…Господи, яка спека! Пісок на губах, в очах і у вухах. Я – це теж пісок. А цій купі каміння знову немає кінця і краю. Кожен камінь не менш восьми кілограмів. Щоб узяти його онімілими руками і віднести за двадцять три метри на нову купу, потрібно піднятися на самий верх цієї кам'яної гірки. Ноги і так уже побиті в кров. Вони весь час тремтять від нестерпної напруги. Рани на ногах і руках не встигають загоїтися. Я думаю, що рано чи пізно я вже зовсім не зможу ходити. Тоді прийдеться повзати.
Цілого дня мені не вистачає на те, щоб устигнути всі ці камені перенести на нову гірку. І усе складніше і складніше стає для мене розраховувати свої сили під цим невблаганним сонцем. Але ж завтра почнеться те ж, що і сьогодні. Знову я буду робити нову купу каменів зі старої – учорашньої. Прокляті двадцять три метри! Цифра, яка мені найбільш не подобається!
Останнім часом я все частіше й частіше став забувати, навіщо ж мені все це потрібно. Але ввечері кожного дня з'являється він – вершник на білому коні. Він перевіряє мою роботу. Із собою вершник завжди привозить новий камінь. Обравши напрямок, вершник відраховує нові двадцять три метри. Він кидає камінь на те місце, де до завтрашнього вечора знову повинна бути зроблена мною нова купа каміння зі старої. Він говорить, що рухаємося ми на північ, до синього озера, туди, за обрій; рухаємося туди, куди він зникає після того, як покаже мені місце для нової купи. І щораз він обіцяє мені що-небудь зробити із сонцем, говорить, що надішлють допомогу, що чекати залишилося вже зовсім мало…
Допомоги досі немає. Часом мені здається, що я ніколи не дійду до призначеного місця. Адже приснився ж мені нещодавно сон, начебто ходжу я по колу в цій пустелі піску, а вершник – ошуканець, брехун. Приснилося мені, що начебто попереду немає ніякого озера, що буде це все продовжуватися вічно.
Господи, яка спека! Щодня знову і знову те ж саме: сонце, пісок і камені.
Але все рівно я сподіваюся на те, що чекати мені залишилося недовго. Адже я і сам чогось вартий. Я обдурю вершника, я сам доберуся до озера. Мені б лише виспатися і набратися побільше сил. А їх залишається усе менше і менше...
Але я знаю: настане день – і в мене вистачить сил на те, щоб устигнути виконати роботу раніше. Тоді я зможу втекти... Я знайду нові купи каменів. (Мені здається, їх навколо повинно бути багато). Тоді я виберу купу поменше і почну рухатися самостійно. У напрямку я не зможу помилитися. За ці роки я вивчив його так, що, здається, зможу визначити навіть уночі.
Єдине лякає мене настільки, що холодіє усередині і скажено стукає серце… А якщо раптом я не знайду там жодного каменя?! Тоді, як рухатися вперед, я не знаю. Краще не думати про це зовсім. Тоді або прийдеться вічно бродити в цій пустелі під розплавленим від нещадного сонця небом, або ж я змушений буду повернутися назад.

Звичайним літнім вечором, який нічим не відрізнявся від інших, я побачив своє місто. Було це раптовим баченням, але в душі від цього відразу ж оселилася гармонія, радість і спокій. Такий спокій, що бачення це здавалося цілком звичайним, начебто все це я вже бачив колись, тільки не міг згадати, коли… Хоча щось пригадував, про щось здогадувався наперед... Зовсім не дивувався. Я просто мовчки спостерігав за моїм містом і не міг вимовити жодного слова, ніби онімів. А головне – я й не хотів що-небудь говорити чи робити. Просто тихо дивився йому вслід.
Місто продовжувало повільно пливти у синьому небі серед вечірніх хмаринок, розфарбованих сонцем, що почало вже сідати. Пливучи, місто опустилося настільки близько до будинків, що, здавалося, можна було доторкнутися до нього, можна було навіть опинитися в ньому – треба було лише тільки дуже сильно цього захотіти. Моя земля у небесах…
Вдивляючись вдалечінь, я почав поступово розпізнавати всі спорудження мого міста, почав впізнавати їх. Я впізнавав кожен будинок і кожну вуличку, впізнавав високі башти та стареньку церкву на горі. Я повільно усе згадував… І здавалося мені, що я знову там, що я знову ходжу вулицями свого міста, як і колись давним-давно, а начебто так близько і зовсім недавно…
Тепер я розумів, що місто навмисно, лише для мене одного, сьогодні спустилося так низько. Зараз воно тут для того, щоб я побачив його, згадав, відчув себе знову в ньому.
І я згадав, що жив там давно. У місті й зараз є мій дім, дім, у який я обов'язково рано чи пізно так чи інакше повинен повернутися. Там на мене хтось чекає. Хто саме, я не знав, але відчував це ясно і чітко. Відчував, що мене чекають там, у моєму місті, яке зараз пливе в небі.
Люди мого міста вітали мене, і я впізнавав кожного з них... Вони махали мені руками, раділи, кликали до себе... І так хотілося мені туди! Адже навіщо залишатися тут тепер, залишатися після того, як усе побачив та згадав? Але як би я не хотів повернутися, щось не відпускало мене, і я це відчував, навіть смутно розумів, чому... Я мовчки проводжав місто спокійним поглядом доти, поки воно зовсім не зникло у небі, поки в рожевому промінні сонця остаточно не розсіялися люди, які мене так натхненно кликали до себе, будинки та найвищі башти.

Пройшло багато часу з тих пір, і я зрозумів найважливішу річ у своєму житті.

Запам'ятай, буде день – і ти одного разу обов'язково побачиш своє місто. Інакше не може бути. Побачиш для того, щоб спокійно провести його поглядом. Побачиш, щоб запам'ятати його таким назавжди.
Але рідше і рідше будеш ти про нього згадувати. Дні стануть днями, роками – роки. Щоранку ти будеш заводити свій ручний годинник – інакше він зупиниться. Життя буде продовжуватися. І, крім речей, що будуть тебе оточувати, згодом ти ні про що більше не зможеш думати. І, напевно, у цьому буде мало твоєї провини… Настане час, і ти вже майже забудеш про своє місто, ти перестанеш вірити в нього, коли воно вже так довго не з'являлося знову. Ти перестанеш чекати своє місто. Мало того, будинки твого міста, які ти так давно побачив одного разу, здадуться тобі смішними в порівнянні з будинками, у яких ти будеш жити. А люди твого міста стануть безглуздими і несправжніми. Зітруться в твоїй пам'яті їхні обличчя. Одноманітна метушня цілком заволодіє твоїм серцем, а від цього в ньому оселиться чи злість, чи байдужність та утома. І так будуть дні днями доти, поки уві сні ти знову не побачиш своє місто таким саме, як бачив його тоді, багато років тому...
З тих пір ти знову захочеш побачити його, захочеш потрапити в нього, захочеш повернутися назад у свій дім. Захочеш сильніше, ніж коли-небудь... Ти будеш годинами дивитися в небо і чекати, будеш шукати поглядом знайомі риси свого міста. І хоча часом тобі буде здаватися, що ти вже бачиш будинки, які наближаються у вечірньому небі до тебе, що люди в них махають тобі руками, знай: свого міста ти більше не побачиш ніколи. Але чекати його ти будеш вічно. Будинок твій завжди тепер буде порожнім. Ти так ніколи і не побачиш того, хто чекає тебе в ньому.
І тільки тоді ти до болю зрозумієш, навіщо з'явилося так давно, у перший раз, твоє місто, ким був ти потім увесь цей час. Зрозумієш, що своє повернення в місто ти назавжди втратив. Але ж все було настільки просто... Усе залежало лише від тебе. Тепер ти до найменших дрібниць зрозумів, що потрібно було робити, яким потрібно було бути, щоб повернутися. Але ж час назад повернути не можна. Тепер із тобою один на один залишилося те, що є: ти ніколи не побачиш своє місто, ніколи не повернешся в нього, хоча, знаєш, відтепер воно буде завжди поруч з тобою. «Як це?» – здивовано запитаєш ти. А я відповім: «Так-так, воно буде завжди поруч: скрізь і ніде... Ти це й сам будеш відчувати. Може, це й буде твоїм поверненням? Може, сила твого бажання повернутися і є той, хто на тебе так довго чекає?»

З тих пір я навчився мовчки дивитися в небо. Часом я теж відчуваю, хоча і не бачу, що моє місто десь поруч зі мною, що воно опустилося низько до будинків, тихо пливе над ними в промінні рожевого сонця, яке тільки почало заходити за обрій…. Пливе, немов тоді, звичайним літнім вечором. Я посміхаюся… Усе ніби насправді: найвищі башти, будинки, люди... Хоча я й розумію, що це не так. Але, знаєш, саме в ці хвилини я відчуваю себе по-справжньому щасливим і вільним.

Господи, навіщо я вбив його?! Як усе відбулося – до ладу не можу зараз згадати. Начебто усі чекали чогось, і я не зміг змінити вже створений незалежно від мене якийсь невидимий хід подій. Хоча сам хід, далекий і незрозумілий мені самому, я постійно відчував весь той вечір...
Не вийшло б так – було б зараз усе по-іншому. От уже три місяці допитливого і нестерпного слідства залишилися за моїми плечима. Учорашній дуже довгий суд...
І весь цей час я жодного разу не був удома. Не бачив усього того, що знаходиться за цими стінами, того, до чого я так сильно звик за двадцять п'ять років свого життя. Я ніколи не міг уявити собі самого себе в такому положенні. Хто-небудь інший, але не я!..
Мені завжди здавалося, що будь-які мої речі просто не мають сенсу без мене, якщо мене немає поруч, якщо я не користуюся ними. Але виявилося все не так... Тепер я тут, а вони там. І я вже їх забуваю. Я поступово забуваю всіх людей, таких знайомих, близьких і рідних для мене колись, ще зовсім недавно...
Усі відразу начебто зговорилися. (Це так сильно я відчув учора на суді). Вони всі начебто вирішили довести мені, що я – уже зовсім не я. Мені довести і собі. Розумієте?! Собі, причому, вони хочуть довести це в першу чергу, щоб було спокійніше, щоб було все ясно...
Я й сам почав у це вірити. Часом я відчуваю це дуже чітко. Так, я – уже зовсім не я. Якийсь інший... Нудить від цього і вигорає все усередині...
Саме тому я попросив сьогодні ранком у тюремника дзеркало, нібито для гоління. Великого дзеркала в нього не виявилося. Знайшли лише маленьке, кишенькове. З годину дивився на себе, згадував, порівнював і звикав...
Потрібно поспішати…Такий короткий, нервовий день. Чим ближче вечір, ніч і ранок – стає ще болючіше…Мені страшно і порожньо. Поки мені усе здається, що немає ще чогось головного. Воно, головне і серйозне, повинно от-от уже незабаром з'явитися…
Але чого ж чекати?! Усе вже сказано. Уже все! Розумієш ти?! Все!!! Завтра опівдні мене прилюдно повісять...
Але поки, мені здається, я цього цілком ще не усвідомив. Усе чекаю чогось...
Дуже хочеться лише одного – щоб хтось був поруч. Хочеться, щоб хтось був поруч весь цей вечір і ніч, щоб він просто сидів і мовчав. Це єдине моє бажання. Напевно, я дуже слабкий...
Скоріше б вже все… Хоча час і так швидко летить. Напевно, я просто втомився…
Завтра…Потрібно так чи інакше готуватися. Увечері мене відведуть у ванну. Там начисто виголюся, зріжу нігті на руках і ногах...
Коли зрізав нігті на лівій руці, чомусь згадав, як цьому вчила мене в дитинстві мати. Таким це важким і важливим здавалося тоді – давним-давно, майже так само, як і зараз – востаннє.