Проспівала нічка
Зоряні куплети,
Славна молодичко
Де сховалась, де ти?

Зникла десь за північ,
Наче Попелюшка,
Тілом твоїм дивним
Пахне ще подушка.

Ти - така розв'язна,
Хоч й напівдитина
В "бізнесах" зав'язла,
Донько України.

Надра твої ніжні,
Повні насолоди,
В тури зарубіжні
Відправляють вроду.

Тут, немов шампанське,
П'ють тіла хороші.
Й легко так, по-панськи
Викидають гроші.

Душу зворушивши,
Зникли любі чари,
Похапцем вхопивши
Жмакані доляри.

Я твоїм старанням
Сповнений по вінця,
Продала ж кохання
Ти... для українця.

На уламок первісний
Самогубці пливуть:
В океані їм тісно
І нестерпно, мабуть.

Ув одчаю фонтанах
Закипає: Ганьба!!!
Засинають титани,
Їх колише журба.

Йде кривава "тусовка"
Кашалотів сумних.
Ліс, реліктовим вовком,
Завиває по них.

Все на острів первісний
Самогубці пливуть:
В океані їм тісно -
В них украли ... майбуть.

Як відмикали небо журавлі
Й сади зелені золотили коси,
До вулика продерлися джмелі,
А їм на поміч заспішили оси.

На соти люто рвалася орда:
Позаду оси, а джмелі - сперЕду!
Ненаситці, у них одна біда -
Ніколи не буває вдосталь меду!

Проте не знали (треба було знать,
То оминули б їх бджолині жала):
Хто працьовитий - вміє й воювать,
На зброю перековуючи рала.

Туман у вибалку заліг.
На сон склепивши добрі очі,
Прожитий день майнув за ріг
Нової росяної ночі.

Усе довкола зацвіло
І злота, й срібла кольорами,
Узявся місяць за весло,
Поплив, кермуючи вітрами.

Ну, чого це всюди верболіз
По коліна у багно заліз?
І скажіть, яка ж йому охота
Все життя тягнутись до болота?

Запитаю дівчину-вербичку:
-Ти чого тут виросла, сестричко,
А не у гаю й не серед поля?
Відповість: Така вже моя доля.

І якого біса сЕбе мучу,
Воду п'ю не чисту, а тванючу?
Замість солов'їв - нещастя маю
Слухати якусь лупату зграю.

З осокою розмовляти мушу:
Хоч і ранить, і кривавить душу.
Дістаю ж єдине в нагороду -
Дивний стан і неповторну вроду.

Село розмаєм зацвіло,
Коли знайшли ми джерело,
Припали спраглими устами.
У нім вода була жива,
Ота - що серце напува,
Та - що доводить до нестями.

Коштовний посуд ми взяли,
Водиці вповні налили -
Така вода завжди потрібна.
І мандрувала по світах
У наших стомлених руках
Наснаги повна - чаша срібна.

Тоді хурделиця мела,
Як чаша тріщину дала,
За мить - не стало в ній водиці.
Розпалось срібло на шматки
І вкрали райдужні думки
Розпуки хмари сіролиці.

Немов додому журавлі,
В село помчали, до землі,
Що воду нам подарувала.
А в джерелі її нема,
Бо й тут напасниця - зима
Усе в морози закувала.

Роздмухав, серденько, вогонь,
Теплом замучених долонь
Торкнувсь морозяної криці.
А мо' хоч краплю розтоплю,
З тобою, рідна, розділю
Живлющу крапельку водиці.

Край дороги голосує боровик,
Ще у кошику сидіти він не звик.
Гарно вмоститься і вирушить у путь,
А його... на сковорідку покладуть.

Заволає тоді красень:"Ой, біда!"
Обпече йому боки сковорода.
Та й поважність десь подінеться умить,
І за лісом в нього серце защемить.

Давно вже не козак:
Абориген, злочинець -
Сідає в автозак
Останній українець.

На серці біль і срам:
Мовчав же, (Й був у КУНі?!)
Як похмелявся хам
Із черепа красуні.

Нечасто, літньої пори
Гуркочуть в полі трактори.
Їх змусити гурчать непросто
В давно розкрадених колгоспах.

Петро в горлянку влив пального,
Запріг у плуг коня міцного,
Сталева заревла звірина,
НесУчи в поле селянина.

І хоч посоловіли очі -
Та навики в Петра робочі:
На груди взявши ще чарчину -
Розоре лану половину.

Семен на возі розвалився
(Зі змієм, бачите, побився -
Ввігнав по пояс змій в солому),
Та коні знають шлях додому.

А там Федора з макогоном
Вдубасить по плечах з розгону.
Семену-бідоласі всуне
Ще й ночувать закриє в клуні.

Он група пошуку чвалає.
Явдоха діточок повчає:
"Понишпорте під тином дуже...".
Ті щось знаходять у калюжі,

І, вже гуртом, вони завзято
Витягують з грязюки тата,
Волочать, взявши попід руки,
Сього цінителя багнюки.

Димлять хатини серед літа,
І потихеньку, літр за літром,
До бутлів капа "божа кара" -
Єдина втіха хлібодара.

Народе мій "червоношкірий",
На захід гнаний, до Карпат!
Надію вбито, вбито віру -
Ось-ось тобі поставлять "мат".

Думки нуртують(перед сконом),
Серця не покидає щем...
Як заберуть в дитини лоно-
Вона народиться мерцем.

Повсюди гвалт, повсюди чвари-
То за подачки йде гризня.
Лихварять юди-яничари
І все холопствує двірня.

Схозарять Матінку, осрамлять,
Зітруть на поверхні земній...
А кращі... подадуться в пам'ять,
Щоб загубитися у ній.

Мов каганець, надія чахне.
На півдні десь ордою пахне.
Зі сходу ж сатанинським строєм
На Київ-град ідуть "ковбої".

Поналітали чорні круки,
Тож гострять козаки шаблюки.
І так боїться заридати
Над кимсь із них Вкраїна-мати.

Це вже було: на серці лід
І знов бентежать мій нарід
Тривоги дзвони.

Червона ставка на кону:
Й хоч тільки грають у війну -
Та кров холоне.

-Ще крок один, юначе!
Хоч бігти вже несила.
В тканинах м'язів наче
Сплелися дух і тіло.

-Ще крок!- зове фортуна-
У будь-якому разі!
Підводяться трибуни
В єдиному екстазі.

-Ще крок хоча б, хлопчино!-
Кричать серця мільйонів,
І мчить він без упину
До фінішних кордонів.

-Ще крок мерщій, юначе!
І - зоряна вершина,
Коли душа заплаче
Під стягом України.

Четверто-п'ятий наступа на п'яти
Мене, Валеру, пхають в еН-еЛ-О
Оті йнопланетяни, як на зло
Розпочали, сердешного, вивчати.

Вивчали, приглядалися, старались:
Я розповів - як на Землі живуть.
Проте не зрозуміли в чОму суть-
Не ту кінцівку сканувать зібрались!

Внизу вона, налякана, тремтить,
До неї тягнуть електронні лапи.
За мить згадались море і Анапа,
І "ню" моє, і одчайдушна хіть.

Од нелюдів тікаю навмання
Але снаги нема, немає хисту.
Капут, мабуть,.. такому пародисту!
Прокинувся... Наснилася ж дурня!

Кажуть, нерішучі революції
Схожі не на секс, а на полюції.
Й "сексуальний" маємо урок:
Маскувавсь під Перця... Огірок.
В результаті - "сексуальна" кваша:
Вже повсюди... перці, та - не наші.

Наш любий Києве! До тебе,
Як на паломництво, ідуть,
Світліє над тобою небо,
І серце нації, й майбуть.

І все, чого давно не чути, -
В Софійських дзвонах ожива.
Гримить майдан: Вкраїні бути!
Дрижить по норах вся "братва".

Тріщать мішки. Тремтять іуди,
А "примоскалені" - мовчать...
Ми є Народ! Ми справді - Люди!
Нам гідності не позичать!

Колиска наша - то Свобода,
А пісня - шум Дніпрових вод.
Із Днем народження, народе!
Ми вже - не натовп. Ми - народ!

Підступне лихо, ой - підступне!
Бува, лишень ногою тупне
І вже сіріє день від нього,
І вже кривулиться дорога:
В потилицю жорстоко диха
Неждане, проклятуще лихо.

Втекти бажаєш. Ноги - ватні,
Лещата лиха акуратні
Додолу хилять добру долю,
Полонять думи, гнітять волю.
Зігнуло лихо раз і вдруге
І - ти не витримав наруги,

Упав... Втекти ж не стало сили:
І страх, й недоля - повалили.
Нестачило сердезі духу
Вхопити лихо те за вухо,
Піднять на глум потвору дику
І... зацідити їй у пику!

Хоча у народу вродило не густо,
Залізли до нього козли у капусту.
І, хоч небагато тієї капусти,
В кишенях козлиних- капусти не пусто.

Тут сірі вовки налетіли і гордо:
Одного за горло, а іншого в морду.
І, щоби не стало в козлiв зовсiм пусто,
Козли i вовкам уділили капусти.

Така вже вона, іронія зла-
Годуємо вовка ми і... козла.

Почорніле й розгалужене,
Одиноке і застуджене,
Ти - на дубі за вікном.
Над тобою хмара стелиться,
Закликаючи хурделицю,
Сіє снігом, мов зерном.

Завиває вітер-дядечко,
Стогне сад старий на грядочках
Під його могутній рев.
Ти ж за стовбура чіпляєшся
Й невідомо як тримаєшся
Між оголених дерев.

Зимній день гуде розлючено,
Ти ж вслухаєшся засмучено
В посивілу далину,
В добрі спогади пірнаючи
І, напевно, закликаючи
На гостиноньку весну.

Десь за горами високими,
За морями срібноокими,
На далекій чужині
Ходять, спокою не маючи,
Все на північ поглядаючи,
Твої буслики сумні.

Потерпи, сердешне, трішечки,
Й сонце, ця тепліні діжечка,
Прожене твою біду.
Білокрилих зустрічатимеш
І озвешся лелечатами
У зеленому саду.

Дощ невпинно по вулицях човгає,
Відбиває осінні рядки.
Чом здаєшся ти, осене, довгою?
Чом у сумові топиш думки?

Он земля під тобою розхристана,
Мов заклякла в чеканні біди,
В покривало закутавшись листяне,
Жде наругу зими - холоди.

Заскучавши за дниною гожою,
Попід лісом завмерло село:
Сіре небо димками загоджує,
Повернути благає тепло.

Та не чуєш ти, осене, докорів,
Тчеш завіси з пітьми і води
І твердИми рішучими кроками
Все мандруєш кудись... в холоди.

В саду давно вже солов'я не чути,
Цвірінькають довкола горобці,
Вдалось їм горло солов'ю заткнути:
Загнали в кут маестро крикунці.

Їх так багато - й зрахувати - годі!
Тож голосисте їхнє "цінь - цвірінь".
Усі сіренькі, сірість при нагоді,
Бува, й на сонце накидає тінь.

Тому завжди землею бродять тіні,
Пробитись світлу часто не дають,
Буває - небеса вкрадуть у сині,
А то й у правди викрадають суть.

Для світлого народжена людина -
Це змалечку, напевно, знаєш ти.
Якщо ж ти - тінь, у тім - твоя провина,
Що не зумів од сірості втекти.

Хрести, граніт... Затія марна,
Навіщо все це людям тим,
Яких взяла судьба примарна,
Покривши мороком густим?

Вони зірвались в коловерті,
Проваллям вічності пішли.
Навіщо пам'ять після смерті? -
Живі одвіту не знайшли.

І не знайдуть, бо з того світу
Не дочекатись звісток їм.
Потрібні ці хрести і плити
Не мертвим, скорше,.. а живим.

Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем і дитинства хмелі
Це ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

Ми всі кликати звикли тебе інтернатом,
Та з тобою в душі проживем до кінця
Поспішаєм сюди, мов до матінки й тата,
І стривожено гупають наші серця.

От зібралися знов, бо твоя ми родина
І по-своєму, певно: і сестри, й брати.
Це ж із кожного з нас ти плекав тут - людину,
Випускав нас, пташат, у життєві світи.

Доземний же уклін для твоїх коридорів,
Для крислатих каштанів і чистих кімнат.
Й хоч тут хлюпа ріка із сирітського горя,
Ти дитинством у думах проріс - інтернат!

Сорок п'ять, сорок п'ять... То вже майже піввіку.
Добрих спогадів щем, ностальгії хмелі.
Бо ж мені, посивілому вже чоловіку,
Ти - як батькова хата на рідній землі.

Рушником під ноги стелиться дорога,
Мчать кудись за обрій ворони тривоги,
І вітряк неначе крилами киває,
З радості ти плачеш, сина зустрічаєш.

В казку материнську між беріз ховаюсь,
Чом я завше з неї сили напиваюсь?
А думки в минуле спогадом пірнають
Й мов літа поснулі знов розпочинають.

В зелені живлющій раптом розчинюся,
На коліна стану, до землі вклонюся.
Бо ж ведуть до тебе всі мої мандрівки
Ти - як сонце й небо, матінко-Тернівко.

Вітаю!- знову Майстрові сонету
Я похвалою вуха полощу.
Немов таріль вкраїнського борщу,
Мені сонет,- скажу вам по секрету.

Знов серце в мелодійності тенета
Потрапить і захочу часнику,
До нього, ще й пампушок для смаку,
Із диво-печі земляка - поета.

Отож працюйте, друже, всеньку ніч,
Дрівцят натхнення підкидайте в піч,
Щоб вранці знов - до столу свіжа страва.

А ми серцями будем куштувать,
Й рецепта станем файного прохать
У кухаря - знавця своєї справи.

На плечі варнакАм присіли долі
І запитали в бунтарів сердито:
-Що обираєм: чи голодну волю,
Чи все ж таки, сердеги, рабство сите?

І словом рубонув один щосили
(Упала в долі голова відтята):
-З тобою разом ляжу до могили,
Не можу я себе перекувати.

А другий опустився на коліна,
Слугою став у замку на погості,
Все догоджав, дивився в очі псино
І обгризав зі столу пана кості.

Служив і пану, й пановому сину,
Терпів побої: кості ж гриз на славу,
А захирів, його, немов скотину,
Пани згнивати кинули в канаву.

Рабу ж на плечі знов присіла доля
І запитала, зовсім не сердито:
-Гей, ти, що не обрав голодну волю,
То як тобі, сердешний, рабство сите?

Ненароджені діти від твого і мого кохання.
Лише відчай і біль оченята їх шлють голубі.
Простягаю для тебе скориночки крихти останні
І останнє "люблю" шепочу ледве чутно тобі.

Уже гупа у двері кістлява страшною косою,
Уже вічності просить розтерзане серце з грудей.
Та до уст нахилюсь, поділюся кохання росою,
Це ж бо тільки воно ще на світі тримає людей...

Негожий день, неначе волоцюга,
Заніс над краєм блискавки нагай.
Ударив раз, ударив потім вдруге,
Село покривдив і зелений гай.

Там розітнув березу білотілу
Рішуче і безжалісно, а там,
У хмари відірвавши сірі крила,
Їх викрутив на голови хатам.

Червоний півень все собі дрімає,
Не чується його "ку-ку-рі-ку"!
Не будить він, на прю не піднімає,
Приспали, видко, птаху гомінку.

Він кукурікав у часи Богдана,
Гуляв по пишних залах палацІв,
Коли юрба роздмухувала п'яна,
То панахиди правив для мерців.

З гущавини Степанового лісу
Приходив він у села і міста,
Розгнузданістю схожий на гульвісу.
Ковтав мерзоту і ... клював жита.

У ньому щось незвідане і чисте
Знаходили в години лихоліть.
Жорстоким він бував і ... променистим -
Червоний півень - той, що поки спить...

* * *

Там, де в обнімку з небом тополі,
З нею були ми в тісному колі:
В тісному колі зваби і втіхи,
В тісному колі щастя і лиха.

В гріх упірнули, наче у річку:
Пестив я персів п'янкі полунички,
У наготі полоскався до ранку:
Гралися з нею у забавлянки...


* * *

Коли топтало кляте лихо
Прекрасні наші почуття,
Мене ти зупинила тихо,
Урятувавши враз життя.

Розпуки й зради перехрестя
Ми мужньо, серденько, пройшли.
У тебе ж так багато честі!
І небагато так... хули.

Дитяча

Вони:покусаний і бита
В кутку на килимі ридають.
Не можуть чогось поділити,
Проблеми бійкою рішають.

Малий махає кулачками-
Вони міцненькі у хлоп'ятка.
Й отримав відповідь зубами,
Бо ті - гостренькі у дівчатка.

Та за якусь уже хвилину
Переболіли їхні вавки
І десь у ляльці чи машині
Вони зарили томагавка.

Доросла

Шановний, слухай: ти- якої "масті"?
Бо казуси на цьому світі часті:
Все вистріляв, собі лишив патрона,
За спиною ж - уздрів хамелеона.

Живий іще, завдячуючи Музі,
І знов, здається, в колі вірних друзів.
Одначе, розсудивши все тверезо,
Позаду відчуваю гостре лезо...

Не дошкуляв вогонь пустелі,
І непокоїлась душа:
- Я ж так далеко від оселі
Розстріляний із "калаша".

За що ти вбив мене? Одначе,
Ти ж нетутешній, руський, наш!
- Я не хотів сього, земляче. -
В пісок потупився "калаш".

Душа ж майнула в ту оселю,
(Не заважала вже війна)
Де дітки: всміхнені, веселі
І заклопотана жона.

"Жахливий сон! Щось, певно, сталось?"
- Тривога з серця доліта.
"У тебе мужа не зосталось", -
Незримо цілував уста...

А далі - хрест, одчаю хмари,
І нарікання, й співчуття...
Й хрусткі ненависні долЯри
За чоловікове життя!

Що за думка, мов сталактит,
У печері, де небуття?
Я у долі прошу в кредит
Хоч годинку, хоч мить життя.

Осідає додолу пил
На дорозі моїй курній.
Ну, позич хоч краплину сил,
Щоб ступити ще крок по ній!

За гнуздечку судьбу ловлю,
Мов коня зупиняю "Стій!".
Боже, як я життя люблю!
Це ж найбільший набуток мій!

Та чому ж це тьмяніє світ?
Вже й захмарилась доля з ним
І шепоче мені в одвіт:
-Віддавати не маєш чим!..

Дівочий стан, дівочі очі -
Ці невгасимі світляки:
То обіцяюче - пророчі,
То - полохливі, то - п'янкі!

Одне дівча од поцілунку
Тремтить осичини листком,
А інше, знявши обладунки,
І трунком поїть, і медком.

Одне - аж надто соромливе.
Його пригубиш, - кине в жар,
А інше, звісно, пустотливе,
Закутує в серпанки чар.

Одне обіймеш - то, здається,
Втече кудись по бережку,
А інше - радо віддається
В духмянім росянім стіжку.

Море Чорне, що ти хочеш?
Берег хвилею лоскочеш,
Хлюпотиш і завиваєш,
Пригортаєш і ламаєш,
Щось своє землі бурмочеш.

Ти нахмурене сьогодні,
Все зовеш в свою безодню,
Розігнало стрімко, в силі
Ладні щось вхопити хвилі:
Таємничі, надприродні.

Чом ти злишся, Чорне море:
Непривітне, неозоре?
Чи з глибин, немов химери,
Озиваються галери
Козаків закутих горем?

Моє маля, народжене у муках,
Все в розчерках, замурзане дитя,
Прости мене, людину-словоблука,
Що довго так творив тобі життя.

Виточував на білому обрусі
В букети строф зав'язані слова,
Щоб ти жило, завжди було у русі,
Щоб думка в серці билася жива.

Це у твоєму гарному обличчі,
У водоспаді променистих кіс
Призначення ми бачим героїчне:
Месії шлях, що тернами поріс.

Корона, що лягає короваєм
І голос, хоч і зморений, палкий
Майбутнє українцям обіцяють,
Толочать безнадій полин гіркий.

Хоча стомились губи, серце й руки,
І потонули думи у журбі,
Це твій народ зове тебе на муки,
Вкраїнську д'Арк, побачивши в тобі.

За тебе ладен кожен помолитись
І встати проти нечисті громадь.
Тобою прагне Небо прихилитись,
Лишень благаєм: "Юленько, не зрадь!"

Ще алмаз, а не діамант...
Чи з цікавості то, чи здуру,
Поспішав молодий талант
На шліфуючий суд цензури.

Зашарівся, чекати став,
Там шліфуючу знали справу.
Тож подумав: добротний сплав
Оберуть йому для оправи.

Сплав обрали... За кілька днів
Той зробився життю межею,
Діамант потускнів, змарнів
Й, не повірите, взявсь іржею.

Метушився у пастці він,
На красивого схожий звіра.
Й обпекла його навздогін
Хижа посмішка ювеліра.

Сам же долю обрав гірку,
Сокровенне зміняв на "липу"...
Але якось уздрів ріку
І, неждано, з оправи випав.

Тож тепер він природи син
І щасливий, мабуть, без міри:
Все виблискує із глибин
Недоступний для ювеліра!

Затравлений погляд спинився на вбивці,
Ці очі стражденні благають:"Не ріж!!!"
Та, сповнений древнім азартом мисливця,
В скривавлене тіло він встромлює ніж.

Зникає тварина,лиш тільки понуро
Освіжена тушка тріщить на вогні,
А в нім пригасає хижацька натура,
Звільняючи місце інстинктам свині.

Он під кущем маленьким світлофором
Червоне підосичник запалив,
За ним лисички жовторотим хором
Співають дивну пісеньку без слів.

Випурхує з суничної завіси
Ще й зграйка сироїжок-кокотух,
А мухомор нагадує гульвісу,
На очі злі нап'явши капелюх.

Дарунки обіцяючи багаті,
Пробуджуючи росяні стежки,
Луна ввірвалась під зелені шати -
На полювання вийшли грибники.

Сорок вісім, сорок вісім...
Вже й прогалина у стрісі.
Дощ – по ній вода тече,
Спека – в голову пече.

Може це твоя кохана
Десь із вечора до рана
В миті пристрасті чудові
Вискубла її з любові.

Там тепер роки гарцюють,
Вже десяток шостий чують.
Тільки й толку, що блищить
Там би хмелю посадить…

Тож не падай духом, куме,
Наливай бальзам від суму.
Побажаємо тобі
Не тонути у журбі.

Хай кохає жінка люба,
Хай скубе в екстазі чуба,
Хай у тебе, молодця,
Він достоїть до кінця!

Вже гулькнув день у надвечір’я,
Небесну витопивши піч.
До тебе, Йванко, на подвір'я
Покваплюся на могорич.

День ангела зустріти чинно,
Усе сказати, що кортить,
І, непомітно для дружини,
У тебе серце залишить.

Нехай отут побуде трішки,
Клубком звабливих грішних дум
Тобі закотиться під ліжко,
Та тільки, щоб не бачив кум.

Підносим келихи медові
І їх осушим – жартома!
Надії, віри і любові
По вінця, любонько кума!

***
Де лужок крилом зеленим
Землю-матінку прикрив,
Проживав чаклун скажений,
Комашиний люд морив.

Наповзав, немов хмареча,
Ставив пастки там і тут
І творив криваві речі
Всюдисущий Таратут.

Луг здригався од наруги,
Потерпав від кривд і бід,
Мандрував щоденно лугом
Товстопуз-комахоїд.

Полонені тріпотіли,
Втрапивши йому до рук
І, терзаючи щосили,
Бідолах ковтав павук.

Лугове принишкло царство,
Поховались всі й сидять.
Їх на страхи і митарства
Приріка жорстокий тать.

***
В ліжечку дріма хлопчина,
Ротик бантиком зігнув,
Сон його у казку вкинув,
Чарів вітром повійнув.

Сниться Вовику малому:
На лужку гуляє він,
Крихітний, неначе гномик,
Заблукав серед рослин.

В хащах дзвоників й ромашки,
Борозни здолавши рів,
Одинокого мурашку
Наш герой малий уздрів.

Зиркнув злякано мураха,
Загукав: Чому ти тут?
Стережися, бідолахо,
Поруч бродить Таратут.

Попадеш у сіть до нього,
(Як спіймався жук-сусід)
То зжере тебе живого
Товстопуз-комахоїд.

Тож давай поквапся дуже
Тут лишатись - прямо жах!
Знайдемо рятунок, друже,
В родичів моїх - мурах.

***
Нічка землю огорнула,
(Спочиває всюди все)
Срібла краплями дихнула,
Свіжість росяну несе.

Дзеленкоче синій дзвоник,
Луговий скликає люд:
Носить Вову славний коник,
Воєвода Вова тут.

Стрій муштрує комашиний,
Войовничий в хлопця вид,
Служить списом бадилина:
Стережись, комахоїд!

Начувайся, Таратуте,
І пощади не проси
Не страшні тенета-пута -
Ми їх знищимо усі.

І, як тільки день сувоєм
На лужок зелений ліг,
Наш звитяжець у двобої
Павучиська переміг!

***
Росами блука хлопчина,
Нишпорить посеред трав:
Де ж те військо комашине,
Що вночі він муштрував?

Де вінки волошкові цілували воду
І вогні купальські шугонули в ніч,
Повінчались радощі, молодість і врода,
Й не зімкнула ніченька зоресяйних віч.

Там дорога стелиться стрічкою широкою,
Їй кивають весело журавлі криниць.
Вибалок зав'юнився зморшкою глибокою,
Все собі тікаючи від п'янких зірниць.

Пугач ріже темряву поглядом, мов скалкою:
Духів злих відлякує мудрий жартівник
Й миттю зачарований ніжними русалками,
З жабуриння мокрого виліз Водяник.

Тихо ліс поскрипує, папороть ховаючи, -
Не дає спокою нам чудодійний цвіт!
Все горить тихесенько, щастя розсіваючи,
Певно, бору сивому додаючи літ.

Свистять довкола батоги,
Лишаючи криваві смуги:
Не вдарять друзі, вороги
Аж сатаніють від натуги.

Наступний мученицький крок,
В тумані маячить Голгофа:
То через стрій людських думок
Я, вкотре вже, проводжу строфи.

Одна знущанню піддалась,
Сердешна, впала від наруги,
Та з горна радо піднялась
І подала їй руку - друга.

З останніх сил вони бредуть,
Бо вперта мужність не загине.
Я знаю, впевнений - пройдуть,
Хоча й болять побиті спини,

Хоча й тяжка пролита кров.
Та стане ліпше,а не гірше,
Бо вклало мудрість і любов
У строфи ті - горнило вірша...

***
Небо - як поле дике,
Череди хмар на сині,
Тільки ж його довіку
Не розорать людині.

***
Любіть людей, любіть це сонце й небо,
Та світ любить розпочинайте - з себе!
Якщо ж таки не навчені любити -
Навіщо жити?

***
Я жив, я падав, я молився,
Підводився і знов хилився.
Немов дитя мале ходити
Учивсь, не падаючи, жити.

***
Як Моська гавкне, то дарма -
Слонові - гавкання байдуже.
Коли ж збереться "мосьок" тьма -
Йому болить... і часом дуже.

***
На обірваному житті
Увірвалась знову повість:
Несли воїна на щиті,
А той щит називали - совість!


***
На вогнищі суєтного буття
Завжди про когось пам'ять дотліває.
Воно цікаве - це людське життя:
У цього - вічність, а того немає?..

Вночі наснилось Олексію якось,
Що він не Олексій – Олексіакос.
І не в колгоспі вже, а десь далеко
Перетворився з українця в грека.

Поліз в кишеню. В нього – баксів хмара,
І не цигарку смалить, а сигару,
Все пригортає українку в міні,
Не самогонку жлуктить, а мартіні.

Ще б довго Олексій від щастя хмикав,
Та півень у дворі закукурікав,
То ж пробудився, знехотя піднявся
І в хлів худобу порати подався.

Гей, чоловіче! Слухай, брате!
Тобі не снилися дівчата:
Розкішні перса, білі спини,
Солодше щось, як у дружини?!

Бува, голубиш власну жінку.
І груди пестиш, й пестиш спинку.
Та лізе в мозок (й не в останнє) –
Уже була в користуванні.

Тож вип'єм, щоб такі думки
Частіше лізли у мізки!
І боронь Боже для жінок
Набратися таких думок!

Лягає вечір
Землі на плечі,
А там на ганок
Виходить ранок.
І день охоче
Примружить очі,
Напевно, знає:
Життя минає.

Життя минає,
Душа ридає,
Чомусь від суму
Волають думи.
Прикрили вії
Рожеві мрії.
І дні ,мов судні,
Зчерствілі будні.

Зчерствілі будні
Набридли трУдні.
Куди течете
І що несете?
Кому це треба-
Тікать від себе?
Не дорікаю:
Себе шукаю.

Усе життя служив для тіла.
Тепер для духу послужу!
Та ти, відчувши владу й силу,
Мене вже кличеш за межу.

І краєш гострим лезом ночі
Життєві далі голубі.
Дивлюсь до тебе, смерте, в очі:
-Ну, як не совісно тобі!

Де цнотою пропахли вечорниці,
Де в соняхи закохані джмелі,
Ромашки нагадали білолиці
Мені життя на цій святій землі.

Хоч може не вродився я поетом,
М'яча ганяв і грався у війну,
Та вечори шептали по секрету
Римовану бентежну таїну.

Незримий світ відкрив свої фіранки,
В мені зуздрівши диво - солов'я.
І, наче ніжна пристрасна коханка,
В екстазі Муза билася моя!

Коханка, ночі, перелюби…
Любов неначе та й не та.
Ти – випила у мене губи,
Я – розчавив твої уста.

Здається, серце затріпоче,
Немов уперше, та чому
Воно вже солоду не хоче
І лячно робиться йому?

На пишні груди нахилюся,
Але чого ж вони – чужі?
І над собою поглумлюся,
Прогнавши блуду міражі.

Коханка, ночі, перелюби…
Любов, убита жартома…
Уста шукають рідні губи,
Яких для мене вже нема.

На поворотах кида ешелон,
Несе кудись він молодість ув'язнену.
У кліть різноманітних заборон
Потрапив я, розхристаний піжон,
Законом, наче ременем, пов'язаний.

Минулому немає вороття.
Та й нікому вже, Боже, відіслати
Моє, таке спізніле, каяття -
Бо десь лежить розтоптане життя
І за наругу вимага розплати.

З надією в майбутнє подивлюсь
Туди, за дріт колючий ешелону,
Та, впавши на коліна, помолюсь
І наболілим з Богом поділюсь:
Його, дрімуче, витягну зі схрону

Мерзенного проклятого єства,
Де, окрім бруду, не знайти нічого.
А може в нім, найглибше десь, бува -
Жаринка чогось доброго жива.
Її вхоплю і понесу до Бога!

Лісова дорога спутана травою,
Височать над нею велети-дуби.
І хитає гордо праліс головою
Та дивують очі вікові чуби.

Юність волошкова птахом прилетіла,
Визира звабливо з рідного села.
І садком вишневим ніжно зашуміла,
Й до дверей хатини рвучко повела.

Опиняюсь миттю на знайомім ганку,
Поскоріш відкрити, до сіней зайти.
Байдуже брязкоче заржавіла клямка:
Й не в гостях я в батька - в царстві самоти.

Павутиння складки обіймають бридко
І беззубо, мертво осміхнулась піч.
За плачем беззвучним інше вже не видко -
Захиталась юність, обірвалась в ніч.

Гей! - озвався вітер, - сивий чоловіче,
Чом туманний погляд в стежку увіткнувсь?
Одинокий пагорб на розмову кличе,
Ти ж, мов дід старезний, до землі зігнувсь.

Цвинтар примостився на пологім схилі -
Там єства, здається, часточку зронив.
То ж піду вклонюся батьківській могилі,
Перед нею довгим часом завинив.

Розійшовсь, на пісню щедрий, соловейко...
Пролунало збоку: "Це, синочку ти?"
-Смерть твоє Полісся, від'їжджай швиденько -
Шепотіли тихо схилені хрести.

-Став Чорнобиль славний горя апогеєм,
Звір радіаційний поруч причаївсь.
Он дерев верхів'я з'їдено іржею...
Гострий згусток болю по мені розпливсь.

Повертав додому, наче з домовини,
Прокладали сльози в серці борозну,
А село - змертвілий клаптик України -
Кожен вечір бачу, тільки-но засну.

Правитель руки грів коло каміна.
А перед ним (аж душу виверта)
Залякана, оголена країна,
Під стогін-тріск нещасного поліна,
Виконувала "танець живота".

Старалася, боялась з ритму збитись,
Покірно все робила і бігом.
Та думала: "Це ж треба народитись,
Щоби повік рабинею томитись
Й отримувать по спині батогом…"

А поруч все тремтіло від наруги,
Вже берегів у лиха - не було,
Ще мямлив щось народ, немов папуга,
Та все тягли й тягли поліна слуги,
Хазяїну своєму на тепло...

Такий розкішний коровай
На стіл покласти маєш змогу!
Не поступайсь, не віддавай,
Бо не черствий ще він, їй Богу!

У нім жевріє ще тепло
Козацького п'янкого жита.
З ним сито й затишно було,
Не дай закинуть до корита!

Бо жирні свині наповзуть
Почавкать у гнітючій тиші,
А вже об'їдки догризуть
Завжди голодні сірі миші.

Тобі ж одягне в попіл чуб
Кривавиця (вже котрих) ловищ.
І виплюнеш з побитих губ
Старезне: "Хліба і видовищ!"

Віддавши свиням оберіг,
Недолі власної аматор,
Ти очманієш, як до ніг
Впаде останній гладіатор!

Кошлате диво - як ведмідь
З барлогу хмари виповзає:
То в злото вбране, а то в мідь
В блакиті неба заглибає.

Пітьму, як пряника, гризе
Од краю світу і до краю,
А людям радощі везе
І їх же спекою карає.

У Вірівці.

У Вірівці, в поліській глушині,
Де досі на плотах дрімають глеки,
Давним-давно в старенькому рядні
Принесли нам Грабовського лелеки.

І він зростав, немов розлогий граб,
Все шелестів довкола поетично,
Хмелів частенько од дівочих зваб,
Ішов на них в атаки героїчно.

Та й от прийшла та радісна пора,
Коли в полон взяла поета зваба:
З'явилась Рая і, немов кора,
Уже назавше приросла до Граба.

Ой, як тоді той Граб зашелестів!
І хоч ніхто в неволі не співає,
Та він небес дістатись захотів
І зорі сипонуть під ноги Раї...


* * *

...Ти над поліським краєм десь,
Витаєш, друже, час увесь,
Бо смерть тебе вхопила в клешні
З-під віт квітучої черешні.
І навесні здавалось, наче
Ота черешня цвітом плаче.

Окроплена сльозами-квітом,
Дорога відкривалась літу.
Й поміж крутими берегами
Ти пропливав разом із нами,
Бо серед Тетерева плину
Гойдались строфи Валентина.

А осінь залягла над містом,
Ти припадав пожовклим листом
До його вулиць і будинків,
Ти з ними грався, мов дитинка,
І довго ще радів потому,
Що повертався знов додому.

Зима настала. У відлигу
Ти сипонув у лиця снігом,
Природу освіжив і думи,
А на прощання жмуток суму
У вічі кинув: карі й сині.
Ми з ним живемо і донині,

Твою продовжуючи справу,
Повір, не мріючи про славу,
Черпаємо снагу й натхнення.
Ти ж дав на це благословення,
А свіжа книга вийде з друку -
Невидимо потиснеш руку.

Так повелося із часів Дажбога:
Спочатку- бій, таланить - перемога!
Народе, що робити нам з тобою,
Здається, відбирають право бою?!..

...В ярмо одвічне знову запряглось,
На шию посадивши фарисеїв.
Невже колись Богданові здалось,
Що ти- Народ, збіговисько лакеїв?!

Буває, серед безлічі томів
Знайдеш її- у товстому, забуту,
Без звичних золотистих атрибутів
І пишного сплетіння кольорів.

Тай вже ту непомітність- не забуть,
Вона назавше щирим другом стане,
Бо там слова, мов зіллячко на рани,-
Поважна мудрість, витончена суть.

На світі мало класиків живих,
Нерідко визнають посмертно їх
Невдячні люди. Хай же йому грець!

А десь у нетрях кожного єства
Лишають слід нев'янучий слова.
То- незабутнє: класика сердець!

Коли життя справлятиме обжинки,
Впаде на застигаюче чоло
Сльоза немолодої жінки,
Дорожчої якої не було.

І на душі підніметься повстання,
Аж затремтить холодний смерті грець,
Як серце захлинеться від кохання,
Забувши, що хазяїн - мрець.

***
Вдарило слово, неначе батіг,
Свіжий рубець залишивши на серці:
Чом ти кохання моє не вберіг,
Лише спалив у безглуздому герці?

Чом ти, коханий, мов злий чарівник,
Мрії посіяв і зник з виднокола?
На перевозі до щастя візник
Нас не чекатиме більше ніколи.

Але ж кохання й тобі на поріг
Може не ступить, твій спокій укравши?
Вдарило ж слово, неначе батіг,
Клятий рубець залишився назавше...


***
...От знову вирито печеру
У чорне черево землі,
Вже не людина, а химера
Зникає у могильній млі.

Дружина б'ється, наче птаха,
Та пруття смерті не зламать.
Уже немає бідолахи,
Лиш свічі пам'яті горять.

Уже нема... Жона і діти,
І всі знайомі розійшлись.
Тепер на ньому мертві квіти
Та холодніюче... колись.

А з холодніючого того
Враз жінка - вогником з пітьми.
-Чого прийшла сюди, небого?
Це ж вік не бачилися ми!

Букетик ліг на постіль чорну,
Він у могилі сам не свій.
Здалось, як в юності пригорне
І защебече: "Любий мій!"

Сльозина бірюзою впала
І, у скорботній самоті,
Кохання перше зашептало:
-Ув іншім стрінемось житті...

Дорога, кажуть, в генія - терниста.
Отож вона тяжка і в модерніста.
Мій вірш не всякий може зрозуміти,
Він недоступний навіть ерудиту.

На кожне слово тра до біса часу,
Скумекать щоб, а я жену Пегаса
І мрію, проявивши героїчність,
Таке утнуть, щоб розбирали вічність...

Вона велична - Творчості ріка.
Вода у ній солодка і п'янка:
Несе у море, що зоветься Вічність -
Любов, снагу, надію, романтичність...
Ріка бурхлива: треба ще й талан,
Щоби на ній не згинути од ран.

Один на хвилях вдачу гарну має,
Пливе, наперекір порогів зграї,
Все тужиться, все творить, не сумує
І по-козацьки чайкою кермує,
А заведе свою плакун-сопілку,
Довкола будить стебелину й гілку.

А другий коло першого ж порога
Вже казна-що випрошує у Бога.
Сердешному ніяк не зрозуміти,
Що може він лиш сушею ходити.
Потуги творчі - є самообманом:
Пороги ж недоступні графоманам.

Незатишно і цвітові, і листу
Од римами пронизаного свисту,
Бо строфи графо (тільки без образи)
Лишень ворон доводять до екстазу.
Додумались, сердеги, що робити -
І вирішили річку... загатити.

Відтоді і не так уже й багато
Проходить чайок крізь міцну загату,
Та стало талану й таланту мало
І козакові на мандрівку вдалу -
Бо, щоби свистом заглушить сопілку,
Ті графомани утворили спілку...

Команду чекати на мінному полі,
Де голос комбата насвистує долю.
Журилась тополя, мов змучена мати,-
На смертному полі стояли солдати.

-Вперед!- аж до п'ят дрижаками проткнуло.
І кілька хлоп'ят вмить у вічність пірнули.
Позаду, повсюди - заслон автоматний.
Приречені люди, вперед - помирати!

Безжально воронки солдатів ковтають,
Нові похоронки ридання збирають.
Мов чорні ворони - зловісники долі-
Листи похоронні - із мінного поля.

Подивилось сонце розгублено
(Краще бачити б не довелось),
Як життя,лиш тільки пригублене,
На траву вином пролилось.

Помирав він дниною гожою,
Молоком піна на устах.
Волею людською,не Божою
В небеса зринав,наче птах.

Небуття нагрянуло хмарою-
В ній земний розтанув талан.
І ставало тіло примарою,
ЗагортАлось в смерті туман.

А в повітрі мжичками-кулями
Пролітали нові жахИ.
І комусь життя чиєсь муляло.
І творили люди гріхи.

Дивилася доля ув очі людині,
Казала: Стривай, чоловіче!
Чом руки твої опустилися нині
І серце нікуди не кличе?

Чом очі твої затягнуло туманом,
У морок стрибнули надії,
А одяг останній зірвали обманом
Заброди якісь, лиходії?

Та й голий, увесь у прищах і болячках,
Забув ти про думи хороші,
А кров ту, яку ще зберіг у "заначках",
Нещадно висмоктують воші.

Все чухаєш, голосно крекчеш од муки,
Буває - уб'єш паразита.
Та врешті опустиш знесилено руки,
Бо тіло давно вже немите.

На очі дню,що погибає,
Вже сонячний мідяк лягає
І поглинає все пітьма,
А у пітьми очей нема.

Нема очей,душі немає,
Хоча й міцненько обіймає.
Бува,для когось витче долю,
І доля та-зі сліз і болю.

На світі ж,певно,кожен знає:
Незрячим щастя не буває.

Пес із людей задумався:чому
Він на ЛЮДИНУ не проходить проби?
Чого дано лиш гаркати йому,
Хоч має він людинячу подобу?

Й за лоба "мисль" куснула,мов оса:
-Якщо я тільки гавкаю і злюся-
То заведу породистого пса
І в нього благородства наберуся...

Я, певно, народивсь аристократом.
Бо, бачите, поетом народивсь.
І побут був моїм щоденним катом,
І наді мною люд сліпий глумивсь.

Мені пихато руки подавали
Й мою ж, бувало, злякано трясли,
Моїм народом обрані міняли -
Оті, що чорту совість продали.

Чвалав життям, тягнув свій віз міщанський,
Під щедре улюлюкання базік.
Тож в небеса зринав мій погляд панський
І мовою все тішився язик.

Витав далеко: у раю і в пеклі.
Щоби збагнути це життя земне,
Я строфи на баталії запеклі
Відправив у приземлене турне.

І йшли вони веселою ходою,
У черстві душі прокладали шлях,
Лилися в добрі свіжою водою,
Щасливих напували і невдах.

Багатий Україною - не златом,
Й тією, що кохати не стомивсь,
Я українським був аристократом,
Тому, що я поетом народивсь.

Пусте колосся, мИршаве якесь...
А скільки поту в нього перелито!
Гірка задума і голодний днесь:
Нема еліти.

Трибуна. Жмут із чуба полетів.
Здалось, гризуться свині за корито.
Народе мій, ти сам цього хотів -
Нема еліти!

Еліту їм вдалося порішить.
Вцілілих ще - стараються добити.
Питання - як тут вижити? - стоїть.
Але ж - нема еліти...

Ще тільки-но зарубцювались рани,
Ще дев'яності в пам'яті живі,
А нас уже заковують в кайдани
І на поталу віддають братві.

І перетворять Матінку на зону,
За дріт колючий запроторять Дух,
А хиже око кіллера в погонах
Вишукувати стане одчайдух.

Тож не здамо достоїнства нахабству
Й красунь своїх "ахметам" у гарем,
Ні, друже мій, не підемо у рабство,
А у бою за честь свою помрем!

І хай не надто тішиться чужинець,
Бо встанемо усі: плече в плече.
Й героєм буде кожен українець,
Як кров ворожа в море потече!

Наче гриф голубку в пазурах,
Він тримав її тендітне тіло.
Вся у веселкових кольорах,
Поступово дівчина марніла.

І глузливо місяць,на біду
Людям посилаючи полуду,
Наготу окреслював бліду...
Не буває іншої у блуду!

Іду до Вас, немов на гільйотИну.
На лезах уст моя, здалося, кров.
Бо серцем відчуваю, що загину,
Під Ваше "Ні!" підставивши любов.

Те "Ні!" страшить своїм холодним блиском,
От-от зірветься, і тоді мені
Святим не насолоджуватись зиском,
А ниций блуд шукать на стороні.

Пришкандибав печерний вік,
У стомлену добу космічну:
Забув про душу чоловік,
Забув святе, забув про вічне.

І неба зболені уста
Так часто скаляться громами,
І я - не той, і ти - не та,
Й нема кохання до нестями.

Здається, світові кінець.
Пора до витоків вертати.
Паскудний золотий телець
Уже задумав богом стати.

А люди, наче хробаки
Гниючої земної туші,
Все роблять... ніби навпаки
І продають поганцю душі.

Відкрилась діжка меду золотого,
Наповнивши всі закутки землі.
І вже хмарини, наче ті джмелі,
Збирають зігріваючі хмелі
Потоку життєдайного, живого;

Перлинами на ниви пада він
І на луги, що ген на видноколі,
Підставивши під небо спини голі,
От-от прикриють їх, зчорнілі, кволі
М'якою муравою, до колін!

Вони, певно, вже не люди,
Злились голоси в один,
Вдихнувши на повні груди,
В підгірок вгризався клин.

Під стрічками кулемета
Тремтіли його ряди
І гострі смертей багнети
Кололи: туди... сюди...

Лягали криваві роси
На вранішній білий сніг,
В безодню косили коси,
Збивали кинджально з ніг.

І вже в передсмертнім хрипі,
Коли він зі світу зник,
Хтось чув материнські хлипи
Та отчої хати крик.

На мить розумів - то сниться,
Тікало ж кудись життя,
Бо в'язнем ставав темниці
Проклятого небуття.

Зсочилися кров'ю рани,
Дурманив червоний сніг.
З цих хлопців ніхто не встане,
Немає для них доріг.

Лиш зирить могила ласо,
Як в чорну її глибінь
Лягає гарматне м'ясо
Знівечених поколінь.

Дивак червонолобий у сірому картузі
За обрій поспішає на ночівку,
Перлинами лягають сріблясті роси в лузі
І вечір дню розв'язує шнурівки.

Немов дитя мале його вкладає спати:
Під купол зорепадний, під загадковий дах.
І день, набігавшись, лягає спочивати
Із променем останнім на устах.

***
Її називали в селі красунею...
Здавалась рідній землі лебідкою,
Розкішною вся була і юною,
Жоржинами юнь цвіла й нагідками.

Всміхалися Небеса: Ой, дівчино!
Свята ж бо твоя краса вражаюча,
На синьооких льонах заквітчана,
На злоторунних ланах зростаюча.

Зірвалося навесні, мов віхола,
Весілля. Добротні сни надихало,
Та й двійочко діточок з'явилося.

Теплом наливались дні, кохалися
І думами у зерні купалися,
Щедротний то був рочок, вродилося!..


***
Усяк її звати звик куркулькою,
Тавро і брудний ярлик чіпляючи,
Болотяно сили злі забулькали,
І щастя, й плоди землі ковтаючи.

Безжалісно чобітьми розтоптана,
Заляканими людьми замучена...
Та вірою в небеса окроплена,
Не в'яла її краса засмучена.

За гратами чоловік, страждаючий,
Минає за роком рік, вбиваючи.
За мужа і діточок молилася.

З торбиночкою пшона і волею
Вступила в двобій вона із долею.
Останній життя ковток... Ділилася!


***
Війна назвала її солдаткою.
Смертей носились рої, зринаючи,
Блукали в небі думки над хаткою,
Скупі солдатські рядки чекаючи.

Вже шестеро лебедят горнулися,
Листів просили, мов свят, від батечка,
Та знову в сім'ю біда вернулася
Й жіноче серце з'їда: "Ой, таточку!".

Бо вбито вже татуся. Над ямою
Удвоє зігнулася. Безтямною
Озвалася між людьми, ридаючи.

Забилася на горбку, надломлена.
Все долю кляла гірку натомлено,
У смерті: "Й мене візьми!" - благаючи.


***
Тепер назвали її вдовицею.
Горнулася до сім'ї, піклуючись.
Кружляли малим пісні світлицею,
Серцям їх мрії чудні даруючи.

І вивела їх у світ, пишалася.
На старості час розквіт внучатами.
В лебедиках у малих кохалася,
І краючий біль притих з малятами.

Минув уже цілий вік, як з мукою
Вінчав її чоловік розлукою.
В доріженьку почала моститися.

...Їх поруч хрести стоять - заручено,
Ряст довго прийшлось топтать - наскучило.
До мужа свого пішла... любитися!

На станції "Вічність" чекатиму потяг "Життя",
У ньому колись проїжджали удвох ми з тобою.
Я вийшов раніше. До тебе нема вороття,
Тепер я - душа, переповнена завше журбою.

Й на мить супокою кохання земне не дає,
Незатишно тут, в потойбіччя обіймах колючих.
Немає мене, але в серці одному я є:
Завжди відчуваю твої поцілунки жагучі.

Мені невідомо, ще скільки часу промайне,
Коли, як актор, поспішу на прийдешнього зйомки.
І вірю чогось: там зустріне живого мене
Знайома до болю (не знати чому) незнайомка.

1999р

Вона завжди метеликом була,
Натуру мала щедру, тож піввіку
Кудись летіла, щось не берегла,
І роги виростали в чоловіка.

Та все минулось… старість, сивина
Послали вроду до "такої мами"…
І ось тепер – самітниця вона,
Приперта чоловічими рогами.

Чому обличчя кривить у сусіда?
Чому паплюжить посмішка уста?
То воронням мій дім обсіли біди -
Й життя похмурі сторінки горта.

Тож проганяю сірості полуду.
Й сусід ужалить поглядом: Невже!
Та й понесуть уста брехню між люди
І скривить їх - без посмішки уже.

У нього що не слово – то кивок.
Він на підмостках – наче поплавок.
Довкола рибок купа воду п'є
І кожна на сердешного клює.

Бо знаменитість, має друзі хист,
Пісні розповідати той артист
І, щоби завше бути на плаву,
Щоночі жарить рибину нову.

Мужчина спить й мужчині сниться:
В руках у нього паляниці,
А поруч десь клекоче чан…
Туди б закинути качан!

От вже гарячий чан відкрився,
Смачною юшкою налився.
Та страви бовдур не зварив –
Качан у нього не дозрів.

Завмер на вовняній подушці.
А жінка, вже й не рада юшці,
Пілюлю випивши гірку,
У власнім вариться соку…

Зупинюсь, у мертвій тиші загублюсь.
Он похований безбатченко чомусь.
Не один він тут, їх тута цілий гурт.
Кожен з них – не українець, а манкурт.

Десь, під чорним покривалом німоти,
Їхні душі проклинають животи.
На смітник їх викида тамтешній світ –
В Абсолюті ж бо не ціниться живіт!

Їм, сердешним, ще частенько, певно, снить
Жовтим кольором підведена блакить,
Гомін міста, благодать п'янка села –
Та країна, що матусею була…

Але мариться усе оте дарма –
В них ні мови, ні історії нема.
А притулок цей, завершили де путь,
Вже не цвинтарем, а "кладбіщєм" зовуть!

Буває з горя чарочку хильну,
Все рвусь - із кручі!
То з мого краю роблять чужину
Воли й онучі.

І хоч кусають люто батоги -
В покорі спини,
Бо тих волів купили вороги
За їхнє ж сіно.

Онучі пріють, паряться в поту,
Латають рани,
Лягти зручніше, мають за мету,
На ногу пану.

А я, своїм нащадкам на буття,
(Страждать обридло)
Зіпхнути з кручі мушу не життя -
Спаніле бидло!

Скільки життів прожито?..
Ніхто не рахував.
Був я кульбаби цвітом -
Весноньку цілував,

Був солов'єм співучим -
Літу звіряв думки,
Красенем став дрімучим -
В кроні ховав віки.

Ясеном в полі чистім...
Вихор мене зборов.
Впав я пожовклим листям
І... повернувся знов.

Ворожка йому ворожила,
Вивчаючи щось на руці:
- Направо підеш - то могила,
Зітнуть тебе смерті женці.

Наліво повернеш, відразу
Спіймаєш жар-птаха за хвіст.
Підтримай облуди заразу
І зовні хоч будь комуніст.

Задумайся, брате Василю,
Постав хоч життя над усе,
Бо смертю від тебе на милю
Й без мого гадання несе.

Промовив, заглянувши в очі,
Він голосом жвавим, прямим:
- Ви, тітко, мені не пророчте,
Страшніше зотліти живим.

"Піїтам" (яких - хоч "греблю гати")

***
Про що я думаю, про що?
-Нещасне бідкалось ніщо.
І раде тим уже було:
Що думати воно могло.

***
Перо я знову мучу здуру -
Поповнюю макулатуру:
Перо все рипає: Рип-рип!
А строфи глипають: Глип-глип.

Й думки у строф отих одні:
Чого настільки ми дурні?

***
Клята муза викидала "коники".
Кожен "коник" мав якийсь горбок.
Й виростали рими - ополоники
У кумедних строф'яних жабок.

***
Якби з могили піднялась ти, Лесю,
Побачила б: як, наче кат-ординець,
Найкращу з мов арканить у словеса
Нащадок - недолугий українець.

***
Дифіранб готую знову:
-В тебе, друже, вірш чудовий.
Ставлю п'ять, тобі привіт
Й дифірамба жду в отвіт.

***
Он рубає хтось з плеча:
-Де ж це думка читача?
Бо вибагливий цей люд
Нам усім - єдиний суд



Поетам (яких не так уже й багато)

***
Буває на серці обиду ношу,
А ви усе робите гірше й гірше.
Шановні панове, вас попрошу:
-Не вчіть мене писати вірші.

Для цього - отрута, для того - вино.
Та можна і пити, і не пити...
Творити мені Богом дано,
Тож вам не дано мене учити.

***
Яка ж це мука, бути як непросто
У нації своєї діагностом:
Трудитись і тремтіти щохвилини,
А раптом вирок - ракова пухлина.

***
Як жалить глум, аж душу виверта!
Ненавиджу... Хай Бог мені пробачить.
Вродивсь поетом, а в мені - шута
Биндюжне панство захотіло бачить.

***
От знов у думах по коліна
Загруз, не вилізти ніяк.
І знов гортаю томик Ліни,
Що наче в мороці маяк!

То мій взірець, - скажу відверто
-Мій неприступний Еверест.
До скелі мудрістю припертий,
Я виголошую протест

І б'юсь, мов альпініст - невдаха,
Грудьми об твердь могутніх скель.
А наді мною - хмара дахом
І унизу вирує сель...

Десь там за хмарами - вершина!
Не оступись! - щепоче я.
За що чіплятись далі, Ліно!
О Недосяжносте моя!

***
От якось надумав проситись у члени,
Стояти з піднятою головою.
Тавро зірвати аборигена
І враз вознестися над юрбою!

Та чом це слово моє німіє?
Здається, зрадив собі і нації.
Я, друзі, зраджувати не вмію.
Отож лишаюсь ... у резервації.


Геніям (котрих на жаль немає, бо, щоби бути, їм треба... вмерти)

***
Я - все ж поет і буду ним завжди.
Хотіли б того ви, чи не хотіли:
На цій землі залишаться сліди,
Не знищить котрі і... моя могила.

***
Приходив я, зостатись на віки!
Така чудова доленька моя:
Кохатися у мові залюбки,
Не одягати шкіру холуя.

Шелепне, що належав до невдах,
Мізки поколупавши, жирний "лох".
Та заперечить з Неба долі птах,
Що я помер, а не свинею здох.

Пише червень різнотрав'ям
Перші літа сторінки.
То на них тебе кохав я:
Ніжно, тепло, залюбки.

То на росах, на медвяних,
Що вмивали вечори,
Народилося: "Кохана!" -
Мрія юної пори.

В казку мрія виростала,
Ув очей живлющий цвіт,
В них, здавалось, відкривала
Ти для мене цілий світ.

Я єством туди поринув.
На п'яніючих устах
Народилося: "Дружина!" -
Кароокий диво - птах.

П'ю і п'ю кохання трунок
Та наснагу з губенят
Ти ж несеш мені в дарунок
Жовторотих пташенят.

Я на них не надивлюся,
Десь в захмеленім мені
Народилося: "Матуся!".
Знов примчали теплі дні,

Літо, плетене розмаєм,
Пише свіжі сторінки,
А я все тебе кохаю:
Ніжно, тепло, залюбки.

Кудись за хмари неземні
Відходять тихо наші друзі.
На полі бою ми - одні
Ще спротив чинимо нарузі.

Старенький наш кохання щит,
Все вірно служить нам з тобою,
Не тріскає од списів літ
І не іржавиться журбою.

Колись один із нас впаде
В життя зі смертю вічнім герці,
А другий вслід за ним піде,
Не витримавши болю в серці,

Кудись за хмари неземні,
Де нас чекають наші друзі...
На полі ж бою ми - одні
Ще спротив чинимо нарузі.

Казку дитинства неначе
Розповідаєш, вітряче.
Мова скрипуче-легка
У вітряка.

В сивих туманах дороги
Босі втопилися ноги,
Іскрою думка мелька
Про вітряка.

З вирію я повернувся,
Обрію серцем торкнувся.
Щемно.І ніжність така
З крил вітряка.

Чорні натомлені крила
Часточку серця вхопили
В думах же завше блука
Скрип вітряка.

І.
...Кривавить ноги. Боже, як далеко!
Уже травинка кожна - наче цвях...
Його прозвали: "Із варяг у греки" -
Сльозами, як дощем, омитий шлях.

Палає степ. Велично і розкуто
Довкола шаленить ковильний вир.
Палає степ, але ж не палить пута
Тієї бранки, що женуть в ясир.

Й татарських коней той вогонь не палить,
Лиш зрадницьки шепоче: "Гей, скоріш!".
Вовк-людолов підгнилі ікла скалить
І в думці підраховує бакшиш

За білі перса, за тендітне тіло,
Яке взяло у матері дівча.
Воно б під серцем козака носило,
Тепер носити змусять татарча.

Те татарча, що матінці на муку
Навчиться ще тримати ятаган.
Шугне у Дике Поле, як зміюка,
І затягне ненависний аркан.


ІІ.
...Палає степ. І зовсім не велично
В степу асфальт гадюкою петля,
З п'янких небес вривається оклично
В дівоче серце клекіт журавля.

Чого це настовбурчився лелека
І голову поважно відверта?
Шлях віковічний "із варяг у греки"
Підступністю нагадує хорта.

Чом поспішаєш ти за море синє,
Напнувши груденята, наче лук?
Вже доля добровільної рабині
Вплітається в колісний перегук.

Як дико це - рабиня добровільна!
Як страшно це - підстилка для крука!
Була б праматір од могили вільна -
Скарала б - не здригнулася б рука!

Розкраєне серце на дві половини.
Одна половина - любові руїна,
А друга по світу блукає до ранку
І ночі стрічає в обіймах коханки.

І карі ще рідні, і сині кохаю.
У цих вже тонув, ну а в тих утопаю.
Роздвоєне серце вже вкотре голосить
І чарів кохання, і прощення просить.

Барвінковий поклик горить синьоко,
Той, другий, пече, наче рана глибока.
І хочеться кинуть і вже не підняти
Розчахнуте серце - розпуку прокляту!

І очі – здатні чарувать,
І стан - неначе у богині!
З таких не робляться рабині,
Над нами їм владарювать.
Тож, в унісон моєму слову,
Вона – інспектор в податковій!

Тепер, мов до кохання храму,
Спішу у цей суворий дім,
Про щастя мріючи у нім,
Надіючись на милість дами…
Відкрию їй сердечні статки
І - квітами віддам податки!

Приповзла відьмою ніч,
Блискавицями огризнулася.
І дощу бойовий клич
По принишклих несеться вулицях,

Відбива барабанний дріб
І вологу в атаку кидає,
По деревах дрижак заскріб,
Захлинулась земля обидою.

Та негода для нас - пусте,
Ми в обіймах гарячих мліємо.
І запалюємо святе,
І палаємо, а не тліємо.

Заспокойся, жорстока ніч,
Замилуйся кохання чарами!
Міріади зіркових свіч
Хай отримають верх над хмарами.

В день липневий на черіні літа
Причамріли від спекоти квіти.
-Гостра в нас у дощику потреба,-
На коліна впали перед небом.

І тоді гримуча блискавиця
Вдарила по хмарах сіролицих,
Зашуміло небо,завелося,
Над лугами сріблом пролилося.

Довго-довго шаленіла злива,
Райдуга всміхнулась соромливо,
Під веселих цвіркунів цимбали
Квіти вдячно небу закивали.

Коралові рифи і води прозорі.
Корали - рожеві, а води - у зорях.
Вагання там зайві і зайві скафандри:
В життєвому морі я плив Іхтіандром.

Неначе потрапив до райського саду:
Повсюди краса, а довкола принади.
І там не було ні тривог, ані горя -
В чудовім куточку життєвого моря.

Це зверху десь, бурі на нім вирували,
Вони і мене, Іхтіандра, чекали.
Чекали та лагідно й тихо просили
У райськім садку набиратися сили.

А серце шепнуло мені по секрету:
-Юначе, на щастя знайди амулета.
Й уздрів я її: і найпершу, й останню -
Перлину у мушлі з палкого кохання!

Цвіте бузок у Творчості саду,
Ворота відкриваючи для літа.
Я щось шукаю серед сього цвіту,
Надіюсь, може щастя тут знайду
І...проковтну

Спокусливих ночей у тебе - пишні грона.
А скуштувати? Ягідку дала.
Згоріти мріяв я в багатті твого лона,
А ти мене ,чаклунко,- обпекла.

І станом обпекла, й волосся щирим злотом,
Й перлинками на кінчиках грудей,
І чимось ще таким, чого не знав я доти,
Одвічно таємничим для людей.

Померла хата. Тихо так.
Бабусю провела... і вмерла.
І всох за хатою вишняк,
Й стара верба сльозину втерла.

І одчайдухи бур'яни
Понаповзали, мов гадюки,
Від них подвір'я боронить
Вже не могли трудящі руки.

І так ятрила і пекла,
Велінням часу - хулігана,
На тілі рідного села
Нова, вже незагойна рана.

Нетлінне
Дістав чудової охри,
А думи - крила.
І каміть скелі кольори
Заполонили.

Вже сонце сходило в кутку,
І в час світання
Повів юрбу він гомінку
На полювання.

Зобразив безліч звірини,
Плоди налиті,
Ще й поруч родичів, вони:
Веселі, ситі...

А через тисячі років
Нова людина
Уздріла й сонце... і биків -
Оту картину.

Та й закрутилися віки,
Мов каруселі.
То знову звихрила думки
Картина скелі.

Вона осяювала днесь -
Нетлінним звісно.
І так раділа поруч десь
Душа первісна!


Зустріч
Зелене море, снігові хребти -
Хрящі Гвінеї - дикої країни,
Повсюди не проїхать, не пройти,
Бо скрізь кремезні скелі - як форти:
Величні, неприступні для людини.

Та ні, вона дісталась і сюди,
Бо хтось таки, в первісні джунглі лізе.
Крізь шепіт лісу й дихання води,
Здалось зловісним вороном біди,
Десь зовсім поруч каркнуло залізо.

Зодягнений у шкури чоловік
Відчув, як шугонув вогонь у груди.
А погляд з-під мертвіючих повік
Помітив, як виходять по той бік
Ріки на берег: чи боги, чи люди...

Котрийсь із них на смерть його скарав,
Із палиці наславши громовицю.
Тож на коліна перед ними впав,
Бо думав, що од грому помирав.
А помирав від пострілу рушниці...

На білому коні,
(Лиш мить одна майнула)
Наснилося мені -
Поринув у минуле.

Там, лицарем струнким
Зодягненим у лати,
Я став, та ще й таким,
Що вмів перемагати!

В турнірі переміг.
На втіху привереді,
Ще й руку владну зміг
Поцілувати леді.

А згодом леді та,
Що мрією здалася,
Невинна і свята
Мені...ще й віддалася.

Од щастя занеміг,
Снаги просив у Бога
Їй кидати до ніг
Кохання й перемоги...

Та зник бентежний сон,
В туманах леді мила.
І доля, в унісон
Зі мною, затужила.

Дістав життя альбом
За пам'яті диваном:
Я хочу буть рабом,
А доля робить... паном.

Себе уздрівши в дзеркалі ріки,
Здійнявши гамір неймовірним хором,
Первісні роздивлялися жінки
Недбалі патли й неприкритий сором.

А поряд шаленів дикунський пир,
Де зуби м'ясо мамонтове рвали:
Укупі з кров'ю розпливався жир
І чоловічі блискали оскали.

Принишк довкруж зелений баламут,
Враз приглушив своє різноголосся -
Зірвала жінка білих квітів жмут
Та й заплела в розпатлане волосся.

А згодом остовпів, здалося, ліс
І здивувались поруч дикі люди -
Тій жінці квітів чоловік приніс
І кулаком огрів себе у груди...

Ти була королівною літа,
Ще й корону носила з любові.
Утопав поміж синього цвіту.
Поринав у світи волошкові.

І ходитиму ними довіку,
Їх же юність так довго чекала,
І ловитиму зорі без ліку,
Що у косах твоїх заблукали.

А хвилясте квітуюче жито
Підморгне нам обом захмеліло.
На хустині щасливого літа
Я твоє цілуватиму тіло.

Паляничками груди дівочі
Поглядатимуть: ніжно й зухвало,
Теплі руки мене залоскочуть,
І майну навпрошки, напропалу

До безодні дівочої вроди,
В поглинаючі серце цілунки,
Пізнавати красу насолоди
У полоні коханої юнки.

Хоч не горнулась доля,
Сіяла лихо й плач,
У чорнолісся клапоть поля
Відвоював орач.

В Бога благав удачі,
Чисті плекав думки
І,Вернидуб казковий наче,
Все корчував пеньки.

Скиба думок на скибу-
Вже й зеленіє лан.
Тільки ж чому немає хліба,
Лише цвіте бур'ян?!

Певно забув єдине-
Сім'я спалить в огні,
Щоби не гнуть даремно спину
В полі тім день при дні.

"Факты" - чудова газета:
Теми цікаві, сюжети.
От на останній сторінці
В циці впираєшся жінці.

І закидає уява
В Лондон, Париж чи Варшаву,
Дякуєш "Фактам" та долі:
Циці ж розкішні і... голі!

То ж без жіночої вроди -
Й "Факты" не зроблять погоди!

Утричі старші-як тоді були.
Підтоптані уже,хоча й не літні:
І на обличчя борозни лягли,
І руки в мозолях,а не тендітні.

У когось діти вже випускники,
Онуків хтось навчився колисати...
Як швидко вміють бігати роки
І як їх, клятих, хочеш наздогнати!

Спинити одчайдушних на скаку.
-Вгамуйтеся...-їм тихо шепотіти
І в школу повернутись гомінку,
І поцілунку першому радіти.

Сьогодні тридцять, як іконостас,
Нас на молитву юності зібрали.
Тож вип'єм, однокласники, за нас,
Щоб те родинне в душах не зів'яло!

Не буває вогню без диму,
Та навіщо країні дим?!
У міністри послали "діму"
Й недолугих братків за ним.

І недолі стара химера
Видирає надію з дум,
Й неслухняний язик прем'єра
Переводить святе на глум.

Скаженіє од статків панство,
А у сказу межі - нема!
І нові каганат чи ханство
Насуваються, мов пітьма.

І доноситься з неба ехом:
-Знову карти поплутав чорт!
То реве перевізник Леха,
Що не тих він узяв на борт!

Цвітуть сніги, неначе поле літом,
П'янкої напиваючись жаги.
Цвітуть сніги, щоб ми могли радіти.
Немов богами послані з орбіти,
Цвітуть у вічній темряві сніги.

І ніч розсуне чорні береги
Та схилиться здивовано над квітом,
А люди, набираючись снаги
(Суворий край їм віддає борги),
Здається, знов народжуються жити.

Цвітуть... І різнобарвні колорити,
Що схожі на чаруючі луги,
В полоні ночі пахнуть цілим світом,
В твоїх очах я буду їх любити-
Північним цвітом сяючі сніги!

Привіт приваблива потворо.
Ти – мій одчай і вічне горе.
В твоєму насолоди гроті –
Святе приносять в жертву плоті

В кайданах сумнівів і сраму
Плетуся знов до твого храму,
Де вже, прицмокуючи радо,
Жертовний ніж готує зрада.

От крові крапельку останню
Зронило на олтар кохання
А на душі - і гірко, й пусто:
Усе віддав жерцям розпусти!

Якось мати прийшла уві сні
З-під зорі загадкової
Й колискову співала мені
Українською мовою.

Пам'ятаю, малим по гриби
Поспішав я дібровою
Й гомоніли зі мною дуби
Українською мовою.

А світанку рожевий привіт
Зустрічав з чорнобровою,
То - "кохаю" почув у отвіт
Українською мовою.

Тож тепер за Вкраїну в бою,
За Тарасову, "новую",
Присягаю на вірність свою
Українською мовою.

І колись, як засмутить життя
Потойбіччя обновою,
Прошепчу я своє каяття
Українською мовою!

2011р

Невеличке дівчатко -
Та ні мами, ні татка.
Носять ніженьки голі
Чорні знаки неволі .
В люди б скорше пробитись,
Красуватися й витись!

В серці юнім тривога:
Де надії дорога,
Завше буде чекати,
Ще і люто сичати
Гаддя п'ята колона-
Синьо- біло- червона.

Квіти он край дороги.
Не чіпай ради Бога!
Увіп'ються колючки,
Стануть ранити ручки.
Стережися ж бо й дуже
Іудейської ружі.

Очі- наче бійниці,
Мовби криця - зіниці,
Вовком зирка з-за рогу,
Славить іншого Бога
Той, що матінку - пані,
Вів колись на аркані.

І його стережися,
Не ламайся, не гнися!
Є ж у тебе і друзі
У Великому Лузі
Тож зростай, білолиця,
У струнку молодицю!

Про майбутнє наснився сон:
Де природа - лишень причуда,
Де поставлено все на кон,
Де вже - роботи, а не люди.

Опинивсь коло пекла врат:
Де не бачать і де не чують.
Там затиснуто все в "квадрат"
І "обранці богів" панують.

Я в кайданках міцних лежу,
А мій мозок, разом з талантом
Направляються за ... межу,
Бо вважаюся трансплантантом.

Вже поділений я увесь:
Тому - серце, а цьому - нирки.
І отут, зовсім поруч десь,
Вовкулакою вічність зирка.

Рештки з мене, неначе хмиз,
У непотріб "обранець" кине...
Взяв ... і руку собі відгриз,
Щоб довести, що я - ЛЮДИНА!


2011р.

Руйнувалися мрії-будинки картонні.
Вже тривога пливе у збентежені сни.
Іменний револьвер погляда з підвіконня,
Пропікають до серця,чогось,ордени...

А приходять зі снів золотаві погони,
-За Вітчизну й царя!-ніби чується десь.
Це вже потім:безглуздя провалля червоне,
Заплямована совість,загублена честь.

Запізнілих думок різношерста ватага
Не приносить тобі супокою тепер,
Лиш захаркала кров'ю забута присяга,
Нагадавши на хвильку,що ти-офіцер!

Всі дороги земні,наче канули в воду,
Залишилась одна,певно,надто тяжка.
Рубонуло,мов шабля,ти-ворог народу!
І здригнувсь револьвер,і...упала рука.

Вони, неначе міражі,
Зросли посеред степу раптом:
Такі незаймані, чужі,
Зелено-жовтим криті гаптом.

Закучерявлених небес
Прорвавши пасма: пишні, білі,
Могутністю своїх тілес,
Мов символи земної сили.

Тут, серед велетів стрімких,
Ридали тяжко полонянки.
Їх плач у скелях десь застиг
Й росою випада світанків.

За кам'яними ворітьми
Від Кафи й до Бахчисараю
Земля, наповнена кістьми,
Жагуче марить рідним краєм.

І тут на піднебесний дах
Надії зорями поринув
Старий, як світ, Чумацький шлях -
Клубок доріг на Україну.

Допоки шлях той не потух,
По-українськи, незборимо
Блукатиме козацький дух
По чарівних просторах Криму!


2000р.

Cміх затих, не чути сміху,
Причаїлось в лісі лихо,
Скоромовками говорить,
Що не скажеш-все повторить.

У гущавині блукає
І гаркавить, і лякає.
Мо' розбійники в бору
Оточили дітвору?

На галяві:"Ох!" та "Ах!"
Між дітей завівся страх.
Вже малятам не до втіхи,
Зовсім поряд бродить лихо.

Раптом Танечка мала,
Наче бджілка загула:
-Друзі! Нічого боятись!
Це- луна.Ходімо гратись!

Усе ти бачила, Вкраїно,
Умившись кров'ю і не раз.
От, кажуть, жив колись Тарас,
Котрий за зраду стратив сина.

І сам прирік себе на муки,
Подавсь до церкви, голосив
Та в Бога прощення просив,
Ховаючи убивчі руки.

А далі цвинтарем блукав,
Упав на свіжу ще могилу.
Чи вистоять було несила?
Чи син з могили погукав?

З сердешним довго говорив,
Казав: "Пробач отцю-убивці.
Я не хотів твоєї крівці,
Проте б за зраду - знов убив..."


Пройшли століття. І душа
Колись убитого Іуди
Пробилась заново між люди,
На Україну поспіша.

І горе, горе тій дитині,
В яку душа та увійшла,
Притулок де собі знайшла,
Бо проклята вона однині!

Знов на Вкраїні бачим зраду.
Вже й не гарцює кінь війни
Та все ж цураються сини
Батьків. І їм не дати ради!

Все сновигають серед нас.
Ми вгамувати їх - не в силі.
Лиш знаємо, що десь в могилі
Не має спокою Тарас!


2004р.

Колишній

Я – колишній комуніст!
Обирався в ради!
Фарбуватись маю хист
Спереду і ззаду.

Був червоним, а за тим
В зелень фарбували.
Стану навіть голубим,
Тільки б обирали!


Про скрині

Кожен сущий – скриню має
І наповнить прагне.
Хтось завіси поламає,
Але тягне й тягне.

Ще й хизується в покоях –
Я панок однині,
Бо не мають ще такої
Інші сущі скрині.

Але час, бува, надходить –
Застережить мушу –
Що померлою знаходить
Він на скрині душу.


***

Кий в руках фінансового туза
Миттю кулю заганяє в лузу.
Тож тузові – виграшу радіти.
А для кулі?.. Чухать морду биту…


Чвирк

Як росте у діжці тісто,
Певно, кожен знає.
Так, бува, й душа нечиста
Масу набирає.

Зовні гарна, зовні пишна,
Та поглибше зиркни,
То й відчуєш вже невтішне,
Бо зненацька… чвиркне.


***

Казав Котигорошку ти,
Ненавчений ще воювати:
-Ми, Змію, майже що брати,
Тож забирайсь без бою з хати!

А Змій, хоч і в штани наклав,
Проте хитрющий був, до речі,
І, поки ти його вмовляв,
Він глечики тягав із печі.

Втече Зміюка, звісна річ,
Але порожня буде піч…


***

Сам собі, бува, дивуюсь:
Щоб розкішне мати "ранчо",
Я усе життя фарбуюсь.
Ще не був… у помаранчі!


***

Наснилася морозові загроза,
Мороз пройшов по шкірі у мороза.
І, щоби якось шкіру розморозить,
Почав мороз гаряче щось морозить.

Морозив довго, аж пашіли скроні.
Боки ж не розморозились червоні,
А навпаки, сердешні, задубіли,
Аж інеєм покрились синьо-білим!


***

Селянська хата – схожа на барліг.
У ній хазяїн, мов ведмідь, заліг.
Шелепав щось, потрапивши "під муху",
І все ковтав оранжеву сивуху.

А зверху десь, під дахом, угорі
За збіжжя знову гризлися щури.
І гострозуба, хитра, гостролиця
На них єхидно п'ялилась куниця.


***

Віддали вже кімнату ми носатому брату,
Вузькоокому брату ще одну віддали.
Тих братів – так багато, їдуть всі гостювати.
Тож зоставили хату… і у сіни пішли.


***

Шамкали старенькі Настя й Гапка –
Бідним був, здирати мусив шапки.
Тож дамо для доброї людини
Здерти шапку з нашої країни…


***

Від кнопочки до кнопочки.
Уже й спітніла "попачка".
До сьомої добіг,
На восьму носом ліг,

Перечепився, впав,
В дев'яту не попав:
Країни "сучий син" –
Москаль, жидок… литвин.


Про Жанну Д'арк для країни.

Подививсь народ на Юлю
І згорнув красуні дулю.
Та, надіючись на "манну"
Він зробив із Віті – Жанну.

З Віті Жанна не вдалася
Маса люду напилася,
Східне виколола око:
Стала Жанна трохи з боком.

Перед люстерком щоднини
Красувалася країна:
Все ж вродлива, хоч без ока,
Але вже не косоока.


***

Акули рибу куштували:
Оця – смачна, ця – так собі,
А там – кістлява, м'яса мало,
І ще й колючка на горбі.

Її ковтнеш, то буде в шлунку,
Мов виразка, стирчать роки,
А як підсуне в шлунок трунку,
То ще й відкинеш плавники!

Отож, як вилізете з мулу,
Що в нас не часто – та бува,
Гостріть колючки на акулу –
Відстоюйте свої права!


***

Чи правда то, чи то мені здалось:
У лісі Вовка взяв на роги Лось.
-Навіщо кров моя тобі, сміливцю?
Ти ж – травоїдний, а не кровопивця. –

Так Лосю мовив Вовк з останніх сил.
-Охочий ти до м'яса і кобил, -
Лось відповів, та й, облизнувшись ласо,
Продовжив: Потягло й мене на м'ясо!


2011р.

***
Не стримать часу, як коня.
Час поспішає, шляхом битим
Років десятки проганя,
Здіймає куряву - прожите.

А в темряві тисячоліть
Іздавна люд чогось шукає
Той древній корінь, древню віть,
З якої сутність витікає.

Століття плентають недбало,
То знічено, а то зухвало
По древньому лицю планети.

Проклятий вік землею ходить,
Серця тридцятими холодить,
Чеканить час свої сонети.


Десятини
Як Божий дар, шматок за шматом,
Із сивих прадідів, дідів...
Ці десятини назбирати -
Незмірних коштує трудів.

Людино від землі і Бога,
В тенета втрапивши зневір,
Ти не второпаєш, для чого
Тебе погнали на Сибір.

Крижинились гарячі сльози,
І од наруги та морозу
Тужавіли уже й думки.

Тебе (за піт) на смерть голодну
В пустелю дику і холодну
Ведуть червоні варнаки.


Голодний зашморг
Послухай марення землі...
Їй теж болить, вона завила,
Нечиста, зрощена на злі,
Щедротну - скнарою зробила.

Бо вже не здатна годувать,
А всюди скроплена бідою,
Голодний зашморг одягать
Пішла понурою ходою.

Втонули села в бур'янах,
Вітри гасають по ланах,
Та віє пусткою повсюди.

Жахлива сіра круговерть...
То тут, то там маячить смерть,
І привидами бродять люди.


Чорний "воронок"
Скотилась неба голова
Скривавлена, за обрій впала,
Зчорніла злякано трава,
Кульбабки кліпать перестали.

Зірки сплелися у вінок,
А страж ночей завис безсило,
І тільки чорний "воронок"
Прорізав тишу знахабніло.

Хати ховаються в садах,
Під вікнами блукає страх.
...В одному свічечка воскресла.

До мужа горнеться жона,
Припала чайкою сумна,
Зітхнула зболено: "Пронесло!"


Безбожна віра
Храм з небесами розмолвляв,
До Бога руки простягнувши.
Хтось купола йому відтяв,
На Божу віру посягнувши.

То час "неронів" повернув,
Бо вже, одурений вождями,
Народ безбожництва сягнув,
Зробивши ідолів богами.

Мовчало змучене село
І знов на панщину брело
В поля з чужими вже хлібами.

Розсіявся кривавиць дим,
Новий з'явивсь натомість Рим
З німими смирними рабами.


1998р.

По грані безсоромності пройду,
Немов актор по тонкому канату.
Ви тільки не жахайтесь - не впаду,
Це ж завітав я на кохання свято!

Тут почуттів не хвиля вже, а вал
Об цноту Вашу б'ється... Та хлюпоче
І вилився увесь глядацький зал
У Ваші (до безумства рідні) очі!

Тож дотягнусь, згублюсь на царині:
Тремтливій, ніжній, вищого ґатунку.
І стануть нагородою мені
Аплодисменти Ваших поцілунків.

2005р.