у миготливому сузір’ї світляків
крізь цупке павутиння дрімоти
сторожко наслухав бузиновий кущ
торішнє шарудіння їжаків
і здригнувшись від совиного сміху
пазухою повною пташенят
чіпко вростав жовторотими снами
в нічну симфонію цикад

2020

був саме той час
коли жовті крильця метелика
заплітали бузкові тіні жоржин
у зелену мелодію цвіркунів
од якої пробуджений вечір
старішав просто на очах
і полохкими цівочками спогадів
перетікав крізь ніздрі кажанів
у чорне море ночі

2020

На свіжих могилах наших страхів
виростуть квіти нашої Свободи.

На чорному згарищі наших сумнівів
постане храм нашої Віри.

З розбитих мушель нашої байдужості
проллється світло нашої Любові.

Отче наш, Що дав нам свободу вибору,
позбав нас ілюзій наших.

2015

Це як тому сліпому,
Що вперше побачив сонячне світло;
Чи як тому глухому,
Що вперше почув голос матері;
Або як тому каліці,
Що самотужки ступив перший крок…

З чим іще порівняти
Оте святе почуття єдності
Зі своїм народом,
Яке раптово переповнює душу?

2014

Підхоплюємося,
Заскочені зненацька
Приходом світанку,
Хапливим прощанням
Розірвані навпіл.
Одна половина плаче,
Друга сміється, –
Домашній театрик
Драми та комедії.
Виціловую сльози,
Заговорюю смуток.
Не побивайся, люба,
Невдовзі-бо вечір.
А отже –
Зімкнемся в обіймах,
Щоб знову зростися.
Ми ж дві половинки
Одного кохання.

2014

Ви запитуєте,
Чи вірю я в щасливе майбутнє?
Не тішмо себе ілюзіями
Про науково-технічний прогрес:
За два тисячоліття –
Ніякого поступу
У царині душ!
Бо як брехали,
Так і брешемо,
Як заздрили,
Так і заздримо,
Як убивали,
Так і вбиваємо…
Тож яке воно, люди,
Оте світле й омріяне?

Але сотворив Бог людину
За образом своїм і подобою,
Давши їй свободу вибору.

2014

Такий хтось ревний
у молитві до Бога,
що знову нíколи
поговорити з мамою.
А хтось, радіючи,
що допоміг ближньому,
заснув натомлений,
не помолившись.

Хтозна, – можливо, добрі
безкорисливі вчинки
і є найкраща
молитва.

2011

Поглядом карим
З-під колючих повік
Спинив мене раптом
Серед гамору міста
Рудий каштан – стоокий Аргус.

2009

Простуєш –
окриленосяйний
любов’ю палкою
до цілого людства,
покласти готовий
душу за нього.

Та раптом –
сахаєшся гидко
сараки сліпого,
який потривожив
думки твої горні
словом незрячим.

2011

Святкуючи перший покіс,
Вдихаю на повні груди:
Як сильно пахне життям
Зелена кров трави!

2000

Осінній дощ.
Таким для мене рідним
Він щойно став.
Бубнить собі, бубнить
Бляшаним дахом літньої веранди,
Як той бурсак,
Гортаючи Псалтир.
– Хррр...
– Хррр...
– Хррр...

2009

Сміються до мене сонячно
Крізь ґрати кліток
Смугасті в’язні
З таврійських степів.

2002

              Дмитрові Чередниченку

Вихоплюю з натовпу,
обціловую
слово святе
українське,
дитиною мовлене
щиро.

Хіба ж від цього
плачуть?..

21.01.2010

Безпечно так
В освітленій ліхтарем плямі
Стояти серед ночі
На перехресті доріг,
Почуваючись Хомою Брутом
У накресленому крейдою колі,
Куди нізащо на світі
Не втрапить нечиста сила.
Шкодá тільки, шкодá,
Що на цілісіньке місто –
Жодного,
Бодай задрипаного
Півня.

1999

Огорніть мене, бабцю,
Такого дорослого,
У теплу ковдру
Своєї присутності.
Приспіть мене казкою
Отою з дитинства,
Що знаю напам’ять
Кожнісіньке слово, –
Бо сильно вже хочу
Іще раз почути
Ваш голос.

1999

Підійди до мене ближче –
І я розповім тобі про те,
У чому боїшся признатись
Навіть самій собі.
Підеш на світанку –
Одинока і горда,
Щоб ніколи не повернутись
У цей день.

1993

Коли я слухаю жваву розповідь твоїх губ,
Вірю безмовній сповіді
Твоїх очей.

1993

Марно шукаючи броду
В нетрях людського натовпу,
Спасенно хапаюсь очима
За цяточку неба.

2001

Жахливе середньовіччя!
Інквізиція п’яних двірників
Страчує на пізньому багатті
Сумне осіннє листя.

2000

Старанно затесуєш палю своїх знад,
Призначену для мене,
Щоб одного дня я гостро відчув
Усю глибину твоєї
Байдужості.

1998

Осідлана мостами,
Стриножена греблями,
Схаменулася врешті, –
Поскидала сідла,
Розірвала пута,
Зітхнула з полегкістю:
Вільна!

1998

Коли, мов той самогубця,
Кинувся під колеса автомобіля
Найперший каштан,
Ти помітно здригнулась
І, крадькома роззираючись довкіл,
Стиха мовила:
«...Привіт, осене...»

1999

Тобі сьогодні неймовірно легко,
Як ніколи:
Ти здатний піднятися до стелі!
І з цього дива хочеш подивитися в дзеркало, –
Але дзеркала завішані рушниками.
Намагаєшся здерти бодай одного,
Та всякі зусилля марні.
Зненацька наштовхуєшся на своє відображення
Із свічкою в руках
І, виходячи зі здорового глузду, дивуєшся:
Як можна бачити себе заплющеними очима?!
Спантеличений кидаєшся геть,
А потім довго не можеш додуматись:
По кому ж це готують коливо?

1994

Розкажи про свої почуття
Ніжністю пальців,
Літеплом очей.
Слухаю тебе
Тілом,
Чую тебе
Очима.
Не напружуйся в пошуках слів,
Залиши їх для когось іншого.

1998

... Коли я ламаю голову,
Добираючи влучну риму,
Ти з’являєшся недописаною картиною.
І, поки я розмішую фарби,
Щоб нанести кілька мазків,
Постаєш недоказаною казкою...

Не дай себе довершити, –
І я буду з тобою
Довіку.

1993