Знаєш, я давно хочу сказати тобі, що ти – це найкраще, що сталося зі мною за все моє життя. Так, мені всього сімнадцять, я вірю в кохання, у щастя, в вічне добро, хоч і дотримуюсь більше зла. Так, ти не ідеальний, ти далеко не ідеальний, та ти саме той, що потрібен мені. Ти мій кисень, моя вода, моє сонце. Ти додаєш мені сил дихати, коли я задихаюсь від страждань і горю, ти даєш мені напитися свого бажання і своєї віри в ніщо, а це допомагає мені повірити в себе, ти даруєш мені можливість бути собою і залишатись такою, якою я є завжди. Ти даруєш мені спокій і можливість самовиразитись. Ти розумієш кожне моє слово не тоді, коли я його вимовляю, а тоді, коли я про нього думаю. Ти для мене все. Ти – моє життя. Ти те, що шукає кожна людина, але тебе знайшла саме я. Ти моє маленьке щастя, мій маленький принц, мій власний ангел. Ти не очікуєш від цього життя нічого і не намагаєшся нікому нічого довести. Та й тобі цього не потрібно робити. Ти і без цього перевершуєш всіх цих людей своєю простотою і вірністю. У тебе немає друзів, але в кого вони є взагалі. Ти не розумієш брехні і не сприймаєш зради. Ти такий, який є. Тобі не потрібно змінюватись перед іншими людьми, ти волієш, що вони міняли свою сутність перед тобою. Ти такий складний, але водночас такий простий. Ти янгол життя для помираючих і янгол смерті для живих.
Ти остання надія на те, що я не загублюсь в цьому житті, ти мій спаситель, але ти мій хрест. Я повинна нести свої страждання до кінця життя і мені заборонено вчинити хибний крок. Мені забороняєш ти. Ні, звичайно ти не кажеш це. Але я бачу це в твоїх очах. Я бачу і розумію все, що ти не кажеш мені. Ні, нам заборонено. Але чому? Просто життя не дозволяє нам зробити те, чого найбільше воліють наші серця. Твоє любов не є тою чистою течією, що може віднести мене подалі від міського шуму, а моє кохання не належить твоєму серцю. Ми загублені душі нещасного світу. Ми втрачені тіні нового покоління. Ми не можемо зробити те, що хочемо. Ми мусимо належати обставинам. А до чого ц і обставини? До чого взагалі всі проблеми і переживання? Чому не можна просто загубитися в собі забути про все, чого хочеш і про все, що ніколи не належатиме тобі? Я так цього хочу. І я знаю, що ти цього хочеш аж ніяк не менше ніж я. Але тобі дозволено залишатись тільки моїм ангелом, а мені – тільки твоєю совістю...

Знову зима...Вона втримує в собі все найгірше: біль, ненависть, зраду. Це завжди було і буде так. Її холодні руки простягаються по всій землі, шукаючи нову жертву своїм задумам. Темні довгі вулиці, засніжені білим і сірим, примушують відчувати себе привидом в довгих лабіринтах страждань. А ти, не намагаючись протистояти цьому, пливеш по доленосній течій вперед, не обертаючись, не згадуючи добрі світлі сни, що гріли твоє самотнє серце.
Вечір. Годинник щойно пробив одинадцяту годину. В домі тихо. Не чути веселого сміху маленької Тані, зима забирає її душу з собою. Нещодавно вона гралась з сусідськими дітьми, голосно сміялась, ліпила сніговита, грала в сніжки. А тепер лежить на ліжку в маминій кімнаті. Температура доходить до сорока. Серце шалено б’ється в дитячих грудях, на чолі виступає холодний піт. Де ти, Таню? Вона вже сама не знає, де вона. Половинка її дитячих мрій ще залишилась тут, а друга половина вже відлітає з янголятами на небо. Марі каже, що Таня теж буде янголом. Бо хіба янголами стають не чисті серця? А вона, ще не встигла згрішити. Не було ні як, ні перед ким. Ревно молилась щоранку й щовечора, розповідала Богу всі таємниці, що їх зберігало маленьке жагуче серденько. Востаннє лікар приходив провідати Таню ще вчора. Потім підійшов до Марі і сказав, що більше нічого вдіяти не може. Ще сказав, що Бог хоче подарувати їй вічне життя, вічний спокій, забрати з цього грішного світу. Коли лікар пішов, Марі зачинилась в маминій кімнаті і довго-довго проплакала над ліжком Тані.
Потім розповіла це мені. Я не вірю, що так станеться. Я не вірю, що Таня покине нас. Вона не може піти саме зараз, коли нам так тяжко без матері. Чи, може, це мама хоче забрати її до себе? Тоді вони вдвох будуть літати на хмаринці і розмовляти про море. Коли я була зовсім маленькою, мама часто казала, що на небі розмовляють тільки про море. Саме воно з’єднує світ мертвих і живих, саме воно є своєрідним мостом туди. Тому, кожна людина, яка збирається відправитись у вічний шлях на небеса, повинна вміти розмовляти про море. Я теж вірю в це. І Таня вірить.
Наша мама була найкращою у цілому світі. Зрештою, кожна дитина так каже про свою матір, але я знаю, що наша мама справді була особливою. В неї було довге чорне, як смола, волосся, глибокі голубі очі, а коли вона сміялася, здавалось, що весь світ тьмянів перед її усмішкою. Вона дуже любила читати і змалечку привчала до цього нас. Перед сном вона читала мені казки про Пеппі, Попелюшку, Білосніжку.... А коли я трішки підросла, допомогла мені вивчити французьку мову. Мама завжди казала, що саме на цій мові лежать величезні духовні камені, що підтримують світ.
Марі була для мами швидше подругою, ніж дочкою. Тільки вона розуміла нашу матусю найкраще. Тому саме на неї мама поклала важкий обов’язок захищати і виховувати нас з Танею. Того дня, все було як завжди. Ми поснідали в їдальні, прибрались і пішли на прогулянку. Мама захотіла покататись на конях. В нас були просто прекрасні коні! Чому “були”? Просто Марі звеліла слугам повбивати всіх, після маминої смерті. Марі казала, що в цьому винні тільки коні. Мама, катаючись, не втрималась і впала. Коли ми підбігли до неї, щоб допомогти піднятись вона вже не відкривала очей і Марі, чомусь, почала голосно кричати. Сліз на її обличчі не було. Тільки шалений крик розривав ранок, будив всі будинки на околиці. Через три дні ми її поховали. Я не плакала. Я не вірила в це, як і зараз не вірю. А тепер і Таня.... Ні, Бог не може вчинити так з нами. Ми любимо його настільки сильно, настільки любили нашу маму. Вона казала, що коли ми залишимось на світі зовсім самі, нашим єдиним батьком стане Бог. Тепер я розумію, чому вона так казала. Свого справжнього батька ми не знали. Точніше, його не знали ми з Танею. Марі пам’ятала його обличчя, слова, дотики і деколи розказувала нам про нього. Дивно, але у цих розповідях її голос закипав люттю, і здавалось, що, якби батько зараз був поруч вона б роздерла його на шматки. Він покинув нас, саме тоді, коли мама була вагітна мною...
- Ніна! – почула я голос Марі і одразу, знявши ковдру з ніг, поїхала на візку до неї.
- Де ти була? Я вже весь дім обшукала! – голосила Марі. Вона притримала візок руками і допомогла мені піднятись по сходах. – Давай зайдемо до Тані...
- Гаразд, - тихо промовила я, - думаю вона буде рада нас бачити.
Марі відчинила двері і завезла мене в кімнату. Таня лежала на ліжку. Бліда, нерухома, невинна, вона справді нагадувала янгола, що спустився з небес. Я під’їхала ближче і завмерла: з очей Марі неспинним потоком лелись сльози. І без цього все було зрозуміло.
- Її більше немає.. – коротко промовила Марі. – Тепер ми залишились лише вдвох. Думаю там їй буде краще.
А потім Марі припала низько до землі і почала молитись. “Боже, - казала вона, - дай мені сили! Навіщо ти забираєш останнє життя з цього дому! Чим ми так сильно завинили перед тобою? Що зробили не так? Може, чимось образили? Ні? Тоді, що змушує тебе так глумитись над нами? Навіщо караєш їх? Карай мене, за всі мої гріхи, що вчинило моє жорстоке серце! Карай батька, що зумів підняти руку на вагітну жінку! Карай того, хто зробив власне дитя калікою! Чому ж не караєш? Чому забираєш нашу єдину опору, матір? Чому тепер крадеш у нас невинне дитяче серце? Чому?...”
Через три дні ми поховали Таню. Потім Марі відправила мене в дитячий будинок, а сама кудись щезла. Я не хотіла туди, я хотіла залишитись з Марі. Але вона була категоричною. А потім почалась весна. Все розцвітало, життя пішло на краще. Але я щоночі плакала. Мені було важко без мами, Тані та Марі. Коли за сніданком отець читав газету, то наказав всім стати на коліна і помолитись за рятунок душі. На річці, під кригою, знайшли тіло молодої красивої дівчини, яку впізнавши, односельчани назвали Марі....