Біло

Слухати сутінки.
Мити вікна
Від сліз солоних мокрого грудня.
Назустріч холоду, що не
зникне
набрякне пуп’янком
в білих грудях.


Молитись поночі
а надранок
осколки рим заганяти в шкіру.
Плястерко місяця між туману
немов крижина,
сміється біло.


На перехресті доріг і колій
гублю розгублену
свою душу.
Приношу жертву химерній долі:
промінчик світла
І білу ружу.

жовті жоржини немов клоновані
сонця
пестиш покірно своєю м’якою рукою
переступаєш крізь себе і йдеш по
святім осонні
землі що у тьмі століть зайнялась
тобою

гола що аж прозора гордо
танцюєш на вітрі
він обпікає тебе залишаючи рани
звуків
ти одинока як вечір сама безпритульна
в цім світі
в тебе гранітовий перстень
на білі руки

в тебе тавро на чолі ти
таврована зіркою волі
очі горять мов мечів скіфських леза
темрява скрізь ти курганом стоїш
серед поля
мовби чекаєш месії
нове пришестя

Я вмерла. Мене ніхто вже
не напише на папері,
Не проспіває музикою сонця.
Можу пройти я крізь бетонні
двері.
Я стала тонша.
Тонка, мов голка, із прозорим
серцем.
Скляними венами, в яких

багато світла.
А решта не важливо – як
прийдеться…
Я принесла з собою жовті квіти…
Осінні квіти. Це, мабуть,

жоржини.
Можеш поставити їх в паперову
вазу.
Нам не догнати часу; він

такий невпинний.
Та світ тремтить у ейфорії
часу.
Я стала глибша. З мене
проростає
В бузкове небо дерево Прозріння.
Сама себе в душі

перегортаю,
Проживши крах надій і
розуміння.
Я вмерла. Це, мабуть, востаннє…
Хоча нове життя крізь мене

свище.
Залишу рими ці до
«запитання».
… Я стала вища.

… ти лише не звикай.
я, напевно, несправжня…
я сьогодні твоя, а завтра
вже там…
мене пестити буде
океан недосяжжя,
наступатиме смуток по босим
п’ятам.


ти лише не дивись …
очі в колір мигдалю
можуть звикнути, їх вже
не відвести.
не зчитаєш мене… я сльоза
по скрижалі,
склад останній в священному
слові «прости».

обійми мене крилами.
більше нічого.
… досидіти до ранку, хоча й
студено.
розминутись в думках з відлунням
тривоги,
краплі часу відчути
на мокрих венах.

Твоя душа чека якогось свята
І розквітає лотосом повільно.
Від цього в хаті світло і лапато
І серце б’ється солодко - стабільно

Назавтра сніг покриє сонне Місто
Своїм прозорим теплим ковпаком.
І буде небо біле й урочисте
Нести Легенду під своїм крилом.

А в когось будуть сльози у долонях,
Хтось піде проти себе, мов на спис.
А хтось потрапить у моря солоні,
Знайде ніким ще не відкритий мис.

Зима накине сітку на проспекти,
Спіймає в неї жовтого трамвая.
І стане їй із цього смішно, певно.
А скрипка тиху музику заграє.

І ти впізнаєш вулицю знайому,
Чиєсь вікно моргне тобі під вечір.
Як добре повертатися додому,
В таку зимову стиглу холоднечу!



(02.12.2005р.)

Твої очі – дві чорні діри
З небезпечним ядерним вмістом.
- Рубонув неначе сокирою
По оголеній мертвій кістці.

Я зібгалася схарапуджено,
Поховала вітрила й весла.
Цілий вечір сиділа знуджено,
Мов принцеса.

Осінній дощ...
То чому ти дивуєшся?
Дощем характерна осінь.
Чи може тобі цей дощ
Нагадує знов про когось ?!
Словами мінорних звуків
В вечірній глибокій тиші,
Нагадує про розлуку,
Про недописані вірші?

Вітер думки фільтрує
Самотні – усі до решти.
Цей дощ візьме й заночує
У тебе. Роззує мешти.
Поставить біля порогу,
Із шаром осіннього бруду,
Помолиться тихо Богу,
Тебе цілувати буде.

А далі – усе як завше,-
Прокинешся десь під ранок,
І дощ, за вікном розтавши,
Залишить туман фіранок,
І слід під дверима темний
Вчорашньго мокрого бруду.
Знов скажеш « усе даремно ».
І підеш мити посуду.
(25.09.2004р.)