Тонка рука ще досі у волоссі ніжно тоне,
і подих ще торкається плеча краплиною дощу,
але ж ти тільки твір, що потребує охорони,
а я тебе не захищу …

Сліди як тінь, ще й досі залишаються на тілі,
і голос променем вривається у спокій сну
але ти тільки міф, що плентає без цілі
а я шукаю глибину …

В долонях шум – старий магнітофонний
по венах тягне болісну струну
але ти тільки звук - останній забобонний,
що має сенс, коли залишив – ту одну.

© #КорицяМедова

Тримай мене за руко люба мамо,
дивись у висоту і голову не опускай.
я йшов, закоханий в країну до нестями,
бо знав, що ворог нищить славний край.

Тримай мої слова глибоко в серці,
Не плач, коли мене забере тінь,
я не піддамся у запеклім герці,
бо знаю, то для наших нових поколінь.
© #КорицяМедова, 2017

Малюю твій портрет спогадами і сміхом.
На щоках розіллю трохи густої фарби,
приємного кольору меду з горіхом
і здається, що то майже всі скарби,
які б мені хотілося мати назавжди.

Та й власне стати художником – просто,
коли уявити, що я б малювала лише тебе,
щасливого, стрункого, середнього зросту,
з гострим поглядом – рівним як лінія стебел,
що біжить по мені і впевнено стає між ребр.
© #КорицяМедова,2017

на вечір за ґрати
в арешті доспати
до ранку
залитись клітинками
в небо
пограти
у решту людей
зав’язатися вузлом
зв’язатися з поганим
зламатись чи зламати
хоча б щось
а далі – в далі

#КорицяМедова, 2013

Чесноти. Щоразу нанизуємо на нову сторінку.
З життя знаємо, що їх важко вберегти, як і жінку,
що для тебе – усе. І яку втрачаєш, бо дуже любиш.
Свобода. Щоразу на космічній швидкості мчиш
до того моменту, коли об’являють зупинку,
і ти зупиняєшся, щоб знайти ту саму частинку.
Втрата. Бо відпустив … І нехай твоя поведінка
надто не логічна, але ти чекаєш дзвінка,
малюсінького сигналу світу, як фетиш.
Розлука. Ходить як набридлива миш,
що ніколи не їсть сиру, не має спочинку,
з життя знаємо, що її не зловиш як і жінку,
що для тебе – усе. І яку втрачаєш, бо дуже любиш.
Свобода. Щоразу на космічній швидкості мчиш …
© #КорицяМедова,
2017 р.

Напиши мені листа заплетеного почерком вітру,
надішли з літніми зливами, щоб дійшов до осені.
У вересні я розплету твою чуттєву палітру
і стану трохи вразливою, але то все від сині
з твоїх очей, що накрапала кляксами на папір.
Скільки б не намагалась, не можу її втримати.
Вона вислизає крізь долоні, і я ніби загнаний звір,
що шукає рятунку в кутку, але його не отримати.
Не забуть писати частіше, бо яка ж то осінь без листів.
Ти кажеш падатиме листя і від його шелесту стане любо.
Але ж я чекаю. Мені мало просто фейсбучних постів,
Чуєш, хлопче, пише листи –не веди себе грубо.
© #КорицяМедова

А в очах ще й досі потоп і негода,
непідкорена буря, що прагне жалю.
І якась божевільна блакить-насолода,
непідкупно купує мене. Чи може я сплю?

Задрімну на канапі з бокалом вина,
що розлилось дурманом у мої думки.
Та жене корабель вперед, хоча й мілина
затягує вниз, найкращі рядки.
© #КорицяМедова

Ми досить дорослі, щоб не вірити долі, яка наче пух тополинний летить,
сідає на землю бездумно, і так само бездумно піднімається вгору,
Змішується з хмарами, інколи стає між парами, але то лише на мить.
А далі ранковими випарами знову тягнеться вниз. Шукає опору.
Але марно. Вона не вміє бути спокійною, покірною, тихою …
Буває сяде біля когось на лавці, торкнеться легко руки
Здається, що, все – назавжди тут. І накриває крихкою втіхою,
Доки не дмухне вітер, а далі чуття, ніби хімічні сполуки,
Що прагнуть підірвати такий ідеальний хвилинний світ,
Який знову прожитий і відданий їй на поруки.
Ми досить дорослі, та вкотре самі на обід …

#Кориця Медова, 2017

Як тонкий олівець, що стесаний рівно і гостро,
ти підеш навпростець, по твердому як камінь папері.
Поламаєш кінець. Відновитися буде непросто.
Але ж ти молодець, бо один з тих диво чорноперів,
що виводить кроки крилами, а буває й думками.
Пливеш під вітрилами по папері, ніби шалено летиш,
Крутими схилами, закарбовуєш пошук словами,
проштрикуєш серце вилами, і далі в дорогу спішиш.
Виводиш стежки тонкими жилами, а потім мовчиш.
Мовчиш, аж доки не попустить тебе вино і сльози,
і знову кроки твої стануть крихкими як химери.
Затихнеш. Знімуть вроки, а далі втішні прогнози,
ти підеш навпростець, по твердому як камінь папері.

© #КорицяМедова, 2017

На поклик північного вітру летіла загадкова птаха,
крізь спеку дня чи темінь ночі –невтомна Андромаха,
тягнулась до найвищої гори, котра вросла у хмари.
Її гукали спритні явори, що листям бавились у пари,
а вона не слухала голосів, не бачила щирого сміху,
бо її серце із полярних полюсів – чи то на сум чи то на втіху
виривалося, рішуче трималось осторонь неї і її бажань,
а все неминуче тихо ставалось, без довгого шлейфу терзань.
На дощову погоду, загадкова птаха летіла в поле,
шукала дивну вигоду, від того, що мокро довкола.
А потім рахувала кожну краплю дощу на своїх крилах,
що стікала ніжно в темну гущу по її пір’яних вітрилах
лоскотала усе навколо і щоразу народжувалась знову,
і здавалось ніби магічне коло взяло її природу за основу.
На кожну гілку, що була її домом, вона сідала ніби востаннє,
Любила весну з її молодим громом. Якесь таке дивне кохання.
Хоча по правді, у неї усе було незвично, але з такою щирістю,
що хотілося так і собі, та навіть гіпотетично –це було б дурістю,
бо дивна птаха, ще жодного разу не зробила когось щасливим,
вона не тримала образу, а в незручні ситуації чекала зливи,
щоб повернутися до того моменту коли усе починалось,
залишити колір цементу по собі, щоб легше забувалось.
2017 р.

А я про тих, кому було самотньо в січні,
котрі ще вірили у речі, що для двох,
але її слова і звук його – не вічні,
запам’ятав їх тільки Бог …
ЇЇ думки – нові мазки у полотні
для соціального портрету…
Його вина у тому, що не міг без болю.
Вона редагувала завтра і газету,
А він у помилках шукає волю …

Я сидітиму з тобою на одній гілці, навіть, якщо вона зламається.
Це не проблема, адже, той, хто падає – той і піднімається.
Я летітиму за тобою, навіть, якщо матиму одне крило,
бо суть не у крилах, а в вірі. Впертій і прямій, як твоє чоло.

А ще можна не приймати норми, триматись осторонь законів,
вчитися відчувати серцем, бачити крізь тінь, вірити в драконів,
І це все дуже круто, бо людина - жива, коли помиляється.
Я сидітиму з тобою на одній гілці, навіть, якщо вона зламається.
© #КорицяМедова

Будь моєю анархією
Існуй автономно від людей
І нехай безліч ідей
З твоєї голови
Виросте в еко-систему
Продіряв моє тіло наскрізь
Відклади точку відліку
Веди особисту хроніку
Щоб я міг зчитати
Усе з твого лиця
Розпочни дробитись зірками
Холодними але п’янкими
Я зшию тебе нитками
Щоб жодного разу
Не втратити більше ніж мав
© #КорицяМедова
2017

Дівчинка - любила мумі-тролів і мене,
з нею було добре, ніби в Бога.
Велике серце – щире, вогняне.
Таким у рай – пряма дорога.

З нею було добре годувати котів,
Слухати шум міста і пити какао.
Вона вірила в Шекспіра і в батьків.
І вміла нудне, зробити цікавим.

Її маленькі пальці ходили по піаніно,
Висмикували з зошита найкращі звуки.
Вона працювали дуже сумлінно.
Не хотіла іти, не любила розлуки …
© #КорицяМедова

Осіння весна – не квітне й не гріє,
приходить й шукає тепла, як і ми,
десь глибоко в серці море сіріє
і холодом віє з боку зими.

Осіння весна – молода і вродлива,
не винна, що в сутінь туманну іде,
гримить і заводить поранена злива,
листками і мохом дорогу пряде.

Осіння весна – не чекає й не гляне,
на того, хто мовчки ззаду стоїть.
Вона одягає щось сильно багряне
і просить притулку в минулих століть.
© #КорицяМедова

Вона втікала потай в те місце де жив лише спокій.
Щоразу складала речі в валізу, ніби прожиті роки.
Лягала спати майже над ранок, і пилa із світла соки.
Її шукали серед русалок та пошук був надто широкий.

Вона обирає рожеві хмари й ніколи не дивиться в боки.
Її спинити то марно справа, бо ціль її надто висока,
Зламати можна замки і замок, і дати ліктем в око.
Але прийде новий світанок розлиє свіже мокко.

Нікого в світі вона не кидала, але була одинока.
Не мала віри і сили не мала, хоч тінь її рівна й глибока.
Вона ходила струнко як лама, робила маленькі кроки.
Сідала в центрі старого вігвама – ловила вайфай і пророка.
2016
© Кориця Медова

Давай полежимо на березі неба,
полетимо ластівками як посланці Феба,
заспіваємо крилами голосом Сирени,
погріємось на хмарах як два аборигени.

Засмагнемо до кольору стиглого апельсину,
під вечір замотаємось в холоду ряднину,
а вранці прокинимось від гулу джмелів.
І далі в політ, бо дух захмелів!

Впадемо на верхівці червоного клена,
сядемо на гілку, розбудимо Діогена.
Разом з дощем – стрибнемо у зливу.
Зліпимося краплями до наступного дива.

2016 р.

Від моря до берега майже хвилина,
тримай оберіг мій щаслива людино.
Пливи, не згубивши його у глибині,
будь вірний собі, а не сірій рибині.

Навчися пірнати, десь ген поза хмари,
обріж всі хвости, що малюють примари,
тримай своє серце на шиї в кулоні,
не будь у дешевого страху в полоні.

Не хвилі щоденно хвилюють твій дух,
а рибні турботи й можливість задух.
Іди, бо солоність роз’їсть твої тіло …
Ти з болем мовчиш, але ж наболіло?


12.03.2015 р.

Знаєш як це бути святою «НІКИМ»?
Як невидимий херувим благословляти ноти,
щоб спочатку жила музика, а потім я,
хоча з нею – ми сім’я, а ти – це завжди ти.
Ховається праведне небо на долоні,
бо в тебе – потреба бути Богом,
а ти холодом цілуєш мої скроні
і звуки епілогом душевної муки
рухаються туди де тобі тепліше,
у черзі «БУТИ ПОБАЧЕНОЮ» стає світліше.
А я боюся залишитись втраченою…
Опускаюся нижче…
У списку «Речей про головне»
мене не омине доля предмета,
не капне сльоза із твого портрета…
Бо музика і я – cім’я, а ти – це завжди ти.
2013 р.

Трамвайчик ходив по коліях головного мозку,
серцевий п’яниця сидів у скверику навпроти,
продавали дешеве спиртне у душевнім кіоску,
і до нудоти не вірилось, бо я ж така як всі істоти…

По краях мозкових колій губився запах магнолій,
так ще пахне моя адекватність, що замовкає восени.
Усі можливі одкровення відкриваються, майже голі
і я з тими правдами лишаюся одна. Без бажань та волі.

«Почекай до весни!» – кричав алкоголік зі скверику,
та думки штовхаються надто болюче на зупинці «Голова»,
я синіла від їхнього гострого дотику, вдягалась в істерику
і думала «Почекай до весни», – раніше, то були мої слова …
2015

Давай востаннє віршуватимемо до посиніння?
Ти активно, як чоловіча піна для гоління
проникнеш у щитинні пори дівочих хотінь,
і скажеш все те, що Янь не сказав своїй Інь.

А я по-осінньому мокра від холодної зливи,
з губами, що цвітуть кольором спілої сливи,
промовлятиму слова мого найкоротшого вірша.
відчуваю, в словах, я за тебе не гірша …

Скажу і піду ...
2015 р.

Хапаючи осіннє світло за тоненькі ноги,
зупиняюся на півдорозі зі старої ери.
Не допоможе ні алкоголь, ні мудрі блоги,
бо я не частина твоєї життєвої сфери.
Але потребую тебе, як форма засобів вираження
і на сьогодні це всі мої враження …
2015 р.

До мами додам тата,
до бабусі додам дідуся
додамся я і киця пухната,
Разом родина уся.
2015 р.

Не зімкну своїх очей
ось вже декілька ночей.
Хочу зіроньку впіймати,
щоб її намалювати.
А вона ж така далека
і зловить її не легко.

Та у мене визрів план:
«Я візьму води стакан
на віконце покладу,
сяду нишком у саду.
Прийде зіронька попити
встигну я стакан схопити».

Заберу стакан з вікна,
а там зіроньки нема.
Де ж вона?
2015 р.

На клітинному рівні ми надто схожі,
щоб бути розділеними.
Нас наділено різними генами,
але душевно ми з тобою є цілим чи цілими.

На людинному рівні ми не вельможі,
щоб бути недільними.
Нас поділено рівною волею
і словами до крові близькими і спільними.

На перетині часу ми як сторожі,
з серцями палкими і цільними.
Нас зав’язано в вузол на міцно,
але ми невільно є завжди вільними.
2014 р.

На городі є гора,
що видніється з двора,
соковита і бадьора,
то ж гіганська помідора!

На городі є горбок,
більший він за огірок,
простягнувся на бочок,
то ж великий кабачок.

На городі є горбинка,
має довгу стебелинку,
позбирай її в торбинку,
то ж корисна квасолинка.

На городі безліч гір
і горбів, що бачить зір.
Не лінуйся, помагай,
бо збираєм ми врожай!
2015 р.

Муха-Задеруха нікого не слуха,
у кухні літає, смакоти шукає.
Заглянула до стакану
та й попала у сметану.
Махає крильми
дзижчить : «Поможи»!

2015 р.

В мами і тата АПЕЛЬСИНІВ,
була шість АПЕЛЬ-синів.
і одна дочка –
Апельсиночка.

6 апельсинових синів,
росли сильніші за слонів,
а апельсинова дочка,
цвіла собі як квіточка.

© Кориця Медова, 2015

Проколи кактусом лице майже самотнього монітора,
забери пальці з чорно-білого доміно і сірої миші.
Я ж відверто слабка та майже незбагненно хвора,
колись просплю своє життя у віртуальній тиші.

Розколи діалог твердим ДОПОБАЧЕННЯМ на вічно,
приколи до фото діюче, справді магічне табу.
Я не знаходитимусь і не шукатиму, поведуся логічно.
Зіллюся у спами, домовлюсь з думками, правдиво піду.

Відколи мене від неореальних болючих кінцівок,
забудь на мить, що ти мій лікар, а я твій пацієнт.
Я старанно зітруся зі світу онлайнових плівок.
і як любитель мандрівок, відкрию новий континент.
2014 р.

Малі Бджоленята
дзвонили до тата
дзвінко гуділи
бо меду хотіли.

«Лети до дому,
любий Тату»,
– голодні
твої Бджоленята.
2015 р.

Мій Котасик виріс з шапки,
а в бабусі має лапки.
Мій Котасик лиш мовчить,
а в бабусі щось нявчить.
Два Котасики у нас –
бабці Кіт і мій Котас!

© Кориця Медова, 2015

Бабця спекла пиріг,
Котик на поріг приліг.
Сидить котик муркоче,
Пирога він хоче.
– Дай, бабцю шматок,
бо я чемний коток.
Бабця дала пирога
та й шматочка вже нема.

Бабця спекла пиріг,
Собака прийшов на поріг.
Сидить собі і гавкоче,
Пирога він хоче.
– Дай, бабцю шматок,
я ж тобі вірний дружок.
Бабця дала пирога
та й шматочка вже нема.

Бабця спекла пиріг,
Півник до дверей прибіг,
Стоїть, ку-ку-рі-ко-че,
Пирога він хоче.
– Дай бабцю шматок,
заспіваю співанок.
Бабця дала пирога,
Та й шматочка вже нема.

Бабця спекла пиріг
Горобчик вилетів з під стріх.
Крутиться цвірінькоче
Пирога він хоче.
– Дай і мені шматок,
принесу тобі квіток.
Бабця дала пирога,
Та й шматочка вже нема.

Бабця їсти Пирога,
а його вже й нема.

Куди ж зник пиріг?

© Кориця Медова, 2015

Я переходжу на цикорій і міняються траєкторії руху думок,
я виходжу на новий рівень не кавового розуміння світу
і мені бракує не спільно пройденого літа, але ще крок і я забуду.
Я забуду все те, що сказала тобі і те, що ти мені не сказав.

Я переходжу на цикорій, бо моє серце вмирає від кави,
Я його безнадійно люблю, як тебе, і воно таке дурне як ти.
і дивно, що те серце ще й досі буває комусь цікаве,
бо воно лиш спалює мости і час від часу вигоряє само.

Я переходжу на цикорій і користі від цього по самі вуха,
хоча в середині задуха, ніби в останній день Помпеї,
і через трахею крадеться щось неймовірно гірке …
але життя – воно таке, а я переходжу на цикорій …

2014

Вона сиділа на даху Парижа,
вдихала запах вітру і вина,
вологі очі мокрого престижу,
вдивлялись в душу де завжди зима.

Вона оділа чорний капелюх,
вітала ґречно принців із Версалю,
втікала від щоденних чорних мух
в поезій гостроту зі смаком Провансалю.

Вона вичікує хвилини, щоб злетіти,
втоптати тіло в значення подій,
вплестися у букет де мертві квіти,
висять сумними фарбами немрій.
2014

Я не буду просити пробачень,
щоб чекати від моря погоди,
і нехай безліч втрачених значень
залишать простори моєї природи.

Я не буду хотіти вернутись,
і торкатись до сліз у конверті,
щоб забути, але не забутись,
бо я з покоління щасливих і впертих.

Я не буду приходити знову
і шукати сходинки до низу,
в мене інша дорога в основу,
бо я виживаю в період кризи.

Я не буду …Ні буду, ще буду,
ще потрібно багато до-бути.
І ні одна на світі лялька вуду
не зможе мене здобути.
2014

Весна постукала в віконце,
намалювала ясне сонце,
пташок співучих звеселила,
та й земленьку від сну збудила.

І небо хмуре посиніло,
хмарини чорні побіліли.
Розтанули густі сніги,
не має сліду від зими.

Квітки навкруг усі цвітуть,
бджолята де-не-де гудуть,
струмок прокинувся у лузі,
не має місця смутку й тузі.

2005 р.

Спокій. За вікном, за дверима, за шафою, за столом, за мною …
і хотілося б сто крапель серцево-судинної відвертості перед зимою,
а не має ні вина, ні вини, ні віри. Пустує бездушевна сполука стіною.
Хоча в словесній оболонці злуки чи вже й розлуки, ще живиться римою.

Це така моя непрозора проза, що постійно рветься до високої поезії,
і часто бракує відвертої сміливості, чи може навіть зухвалої агресії,
щоб «ЗА»бути, щоб нарешті бути «ЗА» межею циркової процесії,
бо я і так вдало граю і метаю ножі, навіщо ж мені зайві експресії.

Все ріжу тонко – торт, яблуко, тканину, папір, довіру,
інколи навіть втрачається адекватна людині – міра …
але скільки ще таких втрат буде в моєму довгому житті,
бо наступні сто років самотності не за Маркесом, за мною.
2014 р.

В ставку де купався Івась,
жив не звичайний Карась.
Був дуже добрий співак,
знав його спів кожен Рак.

І якось той хлопець Івась
почув як співає Карась.
«Невже щось зі мною не так»,
– тривожиться бідний хлопчак.

Поближче підкрався Івась,
співав голосніше Карась.
Вправний же рибний мастак,
йому б ще метелик і фрак.

Слухав би й далі Івась,
та угледів хлопчину Карась.
«Давно, ти стовбичиш отак?»
– питає в Івася співак.

«Недавно», – каже Івась.
«Ти любиш співати?» – питає Карась.
Хлопчина каже, що так,
значить хороший з тебе козак.

Співає і далі в ставочку Карась,
йому помагає хлопчина Івась!
2015 р.

Якби мені дістати крила,
мене б матуся не зловила.
Я полетів би до Китаю
і пив би там багато чаю,
знайшов драконову печеру
І з’їв би рису на вечерю.
Прийшов в покої до палацу,
розбив би фарфорову тацю.
А потім: «Ой! І що ж робити?»
PS: Прийдеться мамі подзвонити!

2015

Квасолі стручок
влігся на бочок.
Заснув на хвилину,
згубив квасолину.
Квасолину я знайду,
бабці в борщик покладу.

2015 р.

Вона прийшла в салатовій спідниці
і по-весняному пахла свіжим салатом.
Її солодкого сміху зі смаком кориці,
як для випадковості, надто багато.

Вона сиділа абсолютно безслівно,
чекала, щоб серце позбулося спокою.
Я переклав її мовчання майже дослівно,
а вона вперто залишилась одинокою.
2013

Ти ще й досі з епохи Відродження,
так палко чекаєш народження
нового Петрарки чи Шекспіра,
що інколи віра – стає життям.

В тобі є щось від жінок Леонардо,
личать плаття кольору бордо,
а волосся пахне м’ятою і миром,
щиро хочеться назвати тебе святою.

Ти могла б переказувати Декамерон,
стати обличчям церковних ікон
у римському соборі Святого Петра.
Ти – та, котра народилася самотньою.
2013

Під будинком пристарілих
стільки присілих:
осілих птахів,
осліплих людей,
округлих лавок,
сотні гостей
зі снів посивілих
бабусь.

Буквами постарілого,
далеко не білого
життя,
пише комусь
листи
дідусь.

P.S: «Ганю, скоро повернусь!»

Не вертався…

Під будинком пристарілих
старіло…
2013 р.

Незалежно від території –
не залежуйтесь!
Обирайте спільні траєкторії –
не обмежуйтесь формулою
«Я– Захід, ти – Схід»
(чи навпаки).
Як сказав би мій дід:
«Тепліше – де рука до руки!»
2013

Побачать очі
лицаря й коня,
як зійде день до ночі
і стане ніч до дня.

Без імені
Без віку
До сліз
Любив
Одну
Без слів
Чекав на ту
Що виросла
З життя.

Морями бачила
Вітрами чула
Ділилася з квітками
Одкровенням
Відкривала двері
Щоб піти
Та ніколи не йшла
Далі
За поріг.

Не втоптано безліч доріг
Тією, що росла
З життя
До того
Без імені…

Співчуття
Лицарям
І коням.

Її герої
З іншого
Безсоння.

Зійшов до ночі день
і стала ніч до дня…
2013

Ми любили бути молодими
і дивитися на сонце у Львові.
Ходити малими кроками
по ринковій площі стікати
потоками щастя у кишені
прохожих левів.
По-справжньому ставати котами
слухати тарам-там-тами у кнайпах
блукати кавовими Альпами
в сінях ранку вставати
звичними рухами збирати речі
у дорожній рюкзак…

Він просто читав
мої вірші ПРО…
А потім так ніжно й зелено сказав:
«ПРО … не про мене».
Я ПРО… промовчала.
Він знову читав ПРО…
Між рядками холоне,
слова у сльозах…
«ПРО… не про мене?», –
зі страхом в очах
запитав.
Я ПРО … промовчала.
Той інший, із віршів
ПРО… про минуле
згадав.
Я ПРО… промовчала
і просто пішла…
2013

Не вдається приручити самотність
і не має важливого значення вчора,
а спроба пробачення – це непокора,
проста неістотність…
Сьогодні без істотних опадів
і завтра кажуть погода…
Гордість ще молода,
а впевнена хода до післязавтра.
P.S. (Ми прожили море зі штормами,
вітрами випили вина,
щоб я зібралася з думками,
а ти лишився тим, кого нема).
2013

Зламала останню пару крил у провулку темного міста.
Без болю, крові, ран, смертельних травм –
усе як завжди бездоганно чисто.
Я урочисто заявляю: «Вільний…»
Це стабільність, уночі зможеш спати,
Зі мною – кіт і мати.
Я не пахну сіллю…
Що ще сказати?
… Білий мені до лиця,
з кімнати видно небо,
почуваю себе як амеба.
Вона не має органів чуття
та для життя достатньо руху.
У мене вистачить духу,
щоб більше тобі не писати.
Думаю спогадам поламаю ноги,
щоб не вертались до тої дороги,
де я розчищаю каміння.
Що ще сказати?
… Майже прозріння.
2013

Гроза серед ночі свіжими ранами психозів
заливає останній куточок життя істериками.
Без езотерики зрозуміло – ми не пара,
але на пару – нам море по коліна.
Загалом ти прекрасна людина з великим серцем.
(За рецептом краще вживати з перцем,
маленькими ковтками, без дотиків словами
до стакану і без обману, просто пити…)
Видно дно…
У тебе своє, у мене моє – всеодно.
Зустрінемось..
знизу, де лікують душевну кризу.
Але поблизу ті самі звуки грози, відвези мене до дому…

Листопадові сльози застигають не ставши росою,
у павутинках останньої барви губиться сонце.
Це більше ніж просто осінь…
Чи сон це?
Ні!
Ти й досі не віриш у зиму,
а вона завжди тебе підводить,
приходить…
Ти малюєш теплом німі силуети,
в океані людей шукаєш портрети,
що стали на прикрість осінніми снами.
Між нами.
Біліє зима…
Статусом «Майже сама» ставить печатку на серці,
а у твоєму додатку – запис «Майже вільний».
Сюжет стабільний, як час,
ти знаєш до ста прекрасних фраз,
але наш талісман – мовчання.