Білопілля, Верхосулля –
Ось моя адреса
Планетарна:
Зліваплеса
Там кує зозуля;
Справаплеса груша-дуля
Глечики медові,
Повні хмелю та любові,
Простягає;
Муля
Шлях на Штепівку і Суми
Мимо школи, мимо
Кладовища –
Невтолимо
Думи входять в тлуми,
В суми сиві та в печалі,
Та в плачі вдовині,
І Сула сумна в долині
Витікає в далі…
Верхосулля, Білопілля –
Живчик не затнеться
Коло скроні, коло серця
Близько, майже біля
Серцевини мого болю;
Не спіткнуться ноги
На нерівностях дороги,
Й перекотиполю
Під ногами,
Мов гранаті,
Вибухнути годі –
Розчинюся я в народі,
Сяду в рідній хаті
Біля покутя:
Згадаю прадіда і діда,
Батька,
Дядька,
Хто без сліду
Щез,
Кого не маю…
Путівцями, манівцями,
По розгрузлих межах
Добреду, впаду, полежу
В узголів’ї мами.
Під густими будяками,
В кропиві колючій
Всі жалі мої жалючі
Проростуть квітками…
Білопілля, Верхосулля
(Біля серця, біля…) –
На росу кує, на зілля
Не моя зозуля.


1997

Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Але ж ви – мертві.
Десь отут лежите
Півстоліття,
Укриті травою,
І мені уявляєтесь
Молодою, як мавка,
Живою,
Осіянно-святою
В материнській
самопожертві.
Не знаходжу могили –
Гладесенько,
як після праски,
На бувшому цвинтарі,
На призабутім
пройдешнім:
М’ята нем’ята,
Барвінок
Та вишні-черешні,
Та сивина моя,
Та незборимі поразки…
Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Так ви ж не почуєте…

08.05.1998

Коли в моїх роздумах
знов затівається сварка
між злом і добром,
я применшую значення зла,
в арбітри запрошую
двічі безсмертного Марка
з прадавньої Марківки –
рідного мого села.
В сусідстві жили ми,
всього через кілька обніжків –
той Марко здолав
і голодний терор,
і війну,
і третє безсмертя
зустрів у домашньому ліжку,
пішовши у вічність
левадою тихого сну.
Він був, як на мене,
між добрих людей найдобріший –
гармошкою зморщок
від щирих і добрих очей
душа його грала,
прощаючи винних і грішних,
тягар неймовірний
знімаючи з їхніх плечей.
Я че'реду пас,
як підходила дядькова черга, –
за це п’ять карбованців мав
і путящі харчі:
з яким апетитом
я з Марком безсмертним вечеряв
під вічними зорями
ще й під гудіння хрущів!
Була мені й премія –
путня сорочка під осінь,
модно пошита
дружиною Марка,
і я
«премії» ті пастушачі
пригадую й досі:
лауреатом я чувся
і гордо сіяв!
Зле все забулось…
І люди недобрі – забуті.
В нашім селі
їх не так вже й багато було –
зло лиш при владі верховній було,
а по суті
на доброті виживало
безправне село…
В різні часи
нам то краще живеться,
то гірше –
зло похлинеться від злості,
і знову співа доброта…
Добре вже й те,
що ось цим недовершеним віршем
Марка згадав я –
хтось добрий нехай прочита.

1998

Ні, не Баба-Яга –
Кістяної ноги не було –
Із-за яру прийшла,
З невідомого світу і краю
(Знаю: в тамтому світі
Жило загадкове село,
Чув, у тамтім краю
Є щось дивне – від пекла і раю).
Я на вигоні пас
Нашу Катьку – безрогу козу,
Біля припутня грався
Латунними гільзами
Зранку…
Ні-не-Баба-Яга
Від рогозу полола лозу
Й напихала рогозом
Торбинку свою,
Полотнянку.
Потім вийшла на вигін
Присіла спочить поблизу
І шматок скатертини
На вогкій траві постелила,
Корінець рогози посолила –
Вгостила козу,
І мене заодно
Рогозою смачною вгостила.
Ні-не-Баба-Яга
Щось таке бубоніла під ніс,
Чи молитву яку,
Чи якийсь наговір-заклинання,
І від того так рясно
В яру розростався рогіз –
Сорок восьмого року
Єдине поживне снідання.
Призабулося все –
Як-не-як, півстоліття пройшло –
Лиш не смак рогози
Й Ні-не-Баба-Яга із-за яру…
Знов збираюсь поїхати
В те загадкове село,
Що сховалось від мене,
Мов сонце осіннє
За хмару.
Написали мені:
Вже немає лози й рогози
В пересохлім яру,
Висихає криниця остання –
Ні-не-Баби-Яги
Крапелина солона
Сльози,
Отієї,
Якою
Солився рогіз для снідання.
Вигибає минуле –
Не все в нім погане було:
П’ятирічним хлоп’ям
У демонологічному світі
Почувався я добре –
В жар-птиці сидів під крилом,
І гойдали русалки мене
На вербовому вітті;
Уночі мої сни
Вартував домовик-моховик,
Добра відьма мурликала
Біля подушки моєї,
А дідусь-лісовик
Шелестів падолистом осик,
Проганяючи геть
Перелесників і берендеїв.
Де й поділося все –
Пустирі розорали й луги,
Розвалили наш хутір –
Ставки повтікали з руїни…
Вже ніколи, мабуть,
Не знайду Ні-не-Баби-Яги
На просторах
До пня розкуркуленої
України…

01 – 02.03.1998

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча груша-дичка.
Ні стежини
В густій траві,
Ні пошепту в кущах,
Ні ямки від копитця,
Щоб напитись
Роси нічної…
Все пощезло десь
В минулому,
Розвіялось за вітром,
Припорошилось пилом, заросло
Травою забуття…
І хто ж повірить,
Що я тут народився,
Що до мене
Жили тут покоління й покоління
Еліти української?
Козацько-
Дворянське тут гніздо було
(Каррарський
Цнотливо-білий мармур
тому свідок –
Єдине, що лишилось до сьогодні
Від роду і родини Крамаренків).
Бували тут –
А звісно, що бували! –
Забуті нами земляки славетні:
Невтомний Булатович,
Мандрівник,
Дослідник ефіопський і суданський;
Малевич Казимир –
Маляр всесвітній
І «Чорного квадрата»
автор звісний;
Сашко Кандиба,
Той, що став Олесем,
Наслухував тут диво-солов’їв
Проїздом у дідівську Верхосулку…
В якім раю
Пройшло моє дитинство
Пекельне! – В крамаренківській оазі
Комуну влаштували,
А по тому
Артіль тут «процвітала»
людоморна
На трудоднях і на страхоночах.
Вже по війні,
Вже при мені
Зникали
Будівлі унікальні,
Кращі люди,
Дворянські поховання,
Диво-клумби,
Дерева-патріархи,
Й разом з ними
На лісовому цвинтарі хрести;
На могилках
(В одній – моя матуся)
Корови паслись,
Трактори гуляли,
Соляркою обпалені берези
Всихали, трухлявіли
й розсипались;
Мілів ставок,
Джерела помирали,
Алеї бур’яніли і стежки –
Життя втікало,
І втекло, й пощезло…
Невже отут я, люди, народивсь?!

В останній мій приїзд
(Мабуть, останній)
Цвіла черемха в дикім лісопарку,
Буяв барвінок…
Я шукав могилу
І не знайшов нічого в бур’яні.
Посидів на траві,
сковтнувши сльози,
Разом із димом
київської «Прими»,
Погомонів із матір’ю безмовно –
То був мій найсумніший монолог!
Знущалися над пам’яттю зозулі,
І дятел вибивав свою морзянку,
Гуділи бджоли тихо… ще тихіше…
Нечутно майже… Глухнула душа.
В очах тьмяніло.
В горлі щось давило.
Пекло під серцем.
Ледвечко підвівся
І вслід за мовчазним велосипедом
Сновидою побрів до путівця.


1998

…і тиха мова
в якій трикрапка важить більше слова
звучить у глибині душі моєї…
…сльоза дощинки на вишневім глеї
мов павза красномовна…
…на струні
напружено-тонкої павутинки
завис листок і кольорів відтінки
заграли в спектрі…
…сосни ясени
своїх птахів у вирій відпустили
і гнізда запечалились…
…остигли
жаркі жоржини – літепла нема…
…уже й зима з близького зарубіжжя! –
погрожує…
…а в мене того збіжжя! –
так зубожів що Божечку ж ти мій
хоч божеволій…


1998

Тут лежать… На плитах – імена…
Кількасот. Умовно. Білі кості
По світах розкидала війна.

Я приїхав здалеку. Я в гості
Завітав до батька. Він пропав
Безвісти. Могила – символічна.
В чужині його прописка вічна,
В безвістях, неміряних степах
Забуття. Пісенні журавлі
Ностальгійно-жалібно курличуть…

Я не плачу. Сивому не личить
Виявлять дитинячі жалі.
На плиті читаю: "Низовий…"
Дату смерті безвість приховала.
Низовий Данило, рядовий
Партії, що долю обікрала
Батькову, а значить, і мою,
І моїх дітей майбутню долю…
Вже не відчуваю навіть болю –
Мовчки, кам’яніючи, стою
При могилі власного життя.
В’януть у руках жаскі тюльпани.
Журавлі, курличучи, летять…
П’ють вино останні ветерани…


1998

Тепло останнє віддає земля
Моїм рукам –
Я розминаю грудку,
Вдихаючи найтонший запах
смутку
І стриманої радості.
Здаля,
Понад обніжком, стежка
до стіжка
Побігла й розгубилась
в колотнечі
Граків неґречних вельми,
Що під вечір
Стійкий стіжок обсіли
до вершка.
А на межі, немов на вітражі,
Художньо так
стримить кукурудзиння,
Сторожке до вітрів –
Пора осіння,
То як же на межі без сторожів?
Я все частіше прагну самоти
І спокою осіннього –
Я ж знаю,
Що тілом і душею одцвітаю,
Що доживаю вік свій золотий
На цій землі…
Жадана самота
Зціляє
і від страху перед смертю,
І від жаги безсмертя –
Он,
Упертюх,
Останній сонях
Згідливо хита
Важкою головою…
На землі
Доволі я пожив,
І то – нелегко:
Носили мене в ірії лелеки,
Із вирію вертали журавлі;
Мене топтали тупо копитьми
Кентаври,
Рятували ж мене коні
Від жадібної мстивої погоні –
І я знаходив спокій між людьми.
На цій смертельно втомленій
землі
Доволі я пожив,
Тож не жалію
За незворотнім літом…
Осенію,
Зігрівши душу в тихому теплі.
Вдихаючи землі
Пашінь прив’ялу,
Помалу розминаючи грудки
Ще теплої землі,
Я залюбки
Відходжу в осінь,
Вниз,
Із перевалу…


29.09.1998