Я на хвилях грудей твоїх
Плив би і плив
До манливого обрію білих плечей,
Щоб напитись жаги твоїх дивних очей,
Переповнених синню і свіжістю злив.
Окрім тебе, ніхто не вгамує мою
Вічну спрагу душі і нечуваних слів.
Я ніколи тебе до кінця не доп’ю,
Бо для цього не досить життя
На землі!

Тебе я вигадав знічев’я,
Коли самотньо бідував
Серед юрмовища,
А ще я
Тебе тобі намалював.
Тепер дивуймося обоє:
Любов’ю вигадка стає,
А все,
Що не стає любов’ю,
То – не твоє і не моє!

У нас немає вибору,
І нас
Не вибирають.
Доля визначає
Ту мить святу
І той урочний час,
Коли сам Бог нас на любов
Вінчає.
Але від нас залежить,
Певна річ,
Та суголосність
Почуття і духу,
Що всупереч
Мільйону протиріч
Веде нас,
Не порушуючи руху
І ритму всепланетного буття:
Падіння,
Злети,
Гріх
І покаяння,
І найсвятіше в світі почуття
Жертовного –
від Господа –
кохання!

Тож чим тобі допоможу?
Сам на лопатках я лежу,
Підставив підлому ножу
Беззбройну руку.
Мене ж притисли до землі
Стосилі недруги презлі,
Що не відомі їм жалі –
На вічну муку
Я був приречений давно…
Вже не рятує і вино,
Хоч викидайся у вікно –
З води на сушу.
Та під вікном сидить карга
Й мучителям допомага
(В догоду всім антибогам!)
Терзати душу.
Я не жаліюся тобі –
Зігра архангел на трубі
Моїй погребі.
Гіркими краплями дощу
Проллється небо…
Не прощу
Собі,
Бо я ж не відомщу
Уже за тебе!

Чим тобі зможу допомогти,
Щира і ніжна людино?
Тим,
Що до власної самоти
Ще і твою самотину
Для повноти самоти долучу,
В муку з’єднаю два болі
І засвічу двоєдину свічу
На вівтарі двонедолі?
Дівчинко, страднице, доню моя,
Вічно заплакане свято,
Хто я для тебе,
І що тобі я –
Власним сумлінням розп’ятий?!

А ти віддавалася легко,
Без артистичної немочі –
Так віддається лелека
Звабному небочку.
Чисто. Врочисто. Світе мій!
В спілих черешнях сорочка…
Лелько моя пресвітла,
Діво моя непорочна.

Відчуваю землю під ногами
Й можу, відштовхнувшись від землі,
Заширяти птахом над птахами
На стрімкому й пружному крилі.
Досі не було іще такого
Відчуття реальності мети –
Ніби я не грішний перед Богом
І перед людьми немов святий;
Нібито і день на інші схожий:
Звичний шум, буденні голоси…
Може, й справді я – обранець Божий
В ці лихі,
В безбожні ці часи?


23.05.1995

На-здо-же-ни!
Мені уже піввіку,
А за піввіком "хвостик" миготить...
Люби мене на заздрість чоловіку.
На ревнощі йому –
Нехай не спить!
Цілуй мене, милуй мене, спокушуй,
Примушую до перелюбу мене,
В моїй душі погрій пригаслу душу –
Вона ще не-без-печ-но спалахне!

04.06.1995

Мов не було тієї ночі,
Коли із неба всі зірки
В твої бездонні й сонні очі
Упали. Спогадом гірким
Живе Ірпінь, і не чекає,
І вже не вірить, що – була…

Тулюсь холодними щоками
Я до травневого тепла.

24.05.1995

Ніхто так щиро не пригорне,
В обійми теплі не схова
І почуття непереборне
Не перевтілить у слова
Всерозуміючі!
Так втішно
І всепрощенно водночас,
Немовби все земне і грішне –
То не про нас і не для нас.

Хіба ж я хочу сліз твоїх?!
Вночі,
Коли думкам не спиться,
І шибка зорями сльозиться,
Я чую твій дитинний сміх.
Твоє обличчя молоде –
Я бачу –
Світомолодіє
І сонце на тінисті вії
Погідні промені кладе.
Не плач ніколи.
Не марній
І не марнуй літа намарне –
Життя таке напрочуд гарне
В цій безпросвітності жахній!

Запізніла любов
Підійшла і зухвало сказала:
«Я нарешті тебе
На краєчку зневіри дістала,
Захопила зненацька
Й тепер уже не пожалію –
Неподільно тобою
Одна володіти волію».
О, жорстока любове!
А я ж бо в осінню негоду,
Свою битву програвши,
Здобув довгождану свободу
Й рівновагу душі,
І можливість гріхи відмолити,
І нікого,
Крім Бога,
До смерті уже не любити.
Що ж ти робиш зі мною,
Пекельно-прекрасна чужинко,
Не моя забаганко,
Не – мамо, не – сестро, не – жінко, –
Я втрачаю себе
За межею можливої втрати,
Мимоволі радіючи
Праву востаннє втрачати?!

Я тебе витворював з уяви,
Я тебе з фантазії ліпив -
У своїй уяві не лукавив,
У своїй фантазії любив.

Я хотів комету наздогнати,
Я хотів промінчик перейнять,
Приручити мить
І загнуздати,
Мов коня,
Минущу благодать...

Сонечку з небесного гніздечка,
Янголині пісне і крило,
Не для тебе сріберна вуздечка,
Не для тебе бісерне сідло!


1995

Все вийшло так, як я передбачав,
Як дощ наплакав, потяг накричав,
Як сосни нашуміли в Ірпені,
Як білка написала на сосні.
Ти не спіймала птаха на вітрах,
Зате твій страх розсипався упрах –
Ти в порохні по щиколотки ніг
Стоїш на перехресті ста доріг.
Направо підеш – продано любов…
Наліво звернеш – зраджено ізнов…
А прямо… так попалено ж мости…
Згадай, як ти літала!
І – лети.

1995

Згорай дотла, моя любове,
Невчасна – в пізньому вогні!
Було чуття материкове,
Напівзбагненне, загадкове,
Вулканне –
Вичахло в мені,
І лиш фрагменти острівні,
І лише скелі випадкові
Зостались в океані днів…
Навіщо ж ця вогненна лава,
Що так безжально захлина,
Оця марнота, ця неслава,
Оця самотність сивоглава,
Яку реальність омина,
Оця омана і мана,
Оця холодна ніч імлава
Й душа, по-смертному сумна?!


23.03.1996

Я в жорстокому світі – один.
Ані подруги в мене, ні друга.
За вікном – глибочезна яруга,
А в ярузі – гіркучий полин.
Я нікого не кличу давно
На розмову за чаркою, в гості –
З білим світом стосунки непрості
Крізь ранкове сльотаве вікно!
Я запечену в серці сльозу
Заколисую, наче дитину,
І чекаю в свою самотину
Лиш єдину розраду – грозу.
Жду і жду – не приходить вона,
Ходить поряд, проходячи мимо,
Лише пальчиком-зблиском погрима
Звіддаля – до мойого вікна.


04.07.1995