Ні нахабства,
Ні пихи,
Ні зайвих амбіцій…
Цвірінчу на жердинці,
Ховаюсь під стріху.
Маю ласку від Бога,
Від поезії – втіху,
Свою власну стежину
В гіркім терновіці.
Маю друзів незрадних –
Людей і собачок,
З ними хліб свій ділю,
Своє щастя-нещастя…
Голодую-бідую у відчаї
Зчаста
Й не прошу,
Не приймаю
Ніяких подачок.


1999

Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-
і-Монтенегро… Сонцем осіянна
Іспаніє, щасливий твій талан
в химерній романістиці Інклана!

Моя прадавня мрія не збулась
Іспанію побачити… Гебісти-
"іспанознавці" вирекли: "А зась
тобі в гніздо Кіхота і Конкісти!"
(Для них ніхто ж – Сервантес, Пісарро,
так само, як і Гоголь чи Хабаров).

Невиїзний досмертно, все ж я про
Іспанію Вальє-Інклана марив.
Географічні атласи вивчав,
читав усе, що трапило під руку,
з ідальго легендарними я мчав
на маврів, учепившись за шаблюку;
з Кеведо пив, з Гонгорою співав
опівночі любовні серенади
і одночасно з Лоркою упав
на пустирі під стінами Гранади…

І раптом – все, ми вільні, виїзні
в усі кінці-краї, в усі усюди!
Вітри із Піренеїв запашні
в розхристані мої ввірвались груди;
Гранада буйноцвіттями олив
заусміхалась; випливла Ламанча
в моря пшеничні; Кадіс нахилив
мені гілки в рожевих помаранчах…

Іспаніє Інклана! В ці часи
від тебе я ще далі, ніж раніше.
Мов соловей, снагу беру з роси,
витьохкую свої голодні вірші;
не можу з міста виїхать в село,
до вітряка свого і Дульсінеї
моїх юнацьких літ – моє крило
прострелили мисливці-прохіндеї;
мою Ламанчу в мене відняли,
взамін дали діряві шаровари,
самі ж із берегів Дінця й Сули
літають "полювати" на Канари
(плювати їм на Гоголя і на
Інклана разом з мрійником луганським
Іваном Низовим: нехай стина
дурні довбешки привидам радянським!).

Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-
і-Монтенегро… Радісно хворію
Іспанією. Давній мій роман
вже пережив наївну ейфорію,
дозрів душевно. Тахо і Мадрид,
Вальядолід, Севілья і Памплона
завжди в мені. Поезія свій слід
глибокий проорала… Мов ікона,
Гарсія Лорка – світлий мій кумир!
Мені щоночі в тихому Заріччі
хлюпоче-шепотить Гвадалквівір
на чистім іберійському наріччі.


1999

До всього маю
Ще дванадцять справ:
Готую на Різдво
Дванадцять страв.
І кожна страва
Має смисл і знак,
Свій особливий
Небуденний смак...

Дванадцяти апостолам кажу:
"Я прадідівський звичай бережу!
Хоч злигодні такі ж,
Як до Різдва,
Та я спроможусь витворить дива:
З картоплі,
Із вишень і сушок-груш
Зварю вечерю на дванадцять душ,
Покращу хоч на мить
Дванадцять доль
Людей і звірів, птахів і тополь.
На покуть, під ікони –
Гімн життю! –
Поставлю золоту святу кутю,
Перехрещусь,
Покличу весь наш рід
На свят-вечерю:
Діда – наперід,
Під образи,
Бабусю – ліворуч,
І маму – справа…
Кругле, мов обруч,
Родинне коло
Мій онук замкне,
А в колі – всі,
Хто радує мене:
Дружина, донька
(Навіть блудний син
Прилине,
Ніби янгол,
З верховин);
Сестра моя сивесенька
З дітьми
Й онуками
(Не сироти вже ми!);
Мій батько
(То дарма, що комуніст!)
Різдво сьогодні визнає
І піст
Й не буде святотатствувать
Перстом
Межи двох пальців
Та й перед Христом...

Багацько слів
Я мовчки прокажу
Апостолам –
Вони простять олжу,
Бо ж голодом заморений
Мій дід,
А вслід йому
Пішов увесь мій рід
У потойбічний,
Кращий зі світів...

Я дуже рід зібрати свій хотів!
Я дуже... дуже гірко
При куті
Заплакав...
Може,
Вперше у житті...



1999

Здається, обдурив судьбу,
Й без тіні каяття:
Відвоював іще добу
У смерті – для життя.

Я цю добу, вважай, прожив
На повен зріст і лет:
Вважай, нікому не служив
І кожним словом дорожив,
Як дорожить поет.
Себе –
За давністю років
Не милував – судив:
Вродило що з твоїх рядків?
В чужих полях своїх підків
Ти, часом, не губив?
Чого навчав своїх дітей
Під знаком «зло – добро»?
Які річки,
Мов кров з грудей,
Твоїх подвижницьких ідей
Текли у наш Дніпро?

За все спитав.
І відповів
На сотню запитань
Відверто й чесно,
Як зумів,
Без блискотворячих громів
Не перейшов за грань…

Я обдурив свою судьбу –
Себе ж не обдурив:
У відвойовану добу
Несу на власному горбу
Усе, що натворив!

В античну лірику закоханий давно.
Перечитав Сафо, Проперція, Тібулла.
П’янили вірші, мов старе, як світ, вино,
Але душа, сп’янівши, завше чула
В них подив сьогодення.
Давній Рим
І Греція прадавня
Про сучасне
Мені розповідали!
Знявши грим
З лиця чужого,
Відкривав я власне
Лице:
Ті ж самі риси… Пристрасть… Хіть…
Образи тінь… Задивлення промінчик…
В зелених пагінцях ліричних верховіть
Буяв античний сік
Від коренів правічних!

Тисячоліття шашіль все жере, жере –
Та що й вона перед Гомеровим доробком?
Якщо ж колись цивілізація помре,
Прекрасним буде їй поезія надгробком.

1999

Я лиш мала пташина
Непримітна
В рясному вітті вишень.
Я лишень
Притишена півнота одноцвітна
На празнику розмаєних вишень.
Все ж вірю я:
Хтось виокремить слово
Моє
В гримучім хорі голосів
Бодай лише на хвильку,
Випадково –
Єдине слово,
Скупане в росі,
Єдине слово зболене,
Стражденне
І разом з тим щасливе,
Бо – живе,
Душевно-щире,
Кровно-горлове.
Цього, їй-богу, вистачить на мене!

Дізнався я –
Та пізно вже було –
Що ти мене побачити хотіла,
Сказати, чим душа переболіла…
У невіді покинув я село
Своїх надій.
Вже три десятки літ
Не можемо зустрітися.
То, може,
І не судьба?
Ніхто не допоможе
Змінити хід судьби, її орбіт.
Так боляче. Ніяк не зажива
Прадавня рана:
Ти ж мене любила,
І я тебе.
Яка ж ворожа сила
Знічев’я відняла у нас права?
Я чув: твоя розпалася сім’я,
Вмер чоловік, а доньки гонять з дому…
А я – щасливий?
Не скажу нікому
(Хіба ж тобі),
Який щасливий я.
Як снилась ти мені в похмурі дні,
Як марив я тобою в світлі ночі,
Як солодко
Пекли вуста дівочі
В тих снах мої вуста –
До маячні!
Я інших до нестями цілував,
Заплющившись:
Я думав, що цілую
Тебе,
Тобі співала "алілуя"
Моя душа –
Я душу ґвалтував…
Для мене всі жіночі імена –
Синоніми лиш імені твойого,
Так, як тебе, я не любив нікого,
Моя любове втрачена, сумна.

Я часто їжджу в наш забутий рай,
Де вже не грають музики троїсті,
Де всі говорять:
"Катерина в місті:
Всіма забута, хвора і… стара".

Старий і я. І старість не ляка
Мене нітрохи. Маючи надію,
Що, стрінувши тебе,
Помолодію,
Шукатиму тебе,
Як і шукав.

1999

Любов дрімучою була,
Без висновків свідомих,
Вона нікуди не вела
Із обширів відомих:
Село та ближні хутори
Єдиної сільради...
Окрім Холодної Гори,
І не було принади.
Читав, звичайно, про краї
Широт чужих, далеких,
Куди літали солов’ї
Щоосені
Й лелеки...
У школі вчили,
Що Москва –
Найкраща, наймиліша,
Та то були лише слова,
Одні слова, не більше...
Щоліта соняхи цвіли
І зріли на осонні,
В бережині Сули скубли
Траву-отаву коні.
Я пас корів на вигонах
І зі штанців поволі
Я виростав,
А вітер пах
Все дужче духом волі!
Все дужче пах мені щодня,
Бентежачи наївну
Дитячу душу...
Я в піснях
Вже слухав Україну,
Вже бачив Київ і Дніпро,
Мені відкрилась мова –
Народу нашого добро
Й життя першооснова.
Мене обсіли чудеса,
Дива заполонили –
Я перші вірші написав
У затінку калини.
І в них ішлось не про Москву,
Не про якісь Курили –
Про Україну зорьову
Слова заговорили.
Любов дрімуча і сліпа
Поволі прозрівала:
Вона в моїх лісостепах
Зозулею кувала;
Співала в росяних полях
Вона перепелино
Й мене виводила на шлях:
"Іди у світ, дитино!"
І я пішов тоді у світ,
Об’їздив півкраїни
Й не бачив за півсотні літ
Другої України...
Одна вона у нас,
Одна,
Єдина й неділима,
Зо всіх околів вирина,
Встає перед очима;
Тривожить серце,
І його ж
Надіями втішає...
Святий,
Аж молитовний
Дрож
Мене не полишає!
Жертовно-гострий
Вічний біль
Не крає – розриває...

О, не питайте:
"Ти звідкіль?" –
Нема її, немає
Тії Вкраїни!
Є мана,
Що вводить нас в оману:
То потопа,
То вирина
Щораз із-за кургану;
То вирина, то потопа...
А ми у власній хаті,
Мов до ганебного стовпа
Злидотою прип’яті.
Не лише з Прип’яті біда
По водах і по суші –
Гнила
Московська
Стріль-вода
Струїла наші душі.
Верховна Рада в нас –
Чужа
(Чужіших не буває!),
Москаль гострить на нас ножа,
Хохлюга помагає.
Нас обідрали до кісток,
Та ще й до серцевини:
У нас,
Як випаде наш строк,
Не буде й домовини!
Нам рот заткнули,
Нам язик
Заціпило,
А мова...
Немає мови – тільки крик.
Немає слів – полова.
Яка державність?
І чия?
Я знаю, що не наша.
Традицій наших течія
Пересихає...
Чаша
Все порожнішає –
Добра
Від зла ж бо не буває:
Не буде скоро вже й Дніпра,
Пракорінь вигибає
В землі отруєній...
Хохол
З червоним партбілетом
За білокам’яний престол
Готов лягти скелетом.
Він до Москви –
Хоч так, хоч сяк –
Все проситься у прийми...
(Наш Моїсеєнко, земляк –
Земля його не прийме
Вкраїнська!
Пещений Мороз
Та іже з ним – герої:
Їм подавай чужий навоз,
Бо власні перегної
Смердять, розпещеним).
Така
Сучасна Україна:
Гірко-солона,
Прегірка,
Згорьовано-чаїна.
Немов омела на вербі,
Що хилиться низенько,
Сидять у неї на горбі
Ткаченко й Симоненко,
Та ще й підспікер Мартинюк –
Комунівська нікчема,
Та Козолупенка онук,
Мій землячок
Марчéнко...

Моя ж у виріях літа,
У вимріях, у мріях,
Її священна висота
В захмар’ї десь міріє.
Вона ще буде – золота,
Вовіки незнищима,
Душею чиста і свята,
І з карими очима!
Її сподівану яву
Побачу хоч на схилі
Життя...
Якщо ж не доживу –
Відчую і в могилі...

1999