Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
В'ячеслав Шестопалов (1990)




Поеми

  1. Тло Зла
    РІК 1943. ВОГОНЬ

    Це дивне відчуття — коли ти помираєш.
    Білявий ротенфюрер турне тебе в ребро.
    Рушає напівсонний візок; ще дуже рано.
    А я не сплю, не сплю я! І думаю все про

    Далеку Смілу, Тясмин, його зелені води,
    Про батька, що вернувся героєм із війни
    (казали, він злодюга, присвоїв нагороди,
    І вся його родина згорить за це в огні…)

    Аж зараз я на возі. Тут ще живі. І трупи.
    І лисий перевізник на прізвисько Харон.
    Вивалюються з воза холодні й сірі руки;
    Харон їх закидає — мов моркву у вагон.

    Усі ми дуже схудли — опухли очі тільки
    (від голоду, морозу та бачених страхіть).
    Приїхали. В будинок із полум'я та сірки,
    Де люди випікають ненависть, а не хліб.

    Нас кидали у печі, як жертву Богу Воєн;
    Ми вилетіли з димом на круковім крилі.
    Лечу я над стіною, над брамами і ровом,
    І Хаган-ротенфюрер мов цятка на землі.

    Усе внизу маленьке. Солдати як мурахи.
    Підносять Райх Великий, імперію свою:
    «Сіроми і нікчеми, які не служать Райху,
    Умруть!» Та я не чую — я згадую сім'ю.

    РІК 1944. СЛЬОЗИ

    Тіла згоріли — душі лишилися без хати.
    А Хаган посміхнувся і здушливо зачхав.
    У чорних кабінетах лиш очі коменданта
    В сльозах: уже намокла хустина і рукав.

    Це Мортен, його сльози упали у папери.
    Наказ про страту в'язнів намок і посірів.
    Невже розтало серце старого людожера,
    Коли вбивав безсилих і хворих юнаків?!

    Він тре червоні очі щомиті, щохвилини.
    Він суне коридором наосліп стрімголов.
    Він кидає під ноги скривавлені хустини.
    Та лікаря гукає — і знов, і знов, і знов…

    О Мортене! Ці ліки тобі не допоможуть.
    Не скаже жоден лікар, не виявить, чому
    Сльозять у тебе очі (хоча на серці гоже),
    А все ж розпочалося, як рушив на війну.

    Казали, що недуга є Божим покаранням.
    Немає Бога в пеклі, тут — фізики закон:
    Тих сліз не заховати за ґрати чи у банку,
    Які душив у людях концтабірний бетон.

    І ті краплини горя тепер шукають вихід,
    І пнуться на свободу із Мортенових віч.
    А він лютує тяжко і робить більше лиха,
    Таких, як ми, вбиває — годує кляту піч.

    РІК 1945. ВТОМА

    На цій війні безглуздій ім'я своє забув я.
    Ім'я своє забув я — чи, може, щось іще?
    Все сталось як у казці: панує зло, панує,
    А потім чахне, сохне, здихає під дощем.

    О, ми літали в небі й набачилися смерті.
    Нарешті стало тихо — скінчилася війна.
    В кущі, в ліси тікають мучителі подерті.
    Лиш гублять на дорозі — свої, свої тіла.

    І Мортена-убивцю застрелили. У травах
    Півтижня жирна ґава труп Хагана клює.
    І чути спів у лісі: мабуть, якась примара
    (як ми) мандрує світом і горе ллє своє…

    Душа я невмируща. Злечу та подивлюся
    На того, хто лишився в розорених лісах;
    Там карлик чорнозубий із кісткою у вусі
    Зогнувся на колоді, немов іржавий цвях.

    Раптово повернувся — до мене бідолаха
    І мовив: «Знову душі? Обридли ви мені!
    Я чую вас щоночі, як стогнете од страху
    Й ревете стоголосо в тяжкому напівсні».

    То й полетів я далі. Ми грюкали у вікна!
    Просились, але люди до нас глухі, сліпі.
    Міста відбудували; руїни, трупи зникли.
    І нам немає місця (як пташці на стовпі).

    РІК 1946. ПЕЧАЛЬ

    Ми стукали у вікна, але байдуже людям.
    Коти лишень лякались і лізли на паркан.
    А я тоді подумав: хай буде вже, що буде.
    Крім карлика лихого, а хто поможе нам?

    «Агов!» Він спочиває на зрубаній ялині.
    «Послухай, це літання гіркіше за полон!
    Ми душі заблукалі. Ти чуєш нас єдиний
    І бачиш марні рухи невидимих долонь».

    А коротун зіскочив та глянув мені в вічі,
    (аж тріснув під ногами сучок або горіх):
    «Мовчи! Я заберу вас усіх у потойбіччя.
    І сам піду, бо втратив всіх родичів своїх.

    Від голоду сконали брати мої та сестри!
    Всі німфи, тролі, відьми і дужі чаклуни!
    Ім'я моє не кличуть. О ліпше би умерти,
    Ніж чути рик людської безглуздої війни.

    Мій дім у гіллі вільхи,
    Я звуся — Румпельштільцхен.
    Мій дім у гіллі вільхи,
    Я звуся — Румпельштільцхен.

    Лякайте, люди, й далі легендами малечу
    І їм розповідайте, що я жорстокий гном.
    Утім, я вас не кидав мільйонами до печі
    І в пекло безпощадне пробив не я вікно!

    Мій дім у гіллі вільхи,
    Я звуся — Румпельштільцхен.
    Мій дім у гіллі вільхи,
    Я звуся — Румпельштільцхен.

    Самотній Румпельштільцхен».

    РІК 1947. ЗЕМЛЯ

    Як зараз тихо! В мороці галявинка німа.
    Мурахи тільки бігають у норах тайкома.

    Світанок прокидається, засліплює війну
    Та карлика вколисує, всміхаючись йому.

    Природа зачекалася криштальної весни:
    Вже труби крематорію мохами поросли,

    А брама утопилася між в'їдливих кущів,
    На черепі убитого барвистий чуб зацвів.

    Надмухали на камені вітри новий пісок.
    І упізнав я карлика! Він з дідових казок!

    Слова я чую дідові: був гном слугою зла
    І крав дітей щомісяця з німецького села.

    Втім, імені мерзотника ніхто не розумів.
    І він тікав, ховаючись від псів і селюків.

    А я питав, чи буде він покараний за все?
    Я гнівався, й кривилося здивоване лице.

    Та час мені із пам'яті тебе, дідусю, стер!
    Зберігши пику Мортена. І Хаганів лікер,

    Який з баклаги чорної щовечора він пив
    І голосно виспівував докучливий мотив.

    РІК 1948. СВІТЛО

    Забулися, зітлілися всі ті, хто мучив нас.
    Тіла на порох стерлися, і все розвіяв час.

    Та силами незримими нас тягне догори,
    Де вічне щастя мешкає, а люди не старі.

    Крокуємо між зорями та кулями планет
    Довічно лікуватися в Небесний Лазарет.

    А ось і він. Із вежами та стінами зі скла.
    Пихатий і оcяяний, як Рим або Москва.

    Вітають гостей янголи, людиська золоті.
    Між ними наші родичі, але якісь не ті…

    Такі знайомі постаті, а порожньо в очах.
    Їм знищили всі спогади: і радощі, і жах.

    «І де це Бах?» — вигукує капела голосів.
    Та сто разів відлунює — і замовкає спів.

    А Бах-митець долонею ховає краплі сліз
    І дивиться понурено у тьмаво-синій ліс:

    «Сьогодні не звучатиме хоралів або фуг;
    О ні, я не наважуся. Це не для їхніх вух.


    Та я тією ж мовою всю музику створив,
    Якою мій народ завдав
                           їм стільки смертних кривд!»

    РІК 1949. СЛОВА

    Не грає Бах мелодії. Стихає спів планет.
    І геній Гете з сорому забув, що він поет.

    Питаю Гете: «Йогане, а ти мене навчиш,
    Як описати віршем, що згорів я у печі?»

    У Гете погляд жалісний. Він очі заховав,
    А баночку з чорнилами закинув у рукав.

    Шепоче Йоган: «Бачив я усе життя твоє.
    І як війна гніздо з кісток у полі миру в'є.

    І як мільйони тих людей палали у вогні.
    Навчу тебе, лишень одне пообіцяй мені:

    Народ мій звабив до війни
                                       Безумний Лиходій.
    Ганьба всім нам!
                       Не називай народ його і мій».

    РІК 2013. ІСТОРІЯ

    І я народ не називав, який і гнив, і цвів,
    А світу щедро дарував тиранів і митців.

    Прожив я цю історію в минулому житті,
    І хтозна, що попереду. Мені вже час іти.

    Ні-ні, не до побачення, прощаюся навік.
    Я хочу стати деревом на роздоріжжі рік

    Та вітром нагулятися над горами сповна
    (яке-бо діло вітрові, чи на землі війна?)

    *

    2012—2013



    Коментарі (6)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --