Колись цей голос підкорив весь світ
і в дикім танці закрутив планету,
а нині міліцейськії тенета
рве на шматки, неначе динаміт.

В дозорі волі, наче постовий,
стоїть на варті цілої країни
прекрасний голос, голос України
вістить спільноті, що він ще живий.

Понад щити спецназівських рядів,
і віроломні звернення тирана
словами гімну зашиває рани
і кличе в бій відважних козаків.

Це голос материнства і краси,
голос народу мирних хлібосіїв,
які віддавна захищати вміють
родючий край від хижої орди.

"Вставай, Вкраїно! Києве, виходь!" -
дзвенять в ефірі позивні Майдану
злітають ввись і голосом Руслани
на січ беззбройну кличе сам Господь!

Над Україною туман успішно бореться з зимою,
а в центрі Києва Майдан нових народжує героїв
Неначе велет на весь cвіт гукає: "Слава Україні!"
"Героям слава!" - у отвіт многоголосять всі країни.

Як переміг в собі раба - ставай в ряди бійців Майдану!
То є священна боротьба проти гнобителів-тиранів.
За спільний європейський дім боротись вийшла юна зміна,
"Героям слава!" - крикнем їм на їхнє: "Слава Україні!"

За власну гідність! Розірвем страху принизливі тенета!
Майданом волі увійдем в світлицю цінностей планети.
Нехай лунає на весь світ велично: "Слава Україні!"
"Героям слава!" - наш отвіт - "Ми вже не cтанем на коліна!"

Лиш мить краси,
Лише хвилинка слави,
І стільки радощів
У збуджених очах!
І не проси!
Його вже вічність вкрала,
Його нема!
Лиш тінь у небесах.
Він вже погас,
Лише на мить оживши,
І залишивши
Сім"я на цвіту,
Щоби до нас,
Самому не нажившись,
Дітьми вернутись
Скрізь завісу сну.
Ради одного
Виблиску польоту
Він плазував,
Закутим був в мішок.
Навіщо слава,
Як природа проти,
Щоб він увись
Піднявся до зірок.




2010р.

Вона - у всім! Вона - завжди!
В веселках ранку, в свіжих барвах літа.
Вона - в вокзалах, проводжає поїзди,
вона на пристанях, куди приходять діти.
Вона - в аеропортах, в літаках,
в автобусних зупинках, на пероні -
Вона - завжди! Вона - така жива,
ч"є серце не витримує іроній!
Бо серце те любов"ю палахтить,
тим пломенем одвічного горіння.
Його вже не задуть, не затушить -
з покон-віків він у душі корінням.
У цім горінні - істина Буття,
суть існування людства в Божім Слові.
Вона - це матір, оберіг життя,
це гімн її! І гімн її любові!

Її впізнати легко в світі цім,
бо то вона за малюком в пориві
біжить сходинками,коли ступає він,
не вміючи ще це робить. Надривно,
в передчутті тривоги і незгод
паде на груди при прощанні з сином.
Вона страждає, кличе з дальніх вод,
зове на пристані, взиває море синє
вернути те, що лиш належить їй,
вернути радість, що її належить,
вернути сина, бо утрати біль
її спалить, як незлічима нежить!
Це її сутність, поклик поколінь,
це клич віків, одвічної любові,
і лише їй свячу цю скриньку слів,
і лиш її я славлю в кожнім слові!

Не знаю ким задумав нас Господь -
могутніми, насправді, чи слабкими,
бо слабаками виглядаєм, хоть
і сильні тілом, з нервами стальними.
Ми можем все. Буквально. Без хвальби.
Ми відкриваєм нові горизонти,
штурмуєм небо, в новії світи
на бригантинах направляєм гроти.
Та лиш одне нам не дано ніяк -
відчути біль дитячого серденька,
задути ранку, чи зацілувать,
дати життя дитяткові маленькім.
Це дар її, чи може Божий дар,
але вона, мов ангел-хоронитель,
услід за нами на землі, з-за хмар
і любить так - як більш ніхто на світі!
Возздай же, Господи, їй радості щодня,
як Богородицю зроби її святою,
а ми в граніті виб"ємо ім"я,
щоб Матір"ю гордитись і Тобою!


2009р.

Перед Творцем схиляюся в пошані,
Не знаю де слова подяки взяти
За той безцінний дар, що нам послав він
Й дозволив ЖІНКОЮ його назвати!

Як у саду розкішная троянда,
Царює в різнобарв"ї чудо-цвіту,
Овила Землю запахом лаванди,
Ти - красивіша від всіх разом квітів!

Що дав Творець тоді до тої глини,
Із кого образ став він твій ліпити -
Не знає людство правди і понині,
І тайну цю нікому не відкрити!

Бо в твоїм образі усі земні бажання,
Усі земні здобутки і звитяги.
У твоїм образі витає дух Кохання,
Дух Ніжності, дух Вірності й Поваги!

У твоїм образі вирує Материнство,
Ховається палке бентежне Слово,
У твоїм образі сам Оберіг Дитинства,
І сама Суть всього життя земного!

Перед Творцем схиляюся в поклоні,
Його творінню возсилаю шану,
Коли він брав моє ребро в долоні -
Шматочок серця взяв мого, кохана!

На картині немає ні лиць, ні навіть силуетів -
Чорна пляма в кайданах одної з графічних фігур.
І на білому тлі то - немов негатив від портрета,
Що згорів у сполуках отруйних хімічних структур.

Залишився лиш контур і правильність просто вбиває,
Лиш контрастом одним защораз насторожує зір.
Що ж у собі те чорне від нас так ретельно ховає,
Нащо свердлить всіх нас з потойбіччя, як ранений звір?

Чи то чорна ненависть, чи завидки, чи може зрада,
Чи то смерть і нещастя, чи злість, а чи чорна біда?
Що ховається там в геометрії того квадрата,
Що віщить кругом нього та біла, як сніг, полоса?



2011р.

Зібрались в путь із вирію лелеки,
Прощаються із теплими краями,
Щоби за мить у височінь далеку
Піднятися на крилах над ланами.

Віддавши дань теплу, що тут одвіку,
У рідний край стартують на світанні,
І на зорі, разом з прощальним криком,
Піднімуть ввись і пісні про кохання.

Нестимуть на далеку батьківщину
Той запах літа, цвіту і свободи,
Тепло душі, зігрітої за зиму,
І вічну тугу за своїм народом!



2010р.

Я прийшов на могилку до вас,
І дружина, і внуки, і діти
Кожен рік у один і той час
Ми приносимо, мамо, вам квіти.

Вибираєм вже висохший цвіт,
Витираєм потрісканий камінь.
Скільки ж то пройшло уже літ
Як Господь розлучив нас із вами?

Ви, напевно, то бачите все,
Може поруч десь ходите, мамо,
Бо в могилці то горе людське
Cхоронили отими роками.

Схоронили у ній весь ваш біль,
Ваші сльози, і муку, і тугу,
А самі ви лишились живі,
Тільки вимір обрали вже другий.

От із нього приходите ви
Оповитими cумом ночами,
Прикриваєте буйні вітри,
Не даєте змочить нас дощами.

Заглядаєте сонцем в вікно
І за руку ведете по стежці,
Лиш промовить нічо не дано,
Хіба теплим відлунням у серці.

Ну а нам як віддячити вам?
Хіба в щирій молитві просити,
Щоб на хвильку явилися нам
І жалобою гніт запалити.


2010р.

Сім футів під кілем бажаю я вам!
Доступний, глибокий і чистий фарватер.
Сім футів під кілем по світу морям,
Щоби перетнути завітний Екватор.

Сім футів під кілем, щоб води земні
Пізнали козацьку нескорену вдачу!
Сім футів під кілем! Держави землі
Щоб зблизька побачили тризуб і прапор!

Сім футів під кілем, щоб слава росла,
Сім футів під кілем, щоби не змовкала.
Сім футів під кілем твоїм кораблям,
Твоїм морякам, твому флоту, державо!


2010р.

Як відшукати сенс цього життя,
Як розгадати тайну змісту слова,
Відкликати як думку з небуття,
В потрібний ракурс повернуть розмову?

Як розгадати вічності секрет,
Як віднайти все те, що не вмирає,
Як змалювати відчуттів портрет,
Як дати відповідь, коли її немає?

Як зрозуміти те, що не дано,
Як роздивитись те, що не існує,
Як осягнути поглядом пано
Й не пропустити те, чого бракує?

Як розпізнати в різнобарв"ї перл,
Як в гамах віднайти потрібну ноту,
Як правильно довірить влади жезл,
Чи вовка відрізнити від койота?

Як не знітитись в темряві на мить,
Не отруїтись при пожежі димом,
Як пересилить біль, коли болить,
І з тисяч слів знайти потрібну риму?

Як прочитати, що писав поет,
У лабіринт думок відкрити дверці,
Щоб зрозуміти правильно куплет,
Наспіваний не голосом, а серцем!

Я не мастак в підривній справі,
зростав у мирніїй державі
(всім так здавалось, і мені),
не навчений стрілять по людях,
та хай цей вірш убивцям буде,
як смертний вирок в Суднім Дні.

Бо серце, неспроможне вбити,
картеч готове зарядити
й пижом прокляття заліпить,
щоби скарати всіх злодіїв,
насильників, убивць і гнівом
до смерті їх приговорить.

Щоби очиститись від бруду,
брехні, обману і облуди -
піду на гріх, згорю в вогні.
Я підірву разом з собою
цей світ неправди, мордобою,
щоб згинув, як в страшному сні.

Та не тротилом і не толом -
а підірву його я словом,
щоб зник навік зловіщий слід.
Щоб вибух знищив метастази
тої бандитської зарази -
я підірву цей грішний світ!



2011р.

Гумореска

Хотів померти. На зорі
Попа покликав сповідатись,
Лиш рот відкрив, а він мені:
«Cпочатку би розрахуватись!
То, не дай Бог, ще точно вмреш -
І хто мені тоді заплатить?»
«Наглющий» - думаю - «без меж,
Уже за сповідь передплата!»
Та заплатив, посповідавсь,
А він ізнов своє белькоче:
«Якщо надумав помирать -
Плати й за похорони, хлопче!
Плати за все і наперед...»
І називає мені таксу.
Таку, що точно чуть не вмер,
А він ще добавляє: «В баксах!!!»
Та я спинився. Тут дзвінок,
Я піднімаю трубку - з пекла!
Питаю: «Хто?», говорить: «Чорт!
Ти що, надумав, хлопче, вмерти?
То запиши ось номер цей
І скинь на нього спершу гроші.
І щоб квитанція, "окей"?
Чи ти бо передумав може?
Дивись, поки ще місце є!
Й смола ще по розцінках старих...»
Дешевші дрова теж дає
Й казан ціною - майже даром.
«А ще» - всміхнувсь він криво в бік:
«Спіши вмирать, бо там, позаду
Добавити пенсійний вік
Задумала Верховна Рада!
Не встигнеш - будеш знов «пахать»,
А там і Кодекс Податковий.
Обложуть так - що і вмирать
Не буде часу і за що вже!»
Подумав, всі рахунки звів -
Від суми аж перекосило,
А ще за поминки, за гріб,
Вінки, свічки, і за могилу!
Е, ні! Стривайте! Дзуськи вам!
Беру тайм-аут я у смерті!
Хоч й важко жити зараз нам -
Та все ж дешевше, аніж вмерти!


2010р.

Ми звикли до подвійності єства,
Бо наділив нас Бог єдиним тілом,
Одною плоттю з "я" у ній двома
Йдем по життю, вагаючись несміло.
Так буде, є, і було іздавна.

Той з совістю усе життя прожив,
Тих пов"язали хамство і нахабство,
Того он ангел щастям оповив,
Оті жадобі вже продались в рабство,
А решта страх здолати бракне сил.

А іноді трапляється і так,
Що вдень собі живеш одним мірилом,
А уночі, неначе хресний знак,
Щось незбагненне і незрозуміле
Вривається, як марево у снах.


---------------------------


Коли на обрій ніч накине сак,
Обніме враз злощаво, без просвіту,
Зіжме зірки і місяць у кулак
Йде темрява, у чорну шаль одіта -
Тоді приходить в гості вовкулак.

Скувйовджена, розхристана, сумна,
Таврована безсмертями потвора
Товчеться по свідомості у снах
Самотня, одинока і прозора,
Утомлена, остання і лиха.

Не стукає, не визнає дзвінка,
Бо знає, що прихід передбачаю
І не боюсь, що нить життя тонка,
Що фаталіст, та все ж надію маю
На долю, що віщить мені рука.

Виходжу сам до лави у садку,
Сідаємо і сидимо пів ночі
Під яблуневим листям в холодку
І мовчимо, втупивши в темінь очі.
Ворушим брили спогадів в кутку.

Пригадуємо явне в світі цім
І те, про що лиш мріяли й чекали
А тайни в скронях відбивають дзвін,
Бо стільки їх у мізки наскладали -
Що й лік згубивсь в гробницях поколінь.

Ці тайни недоступні і важкі,
А може перейдуть по смерті в спадок.
Вони, як ми, в подвійності багні,
Й ніхто не зна ключів до них, розгадок,
Та й вовкулак не скаже їх мені.

В них, як і в нас, довільно суєти,
Безглуздості, і сенсу, і надії,
Вони, як ми, жреці від самоти.
Її позбутись, захвостати мрію
Як, вовкулаче, не підкажеш ти?

Ти знаєш все, ти вже старий, як світ
І пам"ятаєш навіть моїх предків,
Ти їх вбивав. Пройшло немало літ.
Тоді ти був молодшим, може й смертним -
За те й платиш безсмертям цим отвіт.

І ти мені тепер, мов оберіг,
Останній стовп і прощі, і покути.
Я не прощаю, та й не мщусь за гріх,
А співчуттчм горять пробиті груди.
Чому ж мене обрав посеред всіх?

Відчувши, що то був не кращий день
І щоб вночі не мучився в примарах,
Приходиш і сидиш отут, як пень,
Мов хочеш зло, що зачаїлось в хмарах,
З добром змішати у гіркий коктейль.

Зі мною граєш у цікаву гру.
Для чого? Поки й сам того не знаю,
Можливо суть її не розберу,
Та задуми, що в закутках ховаєш -
Холодним змієм лазять по нутру.

Останній подих хочеш мій узріть
І провести у вічність шанобливо,
Щоби учуть восковий запах свіч,
Кончини мить, останній імпульс сили,
В обличчя смерті глянуть з моїх віч.

То ж будем жить, і будемо чекать
В сузір"ях вдвох тобі відому дату,
Мені її поки не відгадать.
Оберігай! Бо часу цю витрату
У нездійснене вже не переграть.

Він зір на схід з хитринкою повів
І сивину поправив над бровами,
Зловивши тінь ще заспаних лісів,
Крізь павутиння до світанку брами -
Враз розчинився у вселеньській млі.

Й нема його. А півні у дворі
Віщують світу, що життя триває
І морок розчиняється в зорі,
Лиш темінь ще собак буцім лякає,
Та то ж бійці! Відважні й молоді.


2011р.

В великім Всесвіті є виміри часу,
У Всесвіті думок, подій і вчинків,
Й знімають наші душі з них росу
У вічнім пошуку, без права на зупинку.

Одні зайшли на вимір забуття,
А інші поселились в вимір болю,
Одні ввімкнулись в вимір каяття,
А інші перейшли на вимір волі.

Отак й блукають душі іздавна,
А що ж робить тоді вже грішній плоті?
Якому виміру віддатися сповна:
Коханню чи війні, добру чи люті!?


2010р.

Чи є шкала для виміру жалю?
Чи співчуття існують одиниці?
Як позбирати шкалки кришталю
Й cтулити вазу з горем наодинці?

Коли кохану допікає біль,
Коли їй сльози розмивають очі -
Здається в серце хтось насипав сіль
Й тривога груди розтерзати хоче.

Безмірна безпорадність обійма
Холодним відстуком, мов пробиває скроні,
Тримаєш руку, що тремтить як птах,
Цілуєш схлипом пройняті долоні.

Як зупинити той нестерпний біль,
Переманить до себе гірку муку,
Перестелити зболену постіль,
Прогнать страждання душекрайні звуки?

Я поцілую в жалібні уста,
Волосся розчешу руками вправно...
«Мені вже краще, чайничок постав!»
І усміхнулась. «Я лечу, кохана!!!»


2010р.

Чом зажурився, мій акордеон?
Всміхнися, друже, барвами октави,
Міхами здуй пилюку із вікон -
Хай сонце сніг у лютому розплавить.

Всміхнися, брате, рано нам тужить!
Ми ще не граєм із тобою марша -
Життя вітання нотками бринить,
Ми просто стали на один рік старші!

А пригадай, коли ми молоді,
З тобою, друже, весело співали -
То танцювали лілії в воді,
Дівчата нам проходу не давали!

Як ми у школі дітками колись
Акордами перебирали гами!
Сьогодні б крикнуть часу: "Повернись!!!"
Але цього робити ми не станем.

Бо нас чекають ще бурхливі дні -
Не раз стривожим піснею серпанки,
Все ж не старіють душі молоді -
Збудися, друже, у озоні ранку!

Цю подорож я назову - Любов
Між зорями у Всесвіті Кохання,
А замість палива ракетного - ми кров
З сердець у ступені залили на світанні.

Багато літ назад ми взяли старт,
Земних, так мовить, бо для нас це миті,
Життя своє поклали на алтар
В імя життя й любові на планеті.

І дотепер орбітами пливем,
Галактики недолі обминаєм,
Наперекір відомих теорем,
Все ж летимо й поки-що не сідаєм.

Стукіт сердець, помножений на жар,
Взаємну близькість в амплітуді часу,
Ми викидаєм з сопел, як пожар,
У простір Вічності і з ним згораєм разом.

Як у комет - в нас вогнянні хвости,
Розбиті в хаосі життя метеорити,
Не палимо лиш пройдені мости,
Щоб повернутись в часі і любити!


2009р.

Ти родилась тоді, коли сива зима
Вийшла весну у світ зустрічати.
Ти родилась тоді, коли снігу нема
Або дмуть хуртовини завзято.

Так і в долі твоїй - то веснянні вогні,
То суворі, затяжливі зими
Поряд щастя і біль,мов в суворому сні,
Переплелися в зорі-хвилини.

От тобою й живу і черпаю вогонь,
А він вперто обпалює скроні.
Мов скарбниця життя - ти весела й сумна,
Незбагненна, як день цей сьогодні!

Нині небо в зірках,
Нині свято земної любові,
І святий Валентин
Знов єднає серця навіки-
Ну а завтра зима
Зустрічається радо з весною,
І родилася Ти,
Хоч відтоді минули роки.

Більш як тридцять вже їх
Промайнуло від миті отої,
Коли в церкві святій
Ми у вірності Богу клялись.
Було й прикро в житті-
Та згорало від жару любові,
Що його Валентин
В наших душах роздмухав колись.

Як я вдячний йому!
Б"ю поклони і Богу, і Небу
За той адрес душі,
Що у серці твоїм прочитав.
Бути разом завжди-
Більш нічого для мене не треба
Бути разом завжди-
І тобі би я це побажав!

Із любов"ю повік!
Із коханням у серці і слові-
І тебе я зустрів,
І серця наші в вузлик зв"язав.
Вже треть віку пройшло-
Та ніяк їх не можу промовить,
Хоч казав і не раз,-
Та найкращих ще так й не сказав.

Не знайшов серед тих,
Що за звичай говорять другії.
Обшукав стоси книг,
Кучу фільмів напам"ять згадав.
Отож, люба, пробач,
Що й сьогодні сказати не вмію
Те що мав би сказати,
Та так, поки що, й не сказав.

В тебе знов ювілей
І я знову кланяюся Богу
За безцінний той дар,
Що спіслав мені в юні роки.
Я вітаю тебе
І стараюсь знайти оте слово,
Що прославить любов
Й ощасливить тебе на віки!


2009р.

Байка


Біля пивнушки
У добротній клітці
Сидить папуга
Гордо й величаво,
Ізрідка щось
Підтакує сусідці -
Червоній трихколірці
Ар Макао.
А та зове його
До свого дому
І вихваляє
Ласощі й горіхи,
І мліє вся
В передчутті любові,
В передчутті
Солодкої утіхи.
Не без гріха
Подумує Макао,
Щоб замануть
До себе Араруна,
Тоді вона
Газдинею вже стане
Обоїх кліток
(От вона, фортуна)!
І їжі буде
Уже трохи більше,
Бо Арарун був
Джентельменом зроду,
Та якось вдвох
Воно і веселіше
Скликать клієнтів
До пивнушки-дому.
До неї вже
Просивсь Зеленокрилий,
Та дуже в нього
Норов вже жаднючий:
Усе до себе тягне
Що є сили,
Ну а віддать
Сам нічого не хоче.
Інакше діло
Зовсім Араруна -
Отой останнім
Ділиться охоче.
Недарма його
Кличе і Бюффона,
І вдова Спікса
З ним з"єднатись хоче.
А що сам красень,
І про кого мріє?
Чом зажуривсь
У роздумах тужливо?
Чого у небо,
Наче у надії,
Він заглядає
І розводить крила?!

Отак і нам,
Як гордій тій папузі,
Приходилось не раз
Вже вибирати:
Чи лізти в клітку
Золотую друга,
Чи волю і політ
Вкінець обрати!


Ара макао, араруна, зеленокрилий, бюфона, спікс - види пупугаїв сімейства ара.
Ара макао - червоний пупугай, з білим і синім оперенням.
Араруна - жовто-блакитний.
Бюфона - великий солдатський пупугай.
Зеленокрилий - зелений пупугай.
Спікс - голубий пупугай.



2010р.

Столітній дуб на пагорбі стоїть.
Стара кора від часу зашкорубла
Й ховає в собі згадки лихоліть,
Осколки й кулі у глибоких дуплах.

Він пам*ятає війни і страхи,
Він пам*ятає сльози і росстріли,
Він пам*ятає спалені дахи
І проводи нещасних до Сибіру.

Він не забув героїв, що під ним
Загинули, обнявшись, на гранаті.
Й йому дісталось, та розвіявсь дим -
А їх нема.., лиш він лишивсь стояти.

Усе він пам*ятає, не забув,
Колише віти, як кошматі брови,
Сказати хоче. Я то-то відчув
Й обняв старого, наче поздоровив.

І так мене вразила тишина,
Що враз настала у могутній кроні.
«Не повторіть!» - благала нас вона -
«І не умріть, нехай вас Бог боронить!»


2010р.

Залопотіло крильми ластівча,
Здіймаючись над зеленню у сквері,
Мов пустотливе чарівне дівча,
Коли йому у двір відкрили двері.

Над ним з тривожним підсвистом батьки
Кружляють застережливо обоє,
Стрілою пролітають крізь гілки
І звуть маля летіти за собою.

"Не бешкетуй! І не части крилом!
Навчися сили зберігать в польоті,
Не опускайся низько над ставком
І спочивати не сідай на плоті!

Лише увись здіймайся, в височінь -
Ізвідти видно всю красу довкола,
Не відставай, маленька, від батьків,
Кругом гніздечка летимо по колу!

Як треба вниз - ти крила розпусти
І вітерець позаду підіпхає,
Не метушись, не бійся, не страшись,
Домівка рідна все тебе чекає!

Де б не була, коли і буревій -
По запаху відчуй дорогу, доню.
Той запах отчий - оберіг є твій
І він завжди позве тебе додому!

Лиш не цурайся в помислах його
І не соромся вбогої оселі,
Бо хто забуде про своє гніздо -
Тому і рай обернеться в пустелю!»


2010р.

У мене їх багато, та щоб не тратити вашого часу і місця на сайті - буду їх збирати у такі от збірочки. Вірші написані моїм онукам, але може комусь і пригодяться - отож радий поділитися.



Чом не чую звуків маршу -
Став на цілий рік я старшим,
де ж похвала, не збагну?
В дитсадку я майже "дембель",
хоч весь в синяках, як Рембо,
бо ніколи не сиджу.

Правда, вчитись неохота -
я б побігати не проти...
А киптіть над Букварем
щось не хочеться (як чесно),
то ж вітайте мене, хресні,
народивсь оцим я днем!


----------





Добре знаюсь на машинах
Опелях,Пежо,Калинах.
На Сеатах і Фіатах,
Ауді і Мазераті,
Мерседесах і Хюндаях-
Усі марки розрізняю.
Знаю добре я Сумбарі,
Шкоди,Форди,Гранд Вітару,
Дачію,Альфа-Ромео,
Шевроле,Рено і Део,
Ламбурджіні і Ферарі,
Порші,Бентлі,Ягуари,
Хонди,Мазди і Тойоти.
Я нічо не маю проти
Сітроенів,Вольв,Нісанів,
Мітсубісі і Мегано.
І Фольксвагени нічого-
Їх багато на дорогах,
Море Жигулів і Таврій,
Волги бачу регулярно.
Та скоріше рости зве-
Лиш суперкар Б М В !!!


---------



Хоч надворі лежить сніг,
Сниться нам шкільний поріг.
І у ніч на Новий рік
Стали старші ми на рік.
Піду в школу восени
І до самої весни,
Навіть до самого літа
Гризтиму наук граніти.
"До побачення, садок!
Кличе школа на урок!" -
Скажу я малятам всім,
Бо садок мені - як дім.


----------



Ще маленька я,матусю
Та нічого не боюся.
Правда,вовка,правда,трішки,
Та сховаюся у ліжку.
Пережду якусь хвилинку-
А там Дід Мороз в сніжинках
Забіжить до хати хутко,
Рядом - внучка з ним,Снігурка!
Нанесуть дарунків гору,
Віршиків розкажуть море
Про ялинку зелененьку,
І про білочку гарненьку,
Про ведмедика і лиску,
І про кицьку-білобриску.
Вони в цьому знають толк,
Й посміхнеться навіть вовк!


----------



Люблю техніку я дуже -
З нею я ще змалку дружу.
Знаю все про пилесоси,
Праски, міксери, насоси,
Блендери і кавомолки,
Кавоварки, фени, плойки.
Розтолкую всім ретельно,
Поясню вам, будьте певні.
Розкажу про все і всім,
Зараз, лиш цукерки з"їм!


----------


Завтра стану я раненько
І поснідаю швиденько.
Заспіваю з сонечком,
Вигляну в віконечко,
Усміхнуся мамі з татом,
Дам "па-па" слухнянно брату,
Що йде у садочок,
Бо мені вже рочок!


----------


Ставай, лялечко, ставай,
бо приходив Миколай.
Чула я у сні, подружко,
щось він ставив під подушку.

Ось дивися: апельсинки,
яблучка і мандаринки,
всього повно і багато -
в нас сьогодні справжнє свято!

Цілий рік я, лялю ,ждала,
майже не вередувала,
маму слухала і знай -
то побачив Миколай.

А тепер я буду вчитись,
маму слухать, не лінитись,
і на другий рік, подружко, -
знов заглянем під подушку!


---------



Вже два роки мені буде-
Прийдуть в гості близькі люди.
Нанесуть дарунків кучу,
Трохи і мене помучать -
"Те скажи, те покажи!".
Стерплю все, і маму вмолю
Хай поласувать дозволить.

Я тебе шукав стільки довгих літ,
Я тебе чекав в ароматі квіт.
Я взирав увись, заглядав в пітьму,
Аж тебе зустрів німфу неземну.

Де ходила ти,
була дотепер?
Без кохання я мало не помер.
Будь зі мною все,
не лишай на мить,
Розстели до ніг білий оксамит.

Бачу віщі сни, що з тобою я.
В подиху весни лащиться земля.
Вітер розганя хмароньки незлад
І не можу я повернуть назад.

На вечірнім тлі - діодема з зір,
На росинках віт - діамант-сапфір,
В сонячнім теплі - золото надій,
Ти навік моя, я навіки твій.


2004р.

Спраглі світанки облизують променем роси.
Спраглі уста від жагучих цілунків горять.
Ти оповила, зв"язала мене в буйних косах,
Як же я можу, крім тебе, когось покохать.

Ти-моя доля.Я-твоя доля.
Бути з тобою-бути обоїм.
Разом навіки, море і ріки,
Небо і землю нам обійти.

Сонячне сяйво торкнулось відкритого серця,
Вбрало тепло і віддало закоханий жар.
Я же без тебе - мов без криниці відерце.
Ти полонив, ти мій спокій з собою забрав.

Вечір і небо...Зорі схилились в поклоні.
Місяць поважно полярну зорю провожа.
Стежка у квітах.Запах конвалій, півоній
Лине у всесвіт веселкою ранок стрічать.



2004р.

Нарву фіалок
я матусі в дар,
розсиплю долом -
це тобі від сина!
Мені три роки
дзенькнув календар,
всміхнись, рідненька,
я уже - МУЖЧИНА!

Через тривожну білу заметіль,
Через бар"єр морозу,вітру й ночі
Твій погляд бачу з-під розкритих вій -
Такі далекі,милі й рідні очі.

В цім погляді усе моє життя -
Кохання,туга,радість і тривога.
У мить неспокою він кличе з забуття,
Показуючи серцю на дорогу.

І я бреду,наперекір вітрам,
Наперекір стихії злоохочій
А в небі,ніби німб,чи талісман,
Мов зорі - незрадливі твої очі!


1987р.
п.Ямбург. Тюмень. Росія.

Вертаюсь знов у сиву давнину,
Коли тебе побачив на зупинці:
У ліс ми їхали, щоб проводжать зиму,
Привезти звідти від весни гостинці.

Поміж дерев шукали цвіт весни
І, нагинаючись за квіткою додолу,
Тебе я проліском на хвильку уявив,
Від ніг твоїх не міг відвести зору.

Подих бажання каламутив кров,
Зовсім не вміли ще тоді кохати,
Під прілим листям проросла любов -
Її підсніжниками стали згодом звати!


2010р.

Я притулив долоні до вікна,
Щоб розігріти холоднющі шиби.
Чому так довго бариться весна?
Чом її промінь не зігріє неба?

Чому мовчать засмучено птахи,
Чому дерева похилились в тузі?
Чому гнітючий настрій, та такий,
Що все немиле: вороги і друзі?

Де ж та весна блукає дотепер,
Де той промінчик, що просвердлить душу?
Застиг в снігах старий, розкішний сквер...
А там любов! Я відкопати мушу.


2010р.

Стою над урвищем. Піднизом океан.
Холодний вітер обдуває спину.
Заходить сонце. На передній план
Криваві відблиски виводить небо синє.

Стою над урвищем і Господа молю:
«Прости гріхи, що сотворив в нестямі,
Якщо себе занадто я хвалю,
Якщо нарік невинних ворогами.

Я каюсь, Господи, бо каятись не гріх,
У покаянні, кажуть, шлях до раю.
Та на душі так гірко, не до втіх,
Бо й сам у каятті отім вмираю.

Не помираю я, що оступивсь,
Не помираю, що сказав невміло,
Що десь у друзях знову помиливсь -
Вмираю, що мене не зрозуміли!»

Cорочку вітер дре в дрібні шматки,
Разом із нею задубілу душу.
Хтось ззаду йде. Жду поштовху руки.
Та доказати,що почав, все ж мушу!

2010р.

Що твориться?
Тарасе, нас прости!
Прости, що знову
Топчем заповіти,
Які писав нам
І вказав де йти,
Як вірою
І волю возродити.

Забули. Затоптали.
Продали.
І тішимось, безумні,
Що продались.
Покірно голови
Схилили, мов раби,
І, як телята
На забій, подались.

Нас знов зовуть,
Нам вішають союз,
Возводять на кістках
Статую кату.
Своїх героїв
Твердять нам забуть
Й чужі пісні
Під супровід співати.

Знов крок назад
У поступі життя,
Знов рабська сутність
Стала проти плоті
І неіснуюча держава
З небуття
Вже піднімається
Повільно із болота.

На її захист
Юдові полки
Вилазять, мов щурі,
З того болота
Й, змінивши
На лацканах ярлики,
Шикуються
Сини Іскаріота.

Прости, Тарасе!
Господи, прости!
Що на святій землі,
Де родить жито,
Сміття зростило
Пагубні плоди,
Поки ми думали,
Що маєм
Там зростити!

Байка

Спитав якось Віслюк у Батога:
"За що ж ти так мене шмагаєш, брате?
Невже мене тобі та не шкода,
Я ж тягну віз - а ти лиш керувати!?
Я тягну віз, в якому ти і сам,
І як заскоро ми досягнем цілі
Все і залежить - чи заслуга нам,
Чи лиш ганьба навіки (в самім ділі).
А коли будеш так мене шмагать -
То упаду й залишимось обоє
Нізчим (бо батогом то воза не попхать!)"
У відповідь йому Батіг і мовить:
"Чого ж мовчиш, якщо тебе болить?
Чому до цього ти мовчав, сердешний?
А я шмагаю щоби лишню прить
Із тебе вибити (сказати б так доречно)!
Мовчиш, я бачу, й б"ю щораз сильніш
Й дороги не короткі вибираю,
Я хочу, щоб слухнянним був ше більш
Й робив лиш те, що сам я забажаю.
А не приїдем вчасно - що тоді?
Я так й залишусь Батогом на волі,
І не мене судитимутьмуь в суді-
А Віслюка, що віз тягнув поволі!"

Прикутий ланцюгами до землі,
Він з тугою взирав у сині далі
І пружив м"язи, пробував стальні
Ті пута, що злетіти не давали.

Лише думками озирав весь світ,
Лише любов"ю обнімав планету,
І серце краялось від пережитих літ,
І кров тяжіла, мов свинцем розлита.

За стільки літ нічого не зробив,
Прожив життя, а результатів - «зеро»!
Здувались вени, ніби батоги,
Та пута (щоб порвать) не було сили.

Ще раз напружся! Ще один лиш раз!
Вклади у це зусилля згусток волі,
Вклади вогонь, що в серці не погас,
Вклади страждання, й оберемок болю!

Затисни зуби, притисни язик,
Свідомість - у очікуванні злету!
Напнулись жили і завмер кадик,
Щось затріщало...Я лечу, плането!

Встань, Тарасе, подивися
На свою Вкраїну,
Із висоти на нас грішних
Поглянь у цю днину.
Подивися і скажи нам,
Що казав - не чули,
Не хотіли, не уміли,
Та й просто забули.
Твої думи - твої квіти
Ми не доглядали,
Не читали, не леліли
Та й не поливали.
На урочистях так любим
Похвалитись світу:
Он які ми освічені,
Кобзареві діти.
Декламуєм так пафосно,
Аж мороз по шкірі
І самі лиш підглядаєм
Чи всі в то-то вірять.
А в душі ( якщо душа є)
Лиш однеє - гроші.
От душа ніяк із серцем
Стрітися й не може.
І стоїть отак понині
Розрита могила,
І немає правди в хаті,
Ні волі, ні сили!



2010р.

Тарасові думи
скорботи і суму,
Тарасові мрії
на Вічній горі,
Віків буревії
Тарасову віру
поклали на струни
вчорашніх рабів.

Упали кайдани
від міці братання,
а потом і кров"ю
роз"їло хомут.
Візьмемось за руки
під стягами Злуки,
здобудемо з боєм
останній редут.

Останню опору
вселенського мору,
останню фортецю
вселенського зла,
і барвами терцій
озвуться у серці
Тарасових творів
святії слова!

Новою добою
засієм любов"ю
родючі поля
і широкі лани,
щоб паростки волі
зросли в колос долі,
всміхнулась земля
і Дніпра береги.

А ще в нашім домі
забудемо втому,
а правду піднімем
на іконостас.
В новій Україні,
мир матері з сином
і слава героям,
як й мріяв Тарас!

Одаруй кохання віршем,
а я допоможу.
Ощаслив його ще більше
краснослів"ям Божим.

Підніми, наче пір"їнку,
дмухни на кресало.
Додай жаги, щоб жевріння
полум"ям заграло.

Розбуди бурхливі гами
кольорів веселки,
нотними склади рядами
в серці, як в люстерку.

І тим ключиком скрипічним,
наче катеринку,
накрути на цілу вічність
мажорну пружинку.

Занури сонливу дійсність
в тьохкаючу кварту.
подаруй коханню пісню -
воно того варте!

Я родився в далекій країні,
Там, де сонце стає дуже рано,
Та душею я весь в Україні,
Не дивись, що маленький я, мамо!

Я повернуся, о б о в" я з к о в о!
Якщо вам це скоріше не вдасться,
Допоможу їй зняти окови,
Допоможу здобути їй щастя!

Не дивіться так,татку і нене,
Я здійсню заповітную мрію!
Помолися, будь-ласка, за мене,
Богородице Божа, Маріє!

Він кружляв у безхмарному небі
Так високо,як більше ніхто,
Любовався собою "Це ж треба!
Я-цар неба,повелитель всього!"
З висоти озирав сині далі,
Заглядав в потойбіччя світів,
І пишався ще більше.Надалі
Степом теж керувать захотів.
Оглядав уже землі звисока,
Як свої володіння,рубіж,
Дикі трави,наповнені соком,
І росинки,мов крапельки сліз.
Від його нишпорливого зору
Не сховатись було,не втекти.
Він - цар неба,і степу,і моря,
І живого всього навіки!
Раптом щось там мелькнуло у травах-
Стрепенувся орел,чуть завис...
"Хто посмів?Хто яке має право?!"
І він каменем кинувся вниз.

Руда кішка звивалася вправно.
Треба щось вполювати,знайти.
Щось поїсти,знайти якусь страву,
Ну а потім до діток іти.
Бо вони десь,маленькі,голодні
Там шукають матусю уже.
Попоїла,ще й діткам сьогодні
У зубах якусь здобич несе.
Ось гніздечко -маленькі котята
Виглядають матусю,пищать...
Раптом з неба щось коршуном клятим,
Тінню чорною вкрило котят.

Різко вигнулась кішка дугою,
Полишила і здобич з зубів,
І стрілою метнулась до бою,
Ще не бачучи тих ворогів.
Чорна тінь обернулася в птаха,
Що на крилах могутніх навис.
Гострі кігті і дзьоб,наче бляха,
Впились в неї як стріли,як спис.
Ті удари,що майже смертельні,
Пробивали її геть наскрізь,
Пазурі рвали тіло пекельно...
Кішка враз обернулася в рись!
Мов нещадний той звір вона стала.
Усі сили зібравши в комок.
І комок той з орлом в диких травах
Розпочав свій смертельний танок.
Все.Здавалось останнії сили
Покидають її назавжди,
Та зібралась ще раз і вчепилась
Прямо в горло орлу...Потекли
Теплі струмені царської крові
На зелені стебельця трави
І завмерли обоє багрові
Від тих ран у пилу боротьби.

Хто там бігає в гущі отави,
Хто тривожно попискує там?
Це котята, шукаючи маму,
Розповзлися по різним кутам.
Ось побачили,жалібно плачуть,
Аж проймає той плач все живе.
Щось зарухалось...От дітки бачать-
Їхня мама з під птаха повзе.
Піднялася,сердешна,вся в ранах,
Озирнула побоїще вмить,
Облизала котят і почала
Їх назад у гніздечко носить.

А повержений птах мертвим зором
Десь у небо дивився повік,
Ніби з жалем,а ніби з докором-
"Хто посмів?Хто мене переміг?"
Був могучий-а вже і немає,
Був всесильний-а зараз ніщо,
Материнську любов не здолає
Ані цар,ані воїн- ніхто!
Не судилось,не було,не буде,
Нема сили у світі сильніш.
Так, як мати, ніхто не полюбить,
Не пожертвує так ніхто більш.
Невмируща любов окриляє,
Дає сили все зло побороть.
Мати любить і перемагає,
В цій любові і сила,і плоть.
Воздадім же у кожному слові,
В кожнім вчинку,в пориві душі
Вдячність цій материнській любові,
Що з дітей нас возвела в мужі!

Б А Й К А


Його привезли в неосяжні далі,
На край землі й встромили у пісок,
Щоби екзотикою тішив він надалі
І дарував опівдні холодок.
Між голими деревами, без пробки,
Межи оливками і пальмами в парку,
Він так й завмер самотній, одинокий,
Зі смутком на зеленому листку.
Йому царівна-Пальма говорила:
«Та кинь ти, Клене, так журитись, мій!
Дивися, як тут тепло, як красиво!
Який чудовий голубий прибій!
Дивись, як сонце сходить спозаранку,
Як апельсини пахнуть у цвіту!
Захочеш - буду я тобі коханка,
А не захочеш - то й не підійду!
Дивись, як чистотою сяє місто,
Скільки людей на тебе, он, глядять!
Ну, перестань, коханий, в думах виснуть,
Проснися свіжим соком у гілках!
Ну що ти там у себе бачив вдома -
Терпкі морози, хурделИці, сніг?
А тут живеш, як в пазусі у Бога
І всі причуди Півдня - біля ніг!»
На те їй Клен у відповідь промовив:
«Що знаєш, Пальмо, ти про ті краї?
Там - благодать живущої вологи,
Там - дім мій! І серпанки вогнянні!
Там щедрі роси умивають зранку,
Там, літом, в різнобарв"ї ситих трав
Така краса, яку я доостанку
У своїм серці, з болем, приховав!
Так, там і холодно узимку, і тривожно,
Так, восени не жалують дощі.
Але, хіба цей край зрівняти можна?
Замовкни, Пальмо! Й більше не гріши!
Тобі, можливо, тут і добре, сестро,
Хоч і сама тутешнею не є,
Я ж пригадаю як Калину пестив -
І туга моє серце обдає!»
Надулась гордовито Пальма-цяця,
Поправила корону угорі,
А Клен почав тихенько помирати
Зі смутком в серці у чужім дворі.

Мораль така: Не милі райські далі,
Не тішить душу золото і шик,
Бо найтепліше місце в світі - в ріднім краї,
Де народився й виріс чоловік!


2010р.

9 Травня. Пам"ять по війні.
Хто згадує пропавших і убитих,
Хто йде парадом в блиску орденів,
Ну а для кого - привід щоби випить.

По телевізору салюти у містах,
Гримлять вівсю старі радянські марші.
Тут радість, сміх - там сльози на очах,
А там он чарка і солдатська каша.

А он стоїть, обпершися на пліт,
Дідусь старенький, озирає площу.
Він дотепер воює ще з тих літ
І свічку ставить кожен рік на прощу.

Та не за мертвих ставить - за живих,
Щоб спам"ятались у одвічній злобі
Й почули те, що час іще не встиг
Сховать навіки від свого народу.

Він помішав. Згадав як все було,
Як захищали вони свою землю,
Як по ночах лиш бачились з селом,
З родинами віталися натемно.

Як на роки забув своє ім"я
І лише псевдо знали його друзі,
Не ради втіхи, а щоби сім"я
Не опинилась в заполярнім крузі.

Як всеньку юність розгубив в лісах,
Як доостанку бивсь з всіма на світі,
Як захищав жовто-блакитний стяг
І як на ратуші хотів його уздріти.

Пройшли роки, етапи позаду,
Полон, катівні і сибірські нари...
І лопотить он прапор на плацу,
Йдуть в орденах вчорашні комісари.

А він так й залишився у тіні,
Ціле життя в підпіллі, без імення.
Спиніться віддавать почесть війні!
Загляньте в очі правди сьогодення!

Завмер Хрещатик.
Біль і тишина.
Чекає місто
Відгуку команди.
Стоять пліч-о-пліч
Юнь і сивина,
Чекаючи, як вдарять
В такт литаври.

Очікує бруківка,
Мов удар,
Той перший крок
Військового параду.
У штучнім небі
Нехватає хмар -
Їх стерли,
Прогнали, замалювали.

Як все кругом,
Та штучні кольори
Якісь бліді
В очікуванні шуму,
Бо поряд
Із героями війни
Нема героїв
Із УПА й ОУНу.

Їх, як і хмари,
Не впустили знов.
Їх очорнили
Нізащо й забули,
Що це вони
Той прапор із оков
Фашизму і радянщини
Здобули.

Забули, що
Владимирський тризУб
Вони з сердець
На волю діставали.
Забули, що це з їхніх
Вірних уст
Ми "Ще не вмерла..."
Вперше заспівали.

Натомість гул
Крокуючих рядів
І кожен крок
Вбиває у бруківку
Призив до волі,
Що лишень злетів...
"Спецназ" Хрещатиком
Крокує, по-російськи!

Я осідлаю місяць в небесах,
Накину зорям золоті вуздечка -
Вночі здолаю весь Чумацький Шлях
Дістанусь, люба, до твого сердечка.

Лиш не насуплюй брівки чарівні-
Сховай у віях гострі блискавиці,
Веселкою всміхнись в цю мить мені,
Розтань в обіймах, ніби ніч в зірницях.

І розмалюєм небо голубим,
Примхливі хмарки сонечком прикрасим.
Як добре все ж відчутись молодим!
Життя, спасибі! Ти таки - прекрасне!

Мене болить. Той біль, неначе яд,
Все роз"їдає і повзе до серця.
Мене болить. Неначе слизький гад
Затиснув горло й вогнедише перцем.
Мене болить. На ранах свіжа сіль
Вбирає кров й пече невиносимо.
Мене болить і той нестерпний біль
Вже доїдає неслухнянне тіло.
Мене болить, що я все ще живий,
А там вмирають від шматка тротилу.
Мене болить, що він вмер молодим,
А я життя марную посивілим.
Мене болить, що я досхочу їм.
А там дитя вмирає у пустелі.
Мене болить за мій батьківський дім,
Якого «закрутили» в «каруселях».
Мене болить, що тонуть кораблі,
Мене болить, як літаки палають,
Мене болить, що на святій землі
Донині кляті війни не вшухають.
Мене болить, що мучився Ісус,
Мене болить, коли палили Жанну,
Мене болить за бідність людських душ
І за убогість теж болить нестанно.
Мене болить. А значить - я живу,
Коли ще біль той серцем відчуваю.
Мене болить...А нащо я терплю?
Чому мовчу, й не бившись, помираю!

«Мене вбивали тричі, хлопче мій.» -
Казав дідусь під хатою на лаві -
«І прапор наш (сказати не боюсь!)
Із кулями у серце заштовхали.
Отак й живемо разом всі літа -
Гаряче поле і блакитне небо,
Отож ти, внучку, не забудь бува,
Що стяг той, наче батько він для тебе!
Йому віддав я молоді літа,
За нього я віддам усе на світі,
Його хотіли в мене відібрать
Ще в сорок першім гітлерові діти.
Коли у Львові він їм, як пісок,
Засипав очі, свастику закривши,
Задумало гестапо дать урок -
Тоді, онучку, помирав я вперше...

Ми повертались з розвідки утрьох,
(В селі насмерть скарали поліцая),
Коли побачили (нехай боронить Бог!)
Колони смерті і собачі зграї.

У засідці засіли на болоті,
Бо дальше було нікуди іти -
Весь ліс заповнивсь криками німОти
І пси на шиях рвали ланцуги.
Прочісували кожен метер лісу,
Ішли рядами - автоматів блиск,
Ті сірі каски і значки еСеСу,
Я в кулемет поставив новий диск.
Супроти всіх, супроти всього світу
Я там лежав й дивився у приціл,
І дріт тримав в зубах, що мав піддіти
Оте кільце з гранати Ф-1.
Бо прив"язав собі її на груди,
Щоби живим не здатися в полон,
Щоби тортури не відкрили губи
Й не видали землянку друзів - схрон.
Притис приклад, стулив ще більше скули
І палець натискає на курок -
Озвався ліс і пащою акули
Пішов на мене...Вибух. Ніч. Морок.

Та не помер тоді - контужений лежав,
Там мене друзі потім й підібрали.
Гранату на собі не підірвав,
Лиш міною мене пошматувало.

Вмирав удруге у Карпатах я,
Коли з поляками зустрілись «око-в-око» .
Уже закінчилась та довгая війна,
Та нове лихо навалилось збоку -
Її ще «Віслою» назвали москалі -
Наших людей зганяли, як худобу,
І гнали по пропаленій землі
Через границю. Скільки то народу!
Поляки нападали по ночах,
Вбивали, забирали цінні речі.
От ми й зустріли їх тоді в лісах
І біженців закрили наші плечі.
Їх було більше вдвоє аніж нас,
Та ми, як леви, кидались в атаку,
Загнали їх в якийсь лісний барак
І там удруге став я помирати.
Бо автоматна черга просікла,
Пришила до похиленого дуба,
Але й удруге, хоч уже вмирав,
Я вижив, бачиш, знову, хлопче любий!

Ізнову смерть розтанула в літах,
Ізнову мене друзі врятували
А замість мене росстріляли страх
І більше вже його не повертали.

А третій раз вмирав в своїм селі,
Коли голодні йшли вночі за хлібом -
Нас окружила рота москалів,
Енкаведистів взвод ознависнілий.
Ото востаннє, втретє помирав,
Але й утретє не зуміли вбити.
Навіть Сибір мене не доконав,
Бо знав одне - я мушу, хлопче, жити!

А зараз, внучку, буду помирать
І хочу перед смертею сказати:
Для внуків збережи цей рідний стяг,
Щоб й їм було що внукам розказати!»

2010р.

Поезія - це той дзвінкий струмок,
Що витікає з надр душі твоєї,
Це мрії у тлумаченні думок,
Що з вірою вселяються в надію!

Поезія - це струни відчуттів,
Це музика Вселенської любові,
Поезія - це скарб усіх віків,
Це діамант величиною в слово!


2010р.

Лавине незбагненних відчуттів,
Юначий сплеску, що блукає кров"ю,
Банальність слів,що йдуть з глибин віків,
Омано вчинків і блаженність снів,
Ваше величносте, осанна Вам, ЛЮБОВЕ!

Не бійтесь говорити компліменти,
Попробуйте добром засіять ниву,
Даруйте усмішку усім інтелигентно,
Робіте всяк зустрІчного щасливим.

Дітей спочатку похваліть, не ганьте
За, навіть кепсько, зроблену роботу,
В найгіршій ситуації все вставте
Те слово, що пробуджує щедроти.

У суперечках не кидайтесь злостю,
Лихі слова забудьте і відкиньте,
Зрадійте враз непроханому гостю
І чуже горе з болем зрозумійте.

Повірте, це, насправді, дужа сила
І перед нею затріщать кордони,
Зніміть цілунком втому з лиця милих,
Обіймами їх визволіть з полону.

Любов"ю вмийте прихворівші сходи
І співчуттям зберіть засохші квіти,
Гніт замалюйте в кольори свободи,
Щоб той малюнок передати дітям.

В житті-польоті жвавім, турболентнім
Знайдіть завжди для теплоти хвилину,
Не бійтесь говорити компліменти,
Це справжній доказ, що ви є - ЛЮДИНА!

В кутку вбиральні зачаїлось Слово,
Зіжалось бідне і ридма ридало.
Його оділи в шовки кольорові
І залізяччя в вуха повтикали.

Понадівали імпортні брязжцяльця
І оголили груди безсоромно,
Дешеві персні оділи на пальці,
Поначіпали їй чужого повно.

Під «ірокеза» хутко зачесали,
Нанесли крем із кавової гущі,
І обкурили, і нашпигували,
На шию вділи в алкоголі мушлю.

Обули у підбори із прогресу,
У руки дали сумочку мовчання
І наказали (ніби то облесло)
Не говорити більше про кохання.

Не говорити те, що надоїло,
Не вимовляти чим жило віками,
Щоб згадувать за вишивку не сміло
І крайки заховало з рушниками.

І плаче бідне у вбиральні Слово
Саме собі закривши в моду двері...
Під музику по подіуму новім
Ідуть чужі розбещені моделі.

Матір східних слов"ян!
Щира ненько, знедолена вдово!
Ти пустила нас в світ,
Згодувавши нам частку свою.
Ти зростила мужів,
Ти озброїла їх віщим словом:
"Будьте вірні мені!
Бо для вас лиш,сини, я живу!"

І пішли сини в світ,
Та не матір свою захищати -
Розбрелися вони,
Бо там добре, де брата нема!
Й затужила земля,
У розпуці знедолена мати,
Та зректись не змогла
Й помогала усім, чим могла.

Та замало синам
Теї помочі мами-каліки:
"Надо даму одеть!"
І зривають з матусі одіж.
Плаче, бідна, рида.
Почорніли набухші повіки
Від стиду за синів
І від горя й просолених сліз.

От оділи "других",
Напоїли, наїли досита,
Що у матері вдерли
З опухших від голоду уст,
І служили ,"другим":,
Рассєям, Речам-Посполитим,
Бились в груди "о верности"
Й "пшиско неведаных чувств".

Схаменулись сини,
Як ті "дами" від них відвернулись.
А старенька живе
У лахміттях і темряві лих.
"Дуже дякую вам!
Що нарешті таки повернулись!"
Лиш промовила бідна
І серцем степліла до них.

"О, сини, ви, сини!
Моя плоть,моя біль і надія!
Оживіть мою кров,
Вмийте косу в ранковій росі!
Обіцяю, клянусь, що усі ваші мрії
Я звершу ради вас
І постану у бувшій красі!

Я розквітну ізнов,
Забуяню густими хлібами,
Засміюся добром
На світанку з приємного сну,
І онуків своїх
Я не пущу лихими стежками.
Будьте вірні мені!
Бо для вас я, онуки, живу!"


1997 р.

Завітний день
Для тебе і для нас.
Найкращі квіти
Едельвейсу волі,
Мажор пісень,
Нірвана щирих фраз,
Ансамбль із світла,
Реверанси долі.
Одній тобі
Даруємо цю мить!
Живись повік
Енергією сонця,
Не смій тужить,
Нехай всміхнеться вік
Яскравим спалахом у тебе на долоньці!

2010р.

Так звали Богородицю колись,
І так її понині величають.
Так звуть тебе. "Маріє !" - лине в вись,
І краше імені донині світ не знає.

Ти народилась у свята
І під різдвяні дзвони
Довершеності майбуття
Приміряла корону.

Нехай Господь спішле тобі
Краси ,здоров"я ,сили,
Достатку, злагоди в сім"ї,
Кохана будь й щаслива.

Збудили крони
Різдвяні дзвони:
Ісус родився!
Зі святом Вас!
Добірні страви,
Вертеп-вистави,
О, Земле, смійся -
Месії час!!!

Щиро вітаю всіх З Різвяними святами!

Всім жертвам злощасної операції «Вісла»,
матері моєї дружини Коваль Г.М.
П Р И С В Я Ч У Ю





На лавочці, під хатою сидить
Старенька жінка з добрими очима.
Втомились ноги, сіла лиш на мить,
Від сонця на чоло сповзла хустина.
Задумалась про швидкоплин життя,
Про свою старість, сиву й одиноку,
Про те, куди немає вороття
І про дитинство, і сумне й жорстоке.
Жорстоке, бо лишилось в давнині,
В жахливих спогадах трагедії людської,
Десь за кордоном, на чужій землі,
Хоча тоді і не була чужою.
Там народилась, там вона росла,
Війну злощасну з болем пережила
І підлітком зовсім іще була,
Коли ціле село вночі спалили.
Це на Надсянщині «гуляли» «крайові»
І виганяли люд з своїх поселень,
У Пискоровичі ввірвались вони в сні
І всіх вкраїнців (майже без обмежень)
Загнали в школу, хто у чому був,
І розстріляли у звіринній люті...
І дотепер той автоматний гул
Дзвенить у скронях, не дає заснути.
Таке дитинство. Ще донині страх
Іде за нею, причиняє муки,
Хоч залишилось все у тих краях.
Росла ж бо тут, тут її діти, внуки.
І правнучата прибіжать з садку
Щось запитать в старенької бабусі
І зараз тут, на лавці, в холодку
То наче вічність - ота мить розлуки.
Не одинока, та якась сумна
В тривогах і думках чекає часу,
Коли вбіжить щаслива дітвора
Й веселим сміхом спогади загасить...
Ще пам*ятає обгорілий храм
І кров, що запеклася на стежині,
Відважна полька їх спасла отам,
Сказавши, що вони її родина.
Вони - це п*ятеро маленьких діточок
Та її матір з немовлям в корзині,
Потім дорогою, всю повною пасток,
Сюди дісталися, де і живуть понині.
Та й тут спочатку їх не прийнялИ,
Подовгу називали чужаками,
Чи лемками. Та все ж роки пройшли
Й життя розставило усіх, як слід, місцями.
Хотіла ще згадати голод, біль -
Та відчинилась хвіртка на подвір*я
І теплі рученята звідусіль
Прогнали враз усі сумні видіння...
Лиш сльози не спинили на очах.
«Чого ви плачете, бабусю?» - запитали.
«За вас боюся!» - мовила в сльозах,
Обняла щиро і розцілувала.



Пискоровичі – наша спільна рана

Минуло вже 65 років від часу масової депортації українців із їхніх батьківських земель, які внаслідок установленого наприкінці Другої світової війни радянсько-польського кордонного розмежування відійшли до повоєнної Польщі.

Хоча тодішні правителі називали це примусове виселення “добровільною евакуацією”, важко уявити, щоб понад 700 тисяч українців Холмщини, Південного Підляшшя, Надсяння та Лемківщини – споконвічно корінних мешканців цих країв – чомусь раптом поголовно захотіли покинути рідні оселі, святині, могили предків і добровільно їхати до “більшовицького раю”.

Насправді ж місцевий український люд змушений був покидати рідну землю, насамперед через повсюдні напади польських боївок, грабежі, вбивства місцевих українців, які на Холмщині почалися ще в 1942-1943 рр., а в Надсянні сягнули апогею навесні 1945 р. Попри це, офіційно встановлених термінів виселення не дотримувалися, тому з вересня
1945 р. “добровільну евакуацію” проводили спеціально підготовлені вояки трьох дивізій Війська Польського. Декілька годин на збір – і під солдатським конвоєм валки українських селян покидали свої домівки та прямували до визначених залізничних станцій, очікуючи там іноді декілька тижнів просто неба на товарні вагони, щоб потім ще тижнями в антисанітарних умовах добиратися до місць свого майбутнього поселення. Саме так депортували абсолютну більшість українців Любачівського, Ярославського, Перемиського, Ліського та Сяніцького повітів.

За неповними даними, під час депортації українців від середини жовтня 1944 року і до її завершення в липні 1946 року було вбито приблизно
20 тисяч українців. Символами тієї трагедії, зокрема в Надсянні, стали Павлокома (366 жертв), Пискоровичі (декілька сотень жертв), Гораєць (198 жертв), Березка (180 жертв), Малковичі (154 жертви), Бахів (90 жертв)

16 квітня 1945 р. представники радянської переселенської комісії в супроводі кількох озброєних червоноармійців покликали велику групу місцевих українців до школи на збори, пов’язані з їх переселенням. Їм обіцяли захист від можливого нападу озброєних польських боївок. Перелякані люди повірили, що червоноармійці справді захистять їх від чергового пограбування і вбивств, тож зібралися в школі та біля неї. Але десь о третій годині ночі 17 квітня 1945 р. до школи під’їхали кілька підвод з озброєними польськими бандитами. Червоноармійці покинули зібраних людей напризволяще і зникли. Бандити “Волиняка” і “Кудлатого” оточили школу і навколишню територію та почали розстрілювати українців.

«Львівська газета» 32/8399

Вмирав дідусь тихенько, без плачів,
Бо наказав, щоб сліз не розпускати.
Ще зранку вийшов у широкий двір,
Оглянув сад і обійшов круг хати.
До кожного дерЕвця підійшов,
Листочок кожен приласкав очима,
Спинився поглядом на зелені дібров,
Увись на мить заглянув в небо синє,
Якось тужливо голосно зітхнув,
Зайшов до хати, там все роздивився,
Покликав всіх, хто лиш удома був,
І в мертвій тиші з усіма простився...
А більш не пам*ятаю вже нічо -
Якась стіна жалю, журби і болю
Закрила двері в те, що відбулось
Й відкрити вже нікому не позволить.
Лишень слова, святі його слова,
Лежать у серці і керують мозком,
По них звіряю всі свої діла,
Як був малим, і вже як став дорослим.
В гірку хвилину деколи і звав,
Питавсь поради і у снах знаходив
Ту відповідь лишень в його словах:
«Будь вірним сином для свого народу!»

Надворі знову дощик моросить.
Я внуків кликнув, щоб зайшли до хати,
Кругом стола усіх їх розсадив
І дідові поради став читати.

«Любов від Бога!» - дід мені сказав.
Коли спитав, як те розтолкувати -
То відповів: « Онучку, Боже збав,
Щоби любові в світі не пізнати
Бо у любові народились ми,
Її Господь колись, разом з душею,
Вдихнув у глину тої давнини,
Коли творив Адама він і Єву.
І, навіть потім, первородний гріх
Простив Отець в ім*я її, любові,
Чимало в світі різних є утіх,
Але щоб стільки, і в одному слові!
Бо то любов нас змалку догляда,
Вона веде нас по життєвій ниві,
І окриляє, і кара бува -
Та завжди тільки робить світ щасливим.
А, якщо щось десь склалося не в смак
То не її вина і не провина -
Заглянь у душу, чи зробив все так,
І чи не твоя є у тім причина.
Любов не може щось зробити зле -
То почуття найвищого гатунку,
Рости ж в любові, внучку, перш за все
І другим не шкодуй до віддарунку.

Люби батьків, люби свій отчий дім,
Оцю стежину в квітах біля хати,
Люби людей, усе на світі цім -
То й будеш сам її вогнем палати!
Бо ми приходим у любові всі,
Щоби у серці зберегти горіння,
В прийдешнє передати, як привіт,
Саме любов майбутнім поколінням!
Люби Вітчизну, хлопче, понад все,
Для її слави нас і породили.
У нас з тобою її кров тече,
Від неї у нас розум наш і сила!
Не раз ти будеш у чужих світах
І побуваєш в багатьох країнах,
Та завжди повертатися, як птах,
На землю цю, що зветься - Україна!

«Дідусю, що таке менталітет?» -
Я запитав, коли ми в поле вийшли.
«Ой, хлопче, як ти вчув його і де,
Чи вигадав тепер його навмисне?
Який там, в Бога, ще менталітет -
На Україні говорили вдача!
Понагородять слів тих, як штахет,
Понадають їм імена собачі...»
Дідісь ще трішки щось побубонів
(сердивсь на теє хитроумне слово)
А потім усміхнувся, подобрів
Й почав зі мною вести вже розмову:
«Це вдача, внучку, значить яка в нас.
Не нас з тобою - цілого народу,
Які ми є, що вмієм, без прикрас,
Характеристика, сказать, цілого роду!
А вдача, хлопче, в нас не бунтівна,
В нас вдача шахтара і хлібороба,
І сталевара вдача, й бджоляра,
Як стисло -трударя, а не нероби!
В нас нація потужних відкриттів,
В нас нація нескінченних талантів,
Як треба веселитися в житті -
То навіть співаків і музикантів!
В нас нація хороших хазяїв,
(Хоча батьків і звезли до Сибіру)
У дітях залишився їх укрій,
В серцях осіла ще дідівська віра!
І все в нас добре було би, коли б
Ми ні на мить не вміли забувати,
Що нам разом триматися велить
Вітчизна наша, для народу мати!
А то ми всі такі вже хазяї,
Що дальше свого тина ніц не бачим,
І кожен сам для себе лиш жиє,
Що краще лиш в сусіда добре бачить.
Усі на плОтах дружно постаєм,
Усі новини дружно повідаєм,
Усе говорим, що воно і з чим -
Та дальше плоту і не виглядаєм.
А от коли нам тикнуть кулаки,
Коли вже так дістануть нас «на синьо» -
Тоді беремо вила і кілки
І б*ємо всіх з розмаху й всеї сили!

Така-то вдача, чи менталітет
(Ну і придумають же слово те, їй Богу!)
Напевне, то якийсь інтелігент
Про вдачу перевів на іншу мову.»

«Чому то люди журяться, дідусь?» -
Я запитав, як йшли ми по суниці:
«Я й сам не знаю, деколи чомусь
Так хочеться поплакать, пожаліться.»
Дідусь мовчав, зігнувся, під кущем
Знайшов суничку і підніс до сонця:
«От, бачиш, як в промінчику цвіте
І як іскриться, ніби у віконці!
Бо хоче світла, хоче теплоти,
Щоби її, он там, не розтоптали
А обігріли, навіть, коли ми
Від рідних стебел її відірвали.
Дивись, онучку, бачиш у траві
Ті ягодинки, що вгорі, до сонця?
Рожевощокі,пишні і рясні,
А унизу - зелені, хмурі,прісні.

Отак-то, хлопче, і в житті бува,
Коли під сонцем ходим - повно світла!
У радощах і день за днем сплива
І доля якось стелиться привітно.
А як прийдуть осіннії дощі,
А як повіють злії хуртовини -
То, якось, сумно зразу на душі
Й важка журба впадає на людину.
Щоб не розкиснуть, не зжурити дух -
То треба щось приємне пригадати,
Бодай хоч книжку прочитати вслух,
Якимось чином ту журбу прогнати.
Бо та журба тебе, онучку, з*їсть,
А у житті ніколи не поможе.
Отож прийми від мене добру вість -
І не журись ніколи, дай тє Боже!»

«А що то - зрада?» - діда запитав.
Аж зупинився дід, пересмикнуло:
«А що то, хлопче, ти таке згадав?»
І, певно-що, поринув десь в минуле,
З стерні (зігнувся) підняв колосок,
Помняв його в руках, дістав зернину:
«Хоч не питай про це мене, внучок,
Бо то важка й не з прощених провина.
То чорна тінь, що яструбом пливе
І вп*ятись в душу пазурами хоче,
Тоді, коли її ніхто не жде,
Чекає, як відведеш в бік десь очі.
То гидкий змій, що у кущах заліг
Й чекає, поки ти оголиш ноги,
Щоби вкусити. То отой батіг,
Що так болюче б*є весь час з-за рогу.
Ой, не питай, онучку, то - ганьба!
Бо та зараза вже не раз гуляла,
Не раз козацьку славу продала,
Козацькії кургани потоптала!

А як тобі розумно пояснить,
Щоб міг ти це для себе зрозуміти:
Не можна, хлопче, по двох мірках жить,
Й людиною при цьому залишитись!
Не можна зраджувать ні друзям, ні думкам,
Свому народу, Батьківщині, вірі,
Бо брудом ти заляпаєшся сам -
Але й нащадки вмитись не зуміють!
Отож не згадуй більше вже його,
Забудь те слово, проковтни,як слину,
Бо лишень згадка - то велике зло,
У ньому й є всі біди України!»

«Що таке віра?» - діда запитав,
Складали сіно ми на косовиці.
Дідусьо мій спочатку промовчав,
Задумавсь і погладив, чось, копицю:
«О, хлопче, віра - то святе!
То те, що світом і людьми керує!
Без віри - то людина пропаде
І весь свій вік, усе життя змарнує,
Бо лиш приходим ми в цей грішний світ,
Лишень рождаємось - як вірити судилось,
Що завтра сонце стане в цій порі,
Що дощик впаде, як земля спостилась.
Що пташка заспіває на вікні,
Що зацвіте троянда на подвір*ї,
Що всі страхи будуть лише у сні,
Що сніг зійде весною на узгір*ї.
Людина лише вірою й живе
І в день наступний, і в своє майбутнє
Ця віра їй добитися зове
Й зробити щось у своїм житті путнє.
То віра у батьківськую любов,
То віра у святі Закони Божі,
Вона бурлить у тобі, наче кров,
Підкаже, що робити, хлопче, гоже.
Найбільше віра, внучку, ожива,
Коли ти сам її в душі тримаєш,
Коли усякі новії діла
Із вірою, що скінчиш, починаєш.

Отож, онучку, незважай на страх
І не дивись на всякі перешкоди,
Спитай у серця свого попервах,
Бо серденько - то дзвін твого народу!
Воно підкаже, що робити слід
І як в собі ту віру укріпити,
А з вірою і сам гірчак - то мід,
І нізашО тебе вже не скорити!»

«Що то політика?» - я діда запитав.
«Ото, внучатку, наша біль і сльози.
Дивись! Он бачиш той великий став?
То стільки сліз ми виплакали, може,
Бо хто придумав слово те смішне,
Що, ну ніяк, з життям не пов*язати?
Ну, розумію, десь дорога йде
І нам із неї треба не звертати.
Але дорога завжди - це пряма!
Ось із села, приміром, йде до міста,
А ми петляєм, як ото чума,
І ніколи на хвильку навіть сісти!
А скільки грошей та чума жере,
І скільки там усяких «капеланів»:
Технологів, експертів, страх бере,
Що там зібрався клан політиканів!
От я, приміром, як робив роблю,
Я орю ниву, сію вдячне жито,
Уже зіграли похорон рублю -
Та й гривня чось не хоче нас зігріти!
А всенькі гроші, як то говорять,
Раптово, якось так, позеленіли
І всі в політиці кружляють і вертять,
Над тим олімпом брехні і зневіри.

Не лізь в політику ти, хлопче, нізащо,
Бо не вона цей грішний світ годує!
Що вона дасть оцій землі дошу?
Чи може колір ниви замалює?
А прийде час - і люди все піймуть,
Й не політиканів стануть величати,
А тих, хто цю дорогу зладить в Путь
І, разом з нами, буде прямувати!

«Що то, дідусю, націоналізм?» -
Спитав я діда в садку біля груші -
«Бо, кажуть, таке саме як фашизм.
А я не знаю,та й цікаво дуже!»
«То важко пояснити» - каже дід.
«Та постараюсь якось роз*яснити.
Дивись в садку і сливи, і горіх,
І яблуні, і вишні в оксамиті!
Та кожне деревце росте собі
І не мішає другому родити,
І кожне плід виношує в собі
Інакший, як в сусіднім древі-вітті.
Хоча й цвіте в однаковій порі,
Й ті самі бджоли запиляють разом -
Та кожне деревце, мов в чудо-грі,
Лишається, ким і було одразу!
А там росте (он бачиш?) терен-кущ
І все йому замало в світі місця,
Весь час залазить на кремезний дуб
І до садку приблизитись спішиться.

Ото, внучатку, так воно в житті:
Ми - українці, там оно поляки,
І кожен має мову, звичаї святі,
Історію, міста, в нас Львів - в них Краків.
Але живемо дружно напрочуд,
Хоча колись потроху і сварились,
Бо знаєм українцю бути тут,
Ну а полякам там, де народились.
А от фашизм - то терену кущі,
Що хочуть заграбастать все довкола,
Себе лиш звеличають від душі
І вседозвілля прикривають Богом!

Сиділи з дідом якось надворі,
Про те, про се тихенько говорили.
Аж тут автобус став у тій порі
І пасажири з нього виходили.
От і сусідка наша підійшла
(Вона вже тиждень в місті десь працює)
Й до діда: «Здрастє! Как дєла?»
А дід мовчить, немов її не чує.
Плечима зверхньо стиснула вона
І пхикнула так важно й гонорово,
Пішла собі...Такі тобі дива!
Не розберу - що то така за мова.
Питаю діда гречно що то є,
Як тота мова там, у місті, зветься
І що вона так гонор додає?
А дід мені у відповідь сміється:
«Не додає, онучку мій, нічого.
Хіба чужинське слово - то диплом?
Цуратися свого це гріх від Бога,
Так і вдавитись можна за столом.
А то погана мода, хлопче мій,
Вона для тих, хто з розумом не дружить,
Бо вдома треба мовити на тій,
Якою мовлять всі тутешні люди.
Якою тебе мати назвала,
Якою тебе вчителька навчила
І срам людині, що то забула,
Що мову у душі похоронила!
Бо, навіть, другі люди у світах
Лиш поважають тих, хто вірний слову,
У них кажи на їхніх «язиках»,
Вони приїдуть - будуть вчити мову!
Освічена людина лиш тоді
По-справжньому слугує на повагу,
Коли не забуває свою в чужині
Й до других мов не проявля зневагу!

«Що то - свобода?» -діда запитав
І відповів дідусь, заплющив очі:
«То, хлопче, бачиш, там вгорі, між хмар
Літає пташка й вирватися хоче.
А, коли взяти її і зловить
І засадити в клітку, навіть з злота -
Нізащо в світі не захоче жить,
Хоч би й до їжі дав їй позолоти.
Ти будеш дбати, годувать її,
Будеш тулити іграшки й дарунки -
Та лишень небо снитися у сні
Буде, сердешній, а не ситість шлунку.
І як її ти, внучку, не лелій,
Як не пести і не тули до себе -
Їй найдорожче не ухід цей твій,
А світле, вільне й непокірне небо!

Так і в житті, внучатку, позачас,
Полакомившись на якусь наживу,
Навіки можна втратити якраз
Свободу, волю й рідну Батьківщину!

«А хто такі, дідусю, «москалі»?» -
Спитав в дитинстві я колись у діда,
На пасіці сиділи ми в тіні
Й дивилися як бджоли йдуть обідать.
«Хороше запитання» - дід сказав -
«Це, думаю, би варто відповісти.
Візьми, приміром, вулик. Там устав
Коли ставать, коли робить чи їсти.
Та прилітає зовсім інший рій
Й не дивиться ні на устав, ні бджоли,
А починає вішать тобі стрій,
Якого ти й знавать не знав ніколи.
І починає зразу ж тебе вчить,
Що ти, мов, все чось робиш як не в нього.
Хіба від того серце не болить,
Не хочеться прогнати його з дому?
Та він, не те що просто не іде,
Він ще й тебе прогнати з дому хоче,
Брехливо й вперто щось тобі плете,
Що вулик той - його, і прямо в очі!
Тобі аж слів вже не хватає говорить,
А він уже на всенький світ волає
Що брата, мов, по крові хтось гнітить
Й слова при тім зовсім не вибирає.

Складне то слово, внучку, я скажу.
Не думай, що вся пасіка сусіда
І справді так похожа «москалю» -
То лишень рій, що нам міша обідать!»

У діда ще маленьким запитав:
«Як добровільно, діду, це і примусово?»
Дід подививсь на мене, мовчки став:
«А нащо, внучку, знать тобі те слово?»
«Та, просто так» - сказав йому тоді.
«Е, просто так, такого не буває.
Бо примусово (скажу я тобі)
Коли тебе, як те теля, штовхають,
А добровільно - коли сам ідеш,
Знаєш куди, за чим, і ради чого.
Приміром: нас в союз (якщо піймеш)
Колись давно загнали примусово!
І примусово відбирали хліб,
І примусово у колгоспи пхали,
І примусово гнали у Сибір,
А добровільно ми у ліс тікали.
І там ми боронили нашу честь,
Щоби не бути баранами стадом,
Щоби не бути арештантом десь
Й під автоматом не робить «как надо».
Ми боронили ріднії краї
Від німця і тортур енкаведиста -
То добровільно йшли на смерть самі
Супроти комуністів і фашистів.
Одні від других мало чим різнять -
І ті і інші вождів восхваляють,
І світ цілий загарбати хотять,
Бо кажуть, що півсвіту їм замало.
Та то колись...А зараз що сказать,
Послухай, внуче, серце, як підкаже,
Коли щось будеш у житті рішать,
Лиш до муки ніколи не сип сажі!»

Нема вже діда. Пухом хай земля!
Нема від кого слухать мудре слово...
До мене внук сьогодні підбігав
Й питав про добровільно й примусово.

Ввімкни вогні,
Налий в келих вино,
Озвись в ефірі щирим привітанням.
Всміхнись мені,
Осудницям на зло,
Роди надію
І замов бажання.
Чумацький шлях
На землю опаде,
Убере мрію у пухнасту шубу.
Наснюся в снах -
І то тобі буде
Чи не найкращим подарунком, люба

Годинники завмерли у містах
Перед тріумфом новорічних дзвонів,
Проворно підганяє у лісах
Звіряток на ялинку вітер сонних.

Он Дід Мороз дарунки уклада,
Пегас охоче сам запрігся в сани,
І Муза шубу й шапку огляда -
Вона в цю ніч Снігуронькою стане.

Найкращі вірші, нариси, казки,
Картинки, візеруночки, малюнки
Самі у сани скачуть залюбки,
Щоб радістю оздобити дарунки.

Що принесуть нам новорічні дні?
Сніжинки звеселяють від прострацій,
Мороз малює вправно на вікні
Химери неземних цивілізацій.


ЩИРО ВІТАЮ ВСІХ З НОВОРІЧНИМИ СВЯТАМИ!!!