мирнії прапори!
2010 р.

Називає мама мене чорнобривцем.
Просить: - Нехай щастя довго не бариться!
Закликає вітер, аби не бив гостро
Ні біля Дунаю, ні побіля Ворскли.
А іще благає чистенької Уди,
Щоб жили навколо здоровіші люди!
Така мама чемна: всім щастя бажає,
А я їй щоденно в тім ...допомагаю!
2010

*
Щоби кращим було життя, -
Станьмо разом: плече в плече!
Нас єднає звитяжний стяг.
Бережіть українську честь!

Славних пращурів імена,
незабутнього світ рясний
в Україні живуть. Вона -
струмінь наших думок ясних...

В день святковий бажання ми
всі висловлювать будем їй:
аби людство від неї мир
рознесло по планеті всій!

Україна не край землі -
ЇЇ розум, значні скарбИ.
ЇЇ серцю завжди миліш,
Щоб ж и л о с я мені й тобі
щасливіше.
Аби жили
ми згуртовані до кінця.
Станьмо разом у час імли,
Поєднаймо свої серця!
24 серпня 2001 р.

Крепки, как сорная трава,
Неистребимые заботы
О том, чтоб был накормлен кто-то,
Что не завезены дрова,
Что снег засыпал до окон,
О том, что редки стали гости
И что натруженные кости
На редьке любят самогон.
Но без твоих забот порой
В изнеможеньях неуютно.
И я рисую перламутры
На серых будностях пером.
Ах, мама, нас хранят Господь
И пресвятая Матерь Божья.
Сосет под ложечкою все же,
А слезы прячутся „на спод”...
2005 р.

Яхонт калиновый светится солнечно.
Горько – не горько, живи – не горюй.
Вместе мы – кисть, а в отдельности,
точечно,–
Семя куста на опушном яру.

Мы разлетелись, а мама волнуется:
– Что вы, куда? Возвращайтесь в соцвет...
Правит моей непокорною юностью,
Вяжет венок моих будущих лет.

Туго венечным плетением скручена,
Рвется летящей стрелы тетива.
И наизусть, как молитва, заучены,
Мамы моей незабудки-слова.
2003 р.

- Річко Уди, течеш ізвідки?
Де наснагу світу взяла?
Ми – сучасності дійсні свідки,
Два вагомих її крилá.
Перегорнем минулі сайти,
все, що бачили, чим жили,
що уваги людської вартим
і невартим було колись:
Пам’ятаєш себе глибоку,
річко Уди, ще молоду,
коли твій молодий неспокій
гнав замуленість і біду?
...Ми знесилені, але разом
ще відновимо гарт старий.
Тільки витримай, тільки, часом,
у нестямі, річко, не вмри!
Ще поборемось ми із брудом,
тільки сили зміцнить зумій,
Мальовнича, немов причуда,
Донеси віночок надій!
2009 р.

В часах відгукується стогін
Мого великого Дніпра,
Чи позбиралось не від Бога,-
Чомусь іде не від добра...

Чому,твої, Тарасе, болі
Дійшли до нас із тих часів,
Коли благав ти щастя й долі
На безліч людських голосів?

Ти думав про своїх нащадків,
Бажав для всіх людей добра.
Знов сторона твоя в упадку,
Хоч не така я вже й стара.

Твої дівчата знову в наймах,
Маля без матінки живе.
І знову хтось шукає зайвих...
Славутич сивий все реве!
2003 р.

Чудові аромати вздовж проспекту,
Де магазини з вивісками «Хліб».
І захопило дух, немовби дехто
Ввімкнув моїх далеких згадок кліп...
Багатий край – чи це не дивовижно? –
Не бачив хліба. Голод мандрував.
Багатих стосувався він і бідних
Та в небуття навіки відправляв.
...Приїхала з Донбасу рідна тітка
З гостинцями: хлібину привезла.
А ми – це пам’ятаю дуже чітко! –
Не відривали погляд від стола.
Ділили шмат макухи, фус олійний,
Та думали: чи ще перепаде?
Та чесно щоб! Ще малася надія ! –
На кожного з дванадцяти людей.
...А зараз свіжий хліб у нас щоденно.
І крихтами його я не даю.
А там, де хліба аромат свячений,
Я потихеньку дихаю стою...
1990 р.

Джерело моє – хлiбнеє поле,
Що не терпить пустої хвали ,
Там, де простiр - коню, вiтру – воля,
Де срiбляться степнi ковили.

Там, де люди засмаглi в роботi,
Адже сонце нестерпно пече,
Де багата земля на щедроти,
І надiйне я знаю плече.

Із життєвих джерел …рум’янiє
Не одна лиш моя сторона.
До святого долинують мрiї
Та спрямована думка одна,

Що залишим своїм спадкоємцям
Ми той край, як i скарби душi,
Де ...збивалося мамине серце,
Виглядаючи нас на межi.
2003 р.

На хати сіла ніч квітнева,
Замилувалась на зірки:
Незручно розглядати з неба
Яскравих промінців квітки!

Так захопилась краєвидом!
А зорі до світанку тут
На свій лиш розсуд, діловито,
В садах писали красоту!

Мов ноти з сонячних пюпітрів,
Співали квіти вслід зіркам.
Голубив ніжно подих вітру –
Пошану віддавав рукам.

І серце щастям захлиналось
В нечемнім погляді твоїм...
А ранком струни вигравали,
І не змовкали солов'ї...
2005 р.

На світанні вмивалася росами,
Босоніжжю входила в рум’янок.
Степовими верталась покосами
На додому чекаючий ганок.

Привітало міжгір’я відлуннями
Десь в Карпатах тебе, моя доле.
І бриніло цимбальними струнами
У той час незбагненнеє соло.

Обіцяло струмками джерельними
Нам щедрот неземних, незнайомих,
Червоніло чудами червоними
На обличчі твоїм – до нестоми!

Може нам ...неземного судилося,
Та сплела тобі ноги трава...
Я жива іще Божою милістю,
Тільки нею жива.
2005 р.

Задумлива верба квітнева
Мов мати в колискову мить:
Хитає люлечку рожеву,
А серце мрійливо щімить

Про вдачу гілочок пухнастих,
Пахучих, напричуд гнучких.
Неначе закликає щастя,
Малюнкам долі навпаки.

Олені Тер, співачці

Рясніє та всміхається калиново
Життя моє, що ти подарував,
Веде шляхами й теплими стежинами,
Карбує запобіжливо слова:

“Ой, доню, доню, будь завжди щасливою.
Нехай веселим в’ється твій струмок,
Повитий щедро золотими нивами
В мереживі із радісних думок”.

Горнусь до слів твоїх, мій рідний тато
Бо вже тобі завіяла зима.
Її вмовляла: “Відчепись, кудлата!”
Та залишилась в роздумах сама.

До кожного приходить ця розлука,
Рахуються плодючиї літа.
Куди не глянь – твої хороші руки,
Квітуюча батьківська доброта.
2005 р.

А в тому садочку, де журливо
Та самотньо лавочка стоїть,
По деревам осiнь палахливо
Розстеляє павутиння нить.

Дерев’яний журавель з криницi
Вже давно не дiстає води.
Це iснує. Це менi не сниться.
За натхненням завiтай сюди.

Там зітреться думок сивий смуток
В журавля
та сiрiсть - зi скам’ї.
I здiйсниться незбагнене чудо:
В осiнь заспiвають солов’ї!
2005 р.

***


Де не ховається дрохва,
Не знає ляку перепiлка, -
Натхнення степова строфа
Бере до рук свою сопiлку.

Пiвденнi слухають краї
Про незрадливу добру вдачу,
Про чорноморськiї плаї,
Де правив гетьман Сагайдачний.

В пiснях сопiлки – кораблi
Та золотi намети хлiбнi,
Щасливий час, що жде в iмлi,
Та люди краю, щастя гiднi.

…Сльоза в очах, а все спiва
І почуття згортає в звуки…
Й стара бувальщина жива,
Й нова народжується в муках.
2003 р.

Не відповім тобі ніяк:
Нема причин ламати душу.
Ти не збагнеш: писати мушу –
Твій тут не властен зодіак.
Не відповім пліткам, що сіть
Навкруг розкинули перлинно.
У вигадках чужих не винна:
Творю, щоб чорне відмінить.
Але від мене не чекай
За все підступнеє пробачень.
Для тебе вже багато значу,
Коли живу в твоїх плітках.
2000 р.

Вже висвист крил несе до нас весна,
Купають віти молоді діброви.
І Мар’їна, вродлива та шумна,
Вбрання квітчасте одягає знову.
Кладе під ноги килими з трави,
Хвилює плеском дивовижних квітів,
Під небокрай біжить, до синяви,
В полон думок моїх, в минуле літо.
…За нею –бузька мантія води:
Від враження застигнеш непорушно!
А далі сяє ...кип’ятінь світів,
Збурунена натхненням відчайдушним-
Тут кораблі, великі і малі,
Будуються поважно, урочисто.
… Від Мар’ї та Миколи* ви пішли
Діброва й Миколаїв – рідне місто.
Триматись вежам суднобудівним
В бурхливім та пінястім шумовинні!
Тріумф добра збагачує твій дім,
Світилко наша, пані Україно!
––––––––––––––
*чудотворця Миколи ( з міфу)
2000 р.

Серед протоптаних доріг, стежок вузеньких,
Мов зачарований, поріг моєї неньки.
Не відречуся від плетіння чи кужілля,
Понад яким вона думками ворожила.
Де сподівалася доньці подарувати
Життя яскраву незбагненність...вічна Мати.`
2005 р.

Сполохи життя згасають швидко.
В’ються переплутані стежки –
Не збереш тугим плетінням в нитку:
Не даються, думам навпаки.
Я шукала в безлічі стежинок
І широких у світи шляхів.
А вони сховалися в барвінок
Твого серця
від нещадних злив.
Гострим зором бачиться під осінь:
Щасливіше тих часів нема.
Спогади заплутались в торосах,
А на серці - злив солених смак.
Але знову сонце бовваніє
Передвістям щастя і тепла:
Це онуки – промені надії.
Їм тепер я серце віддала.

Матінка віночок-оберіг звивала,
Калину та вербу у плетіння клала,
Бо від цього зілля – символа Вкраїни,
Рожевіє врода кожної дитини.
Злагодою й миром ластівка багата.
То ж нехай гніздиться на вежі й на хаті.

Дарував лелека щастя й охорону,
Для краю та роду. Для рідного дому.
А зозуля років насипала більше,
Тому й пташеняток ...підкидала іншим.
Зв'язувало поле кохання віночок
З рум’янцю та вишні, калини квіточок.

Вплітало між ними любистку й волошок,
Щоб жили щасливо в подіях хороших.
Віночок надії з маку чарівного
Дарували люди козаку в дорогу ,
Аби був хоробрим, плекав свою силу,
Не був соромливим, кохаючи милу.

Від очей недобрих та від злих навроків –
Клечальная сила з полину над оком.
Чаклунськеє зілля у тому віночку:
Захищає сина, береже і дочку.
А в’ється барвінок – то душі безсмертя.
Деревій смакує нескорену впертість.

Ромашка в плетінні – чистота і цнота.
В яблуні та вишні – мамина турбота.
Береже безсмертник у вінку здоров’я,
А ружа та мальва – надію з любов’ю.
Відданість любистком зміцнюється в домі,
Відганяє злеє та долає втому.

Півонія – віра. Хміль - гнучкість та розум,
Почуття ховають від злив та морозів.
Доброго бажаючи – не вплітай гірчиці,
Дурману, осоту, ягоди-вовчиці.
Папороть нечисту відкидай, бо доля
Близенько чекає, не за дальнім полем.

...Матінка стрічками вінок веселила.
Приплітала синю, жовтесеньку, білу,
Бо кортілось неньці, щоб доньці жилося
Під блакитним небом, з водою, з колоссям.
Жовта стрічка – сонце, рожева – багацтво.
Радість в милих вічках – щасливе юнацтво.
Хто парубка має – червону вплітає.
...В барвистих віночках дівчата гуляють.
2005 р.

В танку кружляє осіння жовтінь,
Ховає в хащу свої літа.
Шепоче, ніби ще буде потім
Пора зелена і золота.
Не заперечуєш? Що й казати!
Сприймає кроки хрумтливий сніг.
І покоління твої завзяті
Складуть про долю нові пісні.
Не сперечайся: весна ізнову
Згойдає в гніздах пухке перо.
...Щедрує місяць передранковий,
У кожну хату веде добро.

Побредеш у світанки серпневі
Пізнавати суміжностей грань
До туману, що спав на ромені,
Та до грому, що з нотами грав –
Блискавкáми заб’ється крислато:
„Збережи дзвони слова про них
Та ще встигни комусь передати
Амбру їх пелюстків запашних.

Новобужжя з Одеським пероном
Золотавим натхненням зів’єш.
Степ і море –споріднені в скронях –
Знов закличеш у долю – без меж!
Там, на схилі ясних землебачень –
(Адже й зорі уверх не летять!), –
Їм
нащадками й словом
віддячиш
За проведене з ними життя.
Віддаляючись, мирно тішся
Випадінням в ліричний стан,
Бо ще гніваєш сонну тишу,
Ще ... іскрить страстей океан!”
.07 р.

Накрутив брунастих кольорів,
Розмішав у зелені осінній
Час, що вже під вересень
знесилив
Л і т о, зацукроване в добрі.
Позбивав горіхи і каштан,
Жолудеві кульки, а калину
Напомадив густо. І за стан
Обійняв червону горобину.
А коли залишилось прикрас, –
На весілля їх приніс, до вас.

Вырвать бы силой стиха
ложью вскормленное жало,
что Украина ...пропала,
с миром погрязнув в грехах.

Выполнить силой молитв
самоотверженно, тихо,
как на охоте волчиха,
то, что природа велит:

В жестком незримом бою
с мир искушающей силой
Выстоим, краю мой милый!
Зори об этом поют!
2010 г.

Юній художниці м. Харкова
Повидиш Олесі

Ну ж бо, мріймо, Олесе,
Про заможність країн,
Про міста, де над плесо
Тьохкотять солов’ї,
Про майбутнє ... під сонцем,
Про щасливішу мить –
Не з малого віконця,
А між світом –людьми...
Відобразь на картині
Всю космічність ... Вона, –
Ми ж у цьому не винні!–
Є найліпша для нас!
2008 р.

Вже весна медовим духом зиму відганяє,
А до свого подвір’ячка шпак не прилітає.
–Де ти, шпаче, забарився, де блукаєш досі?
Чи тримаєш напрям інший, закликаний в гості?!
Під балконом у чеканні зітхає кубельце,
А у мене ...вже помітна тривога на серці:
Ти образився, можливо? Чи загинув може?
Хто додому повертає, –помагай їм, Боже!
А якщо забув дорогу до рідної хати,
Де високий красень ясень в розкішші крислатім
Плете віти, –
згадай пісню, що доля співає,
Коли серце закохане –весняним розмаєм!
2000 р.

Біля мого двору, поруч, недалеко,
Дід-сусід наважився й ...відтворив лелеку:
Розгорнувши глиняні відчайдушні крила,
Щоб постійно очі та душу веселили.
А лелека був на роздум нетерплячим
І з гнізда ...злетів, чим майстрові віддячив.
2009 р.

Квітка дивиться на вулицю крізь скло:
–Ну, чому мені отак не повезло?
Адже в полі
квіти знають вітерців,
Скельні –бачать відображення в ріці...
Вітер сердиться, гуркоче через скло.
Квітка рада: –Як же нині повезло!
2006 р.

***
Забарилось сонечко у гаю,
Де співала пісеньку я свою.
Залюбки насипало квіточок,
Зачепилось променем за дубок,
Ластовиння кидало на носи,
І раділо: –Це я вам для краси!
2008 р.

Що зрозумів, неначе Бог,
Та розігнав сердечні хмари,-
Вона до ніг кладе вінок
Жіночих, незбагнених чарів,
Кохання вічну чистоту
І незатьмаренність чудову
За мрії здійсненість, за ту
Презагадкову випадковість!
2006 р.

А березень тлумачив липневі:
- Квітчай, як я!
Повітря поглинало миттєво:
– Я твій! ...Твоя!..
Липневий настрій не зіпсовано –
Важлива мить:
Йому інакше намальоване –
П’янка вагіть!
2006 р.

Хто ти, дивак, розвій мої тумани!
І старовинного не зачіпай -
Веселим кроком, лункими піснями
Про дивовижне в світі нагадай!
Ти що до серця взяв – сміхи чи скруту?
Кого гукаєш, любиш що – скажи?
Покірне щастя, а чи знову плУта?
До чого твоє серденько тяжИть?
Знайомі будьмо: я – вода в криниці,
За небом – небо, а за полем – гай.
Я – все, що світиться, живе, струмиться...
То ж будьмо! Тільки ти не зволікай!
2007 р.

Вам не подобаються, ні,
Ні світлі дні, ні темні дні.
Вам до душі таємні ночі,
Де ви знаходите охоче
Все те, чого нема в мені.
Вам не подобається смак
Живого чистого повітря.
А я не згодна з цим, повірте.
Хоч ви на вигадки мастак.
Кудись углиб ведете ви
Веселий гамір, дух орлиний.
Та я за вами не полину:
Мені б –у колір синяви.
2007 р.

***
Присвячується Солоницівсько-Гаврилівському
ансамблю “Натхнення” під керівництвом
І. Євтушенко-Краснікової, пмт Солоницівка
на Харківщині

“Ой, зелене жито, зелене” -
Десь виводять дзвінко, натхненно.
Ти згадаєш поле, рідний гай...
То ж співай, жіноцтво, співай
Про кохання вірне, гаряче,
Та дотепний розум козачий.
Оберегом міста і села
Кожна пісня іздавен була!
Хай музик барвистих немає,
Але пісня серця лунає.
В ній - пошана золотим рукам
І жіноча доля нелегка.
А коли вона є щаслива -
Пританцьовуй в пісні грайливо.
Руки в боки, радість у очах.
І ні слова — ніц про печаль!
А життя — не п'єса та сцена,
З піснею ж не буде нам темно -
Ніч минеться, і засяє день!
Гарних вам, громадо, пісень!
2010 р.

Русь Київська, Русь Київська...Комусь пече гірко
Перше слово, комусь друге. Знову перевірка
На „шляхетність” та на мудрість... Княже Ярославе!
Розгубимо, розкраїмо велику державу?
І чого б то роздирали її душу й тіло?
І чого іще нам мало? Господи, помилуй!
Українець, росіянин... Невже зробив кепсько,
Що позбавив о с і я н н о Русь Київську пекла?
Хто по нації? –Розумна та щира людина!
Підвела великомудро з колін дві країни.
Прояснив далекий обрій Півночі і Півдня
Князь-нарядник, Батько добрий. А хтось марить:”Півня!”
Реве Дніпро й ревти буде, долаючи втому,
Доки ти, слов’янський люде, безпорадний вдома...
2008 р.

***

Дрімають парасольки,
А дощик тут як тут:
–Для вас я танок-польку
Із бульбашок сплету!
А потім з краков’яком
Підемо у гопак –
Лявониху зустрінем:
На танці я –мастак! –
Почули парасольки
Й зраділи: –Ми з дощем
І під гопак й під польку
Станцюємо іще!

–Чом наїжилося, небо?
- Розсердилося!--
Вже давно снігам у очки
Не дивилося!
Дуже сонечко спекотне,
Досить з ним життя ...турботне!
Заховатись під кущі?!
Не скуштую ласощів!—
Ні грушок, ані медку
Не торкнуся у садку...

Ходить літечко ярами,
Вабить житніми шатрами.
Грає з хвилями тепла
Бджола.
Між смугастим переліском,
Біля тебе, поруч, близько,
У смарагдових прикрасах
Ясень.
Пелюстками золотими
Сяє соняшник нестримно.
Мед тече –злизать забувся! –
В вуса.
А Михайлик та Марічка
Коливають спокій річки,
Викликаючи ногами
Гами...

Сонечко сідає в гай,
Каже Каті: –Прощавай!
Вранці знов прийду до тебе
З сходу, де драбинка в небо!
–А ти зараз не впадеш?
По захóдинці ідеш?

–Біла хмарко! Ти куди?
–Я –від річки –на сади,
На кульбабок іменини,
До городини, калини,
До тварин і до людей
Дощовий штовхаю день!

Хто там стукає у шибку?
Вітерець!
Він свою шукає скрипку
Між дерев.
Чи забув, куди повісив,
Чи гука,
Що знайшлася його скрипочка –
...В руках!

–Де ти , дощику, блукав?
–Серед трав!
Листячко їм обмивав –
Не гуляв!
Фарби тішив на землі
Досхочу!
Як втомився і заснув –не почув...

Був лелека на даху, був.
Чув лелека лайку ту,чув.
Полетів на другий дах він –
Не чекай від долі змін.
-Дзвін?
То до серця мій струмок тік.
Мов життя тихенько збіг вбік...
Де не йдеться до ладу – дах
Не приймає немовлят-птах.

Туди ангели не йдуть – нудь.
Там думочки не цвітуть. Звуть
Їх далекії світи. Ти
Чуєш кроки німоти?
2005 з.

Радіє світ, відгородивши темінь.
А темрява – що відгорнула світ.
І час, у правоті вселенській певен,
Складає опис: світо-тіней звіт.

Не філософствує. Премудрий калькулятор
Все врівноважено на тереси кладе.
І в підсумках не знає батька й матір:
Рахує кроки кожного з людей.

Рахує перемоги і падіння –
Можливо, далі щось із них збере.
... Гублюся я у нього в володіннях, -
Кидаюсь до завітних оберег.
2006 р.

Линдюк Ользі

Яка ти,жіночко, багата –
Не від копни, не від казни,
А тим, що бігають по хаті
Три дорогих тобі сини.

Рости малятам, наче жарти:
Як із води. Даруй їм світ,
Щоб здобутком на долі картах
Їм спогад був щасливих літ!

Потреба в людяному щасті
Є і в моїх дітей – хоч ріж!
Нехай же витримають кастінг* –
За це помолиться мій вірш.
______________
*відбір
1990 р.

Злетіла рідна пісня-колисанка
В гарячий простір неба і землі,
Та згодом повернулася світанком
У край перлиноросних кришталів.
В ній –голос мами тужить і радіє,
У ній –родинне втомлене чоло.
Та ще батьківська заповітна мрія,
Що підіймає й ставить на крило.
Присіла там на золоте колосся,
Ввібрала терпкий присмак полину.
В руках плекалась, що отаву косять,
Вливала дзвони в степову струну.
Відпрацювала день. І знов до ранку
Біля дітей, що мов з води ростуть...
А хто вона, селянка чи міщанка, –
Невтомно від усіх жене біду.
А голос мами квітне десь за ганком.
Я перед ним знімаю свій шолом
В бажанні щирім, щоб усім слов’янкам
Від колисанок
у житті везло…

Гаптувало сонце тіні,
Вітерець в кущах дрімав,
А в госпóді солов’їній
Тьохи хтось порозсипав...
Як зібрати? Бідолаха
Ледве встиг спіймати «Цьух!»,
А два інших – від невдахи:
Чуба смичуть вітерцю.
Розкотились вередливо,
Ніби соя чи горох,
Непокірні, сперечливі
Пісні «Ті-рр», «Ці-цьух» та «Тьох!»
...Полягали спати тіні.
Сни гойдає вітерець...
А в господі солов'їній
Ловлять нотки “до”, “мі”, “ре”...
2006 р.

Пам'яті Івана Франка

Доки кадітимуть димами
обійстя на землі моїй,
допоки засвіток росяний
зволожує дощів сувій, –
пригублюватись будуть гуки
передвечірні, запашні,
і бачитись матусі руки
натомлені ( в миттєвім сні!),
з життям, закоханим у рути
й настояним на полинах,
мізерних радощах та скруті –
не втратить Україна шлях!
2008 р.

Смарагди нив колише мокрий вітер,
Веселка віддзеркалює себе...
Посеред рим і різномовних літер
Згинаю вдвоє стомлений хребет:
Складне відкину, виберу простіше,
Аби життя трималося в борні.
І ...зринуть з неба найзначніші вірші,
Які не підкорялися мені.

Найпершу книжку я гортав,
Малюнками строкату,
Неначе віднайшов в світах
Із кольорів багаття.
І забажалося мені
Розкрити всі секрети
Єднання літер у вогні
Чарівників-поетів.
Вже згодом я читав: «Сім’я,
Родинна і багата...»
Найперша читанка моя –
В складанні: «ма-ма», «та-то».

У відчинену хвіртку забіг вітерець,
Щоб погратись моїми паперами.
Потім чубом тряхнув, увірвав мій терпець,
Шурхав котиком поміж шпалерами.

Ну, а згодом фіранку вікна відірвав
Та у жмурки ховався за двéрями.
Я сердиті до нього кидала слова –
Пустував, ніби так йому звелено.

Виганяла з квартири, а він –по кутках:
На балкон не хотів вибігати.
Бавив квіти, що сіли по білих хустках –
У моїх царював він палатах.

–Ну, чому нині ти негостинна така?–
Спантеличено в мене питався, –
Виганяєш, у спину товчеш тумака -
Лиш за те, що забіг і погрався?

...Непомітно проліз крізь дверну шпарину’
Та двором покотився розумник,
І до яблук зелених, зітхнувши, майнув...
А без нього мені стало сумно.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
cпівав з асфальту до неба лист.
А сквер весінній приймав вітання,
виводив вітер художній свист.

Ти у віночок вплітала вишню,
щоб благодійним було життя,
волосся хлопця торкалась ніжно,
благала зорі про почуття.

...І досі в шафі вбрання весільне,
окрайок крейди, трикутник ... слів:
„Він був героєм!”. Тепер ти сива.
Та не вщухає болючий гнів.

Ховаєш сльози, пророчиш успіх.
Портрет настінний давно поблід.
На нім коханий, іще безвусий, –
Минуло стільки змарнілих літ.

„Славко й Катруся –святе кохання!” –
З очей не сходить пожовклий лист...
Чаклує нічка аж до світання...
Танцює вітер нестримний твіст...

Стало жарко сонечку – котиться до річки
Чи зника за обрієм, там, де синь-гора.
Крутять спостережливі молоді смерічки
Кучері на сонечку та семи вітрах.
Жито вуса змовницькі лоскоту навчило.
Вітер травам шовковим зачіски зробив.
І таке приємне все, і таке все миле,
Як же хвильку радощів можна не любить?
Човен ходить берегом, щастя виглядає.
Мамина хустиночка здалеку махне, -
З татовою піснею, босоногим плаєм,
Всі ведуть закохано по життю мене.
2009 р.

Злива хлюпала хлестко,
А в очах була мама,
Що зриває шовковицю –­
Спогад сумний.
А життя її фрески
Візерунком лягали,
Розпашілою повістю
Гріли серце мені.
Мама, милая мамо,
Відцвітають каштани.
Тепле бабине літо
Обіймає сльота.
Буде сніг, буде лід,
Що прийдуть і розтануть,
А до серця злетяться
Наймудріші літа.
Серце з розумом в змові:
Різне в кожного поле.
Неприборкане щастя
Нас шукає в світах.
Мудре мамине слово
Відсуває всі болі,
Наче долю веселка
Обійма золота.
Як незібрані ягоди,
Час зів’яне поволі.
І на маминих скронях
Вже не стануть сніги,
А крізь них – її лагідність,
Наче всупереч долі,
Й калинами – червоння
Моїх берегів.

У піснях вишневі та калинові
Сповіді та розкіш буйних трав.
А про неї – запашну, вродливую –
Щиру пісню рідко хто співав.
Плещуть пелюстки весні овацію,
Китицями - ніжна бахрома.
Білопінна степова акація
У медах ховає дикий смак.
Але вчора, коли захід ластився
Та в її хороми заглядав,
Серед квітів цілувались ластівки,
Вітер в подих пахощі збирав.
Вигравав каштан на скрипці – звідки це? –
Запалив дивуючи свічки,
Безсоромно через парк освідчився,
Простував крізь натовп, напрямки.
І палкий юнак дівчину-грацію
Обіймав... Горнувся, бо любив.
Називав: - Коханая, акаціє..,
Погляду з очей не відводив.
Сонце посміхнеться померанчеве,
Затяжіє в росах бахрома.
Білопінна степова акація...
Незбагненний запах, дикий смак...

Пам'яті
загиблих у голодоморах
1932-33 та 1946-47 років

Ні. ні, мій брате: не для страти
Живемо на землі оцій,
А щоб вона була багата,
Плекала наймудрішу ціль.
Хай не лякають нас гармати,
Дітей виховують батьки.
Ми – не для того, щоб страхатись,
А щоб жилося залюбки!
Покиньте нас, біда і горе,
На безліч років і століть.
Вже зачиніть себе, пандори,
С е б е навічно заморіть!
Не забувайте, герострати:
Загибель людства й вас зведе!
Ми не для страти, не для страти:
Щоби ж и л а Земля Л ю д е й!
Кому Європа, кому НАТО -
Побачити б: а щастя де?
Ми не для страти, не для страти,
А щоб настав, нарешті, день!
2004 р.

Так необачливо розрісся –
Як не обходь –не оминеш! –
По Солоницівських узліссях,
Мов придорожник, солонець.
Чи від землі, а чи від поту
Сорочку солонь роз’їда...
В брезенті й кирзових чоботях
Ладнає ...український дах.
Йому і криза, мов примара:
Кладе низенько хрест земний.
Розгублюються темні хмари,
Світліють сходи теренів.
Немов рапа: хворобу віїсть,
Загоїть рани, біль злама...
Від нього й сіль, неначе милість.
Прийміть його непрісний смак!

І пoтягових вікон спокій,
Шлагбаум, переїзд, туман,
Над здобиччю застиглий сокіл,
Забув про будівництво кран –
Неначе обірвалась плівка
Німого давнього кіно.
Колись потрібнії, дахівки
Здивовані: чого воно,
Село поліське, здичавіло?
Дерева обмиває ржа,
А поміж чорним гине біле.
І що йому ота межа?
Захована у саркофазі
Вагома безліч доль людських,
Ще не цілованих ні разу
Та зірваних, немов з бузків
Пахучі квіти.
А кубельця
Лелек, грайливих солов’їв
Вже не торкнуть зів’яле серце
У співах чарівних плаїв.
Розгубленість чужої хати,
В полях –незібрані хліба.
Суха коза, кілком прип’ята,
В журбі похилена верба –
Раптовий сон цілoго світу.
Давно забуті голоси...
Чи треба нам подібних звітів
Там, за кордонами краси?
2006 р.

Вас не стосується її неврівноваженість?
Вас не обходить, чом вона одна,
І руки,густо перстнями прикрашені,
І постать, що прекрасна і сумна?

Вас не турбує мрій дівочих течія,
І розмаїття ніжних почуттів,
І те, що ...м у ж н і м поглядом „приречена”,
Чужа вона у вашому житті?

Вам ні до чого вії підфарбовані,
Рожеві тіні, що навкруг очей?
...Та все ж у звабнім погляді приховано
Ви пестите нестриманості щем!

Чи вистачить життя, мій Боже,
Щоб розлюбити, не кохати?
Розімкненість кільця тривожить.
Всі візерунки – із журби.
Рвуть самотиння та тягар –
І це, без сумніву, не жарти, –
Душею вистражданий гарт
На перетинки та ...горби.
Китвuцею на серце ліг
Важкий, від того –нерухомий...
(І скільки вже безбарвних літ
Під вантажем утрати я!)
– Від суму посірілий лід,
Замулена сльозою повінь...
А звіт ... Ти не приймаєш звіт,
Коханий, доленько моя...

Про мене не складуть поем –
Зірки того не обіцяли.
Життя повнітиме нове,
Хоч не моїми вулицями.
Цього не шкода, жаль одне:
Коли піду раніш з-під неба,
Чи ти, єдиний, пам’янеш:
Що все збулось заради тебе?!

Розбирайте, кому мало, щастя!
Нині я з душею не в ладу:
Не пройшла закоханості кастінг, –
Отже з кола дивного зійду,
Як ніхто його не візьме з лету, –
Понесу, – іще не бачив світ! –
На собою створену планету.
Там – беріть! – розвішаю на пліт,
Помережу вусом виноградним,
Вигаптую росним кришталем...
Хтось спинив стривожено і владно:
– Зачекай! Воно ж іще мале...

Нагулялася завірюха,
Накрутилася досхочу.
А на ранок неначе й духу
Жоден з нас вже її не чув:
Перший сніг лежав урочисто
На Різдвом свяченій землі
Та скорочував з небом відстань
Нам, що з н е б а колись зійшли
Й розчинились в земному дусі
У ...захопленні від чудес!
Певно, марилось завірюсі
Відібрати наш інтерес?
Повернути ізнов зірками,
Щоб не тут –у сяйвах жили?
…Завірюха прийшла снігами –
Ми ж з тобою створили л і д.

Вже достиглі мої хліба
До скарбниці серця зібрала.
–Що ти робиш? –кажуть,–хіба
У стодолах їм місця мало?
Ти поглянь: золоті лани
Дзвінкострунним тугим колоссям
Сиплять свіже зерно до ніг
Та до щедрого столу просять.
Ти нащо тиснину` таку
Запліднила окрайком поля?
Хай лежить собі на току,
Сонцем світиться, гонить кволість!
…Мене скупістю не суди:
Коли доля утратить волю, –
З мого серця тоді зійди
Стебелинками хліба в полі.

Серед фальшивих посмішок знайдеш
Одну відверту, щиросердну, добру, –
І красномовна заздрісність людей
Сховається, мов мантія у кобри.

Та проясниться істина журнa:
Суттєвість явищ і душі людської
Проявиться тоді, як сіль земна,
І біль пекучу, мов рапа, загоїть.

Сіно –червоне, вечір –рудий
в цих оболонях, де ластівки мрій
думи гойдають. А від потрясінь
небо розплескує ліками с и н ь.
Голос повітря. Заскімлив місток.
Бджоли цілують квітки медунок.
Скупаний місяць в малій ярині
сушить сутану, моргає... Мені?
Води сховались під рястом густим...
О, не спіши звідси, в чарах постій:
Звабності, зіткані з дивних оаз,
Мабуть, зійшлися тут тільки для нас!
Чуєш,роменові рими летять?
Скільки принад чарівних у життя!

Припадай, припадай, пташино, -
Думай, що не бачу твій дім.
За тобою піду в долину –
Приголублю літа молоді.

На зелені впаду покоси.
Ти лети, годуй пташенят.
Мій підкориться відголосок
Твоїм співам, що дух п’янять.

І тоді покажу тобі я
Без вагань гніздечко моє,
Де дітки мої – пишні надії,
Де повітря моїх поем.

Коли відлітають шпаки від морозів у вирій, –
Бажають їм доброго лету, в повернення віри,
Побіжного вітру, терпіння і сил витривалих,
Дорогу додому ніколи щоб не забували.

Коли в небезпечні шляхи закликалася доля,–
Матуся хоч жменьку зерна, що від житнього поля,
В кишеню чи вузлик на щастя давала дитині,
А Бога прохала: –Довіку щасти їй віднині!

Отож разом з вами думками зійдемося в коло,
Та кинем на щ а с т я бажань українському полю:
Аби назавжди мала силу стійку Україна,
Аби її людство не знало лихої години.

Колись, після нас, заспіває всім молодь пірната,
Що рада приймати у себе сусіда і брата,
І звідси летіти ні в який не схочеться „вирій”...
Я вірю в майбутнє твоє, Україно! Я вірю!

Хмарка ходить, місяць водить,
В серпанках ховає.
Козаченько під негоду
Думоньку гадає:
– Де ти, люба, невідомо,
Та й на заробітках?
Ой, чому без неньки вдома
Маленькії дітки?
...Та мовчать чудові далі,
Сплять сміхи ласкаві.
А в розлуці марить Галя
В Римі чи в Варшаві...

Майбутнього незнані голоси!
О як кортить вас іноді послухать,
уплав (між скель) поради попросить,
сприйняти ...у свої бентежні ...вуха!
Вас не замінять дотики роси-
Її студеність не була стрімкою.
Не плином ви, але ріки рукою,
ріки життя з прогнозами зусиль,
ведучих до буйків та м а я к а...
Вона, як ви, проторює дорогу...
Чипляємось між збурених порогів
за вдачу, хоч яка ж вона важка!
...”Де ягоди, зачаті від роси”,
ефірам посилають „запах спецій”*
у намаганні благом забезпечить, -
там чудяться майбутні голоси...

Як хочу я, щоб ці рядочки
Забули, що вони – слова,
Перетворились в небо зодче,
Сирих бульварів дерева.
Щоби розгорнута сторінка
Відчиненого в світ вікна
Співучу вабила пташинку,
Немов життєва глибина.

2010 рік

У нічнім блукає місті
сонна заметіль.
З нею хтось хуртечі вісті
носить звідусіль,
прикрашає новорічно
снігове вбрання,
потім долі схематично
креслить навмання,
гострить крижано колючі
вії ялинок...
Фарбить світло, невсипуче
нашу землю Бог!
6-14 січня 2010 р.