Мені аби із кимось розмовляти,
тому що я знаю, як це
усім потрібно...
Нам завжди знайдеться об
чім, тому що над ранок –
розвиднюється!..

Я можу змовчати, але
чи ти розмовляти –
вмієш?
Мені завжди –
трішечки в радість,
якщо... зігрієш?

Взаємність спалахує
нетлінучим вогником –
байдуже, що міжстатево...
І ти вже, мабуть, не кличеш,
коли – ми вже...
екстерном?

Якби ти змовчала,
то і я б не зник,
віриш?
Але як-
би – не закричала... то
і я не звик
так... грішно.

Кому ввижаються весь час
а чи то тіні, чи глибини,
нехай займеться – хоч би раз –
своїми власними творіннями.

Нехай очима не своїми,
а може навіть не чужими
погляне разом і на себе,
і на усіх, хто теж – під небом,
що спільного між нас – багато,
і навіть в будні, а не – в свято...

Шукай людського, перш за все,
а потім велич та – пусте.

Які б чудові не звучали
слова, а суть – одна...
Хотіла ти, мабуть, кохати
чи випити – до дна?..

Із двох коханців хто багатший:
ота, що вічно брати мчить –
чи той, хто в хащах Інтернету
дарує... хоч би мить?

Отак вона все розсудила:
а може – все – не так?..
Чогось вона таки хотіла –
тож виказала: "Брак!"

Це лиш спроба – аби
бути упевненим
у сóбі...
Аби не зловтішатись
чи спочивати на
лаврах чужих –
прóбі!

Можна вдосконалюватись
канонами чужого досвіду
а чи крокувати кроками
крокуючого попереду...
Аби не проґавити,
коли чужа дорога
звузиться, а ти –
станеш безпорадним
для когось спогадом.

Чуєш, чатуючий –
не стуляй пельки, коли
черга твоя загубиться у
магазинах...
Тéпло, коли ти біжиш,
а не коли розташовуєшся
у друзів, немовби –
нá зиму!..

Чуєш, чутка – це
елемент мейнстримності:
тож, не минай її,
але й – не забувай
справжньої ексклюзивності!..

Усі ж дбають, аби
ти, нарешті, став
також щасливим!
Маєш вибір – бути
ампутованим а чи
зашитою, укотре,
килою.

Екстрим – се не поза,
а позаду
полишені забобони.
Ризик – се вигадане
поняття, як і
будь-що – нечувано
умовне!..

По чужих правилах – вигідно,
особливо коли вони –
стосуються саме
тéбе...
Ховаються – у машинах, а
вдосконалюються –
на подряпаних
велосипедах!

Чуєш, загубленість твоя
залишиться такою ж
назавжди,
якщо ти не наважишся,
нарешті,
по-справжньому або –
майже.

Далі, далі... тримайся від мене...
Ближче, ближче – як роблю це сам...
Хто вона, що мене надихає?..
Або той, хто завжди – для тебе – як Пан?

Зустрічні курси – серед хвиль гравітації...
Слід розпінявлений – горне когось...
Всі вони – зайві, й усі – незнайомці... Майже!..
Й жодної, аби назвати – Її... Млость...

Глибше, глибше – до себе у душу...
Ширше – у вирії, в небо – у вись...
Самотою упевності – причаровуєш...
Не омини мене, прошу, а просто – ввірвись!..

Цей світ складається із нескінченності прóшарків –
як і кожен із нас...
Ти заглиблюєшся заради відповідей,
а він розчахується, всміхаючись допитливо!..
Із часом звикаєш, і це починає подобатись –
як звикаєш до ресторанів, шопінгу а чи щоденної компанії!..
Звісно, що відповіді одразу не приходять –
їх доводиться відвойовувати, як і будь-що найкраще...
Приваблює, напевно, ось це відчуття істинності,
хоча найнестримніше припорошує – необхідність...
А ще доводиться визнавати, що наш світ –
це частина одвічності, хоча й трішки – пропаща...
Здається, що я починаю задумуватись про
іще одне щось – про
нове або може – навіть – про
неуникне щастя...
Альтернатив не існує, їх завжди потрібно створювати,
хоча перед цим доводиться скасовувати алчність...
Усе колись перетворюється на колишнє, як і
наш колисковий всесвіт – нарешті...
Отож, запрошую всіх –
до трансцендентальної
анігіляції!))

16.08.2017

Звільнюєшся...

Тобто йдеш на "вільні хліба"!..
Тобто захлопуєш двері
заледь не гучно
опісля!.. Та
відчуваєш себе, о трішки,
заледь не переможцем,
звісно!..

Тобто кажеш – їм:
"Нехай, о Боже, Вам усім
станеться,
як Ви... о, ні – вони – собі
схочуть самі
а чи краще – нехай
навіть
спробують –
хоча б!"

І трішки станеш
спостерігачем... І
майже – заледь – не
зловтішно!..
Особливо, до тих,
що так тішились,
переможно надимаючи свої
ж... а чи іще чиїсь –
груди!..

Вони – під
пресом
нескінченним про-
владних – талмудів...
Й розгубляться, о – потім,
як не засвітить сонце,
нахабно,
а чи – не –
заспівають раптом пташки –

не за канонами
або не
за вигадками
їх-[навіть]-німи-ми
власне:
тому що вони програли,
тому що вони – це
каста
примар... -на... -них!..

Нах!..

Все – просто!.. Навіть – простіше...
А ти – забула або: "Навіщо?.."

А я був впевнений, а я – був...
Із часом також про все – забув!..

Пригадую дівчинку, що переживала
усі ймовірності так, наче вмирала...

Так, наче бажане – вже насправді...
І навіть "про щастя" – в
кадрі!..

Близько, близько все – до серця...
І назавжди в тобі – її скерцо!..

Навіть трішки краще, аніж
було б насправді.
"Ось, відчуваєш –
її Аркадія?.."

І це – лиш сама уява, знаєш?..
А ти так само... усе – забуваєш?..

12.08.2017

Приходь. Проходь... Сідай.
Розказуй, як там справи –
справа й зліва?
Чим живеш? Радієш чим?
Нудьгуєш?..
Уважність до подробиць
кожних чую
та незабутність
до вагомих діл.
Навпíл... Висóти
в кожного свої,
і перетнутись було б
нам, мабуть, непросто...
Але ж, нарешті, маю
гостю! Але ж
буває, врешті,
й квітка – зим?
Засим дивись
іще кудись за спúну,
кудись уверх,
звичайно ж,
а не вниз.
Туди, де, мабуть,
линуть справжні
мрії – нехай
мої й за мить –
твої ж. Також.
Сьогодні я – багач,
отож, ділюсь
озимим... Нам
до весни іще
іти, іти, іти...
А ти підглянеш
трішки в мою
скриню –
найзаповітнішого?
Отож –
ходім?

Як хочеться сказати... – про слова
Найкращі, найновіші, необлудні...
І хмари розжене важкі похмурі
Веселий промінь слави... і мара

Розсіється покручена й затвердла...
Співати проситься знеможена душа –
Так ні ж бо, згублена, з-за хмар,
У небі неозорому... – затерпла.

Крізь найхлипучіший крізь ночi часу сум,
Що з листопада заповзає непомітно,
Щось з піснями наспівує незгірдно:
А може, марно проливався дощ... із дум?

2011