Не сумуй і не печалься, мій милий друже,
В твоєму серці ще цвіте жива весна,
А теплі грози й буревії то не твоя біда,
Живи, радій і упивайся цим світом, байдуже,
на повні груди.

Ще крок, ще мить, і травень відцвіте назавжди,
Прийдуть турботи з літом у життя,
Ти вилетиш із рідного тобі гнізда,
І доведеться літом мандрувати, терпіти спеку
і незгоди

Не сумуй і не печалься, мій милий друже
В твоєму серці ще зовсім не зима,
Іще далеко до морозів, до віхоли і хуртовин,
Ще стільки років жити й дихати
на повні груди.

04.06.2016 р. Присвячується справжньому другові!

Немає сумніву сьогодні без кінця
Думки троїтимуть живі серця
Вже не буде холодних веремій,
Кордони звузяться безмежних мрій.

Не буде поглядів без смислу
Розіб'є ворог карту стислу
І полетять осколки в тебе
Остання сповідь перед небом.

Хотілось стільки розказати
Моглося світ перекричати
Та втомлено схилив коліна
Немов малесенька дитина

Я загорнувся в чорні крила
Вже не розпустяться вітрила
Для тебе став вже не героєм
Навіть не другом, а ізгоєм.

Світанок прокрадався у вікно
Мовчало чорно-сіре небо
Не намальовані, живі
злітали мрії.

Їх вічність звала на гостину
Як сонячну малу дитину.
А перші промені криві
палили вії.

Душа ховала буревії,
Що віддавали шепотом в пітьмі.
Замерзло пекло і спопелився день
в надії.

Дозволь останній раз теплом
Напитись і піти за горизонт
Багряних й крижаних
Забутих в вічності моїй

Ще раз піднятися з колін
І промовчати в сірий ранок
Вдихнути аромат терпкої кави
Вдягнути лати для душі
І знову в стрій, знов у боротьбу
Лиш серце не скують кайдани
Воно беззахисне, побите,
Як лялька з порцеляни...

Ще раз піднятися з колін,
Удар стерпіти без образи,
І впасти в ніч, у сумерки кінця.
Як ангел посланий з небес
Більш не повернеться додому
Так шанс дарований тобі
Втрачати можна раз
Не раз схилитись,
не раз сльозу зронити.

Навіщо ти змінив нас, час
Чи ми змінилися самі
Бо вже пройшла осіння суєта
І листя тихе на землі, не шелестить
Бо випали дощі і радості нема
А ти ідеш по ньому, вітражі

Коли цю ніч я пережив
Моя душа розколотою стала
Я болі більшої не чув
Як біль душі свойого серця

Я любив. Тепер не знаю
Чи осад це, чи лиш відлуння
Лиш дощик моросів,
його розмова мене втішала
як він говорив.
Ти повернись. Живи!
Живи! Бо смерть іще в дорозі

А я мовчав, а він все шепотів
Живи!
І серце розірвалось. І смерть
Билась крізь шиби
А дощик шепотів
Втікай! Її тримаю.

Моя душа покинула мене
І вже не жарко і не холодно
І болі вже нема
А дощик шепотів
Вертайсь дурна, не час і не година
І тут душа послухалась
І хлинула у тіло. Ще живе!

Втікав крізь темноту, і світло я шукав
І тут все стало тихо
Ні дощику, ні ночі, ані смерті
Я сам не сам
Де серце й розум зупинились на розмову.
І не чути було гуркоту на склі.
Вони так довго говорили
Що ноги вмліли і я впав

Далі, а що далі!
І знову біль, і знов стаждання
І знову погляд мовчазний
А може ні?

Та це лише надія
Лиш поруч, бути поруч
І сліз уже нема лиш очі мовчазні
Бо говорити я не можу.
Темнота.
І я заснув.

Ранок!
Він йшов без світла з сумом
І пестив мої вії
Які здригались від утоми

Вже день зустрів мене, а я усе ще спав.
Бо прокидатись не хотів.
Ятрить! Болить відірвана душа.
І від цієї болі я проснувсь
О, Боже, як болить
Що ані підвестись, ані поворохнутись

Лиш шрами не боліли, вони пекли

Крізь біль і крізь страждання
Крізь морок дощовий. Я встав.
Я встав щоби боротись.

Розбили ми столітнії кайдани
Позбулися довічного ярма
А далі ми вчепилися зубами
І землю оримо вже власними руками

Героїв наших ми забули славу
Зганьбили кров що по землі текла
І зруйнували великую державу
Що по тернах до соборності ішла

Відгомоніла на сторінках
Хоробрість наших прадідів
І розгубився по дорогах
Онуків їхніх героїзм

Та ще не в всіх серцях погасла
Любов до рідної землі
Настане час коли постане
Народ із темної черні

І запалають панськії маєтки
Згорять у вічному вогні
Як фенікс з попелу постане
Вкраїна чорної землі

Листопад 2009

Покрила степ триклятая війна
А темряву роздерли звуки
Стоять невтомлені герої
Нескорено муштровані сини
Горять далеко терикони
А близько розривається земля
Немає страху, не буде каяття
І син не вернеться у рідну хату
Донечка не кликне "Тато!"
І сонце не для всіх зійшло
Навіки зупинилися серця
Молитвами штурмуйте небеса
Просіть у Бога допомоги
Молю, прошу, благаю....
Сьогодні плачуть небеса
За Вас мої нескорені герої
Цих сліз не стане в море
Вони затоплюють серця...
М. Ф. 26.11.2015 р.

Не снились птахам зорепади,
Не падали дощі в степах,
Кричали сови без розради,
На ешафот зійшов мовчазний кат.
А за вікном гуділи снігопади,
Вже не співають ельфи у лісах,
Мовчить розбите серце без образи,
А на Акрополі змінився лад.
Вночі спішать сховатись конокради,
Пірат приборкав бурю на морях,
Герой постав із темної зарази,
Немає більше схильності до вад.
Шукає в натовпі поради,
А мрії рояться в думках,
Щемить знесилено приборкана душа,
Закінчився зруйнований розбитий тракт.
23.02.2016 р., Микола Франко, м. Івано-Франківськ

Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008

Коли совиний крик тривожить душу мою
Мені не хочеться роками жити у тюрмі
Я про свободу мрію у неволі
І про неволю забуваю у ярмі

Я полечу крізь призму цих просторів
До вільної безмежної землі
І на волі не згадаю про неволю
Я там світанок зустрічатиму ввісні

Я все віддам за цю хвилину щастя
І плакати не буду наяву
Лиш ти мене зустрінь рідненька хато
У світанково яблуневому саду

травень 2008