Осінь зронила останній листок,
Останній листок, мов останню надію,
Упав той листок на кленовий місток –
Було це в останню осінню неділю.

А вже в понеділок, зимового дня,
На білому мості – червоне яріло:
Хто їхав, спиняв мимоволі коня
Й під ноги дививсь, як і я, очамріло.

На білому мості червоне цвіло…
Ніхто не одваживсь червоне підняти:
Сідав на коня, і одразу в галоп –
Зелений листок на вітрах здоганяти!

1. Давно

Ми возили до ферми кукурудзяну січку –
Я і рудий Микита.
Я був ростом зо свічку,
А Микита – зо скирту.
На руках
під шкірою
м’ячі ганяв,
Сидів і ганяв. І так – півдня.
Він би підняв залюбки коня,
Та не хотів задля трудодня.

Остання безтарка... А я знесилів.
Микита ж хропів, від натуги аж синій...
– Дядьку, прокиньтесь бодай на хвильку,
Киньте в безтарну хоча б навильник!.. –
Дядько почув.
Матюкнувся в’яло
І неохоче скотився в яму.

...Поле безлюдніло. Поночіло.
Лячно мені. А йому ніпочім:
Длубався там, мов якась нікчема,
І присікався до мене знічев’я:
– Батька твого пам’ятаю, байстрюче.
Миршавий був, а такий кусючий!
Він у сільраді сидів за писаря,
На Колиму «путівки» виписував.
Де він теперки? В землі... Отож-бо!
Бог розсудив нас
По-свойму, по-божому.
Й мати твоя, активістка задрипана,
Із-під землі безголосо викрикує:
«Зрадник він, чуєте? Янус дволикий!..»
Хай покричить... А мені – не до крику,
Жити ось треба... Робота і різне –
Треба ж комусь рихтувать комунізми!
От і вожу кукурудзяну січку,
Перевиконую п’ятирічку.

....Мати вдихнула у мене силу,
Батько подав мені гострі вила...
Я весь напружився і – навиліт!
Дядько Микита...
із ями...
не виліз...
Було?.. Не було?..
Та, на жаль, наснилось.
...Микита ще й досі возить силос.


2. Недавно

І виплив із хати рудий Микита
Ногами вперед – за високий поріг...
Домовина,
Надійно цвяхами збита,
Пірнула в глибокий надійний рів.
І стало одразу немов світліше
В моєму селі і на всій землі...
І вина – солодші,
І страви – смачніші,
І ширші дороги – великі й малі.

Помирають поети –
Невпізнані генії
О лихій, о глухій о північній годині,
А в серцях у поетів
конають в агонії
І не можуть сконати
пісні лебедині.
Лиш затим на могилах
Виростають багнети
І святі прапори
із сердець незотлілих,
І потягнуться черги
до сховку поетів,
Нескінченно-сумні,
як в блокаду за хлібом...

До мудрих сивин
Буду наївним хлопчиком,
Дивуватимусь зеленому пуп’янкові,
З якого ось зараз
Випурхне квітка,
А з квітки – яблуко викотиться,
І в ньому,
Такому маленькому, –
Така велика спокуса!

Не викреслити минуле з пам’яті,
Мов на папері невдалий рядок,
І не змити сльозами плями ті,
Що залишила кров на обличчях квіток.
Вривається в сни все давнє й недавнє –
Зривається з постелі людина бліда...
А морок колише руде каштання,
І ніч, мов каштання, руда.

Зіперлась людина на підвіконня,
Ліва рука стисла правий рукав...
Тепер до ранку пливтиме безсоння,
Мов у тісних берегах ріка.
Все промайне, немов на екрані:
Знову війна тебе давить і б’є,
Свастика чорними клешнями краба
Стискує сонце і серце твоє.
В пам’ятну ніч ти біжиш під танки,
Падаєш знову в полин гіркий
І після важкої атаки
Правої не знаходиш руки;
Знову хрипиш і втрачаєш свідомість,
Знову осмислюєш слово «полон»...
Мучить вночі неспокійна совість
І не приходить на виручку сон.
О невеселі твої сивини!
Вони багато розповіли б
Про те, як ти, як інші невинні
Звинувачені в зраді були;
Як золото рили в морози люті
Під вітром, гострим, як леза ножів,
Як заривались під землю люди,
Ховаючи золото своєї душі.

Але ж не забудьте густі сивини,
І те,
Як далеко від Колими
Людство судило справді винних,
Щоб називати невинних Людьми!

Людина зіперлась на підвіконня,
Ліва рука стисла правий рукав...
Мимо пливе і пливе безсоння,
Мов у тісних берегах ріка.
Важко осмислити все відразу:
Чорні години і велич доби,
Космічні польоти
Й атомні бази,
І що – відшукав,
А що – загубив...
Пам’ять ще довго не дасть заснути –
Буде прозріння, гнів, каяття...
Та людина докопається
До справжньої суті,
До глибокої суті життя.

Маленьке зерня, непримітне,
Та ви загляньте в його суть:
Могутня сила динамітна
Таїться в ньому до часу.

Шматують бомби сиву землю,
Зловісні заграви жахтять,
Та вибухає житнє зерня
Зеленим живчиком життя!

1
Після боїв – руїна.
На руїні –
Недобитки
З козацького обозу.
Ще сотні літ
Нікому в Україні
Не вдасться
Зрозуміть
Метаморфозу:
Чому в руїну впала
Україна.
З поезії висот –
В сопливу прозу…

А то ж її
Поставив на коліна
Отой,
Малий,
Плюгавенький –
З обозу!

2
Булаву – плюгавцю.
А шаблюку
Роздебелій шлюсі
Полковій.
Хай вони ведуть
Через багнюку
Недобите воїнство
На бій!
Той – за вила,
Інший – за граблюку…

Геть пилюку,
Часе мій,
Розвій:
Булаву знеславлено
Й шаблюку
З переляку віддано
Не тій!


1998