Це так банально – траур, тиша, меси.
Громи і грози, кава і чекання.
А нам було так добре без депресій -
Не холодно, не лячно, не востаннє.
Не восени, не в сутінках, не вдома,
Без рим простих і без бажань нагальних.
Нервові зриви, соцмережі, втома
І кола під очима – так банально.
Кули не глянь – одні суцільні жертви
Кричать про їх проблеми – довго й звучно,
А нам було так просто і відверто,
Що аж писати, справді, вже незручно.



січень, 2012

Я зовсім скучила.
Всі ігри виграла на комп’ютері.
Дзвонила-мучила
І операторів, й дистриб’ютерів.
Жадала голосу,
Сказати й слухати, не перечити.
Всі, як на полюсі,
Були холодними й недоречними..
Літала піснею
І пила каву із марципанами.
Ходила різною,
Сумною-грізною, трохи п*яною.
Палила вогнище
І довго-довго в вогонь дивилася.
Боже, ти довго ще?
Як так чекати тебе втомилася…

Просто деколи, знаєте, пауза схожа на вакуум.
Коли хочеш почутим бути – аж задихаєшся.
Всі стають задалекими, вітряними, ніякими.
І поволі між ними у натовпи все ж ховаєшся.

Просто, знаєте, деколи шапки стають маленькими.
Коли море думок виливається і хвилюється.
Хтось включає колонки із звуком, скрипінням, дзенькотом
І під какофонію енштейн у тобі руйнується.

Просто хочеться кинути бомбу. Було б вражаюче.
Щоб злякалася лекторка, вікна тріщали з пискотом
Зруйнувати «Бо треба» і жити, не поспішаючи.
І шукати розумні, а не потрібні висновки.

Сьогодні було відкрите вікто і вітер.
Сьогодні тремтіли пальці, кусала губи.
Лежала клубочком - час ще ніщо не витер.
Ходила, писала, шукала щось у ютубі.

Зривала черешні- і день такий монотонний.
НАмисто із ягід - червоні важкі краплини.
Її одинадцятий з мріями про Сорбону
і перший-останій із мріями про дитину.

Признайся, що накоїв, пташко.
Чи знов утратив ти дар мови?
Давай так коротко і страшно.
Я загартована, готова.

Я не сваритиму, не мама.
НЕ грайся в бетмена-героя.
Не компонуй сльозливу драму,
НЕ муч свій мозок гемороєм.

Ну що, з вікна стрибати буду?
Розбив серденько любий мачо?
І що воно тепер за люди?
Пісочниця за ними плаче.

Бо у тебе завжди лиш козирі,
Синя кров у гарячих венах.
Я під скальпелем твого розуму,
під прицілом очей зелених.

В тебе й мати - немов поезія
В тебе руки міцні, як грати.
Під наркозом завжди у стресі я.
В’юсь ліаною, ноги з вати.

Чи пороблено, чи наврочено –
Причаровано немедично.
Заглядаєш очима збочено.
Ну у нутрощі вже практично.

Вірний песик? Та це утопія.
Це брехня, твій рекламний ролик.
Хочу ліків твоїх, як опію.
І на твій хірургічний столик.

Захоплюєш штурмом усі мої вихідні.
Цілую, сміюся, танцюю паду й те де.
Я знаю, малий, не підеш нікуди, ні.
Сусідів побудиш і зробиш мені лате.

Хай мама у двері, хай дощ у вікно, нехай.
Уперті і злі ми зустрінем хоч армагедон.
Цукерки в тарілці. Яку тобі? Вибирай.
І кава без цукру, закінчився, ну, пардон.

Вампіром у руку. Тут вена, подайте джгут.
Губами припав - хороша, мабуть, на смак.
Це дихання в шию. Я знаю, мій любий брут
Я знаю, не кинеш. Нині. А завтра – так.

Приходь додому, в наш маленький спокій.
Я зацілую сум твій, губи, рани.
Хай не лякають нас ворожі кроки,
Не бачать мами.

Відкинь кастет, я витру кров з манжетів,
Помию коси в череді і м’яті,
Сховаю у серванті пістолета
І підем спати.

Жилаві руки, і пульсує в скронях.
Ти на часинку у своїй фортеці.
Щока – як жар, рука в твоїй долоні.
А ти - у серці.

Твоя ніжна маленька Мальвіна,
На губах – карамельна помада.
Посади ж бо її на коліна,
Пригости від душі шоколадом.

А від подихів – рідно і душно,
А від меду п’янить, як від рому,
Поцілуй її в замшеве вушко
Й не давай нікому.

Ти елегантний, хоч не носиш галстука.
Не любиш серіали й меланхоліків.
Не до кінця розгаданий, як свастика,
І бездоганний з купою недоліків.

Ти суперечиш навіть суперечностям
І протестуєш проти ординарності.
Часом - взірець ненаграної ґречності,
Часом - куди щирішої вульгарності.

Із шармом куриш і говориш виразно.
Цілуєш сильно, дряпаєш щетиною.
Лиш раз зовеш. Спонтанно, різко, приязно.
В твоїх руках здаюсь собі дитиною.

Жив їжак в сусіда у стодолі,
Приходив попити молока.
Пролізав крізь дірки в частоколі,
Теплим писком ліз до мисника.
Звали його, певно, Афанасій.
Мав він, люди кажуть, 5 синів.
Приносив нам яблука на Спаса,
Пив із миски і додому брів.
Трохи лисий – голок небагато,
Та у ногу кілька раз попав.
Піднімав очиці винувато,
Лапками на місці тупцював.
В час, коли кричала осінь «гірко»,
Зрозумів, пора йому у рай.
Стало в коло їжачків п*ятірко
Щось пищали, певно, «не вмирай».

2011, 30.03.

Їх непокоять лиш гроші та акції,
Бренди, реклами і зміни у рейтингу.
Нами керують не адміністрації,
А товстошкірі акули маркетингу.

Світ під рекламними максі-магнатами.
Вчать наші комплекси, думають слогани.
Лиш би кидали ми в сумки полатані
Купи непотребу, їхньої погані.

Манять фігурами, світять бігбордами,
Душать протести, ліміти, дискусії.
З ницими душами, з пиками гордими.
Люди, не вірте рекламним ілюзіям!

Це місто хиже,наче зла звірюка.
Людей нема. Існують тільки маси.
У нього голос – як у ультразвука,
А запах – як в горілої пластмаси.
Воно пусте, хоч натовпи нас душать,
У ньому дощ, коли безхмарне небо.
І сірі люди, і замерзлі душі,
Яким лиш їжі, а не сонця треба.
Воно – боксер, та б”є не в бік, а в скроні.
Воно – як пес, що заражає сказом.
Тут швидко в”яне цвіт на підвіконні,
Та довго памятають всі образи.
Це місто є . На карті і на світі.
В моїй уяві – як велика рана.
І стало мені звичним моє «Сіті»,
Та рідним все ж , як не крути, не стане.

Я нікого тобі не шукала взамін.
Я нікого собі не шукала навзаєм.
Заховала себе за фортецями стін,
Так, як ми найдорожче у сейфах ховаєм.
Ти додому прийдеш, витреш піт із чола.
Покуштуєш, як дьогтю, холодного супу.
І почуєш: самотність у вікна вола,
Не здолаєш її невтихаючий рупор.
Цілуватимеш гроші та інших жінок,
Не мене, не свою, хоч вона в тебе буде.
З голови вибиватимеш сотні думок,
Наче пил, наче часточки давнього бруду.
Усвідомиш, що вже не подужаєш змін.
Що твоє самолюбство озвалось луною.
Говорити захочеш. Хоча би до стін.
Заховаєшся в них і вжахнешся собою.

Він трішечки косоокий,
Бо дивиться лиш на мене
Напружено і глибоко,
Моментами аж скажено.
І дихає надто часто,
Червоний стає, аж жарко.
У нього, напевно, астма,
Або ж постаралась чарка.
Він хижий і злий, як кобра,
Та дуже нервує бідний:
Стискає кулак хоробро,
А потім раптово блідне.
Та, мабуть, у нього глИсти -
Худющий як анорексик.
Він хоче мене загризти,
Як кішку сусідський песик.
Він може мене продати
Чи вимінять на горілку,
На клаптики розірвати,
Як тузик славетну грілку.
А потім не стане жару -
Він зшиє усі частинки.
Назад забере із бару :
«Маленька моя Іринка!»
Пекельні душевні муки!
Ще й часто підводять м’язи,
Щось сіпають губи, руки,
А інколи все одразу.
Рефлекси такОж не в нормі.
Бояться його домашні.
Відколи вже він «не в формі»,
Заходити в хату страшно.
Симптоми, звичайно - дупа -
Це й Хауса налякає.
Діагнозів ціла купа…
А, може, він лиш кохає?

Веселиш наше серце змолоду,
Коли гине воно в депресії.
Ти рятуєш від смутку й голоду,
Від агонії і агресії.

Хоч не здатний до аналітики,
Відчуваєш, коли тривожуся.
Я куплю тобі ще магнітиків,
Лиш будь ласка, не розморожуйся.

Сенс життя для мого животика,
Та і мозок тобою тішиться.
Ти теплієш від моїх дотиків,
Уночі так бадьоро світишся.

О величний! Ти чудо техніки!
Ти вражаєш умами дивними!
Що би там не казали скептики,
Ми як мухи без тебе вимремо.

Тобі мало поставить пам’ятник.
Тобі мало цих строф невартісних.
Ти наш ідол, кумир і праведник.
Будь же повним завжди і радісним!



06.12.2010

Це, мабуть , було неминуче
Отак піти і не вернутися.
Я чую голос твій скрипучий
Й боюсь на нього обернутися.
Боюся глянути у вічі
І не тому, що провинилася.
Бо просто щось здавалося вічним
А потім бах - і розвалилося.
Ти там, за спИною у мене,
Аж по хребту якась вібрація.
Такий по-доброму скажений,
А поруч – дама-декорація.
Купив їй каву, цюці, квіти,
Ну не натішиться тобою.
А я боюся розуміти,
Що я й сама була такою.

Така невинна, бажана, закохана.
Ці груди ще ніхто не цілував.
Тремтить, та не від холоду. Сполохана.
Закута в ніч. Ти так цього чекав.

Ти будеш першим. Хай Колумб сховається,
Бо ти відкриєш ЇЙ нові світи.
Вона повірить. Не дарма стараєшся,
Щоб потім закурити і піти...

А час завмер, затих, погаснув.
Годинник ходить тишком-нишком.
І світ став сірий. Ну а власне
І я у ньому сіра мишка.

І світ став сірий, ледь самотній,
Хоча кишать мільярди ниці.
Душі торкнутись? Ні, холодна,
Хіба вдягати рукавиці.

Усі живем, як на кориді,
Лише змагаємось, хто довше.
Навіщо рити Атлантиду,
Себе у світі не знайшовши?

Ягнятка люблять хижаків
І їх презлі зелені очі.
Їх лапок ніжний підігрів
Вони на собі чути хочуть.

Хоч знає - горло прогризе,
Для поцілунків тягне шию.
До нього в пастку смирно йде,
Нехай її там полеліє.

Вона ж в тім кублі вже не гість.
То воскреса, то знову мертва.
Якщо ж її ніхто не їсть,
Яка вона, до біса, жертва?

2010р.

Заграла ніч на струнах самоти.
Живі слова приречені вмирати.
Найбільша мужність зараз - утекти,
Найбільш значимо - просто промовчати.

Так різав сміх наскрізь печаль мою.
Та мить ніколи вже не кане в Лету.
В душі сто раз дзеркалилось "Люблю",
Тікали в даль рожевих мрій сонети.

Високовольтна лінія душі
Тремтіла так, немов кардіограма.
Ти раптом зник, безслідно зник в юрбі,
Ту тишину не вдаривши словами.

Асфальт сірів від літнього дощу -
То плакали блакитні очі неба.
Відквітнув травень в тінях споришу.
Коли вже я одужаю від тебе?

Ти так набрид. Ти чуєш? Відпусти.
Магнітом тягнеш через кілометри,
Смієшся вслід з далекої юрби,
Живі слова примушуєш померти...


1.06.08

Був Майстром* моєї душі,
ЇЇ доглядав і зрошував.
А інші були чужі,
Нещирі, чи то поношені.
Серпанок у ночі брав,
Світанків безжурну вдачу.
Горіли щити заграв
Рум'янцем моїм гарячим.
Летіла уява ввись,
Із відчаєм впало небо.
Якщо вже прийшов -- дивись,
Я якось живу без тебе.

*Примітка. "Майстер" з вел.букви , бо тут - персонаж твору Булгакова "Майстер і Маргарита", уособлений образ митця.

Вже боротись нема азарту,
І боюсь розімкнуть уста.
Це у тебе душа, як з Спарти,
А у мене, пробач, проста.
Це тобі завжди жарко й тісно
У саванах сердець чужих.
А мені забагато місця,
Та замало буденних втіх.
Мов гепард. Граціозно, спішно.
Жодних правил, умов і меж.
Я від тебе безмежно інша
І твоя я безмежно теж.

2009р.

Ти не грюкай лише дверима.
Я не зможу тебе забути,
Бо я хочу від тебе сина
І щасливою хочу бути.

Прокидатися в ліжку зранку
Ніжна й трепетна, як ніколи,
Годувати птахів на ганку
І водити дітей до школи.

А у старості в ліжку грітись
Чи тобі приносити чаю.
І щоб серце, як стане битись,
Було впевнене, що кохає...

2010р.