Усе сплелось в квітковім хорі:
Волошки, маки, нагідки,
Й жовтець, немов небесні зорі
Сипнув хтось з щедрої руки.

А ще хліба, хліба довкола:
Пшениця і ячмінь вусатий,
Й козацький нащадок Микола
Несе конюшину до хати.

В саду щось порає Галина, -
Ото і є жива Вкраїна,
Окрім АЕС, мереж, науки,

Ще є природа й з нею тет-а-тет,
Хоч кволий – все ж менталітет...
Отож, візьмімося за руки.

Всі наші зустрічі й розлуки,
Червоні і жовті троянди,
Листи, sms-перегуки
І недовіра, як букет лаванди.

Вокзал. Обійми і прощання.
Червона квітка на пероні
Була зізнанням у коханні,
Скупавшись у сльозі солоній,

Відчувши трепет і вагання,
Тепер зітхнула вже востаннє, -
Лежить на асфальті в покорі...

А поруч клумба, все цвіте,
Тут безліч квітів, й все не те –
Усе сплелось в квітковім хорі.

Щось тут уперше, щось в повторі,
Життя міняється і ми,
Не помилитись би в опорі,
Щоб бути справжніми людьми.

Теорій безліч, як і квітів,
А практика завжди одна:
Все починаєм розуміти
Коли в висках вже сивина.

Снуються дні і в’януть квіти,
Пливуть роки, старіють діти,
Минає час, стихають звуки...

Й колись осінньою порою
Ми пригадаємо з тобою
Всі наші зустрічі й розлуки.

Оживить квіти навесні
Лиш сонця ніжний оксамит,
Тепер незгоди нестрашні –
Душа ж бо думає про цвіт...

Іду у сад. Тюльпани і бузок –
Кохання, зізнання, тривоги,
Люблю букети з цих квіток.
Якби ж уся така дорога...

Та поміж квітів є й осот –
Нам не сховатись від турбот.
У цім квітковім коридорі,

У цім саду, най цій алеї
Для кожного свої трофеї,
Щось тут уперше, щось в повторі...

Роси кришталь ранково-світанковий
На зірці барвінку веселка неначе,
А думка лине в той вечір казковий,
Коли посміхнувся мені ти, юначе.

В устах твоїх гвоздика розцвіла барвисто,
То враз морозний погляд крізь полум’я думок.
А я, здивована, дарувала намисто
Із білих троянд – мовчання квіток.

Зів’яли ті квіти, а стебла живі,
Мене ти не любиш, ну що ж ce la vie.
Маки червоні побачила в сні.

Може, розрада прийде й наяву
Й мрія, котрою постійно живу,
Оживить квіти навесні...

Хай буде втіха і тобі й мені,
Усе цвіте, як пролісок весною,
Хай буде казка наяву, не в сні,
А ми помрієм трішечки з тобою.

Про що? – спитаєш – Та про все на світі,
Про щастя, про радість, про диво-красу,
Про що? – спитаєш – хай підкажуть квіти,
Які тобі я зараз принесу.

Візьму конвалію замість привіт,
Моє «пробачте» - апельсиновий цвіт,
А нерішучість – кашка сметанкова,

«Вам дуже вдячна» - скаже жоржина,
«Я так люблю, - шепоче калина, -
Роси кришталь ранково-світанковий»…

Складу букет квітково-загадковий,
В нім кожне стебельце – окрема мова,
Та ви ж, напевно, знаєте, панове,
Що всяка квітка криє символ-слово.

Бузок – то перші тривоги кохання,
А квіти глоду дарують надію,
Біла троянда – то символ мовчання,
Гвоздика ж біла лиш сумом повіє.

Верба плакуча говорить про сльози,
Про насолоду – виноградні лози,
А незабудка: «Не забудь ті дні…»

Складу букет, а чи сплету вінок –
Візьму для нього різних я квіток,
Хай буде втіха і тобі й мені.