Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Марія Гончаренко (1943)

Художня проза
  1. (... в місті живих)
    Йду краєм міста, праворуч ліс і в ньому кладовище. Зелена смуга між цими двома містами щороку стискується. Жах, що з’явиться, коли вони зіллються, в мені вже існує, бо в місті живих ліворуч вже повно мертвих і ненароджених духом.
    Пізня осінь. Опале листя час од часу раптово звихрюється, та за мить вже поволі опадає на мої жовті черевики і вони стають ще непомітніші. Вітер шарудить листям. Повітря, уже холодне, проймає мене своєю прозорістю і я починаю світитись.

    2001


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  2. КАР-ТОП-ЛЯ
    Велика Ворона, а якби ж поряд були ще інші ворони і ми мали б тоді змогу порівнювати, то напевне би сказали так:
    Вдивовижу велика Ворона повагом походжала на віддаленому обніжку вздовж картопляного поля і уважно слухала перемовляння людей. Таких балакучих тут просто ще не було, а ці недавно переїхали з міста... тутешні працюють мовчки, лише при потребі перемовляються чи перегукуються, та й далі працюють, міркуючи своє... а що, про що – того ворона не знала. А от оці люди здавалося не можуть наговоритися чи виговоритися... І чого тільки цікавого вона від них не дізналася... А от зараз вони розмовляють про картопельку. Слух у Ворони був добрий і вона й на віддалі все чула, та й діти, що допомагали батькам, її не бачили, а то...
    Вона вже почула, що картопля за історичними даними вперше вирощувалася в Чілі на початку нашої доби (З цим мені ще треба буде розібратися,- міркувала Ворона,- адже доба починається щодня, як півень кукурікне так і починається нова доба... щось інше тут мається...). Картопля,- слухала вона далі,- в той час звалася „папас” і була мало не культовим овочем індєйців, бо в їхніх похованнях археологи знаходили висушені картоплини й вази, яким була надана форма з’єднаних між собою картоплин. В той час вона була маленька й гірка, то ж індєйці (здригнулась, про них вона трохи знала – діти грали в індєйців, вона спостерігала їхню гру з висоти, бо боялася, що і в неї з хвоста можуть видерти пір’їни, як у того величного червоно-зеленого Півня, який має он які ноги, а й то не захистився... потім його пір’я виблискувало у волоссі дітей... о, не приведи, Господи...), то ж індєйці її виморожували, пекли... Цілих п’ятнадцять століть папас, тобто, вартопля поширювався лише Південною Америкою - спочатку в Перу, а потім Болівією, Колумбією, Еквадором... – о, це Ворона запам’ятала, але не знала таких назв країн, – а коли у середині XVI століття іспанці „відкрили” Південну Америку, то картопля вже мала цілком сучасний вигляд,- розповідав молодик, батько трьох дітей – чи слухали його діти?, а от Ворона була уважним слухачем... Іспанці привезли картоплю у Старий Світ (І що таке Старий Світ?- подумала Ворона. – Що світ старий, вона знала, а тут виходить, що є і якийсь ще Новий Світ...). Спочатку картопля не мала доброї слави і її відмовлялися вирощувати – можновладці намагалися примусити людей і силою, і хитрістю, і підкупом, а у Великій Британії то і взагалі вдалися до героїзації тих, хто наважувався її вирощувати – таких сміливців нагороджували справжньою золотою медаллю...

    Люди закінчили роботу, позносили важкі лантухи з картоплею до причепу й поїхали...

    Тепер Ворона з обніжку вийшла на простір... Про те, що картопля на наших землях повсюдно почали вирощувати лише у середині ХІХ століття, вона вже знала. А щойно почуте було захоплюючим... отже картоплю їли ще дві тисячі років тому десь на території Чілі... Треба злітати до школи...Там є карти...Америка... вона таку назву бачила на карті в кабінеті географії, коли шукала ту Африку, куди її маленький друг відлітає мало не на вісім місяців, а Чілі... це Південна Америка... А, це ж треба, до чого додумався той хитрий (до речі,- хіхікнула про себе Ворона, - чеське „сhytrý” - по-нашому, розумний..., хі-хі, такий розумний, що аж хитрий...) француз Антуан Парманьє – привіз картоплю від германців, засадив свої городи, пустив поголос, що там росте дуже цінний продукт й виставив охорону, а на ніч її знімав, то за кілька днів картопля розповсюдилася всією Францією... – вкотре прокручувала нову для неї інформацію задоволена Ворона.

    Вона походжала вибраним полем, а знайшовши малесеньку картоплину, зраділа... КАР – сказала Ворона, а потім опустила на неї лапку й сказала: ТОП – і вже зовсім несподівано для себе промовила, співаючи –ЛЯяяя й замовкла, раптово розуміючи, що сказала КАР-ТОП-ЛЯ! О,подумала вона,- якби ж мій Соловейчик почув, - очі її волого засвітилися,- (і як він там зараз у своїй Африці) – що він таки навчив мене співу... О, як чудово у мене виходить ЛЯяяя!..
    Ворона до ночі ходила і співала КАР-ТОП-Ляяяя, КАаааР-ТОоооП-Ляяяя, і я те чула, і в неї теж навчилася – КАаааР-ТОоооП-Ляяяяяяяя!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
    Може і ви навчитеся... – КАаааР-ТОоооП-ЛЯяяяяяяяяяя!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

    Таки це була ВЕЛИКА ВОРОНА...

    2010 р.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  3. з циклу "Київські медитації". ... волохатий звір
    Великий волохатий звір щільно улігся біля води і спина його утворила зелені пагорби. Дужими лапами пригортає він до грудей маленькі церкви і пестить їх своїм зеленим диханням. За ним у долині спокійно розкинулось велетенське місто, туманячись вдалині дахами людських осель.
    Уклін тобі, Київе.

    фото - http://galleryua.com/ru/fotogallery/Kiev/


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  4. Васильки у полі
    У Василя і Василини було п’ятеро синів і всі – Васильки. А як же інакше можна було назвати синів Василя і Василини. – першого назвали Васильком, а коли другий знайшовся, то першого стали вже звати Василь, а того Васильком, та тут і третій син уродився – назвали Васильком, а другого – Василем, а як же іще можна було назвати сина Василя і Василини. Так було й з четвертим, а щонайменший, п’ятий, довго зоставався Васильком, аж поки не виріс і він. От як вийдуть у жнива до праці всі Василі і Василина, пісня як рушник святковий на весь світ розляжеться, а очі їхні, що як небо, заясніють у житі – то всі вже знають – Васильки у полі. Ото так стали називати і квіти у полі, бо схожі вони були на очі їхні веселі... а так чи не так було – не знаю. Але ж було у Василя і Василини п’ятеро синів і всі Васильки… Щоправда, старі казали, тільки першого звали Василем, а потім були Івась, Петрусь, Григір і Захарусь.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  5. З циклу "Київські медитації". У саду доцвітають...
    ***
    У саду доцвітають чорнобривці і хризантеми, у бур’янах ще цвіте сіра гикавка і дрібнопелюсткова галінсоґа, темніє зелена кропива і пишається сріблястий полин. Осінь. Позолочений надзвичайний іконостас. Не охопити оком. Вершина його у хмарах. Вітер на мить їх розганяє і сонце висвітлює барокові дерева.
    Тиша. Вона змінює мене, витягує у сріблясту нитку Бабиного літа, і я пливу, розглядаю зблизька Деісусний ряд, Євхаристію... Поволі опускаюсь, і моя тінь зблискує на вже потьм’янілому листі.
    Осінь.
    *


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  6. З циклу "Київські медитації". Назустріч, перевалюючись...
    ***
    Назустріч, перевалюючись і дуже повільно рухався пекінес і тільки дивом утримував рівновагу. За ним на відстані так само повільно і перевалюючись рухалась надміру опасиста жінка. Вони непомітно доповнювали одне одного і якось жахаюче становили ремигаючу нечутно цілість. Не заповільнюючи свого руху я швидко проминула їх. Від моєї ходи повітря стискалося, ставало активним і обдирало з мене всі намули цього важкого дня. Дуже поволі я ставала все легшою і вже майже у повітрі прокладала свою дорогу. Я чула, як за мною тихо лопотить вітер. Його присутність заспокоювала і щойно побачене вже туманіло, переставало бути моєю реальністю...
    *


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  7. з циклу "Київські медитації". Чорнобривці...
    * * *
    Я надумала купити квіти. Одразу в око впали повні, жовті, відчайдушно жовті чорнобривці в руках селянки. Я ще обійшла ряд, який згортався колом біля входу у перехід до станції метро „Лісова” і зупинилася біля тих чорнобривців. „Скільки?”- спитала.- „Купуйте, це справжні наші українські квіти. Одну гривню”. – „Дякую”,- сказала, беручи квіти і уважно подивилась на жінку. У старенької були витончені риси, шляхетні мовчазні губи. Все виказувало в ній звичку до спостереження, до незлостивого мислення. – „Аристократка”,- подумала і згадалися мені мої працьовиті горді тітки Параска, Оксана, Ївга, Лисавета, Мелашка. Згадалася мама, за чиїм голосом двічі приходили з хору Григорія Верьовки – да куди там – троє дівчат малих, а діди і баби з двох боків не дочекалися онуків, повмирали в ті чорні голодні роки, задовго до того як побралися їхні діти, мої батько і матір...
    Я йшла, злегка притискаючи до себе гарячу і хистку хвилю чогось, що не піддавалося визначенню, а назагал – чорнобривців. Вони пахтіли сильно. Їх дух ущільнювався і ставав моєю захисною оболонкою. Я йшла. Спокійна. Впевнена. Я теж сіятиму вас.
    *


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  8. з циклу "Київські медитації". Незнайомець
    ***
    Я задивилась – монгольський профіль був несподіваним у переповненім вагоні метро. За вікном миготіли високі дерева Гідропарку. Профіль контрастував своєю нерухомістю і був ПРЕКРАСНИМ. Незнайомець поволі повернув очима на мій погляд і я ледь встигла опустити вії. Далі ми по черзі поглядали одне на одного. Я побачила його фас – він нагадав мені степ, такий неосяжний, де вітер здіймав хвилі піску, закриваючи небо.
    Я побачила очі – вузькі і гарячі. Погляд, владний і обережний, належав тому, хто любить супротивника, який ні в чому не є слабшим за нього. Це був і погляд митця, повільний і пронизливий.
    Я побачила його постать – тонкий стан, легкий як вітер. Ми, архетипи народів, що мали своїми степ і лісостеп, стежили одне за одним як два пильних звіра. В мені вже змагалася бранка, яка закохалася в завойовника, а він тремтів з ніг до голови, пронизаний незвичною вродою, і я відчула лагідність владної руки, що бігла і не могла добігти краю мого волосся, що так нагадувало йому гриву випещеної лошиці...

    Залунало: “Станція Хрещатик. Перехід на майдан Незалежності”. Вийшла. Навколо вирував натовп. Він затягував у глибини свого протоіснування. Я схопилася за це рятівне коло, кинуте мені із позачасся. Вітер дихав гарячим степом. Шелестіла ковила, її тонкий аромат повертав у Забуте. Я відчувала погляд, що невідступно стежив за мною. Заглиблюючись у безкінечність шляху, я, колишня бранка намагалася втекти в сьогодення...
    *


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  9. з циклу "Київські медитації". Сталкінг

    * * *
    Із Борисполя поверталася вже запізно. Син як завжди провів і посадив на електричку. Трохи мжичив дощ. У вагоні було багато людей, але всі сиділи і ще можна було знайти вільне місце. Потяг стояв трохи довше ніж завжди – сідали солдати. Пілотки, які вже замінили їм зимові шапки, дуже хитро й задирикувато сиділи і якимось дивом не звалювалися з голови – вони скидалися на гребінці молодих півників.
    Вагон розмірено погойдувався. Хто спав, хто розмовляв – електричка була з Гребінки, здалека. Завтра неділя і у Києві починалися Гробки. У вагоні панувала втома – вона об’єднувала, робила схожими несхожих людей. І було ще те, що нас об’єднувало на іншому рівні і це щось, мабуть, мало хто усвідомлював – усі ми були сталкерами. Про це напевне знали я і мій син, що залишився на пероні. Сталкінг для нього став звичним – у тонких розумових полях, які він відкрив для себе, іншого не існувало. Усвідомлення цього зробило його мудрим і спокійним.
    Багато чого змінилося від часу створення Тарковським його “Сталкера”. Розвинувся неусвідомлюваний сталкінг – зараз тут у вагоні є ті, що повертаються у Зону, і ті, які щойно покинули Її. Перші – їдуть до Києва за чимось кращим для себе, із волі, де душа од народження все знає, їдуть у місто хиже, чуже, неспокійне. Інші – городяни, для яких заасфальтована земля є надійним грунтом, опорою, але прадавня пам’ять чи злидні повертають їх до землі - на садибні ділянки або ж на дідизну.
    Потяг швидко долав простір. Ми вже на “Лісництві”. Освітлення вагонів тут притьм’янюється, потяг відключається від струму, їде за інерцією і уповільнює хід – щоразу в цю мить з’являється якесь тривожне відчуття можливості чи мо’ необхідності щось змінити, та осягнути його не встигаєш, бо вже вмикається світло і потяг летить далі у темряву. На цій гілці під Києвом дивні назви, що вже узвичаєно сприймаються вухом набором простих, іноді неприємних, звукосполучень - “М’ясокомбінат”, “Депо”, “ДВРЗ”, але ж і “Дарниця”, правда, там давно вже ніхто і нікому не приносить ніяких дарів, але майже всі з клунками на кравчучках, кучмовозах та квітами, щільно загорнутими у газету.
    За вікном замигтіли пристанційні будівлі. Обличчя сталкерів пожвавішали і за мить прохід був запруджений, а місця майже всі звільнилися. Висока дарницька платформа була вся у калюжах, там відбивалися ліхтарі, плутаючи низ і гору, містифікуючи простір, додаючи вечерові святковості та енергії. Сталкери жваво поспішали на трамвай, цю абсолютну ознаку міста.

    *



    Коментарі (9)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  10. ВОНА

    Цієї весни вона одягла плащ старшої сестри, який висів у шафі вже чотири роки. Він був довгий (три сестри любили таке вбрання, у ньому вони видавалися занесеними у цей час з минулого). В її душі відновилася рівновага всіх структур, зрушеними двома смертями - спочатку батька, а рівно за тиждень – старшої сестри. Зрушення було глибоке, воно відбувалося повільно, протягом кількох років перед тим холодним груднем.
    Тепер вона знову врівноважила свої плани. Вона з н а л а. Що знала? В с е. Все, що треба, щоби жити ч и с т о. Душа її була спокійна. Це не був штиль моря, коли й легкий вітерець може збрижити його поверхню – ні, це був спокій отої вселенської порожнечи, в якій незбагненно для людського розуму оберталися планети, зривалися зірки, пронизували повітряний простір і падали не падаючи, планети рихтувалися в стрімкі лінії і загрожували Землі, але нічого не ставалося – бо то в с е був п о р я д о к. Так і в її душі утворився Спокій, в якому шаленіло життя в усіх своїх відтінках – драматичних, веселих, смішних, та у потаємних глибинах душі вона жила спокійним відчуттям безкінечності.

    Прокидаючись серед ночі вона лежала горілиць і розглядала небо, проглядала його крізь всі чотири шари залізобетонних перекриттів і зроблений нарешті такий логічний у цьому кліматі двосхилий дах дев’ятиповерхового будинку. Зорі сяяли так, як колись над зануреним у сон Копачевим. Тонкий місяць, мов те вітрильце на невидимому серед ночі човні, спокійно плив занурюючись у хмари і виринаючи. Все було сповнене тишею і навіть цвіркуна не було чути. Під лампадкою у кутку тихо гомоніли два брати. Їхня розмова про те, як ліпше ставити церкву на три верхи, набрала рис Таємної Вечері з тим невловимим вселенським змістом. Час од часу розгойдувалися їхніми могутніми тінями стіни у рушниках – і тоді, здавалося, аж поскрипують жердки, на яких висіли рядна і одяг, зблискували очима грізних богів тьмяні ікони, скупчені у східному кутку; пахтіла теплом велика піч, біля якої тихо стояли лискучі рогачі. Ці одвічні елементи створювали простір кожної хати – без них нема Х а т и, нема цього дивовижного скульптурного витвору рук, що вбирало тепло і віддавало його всім, хто жив і оберігав її. Хата була більше ніж просто житло, це був родинний Храм, що мав свої закони побудови і відтворював всесвіт людини так само, як і все інше, що було створене її руками.
    Вона спостерігала, як увечері село ще довго засинає, жевріючи мов розсипане багаття у темряві ночі. А якщо здійнятися над ним іще вгору, то можна побачити як пливуть уздовж битих чумацьких шляхів галактичними сузір’ями села. Кожне - неповторне скупчення білих аж сяючих хаток з однією, а то й двома церковцями, що поміж хат як місяці посеред зірок.
    Вона знову засинала, відчувши генетичний зв’язок зі своїми прапращурами - братами Шаровара, учнями старого Степана Ковніра. Уві сні буде прибувати с и л а генетичним каналом, встановленим її підсвідомою пам’яттю. Уранці вона прокинеться. Сила виповнить її тихістю.

    Вона вгорнулася у плащ. Дощ уперіщив такий густий, що здавалося, прорвалося само небо. Повз неї проїздили переповнені автобуси, тролейбуси. Дощ майже розмив будинки на протилежному боці, де рясніли свічками каштани, а з цього боку, праворуч, зеленів омитий ліс. Дерева, як і вона, не опиралися зливі. Вона йшла і спокійно спостерігала як дощова вода просотує кожну її клітинку. Це відчуття вже здавна було їй знайоме, щоразу воно наче переводило її в інший вимір самоусвідомлення і зараз, якщо не убоятися цього слова, то - причетності до цієї стихії, невід’ємності від її сили. Дощ спрагло пронизував її, землю, дерева. Це було більше, ніж бути омитим – дощ змінював хід думок, задавав їм новий масштаб. Непроглядна завіса дощу створювала незвичну перспективу надрозуміння всього і вона очікувала, коли цей стан досягне якоїсь їй невідомої межі й тоді розмиє її на краплі...
    Незабаром за дощовою завісою вона побачить свій будинок і це одразу збере її, стисне, поверне майже із небуття. Вона відчинить двері на кодовому замку, що знедавна з’явився у їх жебрацькому під’їзді, і увійде – наче перетне рубіж, з високості - у світ обшарпаних, продряпаних сороміцькими графіті стін, порубаних між п’ятим і шостим поверхами сходинок (одна із сусідок працює на м’ясокомбінаті, а тому й рубає час од часу, акуратно підклавши газетку, на бетонованих сходах м’ясисті кістки на холодець), пляшок і недопалків біля смітника... У цьому світі живуть і стають щасливими тихі жінки, бо вони мають с и л у.
    .
    Вона щільніше загорнулася у плащ. У водяній стихії дощу вже розчинилися будинки. Небо і земля злилися і втратилася межа між ними. Останньою зникала Вона. Плащ кольору плаща Богородиці, що його таким зображують на іконах, ще якийсь час згортався і розгортався, торкаючись повітря, підтримуючи одягнену через плече сумку, подібну до тайстри, пристосовану до мандрування. Вона любила саме таку сумку як постійне нагадування, що ми мандрівники Всесвіту і відповідаємо за те, як пройдемо цим Шляхом і яким залишимо Його по собі. Вона зникла у Дощі. Вона повернеться. Коли настане Вітер.

    За дощем настала неможлива спека. Жодного поруху. У блакитній глибочіні неба не з’являлося й найменшої хмарки, бодай з цяточку. В повітрі загусали метелики, у спекотній тіні мліли пташки й ввижалося, що спинився і сам час. Та ось повітря напружилося. І от уже вітерець легким струмком нишпорить поміж листям, грається одягом перехожих, вирує, набирає міці, здіймає хвилі на Дніпрі, хитає верхів’я дерев і хмарочосів, притискує до землі птахів... Місто змінювало свої глибинні структури і Вона почала оживати. Всі її зображення, що були розкидані по світах, вже невидимо вібрували, висріблюючи повітря соталися до Києва, під склепіння Софії. Наближався великий Вітер. Вона встигне. Поки буде Час Вітру, огляне Землю, кожній жінці дасть іскру себе. Вони поспішатимуть. Ніхто не залишиться без Її дару. Вона не питатиме, як розпорядилися її попереднім дарунком. Вона знову і знову сіятиме в них вогонь.

    А поки, невидима, згорнута до часу „Вона стоїть на хмарі позолоченного листя”*, вражаючи незбагненою тихістю обличчя. „Глибинний зблиск не Смутку, а Любови”* – сила, болісна і млосна - пронизує Її. Вона чекає, чекає як земля, як зерно у землі дощу - сильного, невгамовного. Вона чекає Вітру. Вже чути запах далекого Степу і звідти наближається Вітер.

    * Цитати з поезій Дмитра Павличка



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  11. з циклу "Київські медитації". У глибині темряви...
    * * *
    Потяг вилетів із гори у простір, залитий сяючою пітьмою. Люди стомлено і заспокоєно наповнювали його тіло, що зараз гусінню переповзало міст. З наддніпрянських схилів Петрівською алеєю хижо й невпинно рухався щільний потік неправдоподібно великих гієн з палаючими очима. Унизу потік роздвоювався і одна частина його рухалася не змінюючи швидкості під нами. При наближенні вони ставали машинами, керованими енергійними і впевненими людьми. Але від того враження, що це потік гієн нескінченною навалою полонить місто, не зникало. Тиша у вагоні і брак зовнішніх звуків лише підсилювали напруженість картини. Ця уявність переходила у моторошну реальність через неусвідомлюване відчуття присутності десь там нагорі, у глибині темряви нелюдської постаті, що прибрала вигляду гігантської жінки і бовваніла над містом, розлякуючи прадавній спокій існуючих і неіснуючих київських храмів.
    Потяг нечутно набирав швидкість.
    *


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -

  12. Прозора рибка та її невидимий охоронець
    Вона звикала до самотності і вже майже не сумувала, плаваючи далеко від місць, де великими колоніями жили риби. Щоби перепочити піднімалася до поверхні й спостерігала як сонце просвічує воду. Вода була прозора, прозора як вона. Сонце насичувало воду та її м’яким живильним теплом. Вона сприймала його усім єством і коливалася, повторюючи рухи ледь помітних хвиль. Раптом зовсім близько неї з глибин виникла темна-претемна рибина. Вона не злякалася, але їй було це дивно. Тут, у прозорих водах з’являлась тільки вона – їй ніщо не загрожувало – вона була прозорою. А ця рибка, яка стала ще темнішою у яскравій прозорій воді, була такою сумною, що їй стало її жаль й захотілося чимось допомогти. Вона різко гойднулась до рибки, чим видала свою присутність, і запитала: „Хто ти?” Цю мову знали і чули тільки риби, де б вони не жили. І він почув. Почув лагідний-прелагідний голос й, боючися сполохать невідому, яку, звісно, не міг побачити, здивовано і радісно озвався – „Рибко, де ти?” І в той самий момент він зник, вірніше – став непомітним. Саме ця його унікальна властивість і зробила в його риб’ячому народі вигнанцем. Там, де він жив, його боялися і гнали – боялися, бо чинив все по закону і мав тому завжди спокійний впевнений стан душі, а від того завжди ще й був невидимим. Серед його риб’ячого гурту, коли ніхто не бачив, час од часу порушувалися неписані закони, тому й уникали його, боялися, - бо міг же побачити. Через те він був страшенно самотній й зрештою-решт сам подався в інші води в надії знайти таких, як і він сам. Тож можна його зрозуміти як він зрадів, почувши невимовно співчутливий голос. „Рибко, де ти?” – повторив і почув зовсім поряд: „Я тут, обернися” – вона помітила переміни в незнайомцеві – зараз тільки ледь помітний сріблястий контур вирізняв його у хвилях – і він тепер був схожий на неї. Він різко повернувся, - наче маленька блискавка пронизала хвилі, і побачив її. Від радості він просто зник у неї на очах і лише його голос звучав зовсім поряд. Він зворушено промовляв – „Я знав, я шукав, я знайшов!” Вона його розуміла і світилась - ну зовсім як маленьке сонечко у хвилях. З того дня вони всюди плавали разом, між ними виникла справжня дружба, яка не потребувала слів – вони розуміли один одного з погляду, руху плавничка.
    На березі того моря жив хлопчик з мамою і татом, доглядачем маяка. І жив у них ще Кіт, який був старенький, тож грівся на сонці практично увесь день і дуже зрідка супроводжував хлопчика у його мандрах берегом моря. Рибки давно примітили цього хлопчика і вже навіть чекали його появи, бо він їм чимось нагадував їх самих, - може тим, що не ганявся бездумно за чайками, лякаючи їх, не сердився на довірливих медуз і не викидав їх на берег, а навпаки відносив у море... От і цього разу зайшов у воду й обережно занурив відпускаючи велику і ще живу мушлю. Він задивився як вона майже непомітно вдихала воду - майже так само як ми вдихаємо повітря, потім спостерігав за горизонтом, над яким тремтіло-мріло тоненькою смужкою сяйво. Та несподівано його увагу привернула дивна поведінка рибки – маленької і темної-претемної. Вона обпливала навколо його ніг коло і спрямовувалась уперед, у море та за мить поверталася і знов, і знов робила коло й трохи відпливала по прямій від нього у море... Хлопчик дивився у воду – поведінка рибки явно була чимось виклакана, але чим? І раптом згадав свого Кота – коли він хотів їсти, то сідав на виході з кімнати, мордочкою до виходу і не оглядався, та варто було наблизитися, як він зрівався з місця і оглядаючись біг у напрямку до кухні – наче вів до своїх тарілок... Та рибка ж веде його! І хлопчик пішов за Рибою, яка тепер не зупиняючись пливла. Йти прийшлося недовго – серед кущика водоростів він помітив шматочок сітки, а в ньому незвично прозору, зовсім прозору Рибку. Риба, що його привела тепер кругами ходила навколо водоростів і здавалося, що за нею слід аж світиться від швидкості. Хлопчик нахилився і обережно звільнив прозору Рибку – вона радісно вистрибнула з води і пропливла круг нього майже впритул до його ніг, так – наче дякувала...А де ж ділась Риба, що привела його, її Друг? Хлопчик озирнувся і побачив поряд з прозорою Рибкою паралельний сяючий слід на воді. О, які вони дивовижні, подумав хлопчик. А Риби востаннє зробилили навколо нього коло і попливли у море як дві блискавки, як два промінці сонця і невдовзі він перестав їх відрізняти від мерехтіння моря...
    Хлопчик повернувся додому і довго замисленно гладив Кота, що спросоння вдоволено муркотів. Він нікому не розповів про Прозору Рибку та її друга Невидиму Рибу, яка від суму і тривоги ставала темною, а від радості ставала геть непомітною і лише вода, де вона перебувала, набувала незвичного ледь помітного світіння. Нікому, окрім мене, бо думав що не повірять. А я вірю і вам тому про це оповідаю, бо ви ж знаєте, що кажу я завжди правду, просто справжню казкову правду...
    Пройшло багато літ. Хлопчик виріс і став художником. Найбільше він любив малювати море. Він намалював цілу серію картин, де були дивні напівпрозорі усміхнені риби – маленькі й великі. На його картинах вони жили у підземних містах, накритих великими прозорими куполами. І коли увечері вони поверталися до своїх міст, то ставали там людьми – тільки до сходу сонця – так художник придумував продовження своєї дитячої пригоди. Бувало, він, як тоді маленьким, заходив у море на тому самому місці і вдивлявся у небокрай – йому хотілось думати, що оте мерехтіння моря – то ціла колонія прозорих щасливих Рибок й інколи йому вчувався їхній веселий сміх. Він чекав і вірив, що одного разу навколо нього у спокійних хвилях моря завирує світло… Багато великих і маленьких сяючих Риб припливуть саме до нього, вітаючись, зроблять круг нього коло й потому, як і тоді, сріблястою стежкою зникнуть далеко у морі.
    Я знаю – вони його пам’ятають і одного разу він їх знову побачить.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг - | Рейтинг "Майстерень" - | Самооцінка -