Гном, мов химера, прийшов хтозна-звідки.
Чуєш ночами цей тупіт під вікнами?
Поки я встигну торкнутися шибки,
Срібним дощем стане й в сутіні зникне він.

Всі квітники безнадійно затоптані.
З’їв весь горох. Спокушає смородина.
(Тільки клопи ще відлякують смородом).
Ближче підійдеш – тікає городами.

Торба за спиною – там білі бублики,
Ще інструмент із блискучими струнами.
Гном щось шука безнадійно загублене,
Грає сюїти, записані рунами.

Я через нього вже тиждень не виспана:
Шурхіт, і шелест, і вся какофонія,
Світле намисто навмисне скрізь висипав,
Щоб я збивала коліна потомлені.

Та проганяти його щось не хочеться.
Піде – пропала від тиші і спокою.
Це по секрету: ми просто з ним родичі.
Я… на мітлі… в небі ночі глибокої…

Він ворушить кігтиком,
Він ворушить пальчиком,
На підлозі віхтики
Хутра домов’ячого.

Он для нього бризкальця,
Он для нього брязкальця,
А він хоче пальцями
У шпалері шкрябаться.

Все ковтає, плямкає
Сливами-маслинами.
На скатерці плямки є
І плоди обслинені.

Заїдає кетями.
Хлипнуть п’ятки гордими
Теплими шкарпетями,
Сонною свободою.

Мій скіфський царю, Ви ще юні для меча,
Та він для Вас, можливо, стане Богом.
І час уже збиратися в дорогу.
Знімаю руку з Вашого плеча.

Мій скіфський царю. Буде так лише.
Я знаю, Вам колись вернутись треба.
Серед трави Тавриди стебел
Сховались плями золотих мишей.

Мій скіфський царю, серце – сам одчай.
І знов степи, і знов нові походи.
Біда йде амазонкою зі Сходу.
І тихим золотом тече моя печаль…

Хочеш спокою, хочеш вихору –
під тобою стелюся річкою.
Немальована – буду вохрою,
неосвітлена – буду свічкою.

Бачиш, яблуні
все погойдують,
все погойдують
шиї бичачі,
Віршем білим заримовані,
білим вітром обезквітчані.

Хай в нас цвітом зірвуться освідчення,
хай під ноги падуть опалами.
Ми у лялечках, ми у відчаї
летимо пелюстками опалими.

І
Нас холодом огорне тьма осіння.
Прощай, коротке сяйво літніх днів.
Удари поховальні – знак падіння
Дзвінкого дерева на брук дворів.

Зима в моє єство усе поверне: гнів,
Дрож, страх і лють, і працю-муку,
Мов сонце в пеклі льодяних країв,
Оберне серце на червону каменюку.

Тремтячий чую: падають дровини.
Будують ешафот – глухе відлуння.
Мій дух, мов вежа під ударами важкими,
На землю падає сумну й безумну.

У напівсні, крізь цих ударів стогін
Вчуваю: поспіхом труну забили.
Чию? Пощезло літо, в світі осінь.
Прощання дивним шумом задзвеніло.

Цукеркова вулиця. Солодко.
Аж ворушать вивіски вухами.
Всі ідуть із кетями. Золотко,
Ми з тобою тортика схрумали.

А кахляр собі купить вафельки
І не намилується кетями.
Папірці до ніг липнуть злякано,
Глянеш – прикидаються мертвими.

Хочеться морозива крихітку.
Папірці біжать за підошвами.
Мармеладами земля. Дихати.
Цукеркова вулиця. Сонячно.