На майданчику ти з онуком граєшся,
Золоті берези – сизий сум.
Озираєшся на мене. Усміхаєшся.
Усмішка пронизує, мов струм.

І печальна осінь, як Бетховен
Виграє симфонію в душі.
Відпливаєш, мов самотній човен,
Ніби ми з тобою вже чужі.

Котить вітер листя по бруківці,
У колясці спить маленький син.
(Що знайшов ти в цій фатальній жінці?)
На життя бракує рим і сил.

І погода гарна, не шаблиста,
Небо п”є росу зелених трав.
Золотий букет – кленове листя
Твій онук мені подарував.

Це було найбільше в світі щастя...
Чи забуду я цей день колись?!
Як очима мовчки ти прощався,
Як без поцілунку розійшлись...


2012

****

Ти був один такий мені,
Як сльози, рідний.
Купалося у сивині
Ще сонце мідне
Твого волосся. Та очей -
Зелене світло
Чому ще дотепер печеш?
Немов магнітом...

Магнітні бурі там, де ти,
Сумні акорди,
Пишу тобі я ще листи,
Де взяти гордість?

А ти не вір моїм словам -
Тобою хворим,
Ти на прощання цілував,
Як чайка - море.
Мій сивий хлопчику, земний
Мій чоловіче,
Любов скінчилася в мені.
Кохати нічим.

2014

Я не знаю імені твого,
Але так хотіла б я дізнатись,
Не помітила у роздумах: давно
Зевесніли айстри біля хати?

В бочках бродить молоде вино,
Пахне ліс опеньками і мохом,
Так уважно дивимось кіно,
Як і чим живе тепер епоха.

Ти - у золотому кімоно,
Я у рваних джинсах та у светрі,
Повіває звідкись тютюном,
І розносить чад на кілометри.

Ми з тобою гарно мовчимо,
Ми не познайомилися досі...
- Починаюся на букву "о",
Мене звати - Осінь. Просто Осінь.

2014

Не приходь до мене в сни
Птахом білим, птахом чорним,
Не мене до себе горнеш,
Світ між нами не тісний.

Не тривож мене вночі
Вогником очей зелених,
В мою душу безіменну
Не тряси гіркі дощі.

Ти не мій небесний знак,
Не лети, як сині зорі,
У полинні, срібнокорі
Вірші - наче дикий мак.

2014

І глибшає мені осіння ця печаль,
І пахне яблуками день, і золотиться,
Ще літо бавиться з погодою квача,
Йому ще сниться чорна шовковиця...

А вранці понад горами - туман
До неба, як до Бога, притулився,
У полонині злим, застудженим вітрам -
Самотнє сіно, пересохле у копицях

Шепоче тихо: "Зимно уночі.
Учора тут дзвеніла косовиця,
Присядь, людино, поруч. Помовчи,
Хай зачекає сонячна столиця."

Печаль осіння бронзова, окрила,
Немов поет у віршах - душу оголила.

2014

Кожен, хто напише на моji вірші пародію і прочитає на моєму творчому вечорі в Ужгороді в читальному залі Закарпатськоji обласноji універсальноji науковоji бібоіотеки о 17.00 в четвер 19 грудня, той отримає в подарунок книжку. А хто не напише пародію, отримає просто файний настрій та задоволення від занурення у світ чуттєвоji та інколи епатажноji поезіji.

революція - мов інфекція
не лікується бо - в серцях
влада коле нам страх- ін'єкцію
вона бачить у нас мерця
ми - не зомбі ми - вільні духом
нас мільйони і ми - живі
не злякають нас завірюхи
не підкоримося москві
досить було знущання-рабства
власна гідність у нас є честь
нам свободи як небу - птаства
хто сказав що неволя - хрест?
вірю в Господа в Україну
у цілющий наш ренесанс
революція рідний сину
то єдиний останній шанс

08.12.13

Нам чужих вождів не треба,
Що ведуть у круговерть.
І скандує в синє небо
Україна: «Зека - геть!»
На майданах українців
Вже мільйони - не брешу,
Всіх не знищить кровопивця,
Всіх не зможе цей «феншуй».
Будемо стояти миром –
Перемога або смерть,
Ялинковичу ми вирок
Підписали: «Зека - геть!»
До Росії хай втікає
Промосковський цей холуй,
Або краще до Китаю,
З ним азірів і буржуй
Кожен хто ригіанальний,
Хто продав за гроші честь
Влада ця - урок повчальний
Банду з України геть.

08.12.13

Силу в сльозах черпати,
Втікати зі звичних колій...
Вікна душі - мов грати.
Грати смиренні ролі...

Ні - це не мій сценарій,
Жити, як Чарлі Чаплін...
Очі у віршів карі.
Вип'ю свій біль до краплі.

Місяць зійшов, як сонце -
Нині прийде безсоння,
Ласка твоя - лиш сон це.
Ніжність моя - в долонях.

17.11.13

Нам залишилось трішки – прокинуться вранішні птахи,
Ми повернемось, любий, додому в лячну мерзлоту,
Ще доп'ємо глінтвейн, бо дарує допити нам Рахів
Із келиха ночі по краплі любов золоту.

Сонце пізно встає. І зачепиться десь за вершину
Золотої гори, що так схожа мені на Парнас,
По дорозі додому і хрести, й сніжнобілі жоржини
Де-не-де на обійстях пустих проводжатимуть нас.

...День сміється, мов Каїн.
День ліниво розплющує очі.
Він готує нам вирок
І нема порятунку ачей.

Хочу знати, коханий,
Це який бо я скоїла злочин?!

До останнього подиху
Не забуду твоїх я очей…

Завтра випаде сніг
Чи згадає засніжений Рахів,
Як за ніч ми єдину
З тобою життя прожили?

Сонце падає в прірву.
Сонце котиться, рідний, на захід.

Ти любов цю у храмі
Пробач,
Відпусти,
Відмоли.

Я просто хотіла тебе запросити на каву,
Під музику сивої зливи мовчати про все,
Хай потяг тебе на вокзалі чекає – небавом
Він з тобою у далеч і серце моє відвезе.

Привокзальна кав"ярня відкриє пощерблені двері,
І затишно в ній, і сумно нам буде обом,
Після твого від"їзду малювати тебе на папері
Олівцем кольоровим буде малесенький гном.

В нього очі твої волошкові і ямки на щічках,
Підростатиме син і спитає про тебе колись,
Я брехатиму, звісно. І брехня ця увійде у звичку,
Ну а нині мені ти осіннім дощем відсльозись.

Відболи вже нарешті. Виїдай мене, ніби іржею,
На тілі моєму випалюй залізом тавро,
Поки я ще – твоя! Поки ще на пероні душею
Розливаюсь в тобі, наче в хвилі бурхливий Дніпро.

Кажуть, що на презентації нової книги Василя Кузана 13 вересня о 15.00 в Українській академії друкарства будуть пригощати доброю іршавською сливовицею "Кузанівка". Хто знає, чи це правда?

Наші стежинки ще не розплетені.
Там наші тіні блукають, як велетні,
Спогади наші очима цілуються,
Що нас чекає: прірва чи вулиця?!

Наші стежинки ще закосичені,
Січнями долю ще нам не посічено,
Щастя, мов літо оце, не повернеться.
Що нас чекає: дощі, ожеледиця?

Стежинки у косу ще туго заплетені,
Ніби востаннє так ніжно і трепетно
Я пригортаю тебе до душі,
Що нас чекає десь там, на межі?!

08.09.13

********

Ранок був туманний, мов горілка,
Що вночі я пив на брудершафт
В поїзді із геніальним Рільке,
Ну а Рембо розглядав ландшафт.

Затягнув я українську пісню
Так що мало голос не зірвав.
Нам, поетам, не вдається бізнес,
Найдорожчі Сонце й подих трав.

Ми молились віршами у небо,
Рільке Музу ще знайшов для нас.
Із вагона викинули Рембо,
Рембо – не поет, а «скалолаз».

Залишалось літри два допити,
Рільке мав здоров"я ого-го!
Нашу Музу звали Маргарита,
Схожа на горілку – як вогонь.

Врешті, це й не так уже важливо:
Маргарита, Мері чи Марі?
Я із Рільке сперечавсь на пиво,
Ну і, звісно, виграв це парі.

Ніч вдалася!
Так усе життя би...
Щастя є в поетів та у Муз.
Надихнувсь на ямби, ямби, ямби...
Я з Марі цією одружусь.

З нею ж бо побачив юний берег,
У душі моїй цвіте весна.

Очі вже розтулені.
Бо – Лемберг.
Де поділись Рільке
І Вона?

Все менше днів лишається до осені,
Пекуче небо. Серпень золотий.
У дзвін коси лягають трави зрошені -
Цей світ насправді не такий простий.

І ти – чужий, жорстокий, іронічний,
Колючий, злий. Мов перегірклий мед.
Розколюють епоху протиріччя,
Все менше й менше в цій епосі герд.

Калина щось ворожить над водою,
Неначе в пісні – туга через край.
Зріднилася душа моя з тобою,
Зріднилася душа моя з бідою
І просить долю: «Срібла наливай
Зорі терпкої.
Місяця самотности.
Бо хто ти: Каїн? Авель?
А чи Кай?»

Ілюзія – мов міф невідворотности,
Ілюзія, що не впускає рай...

І ти мені – найперший, бо – нескорений.
Зневіру, наче віру, обійми.
Тобі – садів моїх і сни,
І чорні корені, -
Повітря відчуваю під крильми.

Ти кохання зміг зректися
Граціозно, дуже гарно.
Там, де Чорна й Біла Тиса –
Сонцесвітло. Сонцехмарно.
Я зрікатися не вмію
Синьоокої любові,
Відпливають пишні мрії
В ніжних човниках магнолій,
А у серденьку твоєму
Квітнуть царственні нарциси,
Знаю істину таємну:
Ти – не бог. Я – не актриса.
Ні, тебе не виганяла
Із душі, зі свого серця,
Білосніжна плаче калла,
Мабуть, завтра дощ проллється...

Я щоранку за волосся витягую себе із депресії,
Надія моя журавлем тріпоче високо крильми,
Десь існують Париж, Лондон, Мадрид і Венеція,
Острови в океані самотні такі ж, як і ми.

Ти поруч зі мною, але погляд у тебе порожній,
Мені холодно дуже у спеку плюс тридцять три,
Я ніколи не ляжу на рани твої подорожником,
Я ніколи не вилущу душу твою з мішури.

То навіщо так мучитись цими словами мовчання?!
І не хочу вже знати: де ти думками і з ким.
Бо дивлюся ув очі твої поторочі востаннє
Так, немов понад прірвою зазираю в зіниці ріки.

Із літа ми у осінь перейшли,
Гуляючи по липовій алеї,
Мій любий Києве, не знаєш ти, що ми
Здолали б навіть гори Піренеї.

Любові нашій осінь не страшна,
Хай під ногами – золото із липи,
Буває навіть просинь запашна
У серцевині літечка – у липні

Коли довкруж натхнення і Дніпро,
Фонтани, голуби... Але якби ти
Читав мої думки, коханий, про...
Про те, що я не зможу розлюбити.

Тут ранки молочні. Густі вечори, мов сметана,
Готичні бескиди – священний божественний храм,
І, наче у храмі, в лісах цих кадильно-кальянно,
Лікує мене від життєвих колізій і драм
Повітря цілюще, настояне в пахощах цвіту
Розкішних ромашок, дзвіночків, а ще чебрецю,
Купаюсь, мов нявка, у магії синього літа,
Закохуюсь в нього, в Тереблю і землю оцю.
А завтра – додому. Прощатися будемо завтра,
А нині Карпати кружляють мене молоді.
Тут – сонце в півнеба. Тут сонце червоне, як ватра,
На кожній травинці веснянки його золоті.

День добігає кінця,
Ще один день у Міжгір"ї,
Втому змиває з лиця
Літнім дощем надвечір"я.

Дихає сніжно Менчул,
Узгір"ям підперши хмари,
Ти хоч на мить відчуй
Кохання моє, мольфаре!

Мене поведи туди,
Де зеленіє меліса,
Де, наче дим, чадить,
Сивий туман у лісі,

Де сонце, немов бурштин
Сади напуває медом,
Вабить обабіч стежин
Червень чорничним пледом.

...День добігає кінця,
Сходить срібний горошок,
Ще ти мені обіцяй
Віночок сонних волошок.

Ти – моя косичка. Очі – як чорничка,
Подивись на мене. Поцілуй мене.
В нас переплелися і кохання, й звичка,
Павутиння гострого срібне муліне.

Ти такий хороший... Сльози, мов горошок,
Котяться щоками з-під пухнастих вій,
Не рахую роки. Не рахую зморщок,
Бо сьогодні мій ще. Завтра вже не мій...

Ти – солодка мука. Ти – найважча відстань,
Я начаклувала б, але знаю все:
Нам розлука вірна шле недобрі вісті:
Бачу дві дороги – довгих два шосе.

Ти – моя капличка. Ти – моя дзвіничка,
Журавлі курличуть пісню про сумне:
Ти сідаєш в потяг, я ж бо – в електричку,
Будемо далеко – чи любов мине?

Ніч, як легенда літа
Лягає з тобою спати.
Сад. Солов"ї. Сюїта.
Панська духмяна м"ята.
Гори. Менчул. Трембіта –
Пісня її крилата.
Як це, скажи, зумів ти
Мені неповторним стати?
В обійми свої пригорне
Високі стрункі ялини
Ніч, як яфинка, чорна
Чарівної Верховини.
Сонату джерел цілющих
Візьму я собі у місто,
Взимку, у люту хвищу,
Спогади - як монисто.

Пий мене,
Бо – надтріснута.
Думки усі –
Невагомі.
З тобою мені
Розкішно так,
Вилітає із горла
Гомін.
Долоні твої –
Листя.
Ще
Зливою
Заціловуєш.
Я на тобі –
Ящіркою
І
Вибухаю
Магноліями.

Біле танго магнолій
Запорошує сад.
І веде нас любов"ю
У священний обряд.
Та весна ненадовго,
Бо весна тільки мить.
Біле танго магнолій,
Ніби пломінь, тремтить.
Ми підемо у літо,
Наче птахи сумні,
В забутті не зотліти
Ні тобі, ні мені.
Будемо сумувати,
Опадати, мов цвіт.
У журбі розіп"яте
І гаряче, як лід,
Біле танго магнолій -
Снігопад, сніго - па...
Це прощання з весною,
Це прощання з любов'ю,
Це прощання з любов"ю -
Ритуальний обряд.

Магнолії. Магнолії цвітуть,
Весна цілує порцелянове пелюстя.
І блискітками яре сонце тут
Переливає, наче древня люстра.

А небо, Господи. А небо тут яке -
Розлило дивовижні акварелі.
На дотик цвіт, як пір"ячко м"яке.
Це ті магнолії, що малював Ерделі?

Заквітчаний мій Ужгород-Едем,
Вінок з магнолій, наче діадема.
Ну як йому не бути королем?
Не жити у картинах і поемах?

Хлопчику мій осінній, яблука вже на сіні.
Хлопчику мій осінній, яблунева твоя душа.
Небо розлило фарби у саду до нестями сині.
Пам"ятаєш, як ми грішили? Ти забув, як мене втішав.

Хлопчику мій осінній, я любила тебе дитинно,
Бо розплакалася від щастя, мов дівчатко вночі мале.
Наші яблуні постаріли. Та хіба ж я у цьому винна,
Хлопчику мій осінній, що обом нам на серці зле?

Хлопчику мій осінній, а на сад наш лягає іній,
Крижаніє роса на травах, студеніє в ріці вода.
Хлопчику мій осінній, в мого сина твій погляд синій.
Наші яблука всі із саду і любов я йому віддам.

сонце мов стигле яблуко скотилось униз
яблуко - сонце червоне - мені під ноги
осінь у голому небі збирає хмиз
хочеться їй зігріти мене і Бога

я маю одну дорогу - від тебе вперед
тільки не спийся благаю тільки не спийся
раптом розпач за мною груди твої здере
ти у пелюстя інших жінок пролийся

срібною зливою аби не згубила аби
тебе ця розлука що схожа на хижого вовка
я би рада забути як ніжно мене ти любив
щоб печаль наче пташка убита навіки замовкла

репетицій не буде і більше не буде реприз
вилити б душу такому ж замерзлому Богу
сонце мов стигле яблуко котиться вниз
яблуко - сонце червоне - тобі під ноги

Осіння альтанка на березі річки і замок,
Молочним туманом зустрів нас обох листопадовий ранок,
Мені захотілось навіки з тобою лишитися тут,
І слухати осінь - мовчазність її золоту.

І ранок той дивний, а ми в нім були неповторні.
До древнього замку злітались птахи міфотворні.
Ми також легенда. Ми -сяйво. Ми - повінь.
Ми - тиха молитва, ми - смуток, ми - сповідь.

А хвилі Ужа колисали туманно елегію вітру,
А ми задихалися щастям і мокрим повітрям.
Ми - вірші. Ми - пісня.
Надихнена повість.
Ми - спогад про вічну любов.
Неповторність.

У тебе інша жінка.
Таке буває.
Що ж.
Чому не скажеш правду, а мовчиш?
Вершини гір біліють горностаєм,
Суниці зір даруєш їй, а чи
Забув, як ніс ти сонечко в долоні?
Ночей щасливих наших чорнослив,
І ранки у букетиках півоній,
І як не розлучатися просив.
У тебе стільки сонця, як ні в кого,
Ним зігрівав ти мій самотній дощ.
Загадкою залишишся надовго.
Тепер з тобою інша жінка.
Що ж...

Щось обірвалося в серці, як на гітарі струна.
Порятунку нема від лютого стогону вітру.
Чорний фатум зневіри все більше мене поглина,
Повертаюсь в реальність - ніби до іншого світу.

Оксамитове небо не лікує втому й журбу,
Височіють думки - мов осінні мідні тополі.
Проводжаю тебе у строкату байдужу юрбу, -
В цей брудний провінційно-нудний "мегаполіс".

Ти мені відболиш, як ангіна чи інша біда
І берези листок прикладу я до рани, що ниє.
А залишиться що? Самотність моя золота.
І глибока печаль від спогадів ніжних про Київ.

Сміх приходить не до всіх,
А тим паче - гумор,
Коли в шини, мов на гріх,
Лопається гума.
- То який з тебе водій? -
Розкричалась жінка.
- Ну тепер і ти радій -
Кулаком в печінку
Як ударить аж до сліз,
Нині - перше квітня.
- Я просила, щоб не ліз,
Я не юна - літня.
І на те їй чоловік:
- Знай, не піду на хер,
Буде в нас на Новий рік
Піціцький шумахер.
Янукович - не скупий -
Вручить нам сто тисяч.
Тільки ти мене не бий
Чоботом в обличчя.



піціцький - маленький