Герої не вмирають, свіча не згасла їх,
І рани їхні в грудях, зовсім не болючі.
Ти не почуєш зойку, може, просто сміх
І щирий погляд дротом вріжеться колючим.

Вони спостерігають із глибини небес,
У серці, що спинилось, б’ється Батьківщина...
Вони – то леви, що не здали честь,
За срібляки не продавали Україну!

Герої не вмирають, душа землі болить.
Вони здійнялись над Дніпрові кручі,
Як вартові, і кожен з них не спить,
Щоб я і ти не був сто шостим мучнем....

2014

Не чекала земля на Рим,*
На огидні його легіони,
Що топтатимуть чоботом Крим,
Що не знайде йому оборони...

Яструб хижий над небом летів –
Двоголова потвора кричала.
Задушили гвинтівками спів,
Заклеймили воскреснувше «Слава...!»

І мовчить заляканий люд,
Бо за нього вже кинутий голос.
Сморід зайд і зелених приблуд
Топче волю та вирваний колос.

Не пробачить земля ні Рим,
Ні Москву, ні її тирана!
Хто кричить, що російський Крим,
Хай тому він у горлі стане!

І онуки того проклянуть,
І не прийме того сира яма!
Бо не може російська буть
Та земля, що обвінчана з нами!

16 березня 2014 р.

* – у ХV ст. в Московії виникла теорія «Москва – третій Рим» за якою два Рими ( Римська і Візантійська імперії) загинули, а Москва – третій, що ніколи не загине.

Межи холодом і схвильованим відчаєм,
За падіннями та перельотами
Легкий вітер ніким непомічений
Тисне в спину німими зворотами.

Неможливо, що хтось тепер спатиме,
Що похилиться, наче гілля колінами –
Йде війна військоматами і плакатами,
Лине спів за колючими стінами.

Не стоптати свободи колесами,
І багнетами волю не вибити –
Йде війна єднанням й протестами.
От би , брате і в цей раз не схибити!

14 березня 2013 р.

Нас ділили багато сторіч,
Розтягали на дві частини
І кидали в кремльовську піч,
Нас везли до в’язниць машини.

Нам вбивали у мізки: «Нема
І не може Вкраїни бути!»
І впивалися в душу, як тьма,
Доливали у вени отрути.

Нас ділили завжди на два:
«Схід та Захід, то дві країни!»
І впивались терням слова,
Що «нема й небуло України»....

Розривали, неначе хліб,
Набивали голодні чрева.
І мовчав кожен ніби осліп,
Як палають свободи дерева.

Нам казали: «Чорт не страшний,
А боятись потрібно Бандеру,
Бо приходить він в час нічний».
Не жаліли на брехні паперу...

І з водою вливали спирт,
Пропагандою били у вуха,
Щоб із шахт чи пшеничних скирт
Незалежність ніхто не слухав!

Нам й тепер в очі прямо плюють,
Ділять знов на міфічні частини,
Щоб донести зрадників суть –
Що нема й не було України...

8 березня 2014 р.

Де дух козацький, де невтомна сила,
Де відголос про подвиги борців!?
Чи ти, країно, волю розгубила,
Створивши з парубків напівсліпих старців?

Тебе женуть у клітку, наче звіра,
Плюють в обличчя, втопчують в сміття.
І ти тиняєшся з кута у кут, зневіра
Тобі наказує прикінчити життя.

Знеможена падеш, й спустивши дух
Вертаєшся, де зачинаються світила;
Туди, де чутка про неспинний рух
Надію у спасіння породила.

В той час як бачать вороги в тобі кінець
І ще плюндрують твоє мертве тіло –
Ти піднімаєшся, в тобі воскрес борець!
Палаєш гнівом, довго серце мліло!

А недруги твоє це чудо вздрівши,
Падуть тобі підлизливо до ніг.
Ти ж одвертаєшся, їх поглядом не стрівши,
Воскликуєш до неба люто в ріг!

І линуть блискавиці й громове каміння
На оплот зрадників, стираєш їх життя.
Тепер тобі урвалося терпіння,
Бо ж повертаєшся з страшного забуття.

Обрушивши на погань всю могутність,
І надолуживши утрачене колись
Ти відкриваєш материнську сутність –
Солодкі сльози в тебе полились.

Тебе чекає випробувань чимало,
Це лиш початок й зовсім не кінець.
Стояти осторонь – тобі цього замало,
Бо ти в душі своїй – нескорений БОРЕЦЬ!

15 січня 2007 р.

Чи чуєш тупіт? Чоботом Росії
Крокує смерть під гаслами спокою,
Дрижить земля охоплена ордою.
Хто ми – нащадки козаків чи гречкосіїв?

Чи чуєш галас і в повітрі гуркіт,
Як старший брат на меншого ступає?
Чи гідності і сили в нас немає,
Чи чуєш ти, чи вже не можеш чути?

Схилили голови, коли вони під дулом,
Неначе пес старий, залізли в буду
І віримо, що ось – настане чудо,
Прикинемось рабом чи в’ючним мулом…

Чи чуєш тупіт? Чоботом Кремля
Крокує демон з гаслами «защиты».
Кого й чого? Вогнем йому горіти!
Загарбницька несамовита тля!

Чи чуєш сміх? Як з нашої держави
Зробили блазня і беруть на кпини,
Як забирають, наче у дитини,
Все те, на що вони не мають права?

Так, брате, чоботом Москви
Ступає ворог на майбутні ниви,
На синє небо й батьківські могили…
Нас проклянуть, якщо не встанем ми!

1 березня 2014 р.

Ще пам'ять не забула рани
І спогад мозок проліта навиліт,
Іще не змито плями на Майдані,
Ще чути плач батьків, дружин і сиріт...

Над головами сонце й небо плаче,
Ще тисячі лампадок не згоріли.
Сира земля тебе бере, юначе -
Без подиху холодне мертве тіло.

Покої вулиць вкрили сотні квітів,
Змішалися жалобою багряно.
Вже не продовжує задимлено горіти
На барикадах шумного Майдану...

Ще пам'ять не забула рани -
Мов куля, проліта навиліт!
І смерть з собою кличе-тягне.
Ще чути плач батьків, дружин і сиріт.

Ще чути запах бою і відваги,
Ще чути запах, що лишають квіти.
Життя Героїв ставлене на ваги
За матерів, батьків, дружин, за діти...
25 лютого 2014

1
Ти йдеш, і несучи в собі жалобу
Ти плачеш. Розірвавши грудь,
Мов покритка, й віддавши всю утробу

За крихту щастя. Що взамін дадуть
На що тобі чекати сього разу,
Куди шляхи незнані заведуть?

Хворієш на самотності проказу
І кожен лиш плює у очі твої -
Ти плачеш знову не зронивши фразу.

Нові часи, нові уже герої,
Їх ціль й мета - тебе загнати в гріб!
Їм не до віри і любви святої.

І скошена ганьбою ніби сніп,
Падеш у яму, у землицю чорну
І службу править над тобою піп,

І бачить в тобі образ, чудотворну
Ікону, Бога в тобі зрить,
А не якусь пригноблену, потворну…

Минає вічність і в єдину мить
На тебе одкровення Боже сходить,
Тепер тобі приходиться судить…

2
Країно синього неба,
Країно живого огню!
До щастя змагати потреба
Покличе тебе крізь брехню

Крізь біль, невитримні знущання,
Крізь принизливість ударів судьби
Тебе проведе до єднання
Тільки спільна нужда боротьби!

Йде війна неминуча, безжальна,
Кожен прагне поневолити дух,
Що в тобі як платформа начальна
Серце движить, приводить у рух.

Ти плачеш та сльози не марно
Падуть на землю сиру -
Жоден злочин не пройде безкарно!
І твою возвістить час пору!

І з кожним падінням твоїм,
Ти збиратимеш сили для бою.
Доведеш, що в пожертві усім
Переможцем виходиш з двобою.

Бо ти - Країна Батька Кобзаря,
Бо ти Івана нездоланний дух!
Іскритиме у небі ще зоря,
Твоя свіча, твій незупинний рух!...

20 листопада 2008 р.

Ти була знищена, розтерзана, побита,
Ти на коліна кинута була!
Та ти не вмерла, в волю заповита
Тулилася і грілася - жила!

І День прийшов, забравши твою смуту,
Він дав надію ще якусь тобі.
Пронісся горами, знайшов червону руту!
І ти поклялася не кланятись ганьбі!

Цього ж не сталося, тринадцять років тьмою
Ходив народ твій, знаючи про те.
А осінню прокинувсь золотою,
І дав питання дивне і просте:

"Чи не козак я - давня слава й сила,
Що відбивала волю в ворогів?
Чи ця земля Шевченка не зродила
І сотні геніїв учених і творців!?"

Одухотворена ти поступом Франковим
Вступила у революції ходу!
Хоч довго йшла, морозним днем ранковим
На світло кинула свою стару біду.

Новий діставши шанс від Бога
Ти виклик кинула для долі під кінець.
Та оступилася, з'явилася дорога,
Яка розбила мрії нанівець.

Ти дала владу тим, з якими билась,
Ти відреклася закликів своїх!
Як сталося, що легко так змирилась
І відступилася, підвівши все і всіх!

Кому потрібна була боротьба,
Хто на плечах твоїх буде головувати?
Ганьба тобі країно, сміх й ганьба!
Чому ти спиш, коли не мусиш спати???

31 жовтня 2006 р.

Хто ти, націє голодних босяків?
Ти вмієш демократію творити?
Хіба-що народити байстрюків,
Що розкрадуть тебе, а потім ладні вбити.

Державою ти смієш називатись?!
"Мужів народних" сплодилось до чорта -
І вже набридло їм в крові твоїй купатись,
Коли на зміну йде нова когорта.

Їм ти даєш комфорт: машини, ресторани,
Їм ти встеляєшся вже ковриком до ніг!
Поглянь до ниць - життя людське погане,
Нагору видертись із ниць ніхто не зміг!

Одні на одних брешуть, як собаки,
Блискучими обгортками закрили твої очі!
Та щоб пропали кляті вурдалаки,
Бо бачити ніхто вже їх не хоче!

Чи ти осліпла, а чи оніміла,
Навпіл розірване твоє ще юне тіло -
На ньому гадь жалючу відігріла!
Хіба так чиниться за правду, волю й діло?

Чого пустують твої чорноземи,
Кому ліси вирубують щодня?!
Куди ти котишся - до злиднів, до нікчеми,
Де був врожай тепер одна стерня!

Чому не здіймешся угору - до блакиті,
Чому над колосом не глянеш золотим,
А все туманом очі оповиті
І не звільнитися рукам від павутин

Що обснували і трима в покорі
Те чуйне серце?! Що скували крок
До поступу й досягнення. В просторі
Світи ходу, до Бога і зірок…

Хто ти, народе козачий та княжий?
На поламані ноги встань!
Хай тремтить всякий патрубок вражий,
Ти йому не слуга і не брань!

Встань же, націє, древня ти сила,
І промов над усяк материк!
Хай всі знають - Богу ти мила,
І народ твій до викликів звик!

Піднімися, Вкраїно, на крилах,
Хай побачать од величі тінь.
Нехай знають, тебе не зломила
Ні смерть голоду, ні глуха далечінь!

Прийде час і простолюдин стане
Во главі у твоєї мети!
Сльози литиме ще небо твоє багряне
Ти ж спитай себе: "Хто ти, хто ти, Хто Ти?!".

29 серпня 2008 р.