- Забудь.. Забудь усе.
Ні, мені не вчулось. Ти знову кажеш ці слова. Чітко і ясно, коротко і, здається, зовсім спокійно. Ми йдемо поруч. Але так, наче зовсім чужі люди.
- Забудь…
Я мовчу. Усе-таки заняття у-шу виробили трохи стійкість духу. Я мовчу, але хочу кричати, хочу плакати, хочу зникнути. Моє серце волає: “Ні! Це неможливо!” Я хочу плакати, але лише кусаю губи й стискую зуби, щоб стриматись. Я все ще надто сильна і надто слабка, щоб могти прямо виявляти емоції. Тому намагаюсь спокійно вимовити:
- Це неможливо. Я не можу.
І не хочу. Але цього не кажу. Ми далі йдемо. Поруч. Але як чужі. Ти доводиш, що так, це (забути) важко, але це треба зробити. Що ти зміг.
Але ж я кохаю тебе! І нічого не можу забути. Бо це буде зрадою. Зрадою себе. Свого кохання. Своїх мрій, своєї віри.
Ти щось кажеш, але я майже не чую. Моя воля спаралізована твоїм “забудь”. Тому навіть просто йти мені важко. І нестерпно важко стримати сльози. Я вже тону в них. Лише зціплені зуби не дають їм вихлюпнутись.
Ти кажеш, що ВОНА забрала твоє серце. Кількасекундний шок. Це жорстоко з твого боку таке казати. МЕНІ. Хоча й правильно. Краще – все і одразу. Без недомовок.
Здобуваюсь на кілька слів:
- А ТИ забрав моє. І душу. – додаю.
Кажеш, що душу чиюсь ніхто не може забрати. Без пояснень кажу:
- Може.
І знову мовчу. Лише мовчання – відчуваю – врятує мене зараз від потоку сліз. Я не наважуюсь плакати перед тобою.
Так само не наважуюсь торкнутись твоєї руки, подивитись тобі в очі. Лиш крадькома (від тебе? від себе?) поглядаю на тебе. Боже, який ти гарний! Які в тебе очі! Я так кохаю тебе!
І байдуже, що ти кажеш “забудь”. Це ж неможливо. Бо я ЛЮБЛЮ. Тебе. Розумієш?
То потім, вдома, я плакатиму. Довго й тяжко. І все несказане змиватиму гіркими слізьми. І шкодуватиму, що й сьогодні ти мене навіть не обійняв.
Все ж маю надію. Хоч і смішну та примарну. На запитання: “Чи любив ти мене колись?” відповіді заперечної не було. Як і ствердної. Ти просто сказав, що ще не визначився, що таке кохання.
Але ж – БУЛО! Я все ще пам’ятаю. І ти не заперечиш того, що БУЛО. Так, сонечко. І буде – як завжди після зими весна.

Серце, переживши страждання, можливо, і звикнеться.
Ти і я – вже лише недосяжність. І коли у Венеції ступиш
на наш міст, побачиш багато нового. І тоді серце твоє
розіб’ється, аби розквітнути в грудях. Але не йтиму до тебе
у снах. Бо сама вирушаю в дорогу. Бо серце моє молоде
стомилось так довго ридати. Бо Венеції мало для нього.
Бо я так довго на тебе чекала.
(Ірися Ликович ”Міст зітхань”//Сучасність, №1,2006)

Насправді нічого не сталось. В Оперному у Львові ми так і не побували разом. Не поїхали до Львова. І вже й ніколи, мабуть, не поїдемо. Разом.
Я вже була у Львові. Без тебе. Не в Оперному, а просто у місті. Я пізнаю (а значить, освоюю?) світ сама. У Оперний не ходила. Бо то вже було б святотатством – ходити самій туди, де мали побувати РАЗОМ.
Просто дороги наші розійшлися. Так каже розум. І в усьому винен мобільний телефон. Якби його не було в мене, куди б ти надсилав свої смс-ки? (Це, звичайно, жарт. Бо насправді що може бути винен телефон?) До речі, я їм (смс-кам тим) не вірю. Вони ж суперечать усьому, що було, усім твоїм попереднім словам. І всьому, чому завжди більше довіряла: інтонаціям голосу, поглядам, теплу рук, невмілим (ще) обіймам (то було лише раз. На жаль).
Хотілось би знати, чи й тепер твої обійми такі ж невмілі. Певно, уже ні. Бо ж минуло вже стільки часу... Попри все, мрію хоч побути біля тебе. Навіть без обіймів. Лиш би просто подивитись в твої очі. Бо...
Тобто слова ті – смс-ки – брехня. Лише не розумію – все ще! – навіщо? Я не знаю, чи можливо забути тебе. І не вірю у відсутність почуттів з твого боку. Бо очі завжди кажуть правду. А твої очі... Певно, і ти тоді читав у моїх очах усе. Бо казав, що знаєш, що я тебе кохаю...
Віриш, я справді намагалась зробити те, що ти просив у смс-ках. Я дійсно в певні моменти свого життя хотіла тебе забути. Бо надто нестерпним було відчуття безнадійності свого кохання. Але воно виявилося сильнішим. І навіть коли я вже заспокоювалась і думала, що вже забула тебе, що ти вже байдужий мені, тоді раптом почута чиясь фраза, чи погляд незнайомця, чи зачіска, схожа на твою нагадувала мені про тебе... Я не хотіла цього! Я хотіла нарешті позбутись любові, яка приносить останнім часом лише біль. Навіть намагалась зустрічатися з іншими. Але...
Вечір окутує місто. Місто, де тебе вже немає. Та хай і вечоріє. З вікна так добре дивитись! То нічого, що хвилин за двадцять доведеться виходити звідси. І йти – у вечір. Звісно, сьогодні тебе не зустріну. Бо це неможливо. Я й не шукатиму зустрічі.
І попри все, хочеться зустріти тебе. Не сьогодні. Краще завтра. Знову хочу бачити твої очі. Ти ж знаєш, що я кохаю тебе. Іноді ненавиджу тебе за це. І себе.
Так, ти вже не живеш у цьому місті. Моєму місті. Хоча воно й не моє, як і не було твоїм. Ми прибульці у цьому місті. Але я вже вважаю його своїм. Я живу в цьому місті, дихаю його повітрям. Зрештою, я люблю це місто. Чи любив ти його? Не знаю. Ми ніколи про це не говорили. Та і взагалі про любов не говорили.
Колись я знала навіть твою ходу. І безпомильно відчувала, коли ти прийдеш. Може, це інтуїція. А може, то просто ритм наших сердець був близьким і твоє наближення чуло серце – хай за кілометри простору й години часу.
Мені хочеться побувати в місті, де ти зараз вчишся. Самій. Поїхати туди. Ходити дорогами, якими ти ходиш. Побачити небо і сонце, яке світить тобі. Дихнути того повітря. І хтозна, може, місто прийме часточку моєї душі. І ти зможеш це відчути. Якщо захочеш...
Я в кожному стрічному бачу тебе. Хочу бачити тебе. Хочу, щоб то був ти. Щоб ти прийшов. Хочу зустрітись з тобою. І у мріях зустрічі ці відбуваються майже щодня. Веду з тобою подумки розмови. Хоч розум і каже, що можливість зустрічі й розмови з тобою незначна. Точніше, це майже неможливо. Чому? Причин багато. І якщо ти не хочеш зустрічі, уникнути її тобі дуже легко. Інша справа, якби ти захотів зустрітись. Але – чи так буде колись? Наразі не знаю...

Ідеш і раптом розумієш, що щось не так. Лише – що саме? Роздивляєшся на ходу по сторонах. Нічого незвичного не помічаєш. Але справді щось не так. Не так як завжди. Тоді пробуєш зосередитись на своїх відчуттях. Щоправда, це зробити досить важко – голова забита купою різних думок. Думаєш про все одночасно і через це постійне перестрибування з одного на інше у голові якась незрозуміла каша. Але тобі це звично, навіть комфортно певною мірою. Певно, якби раптом втратила цю здатність – думати про все одночасно і водночас ні про що, і якби раптом думки набули чіткої структурованості, то це видалось би ненормальним станом. Чи навіть божевіллям. Ага, то що не так? Що тобі муляє? Раптом розумієш: надто важкий наплічник і надто мало світла в цих коридорах. У коридорах ввечері в твоєму універі. Але тобі це раптом стає байдуже. Бо у тебе нові лінзи. І ти ловиш від цього кайф. Тобі взагалі все байдуже. І все у кайф. Погано лиш, що надто повний наплічник. І через те нема куди запхнути пакет з спортивним одягом. Тому несеш його в руках, хоч страшенно ненавидиш носити щось у руках. Тому й ходиш з наплічником – щоб руки були вільні.
Згадуєш, що завтра трохи вільніший день і від цього стає ще кайфовіше. Бо зможеш нарешті піти погуляти осіннім містом. Поблукати, іти не знаючи наперед, куди зайдеш. Та й навіщо знати? Найкраще – просто йти куди занесуть ноги. Куди заведе інтуїція. Так, інтуїція, бо коли так ідеш, не думаючи куди саме йдеш, то тебе веде шосте почуття, тебе заносить туди, де є щось необхідне для тебе, хоч ти цього можеш не усвідомлювати, але це все чудово знає твоя підсвідомість.
Вибігаєш у вечір. Класно! Так, справді, вечірнє місто – чудове. З присмаком романтики, таємничості якоїсь і легкого відчуття небезпеки, бо не знаєш, що чи хто чекає тебе за рогом.

Осінь. Сонце. І в душі як у келиху сонце як вино і на споді трішечки гіркоти. Вино сонця з осадом болю. Мовчу. Не хочеться ніяких слів. Нічого. Просто помовчати. І послухати тишу, заховану в гомоні дня.
Лише б ти був поруч... Хочеться говорити це як заклинання. Щоб це здійснилося. Бо справді хочеться цього. Не треба нічого. Й нікого, нічиєї присутності. Лише б ти був поруч...
Ти віриш у кохання з першого погляду? Не знаєш? Не знаєш що відповісти? Бо ще не визначив для себе, що таке кохання? А коли ж ти визначиш? І визначишся?
Звісно, я тебе розумію трохи. В усякому разі, намагаюсь зрозуміти. Наскільки це мені вдається – то інша справа. Бо, як кажуть, чужа душа – темний ліс. Хоча – колись же ми розуміли одне одного з півслова!
Що? Забути? Тебе і все, що було?
Жартуєш. Ти ж знаєш, що це неможливо. Я й не хочу забуття. Бо все-таки вірю. В тебе. В нас. В нашу любов.
Так, сонце.