1
О, жінка…
Я їй лірику читаю,
Вона ж свої біленькі та хороші
Встромляє до кишень моїх,
Чи є там
Достоїнство мужчини –
Путні гроші…


2
О, жінка…
З ранніх літ вона донині
Шматком останнім ділиться зі мною,
Її ж думки і почуття глибинні
Усе життя покриті таїною.


3
О, жінка…
Я ж любив її колись –
Тонесеньку і витончену діву…

Слізьми і кров’ю очі налились:
В них милості – нема.
В них море гніву.


4
О, жінка…
Не дружина й не сестра,
З далекого
Забутого навіки
Вона до мене руки простира
І подає, вмираючому, ліки.


5
О, жінка…
Я її увіч не бачу –
Щось мелькотить і барвами всіма
Засліплює.
Коли ж її нема,
Знов долю проклинаю розсобачу.


6
О, жінка…
Аж медова, бо – чужа.
Своя –
Гірка отрута з чорним перцем.
Обидві в’ють кубелечко під серцем –
Одна другій, їй-бо, не заважа!


2001

1
Що буде – невідомо. Що було –
Здається незначним, не вартим слова.
Лиш ти одна – струнка, сонцеголова,
Лиш ти одна – і холод, і тепло.

Нас двоє в світі. Сонце одцвіло.
Вечірня тиша – дня і ночі змова…
Дерева й трави обняла знемога…
Що буде – невідомо. Лиш було б!

2
Зелена ніч в зеленім курені.
Пахуче сіно сни нашелестіло.
Буденне все у невідь відлетіло,
Святкове все зосталось при мені.

Твої уста, ще звечора сумні,
Опівночі щасливо захмеліли,
І болі всі мої переболіли,
І серце загойдалось у півсні.

В зеленій непроглядній тишині,
Посеред світу, мов посеред раю,
Покірно на вогні твоїм згораю –
На вічному зеленому вогні.

3
Віч-на-віч з вічним спокоєм землі,
І – просто неба, і – перед тобою…
Пульсує кров, оновлена любов’ю,
В мені, мов сік в зеленому стеблі.

Я ще не знав такої чистоти,
Такої непорочності не знав я.
У світі славослів’я й словослав’я
Яке то щастя – чистоту знайти!

Бери ж мене за руку. Віддаюсь
Тобі, як птаха небу віддається
Без страху, що об землю розіб’ється,
Я віддаюсь. Хоч, може, й розіб’юсь.

4
Моя кринице – п’ю і не нап’юсь,
Моя кринице – спраго невгамовна,
Моя кринице, чистотою повна,
Я сам собі чистішим видаюсь.

Не обмілій, не скаламуть душі
І не втопи в тій каламуті зорі –
В своїм зеленім незбагненнім зорі
Мою зорю лелій і колиши.

5
Моя зоря летить і не згора.
Моя надія – втішна і надійна,
Як України велич неподільна,
Як глибина прадавнього Дніпра.
У далечінь ранкової пори
Летить моя замрія сонцепера…
Ось твої очі – степові озера,
Над ними вії – рвійні явори.
Що буде – невідомо. Що було –
Здається незначним, не вартим слова…
Нас двоє в світі. І між нами змова.
І скресла тиша. Й сонце ізійшло.

6
Зелені ночі, і зелені дні,
І сон, і дійсність – все переплелося,
І заплелися у твоє волосся
І сонце, й зорі золотосяйні.

І наші руки в любощах сплелись,
І помисли злилися воєдино.
О, зупинись на хвильку ще, хвилино,
І на скалки секундні не колись!

Що буде – невідомо. Що було –
Все при мені зостанеться, зі мною,
В мені, й довіку буде таїною,
Бо ж з таїни для таїнства зійшло.

7
Благословляю мить, епоху, вік
За те, що з їхнього благословення
На нас зійшло зелене це шалення
І ми хвилинам загубили лік!

Спасибі вам, гостинні дерева,
За невтручання в справи таємничі,
За холодок ранковий на обличчях
Спасибі тобі, росяна трава.

Чолом тобі, куточку неземний
Посеред світу – тихий і безлюдний,
За дні пречисті й ночі не облудні,
За неповторні негріховні сни.


1969

О як мої коханки постаріли,
Ті, що горіли зорями вночі
І гріли душу!

Попелом в печі
Амурні стріли стали
Й догоріли
Свічки весільні…

Жодної свічі!


2001

Маківкою пишною в городі
Ти буяла в місяці маю,
А під осінь,
Всупереч природі
(Плакатись про це сьогодні годі!),
Будяком сколола всю мою
Душу,
Оголивши при народі
Весь інтим…
І я вже не в раю.

2001

Вже голос твій не гріє – охолонув,
І в рурці телефонній шерех слів
Доволі крижаний.
З мого полону
Ти визволилась –
Я це зрозумів.
Вже добре й те,
Що не оголосила
Мені війну…
Знайти якусь вину –
Дрібниця!
На твоєму ж боці сила
І право оголошувать війну.

Давно зійшов із колії наш потяг
І колія осотом заросла…
Тривожна тиша…
А війну на потім –
З якої ж примхи? –
Ти перенесла.


2001

Пам’ять така несумлінна:
Згадую – відчай пече…
Груди біліють, коліна –
Зовсім не бачу очей.
Мови не чую ні слова:
Звуки – і ті вже глухі,
Наче дрімуча діброва
В кучмах зелених мохів.

Пам’ять така ненадійна:
Лише на мить ожили
Трепетні груди, коліна –
Губи гарячі втекли;
Збігли по плечах долоні
В пишну долину, до ніг,
І на вулканному лоні
Перехололи на сніг…

Пам’ять така непостійна –
Знову заносить її…
Груди оці і коліна –
Зовсім вони не твої!
Віє від них чужиною,
Хтивістю замість жаги –
Знов я з чужою жоною
В грішні заплив береги?

Вирва чорніє, і піна
В чорному гирлі зника…
Груди щезають, коліна,
Наче б та піна легка;
Мов безтілесна полова,
В безвість усе відліта…

Пам’ять така безголова
В ці сповідальні літа!


2001

Я жду від тебе, новий роче,
Нових надій – не обмани…
Моя душа відчути хоче
Терновий присмак новизни.

Я ж не старий іще, достоту,
В болотних буднях не зав’яз –
Вділи мені таку роботу,
Щоб чув напругу кожен м’яз;

Аби наповнювались жили
Пругкими струмами грози…

Я хочу так тебе прожити –
До повноцінної сльози!


2001

Міфи творяться реалістами,
А реальне життя – диваками,
Що вихоплюють з ватри
Жаринки істини
Незахищеними руками;
Обпікаються – та ніякого
Не виносять із цього досвіду…

Їх на небо живцем забирають янголи –
Спілкуватися з Господом.

Та ш-ш-шлюбна ніч,
Той сон по ш-ш-шлюбі,
Той ш-ш-шум сосновий за вікном,
І ніжні доторки, і губи,
Пересолоджені вином…

Це – Лебедин. Це – лебедіння
Грудей, позбавлених цноти,
Й понадгріховне всехотіння,
І всетремтіння люботи!

Невже забулося з роками,
Як ми в первісній наготі
Руками, начебто гілками,
Переплелися в люботі?

Життя – жорстоке:
Ти у Львові,
А я в Луганську,
І нема
В нас лебединої любові –
Лиш лебединий сум пройма.
Такі знервовані та грубі
Довкола люди… Кпин і глум…
І де та ніч, той сон по шлюбі,
І лебединських сосон шум?


2001

Місто Дубно. Річка Іква.
Древній замок – таїна…

Знов приїхав через рік я
В таїну. Цвіла весна,
Щебетала й лоскотала…
Йду по дамбі. А внизу –
Двір знайомий. Вишні. Тая
Рушники пере в тазу.
Підкрадаюсь. Затуляю
Очі Таї. А вона –
Стрепенулась! Не питає,
Хто такий. Вона вже зна.
Обнялися – спалахнули.
Груди начеб опекло:
Ми нічого не забули
І розлуки – не було!
Знову – Дубно. Знову – Іква.
Таїна очей, і – сміх…
Мила Таю, не відвикла
Ти від пестощів моїх;
Не забули твої руки
Найінтимніше тепло!
Не було у нас розлуки –
Просто зимно нам було…
Просто сумно. Просто щемно:
Дубно згибіє без нас,
Молоденьких…

Просто ще нам
Розлучатися не час.


2001

Любі ровесниці – сивокрасиві дівчатка,
Як ви змінились! Та я все одно впізнаю –
Час невблаганний
Не вивітрив пам’ять мою,
Не запечатав чуттів моїх семипечаттю.

Тоню-тоніно – тонюня стеблинко
волошки,
Мати-бабусю, доярко в пенсійній порі,
Праця колгоспна,
Вхопивши тебе в пазурі,
Виссала сили, рум’янцю лишила ні трошки…

Галю, Галинко – села мого краща
перлинко,
Діво-вдовице, безмежних ланів ланкова,
Зігнута вдвічі – ой, леле! – й заледве жива,
Вся почорніла –
Лиш світишся страдницьким ликом…

Марфо, Марфушко –
Пір’їнко легка, сміхотушко,
Де твоя врода? Чи змила вода-вереда?
Й нині – смієшся…
Душа ж твоя мовчки рида,
Й мокра від сліз потаємних
самотня подушка…

Валю, Надійко, Маринко, Катрусю…
Хилюся,
Наче трава, перед вами,
Бо й сам я – бідак:
Праведно жив,
А насправді виходить – не так,
Бога гнівив,
А тепер покаянно молюся…

Де моя чарка?
Налийте мені самогону…
Дайте солоний, мов щира сльоза, огірок…
Як я нап’юсь,
Як завию, мов пес, до зірок
Пісню пісень,
Нескінченно гірку, монотонну!


2001

Немолода, а як хвилює
Мою уяву!

Звіддалік
Спостерігаю,
Як цілує
Її недбало чоловік;
Із вихилясом
Баляндрасом
Її волочить у танок…

Так боляче буває часом
За осеніючих жінок,
Недоголублених у шлюбі,
Приземлених аж до багна!

На чоловічі ляси грубі
Й не реаґує вже вона,
А лиш старається,
Щоб гості
Не запідозрили,
Бува,
Які двозначні і непрості
Пестливі начебто слова
Її обранця…

Розумію.
І співчуваю звіддаля,
Але ж не можу
На заміну
Їй обіцяти журавля.
Як це було колись –
Я знаю,
Що неспроможна вже вона
Здогнати журавлину зграю
Бодай і в снах
Її весна,
Як і моя,
Уже не верне,
На відчайдушність не позве.
Тендітна жінка серед скверни
Живе – неначе й не живе,
Співає – наче й не співає,
Танцює – ніби й не танцю…
Нужда з лиця її спиває
Росу – вже скоро й промінцю
На нім не стане місця –
Зморшка
Його замінить на щоці,
Й, на жаль, зітерти вже не можна
Оті трагічні промінці!

Зітхаю знов небезпричинно,
Цигарку котру вже палю –
Я жінку цю люблю злочинно
Від неї потайки;
Люблю
Її невиспівану душу,
Кринично-чисту глибину,
І стільки літ в печалі мушу
Свою злочинну таїну
Оберігати…
Обереги
Затисли,
Наче береги,
Ріку жадоби і бентеги,
Яка не виповнить луги
Зеленим рястом, щебетанням,
Веселим плескотом чуттів…

… Я з цим катуючим коханням
І жити вже перехотів!

2001

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж – царівна
Волошкам в стигнучих житах!

Мені так боляче з тобою,
На самоті – ще болючіш:
Завжди каленою стрілою
Стримиш у серці
І мовчиш
Про все, що станеться,
Що стало
Трагічним вислідом в кінці…

Мені лишилося так мало
В степах топтати чебреці!

Моя любове неповторна,
Згорай в пекельному вогні…
Вже чорна ніч непереборна
Не розвидня і при вогні
Мені, осміяному…
Де вже
Мені боротися –
Либонь,
З ошмать словесної одежі
Вже не роздмухати вогонь
Ліричний!

О, моя любове –
Моє світання вечорове…

Телефонуєш – мов із того світу…
Я вже й забув про те, що ти – була,
Що ти – цвіла в ту весну розмаїту,
Цвіла для когось – виклично цвіла
І безсоромно! Я ж у білій кроні
Притулку не знаходив – був чужим;
Лиш забілив той цвіт дочасно скроні
І без любові літо я прожив;
Та й осінь відпалала без любові,
Та й душу вже вистуджує зима,
І дні такі суцільно-вечорові,
І просвітку ніякого нема…

А в телефонній рурці – схлип і сльози, –
Та й слів не треба… Крихітку жалю
Для тебе ще знайду, хоча морози
Давно вже вбили словоцвіт «люблю»;
Знайду я співчуття твоїй печалі,
Хоча моя печаль – твоя вина
Досмертна… Проганяю все ж чимдалі
Свою образу – зайва тут вона!
Життя минуло: ми чужих чужіші,
Та спогади нас в’яжуть вочевидь,
І я пишу ці невеселі вірші,
Мабуть же, не від нічого робить…


2001